<p>Генри Олди</p> <empty-line></empty-line> <p>Пасербки восьмої заповіді</p>

 <title> <p>Генри Олди</p> <empty-line></empty-line> <p>Пасербки восьмої заповіді</p> </title> <section> <subtitle>Воровской цикл</subtitle> </section> <section> <title> <p>Генрі Лайон Олді Пасербки восьмої заповіді</p> </title> <epigraph> <p>То було щось вище за нас, То було понад усіх.</p> <p>Й. Бродський</p> <empty-line></empty-line> </epigraph> <empty-line></empty-line> </section> <section> <title> <p>Книга перша Діти злодія Самуїла</p> <empty-line></empty-line> <p>Розділ перший</p> </title> <p>1 </p> <p>- Пся крев [1] ! Де чорти носять того пройдисвіта-корчмаря! Присягаюся єпископським благословенням, ще мить - і я пошаткую весь його проклятий рід на капусту! </p> <p>Пудовий кулак гупнув об стільницю з такою силою, що кухлі злякано деренчнули, а найближча тареля крутнулася дзиґою і довго не зупинялася, аж поки звернула до горланя злякану морду запеченого з чорносливом поросяти. </p> <p>Корчмар Йошка квапливо й потішно дріботів коротенькими кривими ніжками до столу, захисним жестом виставивши перед собою обидві руки. У кожній був затиснутий глиняний глечик з вистояним угорським вином, щойно націдженим з бочки, чоп якої відкривався лише на велике свято, а ще, коли до корчми заходив князь [2] Лентовський, чию паскудну ваду чудово знав не лише корчмар, а й кожен стрічний по цей бік Татрів. </p> <p>Після першого князівського ковтка корчмаря було прощено, після другого - милостиво обдаровано дружнім запотиличником, що ледь не відправив миршавого Йошку на той світ, а після третього, найтривалішого ковтка, що супроводжувався молодецьким крекотом і здоровою відрижкою, князь Лентовський геть-чисто забув про корчмаря й взявся перетворювати порося на купу обсмоктаних кісток і хрящів. </p> <p>Поруч із князем сидів його старший син і спадкоємець Янош Лентовський. Він байдуже вертів у руках куряче стегенце, зрідка торкався його губами та так ніжно й побіжно, наче то була ніжка його коханої, а не окіст жилавої збитошної ряби Друци, чиї витівки переповнили сьогодні вранці чашу терпіння дружини корчмаря. </p> <p>Утім, апетит - єдине, що відрізняло між собою батька й сина Лентовських. Обидва ставні, мов сокирою витесані здоровані, червонощокі, міцнорукі, зачаті на знаменитому дубовому ліжку в родовому замку біля Череможа, де втрачали цноту всі молоді дружини Лентовських ось уже вісімнадцяте покоління підряд. Обоє вбрані в темно-лілові оксамитні кунтуші з діамантовими ґудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-під кунтушів визирали жупани з блакитного єдвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червоні шаровари та зухвало яскраві чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливає всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному підборіддю, - але навряд чи знайшовся б сміливець, котрий бодай натякнув князеві, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дістав би в кращому разі ляпаса, здатного звалити бичка-дволітка, а потім - ще й батога князівських гайдуків; невдаха ж цілком міг скуштувати й клинка - родової зброї Лентовских; цей клинок гордо виставив над стільницею білий чубчик чаплі, що прикрашала його руків’я. </p> <p>- Музику! Гей, сліпий, заснув, чи що?! </p> <p>Невидющий скрипаль, який мовчки перетирав у кутку беззубими яснами свіжу скоринку хліба, притьмом схопився, вхопив поруч себе скрипку, примостив її на кощавому старечому плечі й змахнув смичком. Мелодія запального танка вогнем хлюнула по корчмі, але ніхто з нечисленних відвідувачів і гадки не мав пройтися гоголем рипучими мостинами - дай Боже, у присутності старого князя-самодура спокійно дожувати й допити й непомітно зникнути з його очей! </p> <p>Хіба що жінка середніх років у найвіддаленішому закутку, незвично смаглява й довгоноса як для тутешніх місць, спершу забарабанила пальцями по столі та весело притупнула - але, оглянувшись, знову заходилася коло баранячої печені, що парувала в пузатому горщикові. </p> <p>Біля ніг жінки, уткнувши носа в її поношені, але ще міцні чобітки, лежав здоровенний рябий пес. Праве вухо його було відірване в якійсь давній бійці, і тепер замість нього нервово здригався потішний волохатий обрубок; зате друге, неушкоджене вухо незалежно стирчало, немов собаці хотілося почути в тій музиці щось своє, дуже важливе й незрозуміле для сторонніх. </p> <p>Янош Лентовський підсунув батькові миску зі смаженими в олії пиріжками й огледівся, нудьгуючи. </p> <p>Погляд княжича ковзнув по двох заїжджих торговцях - ті стиха обговорювали свої гендлярські справи, - побіжно затримався на сліпому скрипалі, що послужливо скалився в нікуди, погладив широкі принадні стегна служниці, яка нагнулася за упалим рушником, і нарешті уперся в смагляву жінку. </p> <p>Вона підвела очі на молодого Лентовського й посміхнулася до нього спокійною привітною усмішкою. </p> <p>- Циганка? - неголосно спитав княжич Янош, звертаючись більше до самого себе. </p> <p>Хоч як дивно, жінка почула його запитання й заперечно похитала головою. </p> <p>- Тоді хто? </p> <p>Жінка розвела руками й ще раз посміхнулася, немов це мало якось пояснити її походження. </p> <p>Княжич Янош і далі розглядав дивну гостю. Одягнена вона була теж не так, як одягалися місцеві жінки: замість багатьох спідниць, напнутих одна поверх одної, наче капустяне листя, та білої розшитої сорочки з безрукавкою, на цій був чоловічий чорний каптан, підбитий стриженим хутром, із-під якого визирала, знову ж таки, чорна сорочка, заправлена в короткі шкіряні штани до колін. І ніяких прикрас, крім крученого браслета на правому зап’ястку та мідної застібки з трьома короткими ланцюжками на сорочці біля коміра. </p> <p>«Ні, не циганка, - упевнився молодий Лентовський. - Ті по пуду всіляких цяцьок на себе чіпляють, а ця… Та й не візьметься Йошка циганок у себе підгодовувати. Ач, яка чорна! Відкіля й узялася така?» </p> <p>Інтерес до жінки так само швидко згас, як і виник; княжич позіхнув і потягся до глека з вином. </p> <p>Нехай батько наїсться досхочу, тоді можна буде спокійно рушати в дорогу. </p> <p>У дорогу… </p> <p>Легкі сухі пальці торкнулися Яношевої шиї. Він здивовано обернувся - чорна жінка стояла зовсім поруч, наче миттєво перемістилася від свого стола до місця князівської трапези. Тонкі губи ворухнулися - жінка мовила перепрошуючи: </p> <p>- Великодушно прошу пробачити, ваша милосте! Спіткнулася… </p> <p>- Геть звідси, - недбало кинув молодий Лентовський, наливаючи собі вина в дерев’яний кухоль, і раптом відчув, як у нього засвербіли очі. </p> <p>Саме очі, як нібито від потилиці… ні, від шиї, де торкнулися Яноша чужі пальці, потяглися всередину тоненькі нитки-павутинки, швидка метушлива цвіль, кінчиками невидимих волокон увійшовши зсередини в зіниці й ворушачись, розтягуючись, розростаючись… </p> <p>Княжич здивовано кліпнув - і відчуття зникло. </p> <p>Немов рука досвідченого кишенькового злодія, що в останню мить зникає з відкритого гаманця, коли розтелепа-хазяїн запідозрить недобре й роззявить рота, щоб заволати на весь базар: «Тримай злодія!» </p> <p>Об чобіт Яношеві розчулено терлася корчмарева кішка Бирка - випрошувала шматочок свининки, боязко поглядаючи на одновухого пса, який усе ще дрімав. </p> <p>- Під гіркою, під мостом псує дівок чорт хвостом, - завів на всю корчму старий князь, а скрипаль на ходу спробував підхопити мелодію. - Буде чорту лихо, ой… </p> <p>Забувши слова хвацької пісні, що чув від єгерів на минулому полюванні, Лентовський вилаявсь і пожбурив у скрипаля обгризеною кісткою. </p> <p>Чорна жінка уже відходила від князівського столу, коли обличчя її раптом напружилося, у погляді, зверненому до старого князя, спалахнула шалена ненависть, що блискавицею метнулася під густими бровами, але жінка різко присіла, злодійкувато погладила Бирку, що нявкнула, і обличчя жінки майже відразу набуло попереднього виразу. </p> <p>Ще мить - і ні її, ні рябого собаки в корчмі вже не було. </p> <p>Йошка побачив поряд з недоїденою печенею срібний напівталер, але вирішив галасу не здіймати і тим більше не гнатися за гостею; а невдовзі йому стало не до талерів і жінок: найбезневинніша кішка Бирка люто засичала, стрибнула на стіл і звідти живою грудкою кинулася прямо в обличчя старому князеві. </p> <p>І довго потім розповідали пастухи Бескидів один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зі сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, і лише спритні ноги врятували того, коли горіла корчма, підпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розідраної очниці закривавлений плат, рикав надірваним голосом: </p> <p>- Паліть! Усіх паліть, сучі сини!.. О, пся крев… </p> <p>Про жінку та її собаку не згадав ніхто. </p> <p>2 </p> <p>- Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти маєш мене розуміти… </p> <p>Ніч застала жінку з собакою в дорозі, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лісу - а жінка спокійно пішла слідом за ним, чимраз далі заглиблюючись у чагарник, що густіє, мов із кожним кроком петляла поміж поодиноких білих стовбурів беріз. Так сліпий простує за надійним, не раз перевіреним поводирем, так ходять за матір’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумніваючись. </p> <p>І справді: не встигло ще остаточно стемніти, як вони дійшли до вівчарського куреня - добрячого, щільно застеленого свіжими гілками, із вигорілим кострищем посередині, над яким на довгому ціпку, причепленому до двох поперечних жердин, висів закіптюжений казан. Жінка заходилася коло багаття, їдкий дим незабаром заповнив курінь, з явним наміром прокоптити незваних постояльців до кінця їхніх днів, а пес злився з лісом, і тільки зрідка світилися поблизу його насторожені очі. </p> <p>За весь цей час він не видав ні звуку, наче був німий. </p> <p>Та й жінка мовчала, відколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозі, мовчки пробиралася між стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняної дорожньої сумки з нашитими поверх смугами дубленої шкіри. Вівчарський курінь, а він звик до гомінких, балакучих людей, які горланили пісні та далеко за північ лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тиші. Тож коли легкий нічний дощ зашарудів і захлюпав по лісі, проганяючи тишу, то куреню стало спокійніше від цих затишно-шепітних звуків. </p> <p>Листя здригнулося, піддалося мерзлякуватій ласці крапель, глибоко в землі грибниця започаткувала таємне таїнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивірка в кроні вікового бука, і багаття, догоряючи, слабко висвітило всередині куреня дві притулені одна до одної тіні: людську й нелюдську. </p> <p>- Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти мусиш мене розуміти… </p> <p>Відкіля мені було знати, що молодий княжич на батька рідного заміряється? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га! </p> <p>Отакі були перші слова жінки. </p> <p>Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом. </p> <p>- Хватка губиться, Джоше, - посміхнулася жінка, щільніше притискаючись до великого кошлатого тіла, і було в цьому її русі щось непристойне, не схоже на просте бажання одержати якомога побільше тепла. - Пам’ятаєш, ти мені говорив: пальці кишенькового злодія ніжніші за соболине хутро! Пам’ятаєш, мабуть… Як тиждень, говорив, не полапаєш чужого гаманця, то на восьмий день і камінця із землі не підбереш - упустиш! А моя спритність - в іншому, але ж і випробовувати її частіше доводиться. Суворий був Самуїл-баца, батько мій названий, тяжко навчав, а таки усіх вивчив; одна я, дурепа, на рожен через тебе поперлася… спи, Джоше, це я так, поскиглити перед сном захотілося… </p> <p>Жінка боялася зізнатися псові, що їй лячно спати. Перед заплющеними очима весь час поставало суворе лице батька… - Самуїла-турка із Шафляр, якого шафлярці прозвали Самуїлом-бацою, що на підгальському наріччі значило «Старший пастух» чи просто «Пастир». Примарний лик супився, хмурив кошлаті брови, в опуклих жаб’ячих очах пломенів гнівний вогонь, а через батьківське плече чомусь визирало, знущально погойдуючись, руде півняче перо. </p> <p>Жінка вже колись бачила хвацько заламаний берет, до якого срібною пряжкою було пришпилене таке саме перо. </p> <p>Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб їй не довелося побачити його вдруге. </p> <p>«Прости, батьку Самуїле, - жінчині губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйної собачої дрімоти, - прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душі тавром випекла слова твої: „Не крадіть, діти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерігайтеся багатьох, але не бійтеся нікого - крім Великого Здрайці [3] !“ От і вийшло так, Самуїл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, біжить тепер зляканою козулею від мисливця і немає їй притулку на всьому білому світі! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зі мною!.. Що я сама із собою зробила…» </p> <p>А проте жінка, яка називає себе Мартою, все-таки заснула, їй приснився день, коли вона вперше зрозуміла недозрілим дитячим розумом, що народилася злодійкою. </p> <p>Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення від пообідньої люльки. </p> <p>А Самуїл-баца піймав її, як то мовиться, за руку, і потім довго реготав, роздуваючи ніздрі орлиного носа та настовбурчуючи тверді сиві вуса. </p> <p>Дощ блукав навколо куреня, і Марта тісніше притискалася до теплого боку пса, що здригався уві сні. </p> <p>Джошеві снився нічний ліс, гроза й людина, повішена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдної сторожки. </p> <p>Джошеві снився він сам. </p> <p>3 </p> <p>Майже піввіку минуло від тієї пам’ятної весни, коли розтанули сніги, і від весело зазеленілої Магурської Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утім, турком прозвали його самі шафлярці за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вічно куліла в незнайомця в зубах, та ще за пильні смоляні витрішкуваті очі. А вже темною шкірою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати - добра половина бескидських мужиків була чорнявою та дзьобатою. Оселився гість у хаті столітнього дідуся Кшися, і всі три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавої, не міг натішитися самотній Кшись своїм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самі шафлярці, а вони не шпарко приймали чужинців, теж на диво швидко звикли й до прибульця, і до його імені Самуїл, такого незвичного для місцевого слуху, - а працював Самуїл-турок за трьох, на святі образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмів так, що найзавзятіші лихослови щільніше натягали баранячі шапки на вуха і хмикали в кучеряві бороди, дівок без потреби не псував, а заміжні молодиці частенько бігали до лісу до мисливця Самуїла, поки їхні законні чоловіки пасли череду за Озерами. </p> <p>Але дітей від турка не родилося, а на гарячому він не попадався. </p> <p>Отож усі були задоволені, бо по цей бік Татрів любили мати в домі хазяйку, яка подобається іншим, - а якщо зі мною живе, то, виходить, і я не з пустобрехів. </p> <p>Знову ж таки останнього тижня перед смертю дідуся Кшися, котрого в роки його молодості не раз і не двічі обирали бацою - старшим пастухом, чиє слово для решти було головніше за батьківське, Самуїл-турок безвилазно сидів у хаті, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поїсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи відпускало. А після похорону вперше вирушив із шафлярськими пастухами в Косцелець, а ті, хто пам’ятав той давній випас, переказували: наче дідусь Кшись устав із труни і каркаючим голосом Самуїла-турка віддавав накази: дійних овець і кіз відправити на Крулеву гору, баранів із козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корів - до Озер, волів зігнати в рідкий ліс над річкою… </p> <p>Так і став з того дня Самуїл-турок Самуїлом-бацою. </p> <p>А до незмінної люльки додалася в Самуїлових руках вівчарська чупага - мала сокирка на довгому ратищі з мідними кілечками на кінці топорища. Кожен підгальський пастух, який поважає себе, вміє в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здіймалася вівчарська сокирка не для розваги, а для чоловічої кривавої забави, то частенько доводилось опісля збивати домовини для невдах. </p> <p>Отут спочатку зизували односельці на Самуїла - що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбійник, знамений вівцекрад, про якого подейкували, що для нього людині карк зламати - все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старій череді новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранів водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуїл з Мардулою-розбійничком на зеленому лузі, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрімчака, хлюпнула мідним дзенькотом Мардулина чупага… танцює Мардула, а в руках у Самуїла-баци вже дві чупаги: і своя, і розбійницька. Що зробив, коли встиг, як стрімчак у вихора блискавку з пальців викрав - не помітили того шафлярці. Схопився Мардула за ніж, рвонув через пояси й завмер на місці, наче забув, що з ножем робити збирався. </p> <p>- Ти чого мою чупагу тримаєш? - запитує в турка. </p> <p>Незлобиво запитує, скоріше здивовано. </p> <p>- А ти мені її подарував, - озивається Самуїл-баца. - Щойно. Як побратимові. Прийми замість моєї та й поклонімося один одному в пояс. </p> <p>Коли шафлярці пізніше розповідали цю небилицю сусідам, то наприкінці завжди додавали: хочете вірте, хочете ні, тільки тим діло й скінчилося. </p> <p>Так і жив Самуїл-баца в Шафлярах. На четвертий рік оженився, узяв за себе німу Баганту, яка овдовіла ще до його приходу в село, і жив з без’язикою душа в душу. А дітей не мав. Не хотів чи не міг - але на другу зиму після весілля зник із Шафляр до середини весни, а після повернення привів із собою хлоп’я. Підібрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рідного, Самуїл-баца ім’я приймакові дав - Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тієї пори й пішло: раз на три-чотири зими зникав Самуїл із Шафляр, бурлакував десь із півроку і повертався з приймаком. Коли з хлопчиком, а коли з дівчиною. І всі як одне: ледащенькі, чорняві та гостроносенькі. Галченя й галченя, мов рідні туркові діти - а коли мисливець Собек кинув якось зо зла: «Вороняччя!», то назавтра забув ім’я рідної матері. </p> <p>Справді забув, на тверезу голову. Йому вже хто тільки не казав: «Матінку твою Кристою звати!», а він кивне, півдня проходить, нашіптуючи під ніс: «Криста… Криста, матінко…», а до вечора знову до всіх чіпляється: «Люди добрі, як ви маму мою звете?!» </p> <p>У самої матері запитувати соромився. </p> <p>Росли прийомні діти Самуїла-баци та німої Баганти, виростали, виповнився старшому Янові дев’ятнадцятий рочок - і пішов Яні із рідного дому. Пішов, то й пішов, хіба мало чого людині життя в Шафлярах нелюбим здалося! Овва, не так усе просто: слідом за Яном через три роки залишила село й сестра Янова, красуня Тереза. Чимало хлопців сохло по ставній Терезі, тільки не вибрала вона з них жодного, жила собі ні пава ні чава; такою й пішла на свій хліб. От і узвичаїлося відтоді: справить черговий Самуїлів приймак двічі дев’ятий день народження - відкіля тільки знав Самуїл-баца, коли народилися його найди?! - і незабаром прощається з батьківською хатою. </p> <p>Куди йшли, де осідали - не знав ніхто. </p> <p>Хіба що, може, крім старого Самуїла. Та цей хіба розповість?! - простіше німу Баганту розговорити… </p> <p>І якби сказав хто шафлярцям, що шанований усіма Самуїл-баца потайно навчає своїх прийомних дітей злодійському ремеслу, оскільки сам природний злодій, і навіть не такий злодій, яких мало, а такий, яких і зовсім немає на світі, - ох і нам’яли б пастухи базікалу-всезнайку боки! </p> <p>А даремно. </p> <p>4 </p> <p>Дорога на Тинець споконвіку вважалася людною. Рипіли вози, запряжені меланхолійними волами, час від часу пролітав, вигукуючи, що поспішає, верхівець, прочани сірими зграйками прямували до тинецького монастиря, що користується славою святого місця; узбіччям місцеві пастухи гнали на продаж овець, які безугаву мекали, а мандрівні ченці грайливо чіплялися до молодиць, які вирушали зранку на торжище. </p> <p>Марта їхала на возі, майже цілком заставленому рядняними мішками з борошном. Борошняний пил пудрою осідав на темних косах жінки, набивався в рот і в ніс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, ніж тягтися пішки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд і, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мірошника, що правив волами, - тихого дрібненького дідка з умиротвореним виразом на вицвілому од віку обличчі, від чого мірошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишніх різьбярів у церквах Опілля й Тенчина. </p> <p>З іншого боку біля воза ступав мірошників син - невисокий здоровань із плечима завширшки як стіл. Побачивши його ведмежу статуру мимоволі спадає на думку, що мірошничиха замолоду скочила в гречку з кимось із кремезних лицарів-гуралів [4] , котрі полюбляли у вільний від розбою час молоти борошно на чужих жорнах. </p> <p>Зрідка мірошників син відставав і, вдаючи, нібито ловить собі гав, по-звіриному швидко зиркав на собаку Марти, і тоді в його очах спалахували неприємні зелені вогники. Марта й сама якось це помітила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинстві сільські псяки нападали, от і не любить собак! </p> <p>Ряба Джошева морда випромінювала цілковиту байдужість до всього на світі. </p> <p>- До самого Тиньця з нами поїдеш, дочко? - зичливо спитав мірошник, погладивши долонею зіпрілу на сонці лисину. - Думай, бо я ще волів у Жаб’ячому Джерелі напуватиму… Що ж тобі гаяти час біля колодязя? </p> <p>- А де той колодязь? - поцікавилася Марта. </p> <p>- Отут недалечко, за горілим явором, де поворот до монастиря… як під’їжджатимемо, почуєш: жаби там скрекочуть, наче ті солов’ї! </p> <p>- Ні, дідусю, тоді я вас не чекатиму. Мені якраз у монастир і треба, до абата Івонича. </p> <p>- До Яна Івонича? Божа людина, таких на нашій землі на пальцях перелічить можна… бідних наділяє, до монастирських селян милостивий, вірує чесніше за святого Павла, чужого шеляга ніколи не взяв… </p> <p>Марта мимоволі посміхнулася, коли мірошник сказав щось дуже потішне, і старий невдоволено засовався, помітивши краєм ока цю посмішку. </p> <p>- Свята людина ксьондз [5] Ян, - ще раз повторив він із притиском. - Незабаром, гляди, єпископом стане. Люди он уже подейкують: настоятель тинецького монастиря - і не єпископ. Не порозумівся з кимось у Римі, чи що? А ти знайома з ним, дочко, чи як? </p> <p>- Трохи, - Марта обіруч розпушила своє пишне волосся, і біляста хмарина борошняного пилу заклубочилася над жінкою. </p> <p>Мірошник прицмокнул язиком - чи то волів підганяв, чи то дивувався, що його випадкова попутниця знайома з таким богоугодним чоловіком, як Ян Івонич, ігумен тинецького монастиря бенедиктинців. </p> <p>Під’їжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навіть не почула, а, скоріше, відчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нічого зміркувати, вона метнулася з воза на землю і мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя. </p> <p>- Що з тобою, Джоше?! - Марта розуміла: довго втримати їй пса не спромога, та й узагалі </p> <p>Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка. </p> <p>За що свого часу й поплатився. </p> <p>Пес уперто тяг її до колодязя. </p> <p>Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело. </p> <p>Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж. </p> <p>- Не підходь! - мов підстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. - Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!.. </p> <p>На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган. </p> <p>Кінь нервував, трусив головою і форкав. </p> <p>Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися. </p> <p>Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед. </p> <p>- Це циган, - заспокійливо кинула жінка псові. - Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами - і його, і нас із тобою! </p> <p>Пес не чув. </p> <p>- Не візьму я їх, Джоше, - мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. - Сам знаєш, надірвалася я з тобою, багато не зможу… і втомилася з дороги. З княжичем - то так собі, розвага була, як тобі в сільського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Біс із тобою, Джоше… </p> <p>- На останніх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсібіч і, відпустивши собаку, пішла до гурту й конокрада. </p> <p>Джош нечутно ступав слідом. </p> <p>- За що хлопця губите, добрі люди? - запитала Марта й підступила до пораненого. </p> <p>- Коня взяв, падлюка! - одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. - Я вже думав - усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське! </p> <p>- Не підходь! - безнадійно скрикнуло циганча. - Ай, не підходь, життя позбавлю! </p> <p>Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу. Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його - болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників. </p> <p>- Агов, мужики! - гукнув він. - Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?! </p> <p>Найближчий власник сокири - кремезний похмурий бородань - повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше - якщо сокири не шкода. </p> <p>- З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв! </p> <p>- Невже?! </p> <p>- Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп - он же твій жеребець стоїть! </p> <p>- Це не мій жеребець! - упевнено мовив поранений Саблик. </p> <p>- Не твій? </p> <p>- Не мій. У мене зроду гнідих не водилося. </p> <p>- Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив - начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів - бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!.. </p> <p>- Не мій кінь, - Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. - Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю. </p> <p>- Тоді за що ми до цигана сікаємося?! </p> <p>- Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув. </p> <p>Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя. </p> <p>Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним. </p> <p>Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати. </p> <p>- Не підходь, - циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. - Уб’ю! </p> <p>Марта не озвалася. </p> <p>- Не підходь! - ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю. </p> <p>Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави. </p> <p>- Тікав би ти звідси, - Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, - шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце. </p> <p>Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну… </p> <p>- Друц, - замурмотало циганча, втупившись у землю. - Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками - дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?! </p> <p>Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками. </p> <p>- Дурень ти, Друце-конокраде, - зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. - Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики - ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати - затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи! </p> <p>…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу. </p> <p>- А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? - запитав він у самого себе. </p> <p>І сам собі відповів: </p> <p>- Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба… </p> <p>- Яка жінка? - поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса. </p> <p>- А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні. </p> <p>Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив: </p> <p>- Але ж поспішати все одно не треба… </p> <empty-line></empty-line> <p>5 </p> <p>Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів - і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки… </p> <p>Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залізом ворітьми монастиря, відчуття величезної маси суворого каменю, що давить на плечі, тільки підсилилося. І, намагаючись розвіяти це гнітюче, підсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рішуче й голосно тричі вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кільцем. </p> <p>Якийсь час нічого не відбувалося. Потім по той бік воріт почулися неспішні кроки. Вони наближалися, і ось у лівій стулці з рипінням відчинилося невелике віконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фізіономія ченця-воротаря, що свердлив Марту підозрілим поглядом. </p> 
<p>- Хто така? - непривітно запитав чернець. - По що прийшла? </p> <p>- Марта Івонич я, сестра ігумена вашого, - скромно опустила очі Марта. - Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру. </p> <p>- Сестра? - у рипучому голосі ченця чулася підозра, ладна перейти у впевненість. - Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися! </p> <p>- А ти його самого запитай, отче, - лагідно всміхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву воріт і ніби випадково зачепила при цьому довгий чернечий ніс, що стирчав з віконця. </p> <p>Воротар відсахнувся, хотів був вилаятися, але раптом закляк на місці, немов прагнув щось пригадати. Так і не згадавши, приречено махнув рукою і почав витягати з петель важкий засув. </p> <p>- Заходь, сестро, - винувато пробурмотав він і впустив Марту, слідом за якою шмигнув одновухий пес. - Для тих, хто просить у нас ради й розради, двері наші завжди відкриті. Зараз піду, доповім вітцеві-ігумену… </p> <p>6 </p> <p>Мирян, котрі приходили до нього, ігумен Тинецького монастиря ксьондз Ян Івонич волів приймати не в сповідальні й не в абатських покоях, а у вузькій келії, де, крім твердої лежанки, грубої дерев’яної лави та низького столу з нефарбованих дубових дощок, нічого не було. </p> <p>За винятком розп’яття на стіні, певна річ. </p> <p>Тут отець Ян молився на самоті, тут-таки вислуховував сповіді родовитих шляхтичів і шляхтянок, що претендують на особливу увагу абата, відпускав гріхи, давав поради, після яких багато хто йшов з полегшенням на серці, а дехто невдовзі навіть приймав постриг. Знали б ці люди, ЩО насправді відбувалося в ту невловиму мить, коли тягар гріхів спадав з їхньої душі, або коли важливе рішення, яке ще хвилину тому збурювало безліч сумнівів, раптом виявлялося простим і єдино можливим! Але люди йшли з монастиря, абат залишався, і все велося своїм штибом. </p> <p>Вітця Яна багато хто вважав святим. І хоча прижиттєва канонізація йому не загрожувала - навіть святого Станіслава Костку було прилучено до лику лише після того, як оддав Богові душу - тинецькі отці-бенедиктинці та священнослужителі сусідніх монастирів були твердо впевнені, що єпископський сан таки не мине ксьондза Івонича, причому найближчим часом. </p> <p>І тільки сам отець Ян, Яносик Івонич, старший із прийомних дітей Самуїла-баци, знав щиру ціну своєї святості. </p> <p>Лагідний абат був злодієм. </p> <p>Безліч гріховних думок і прагнень, сумнівів і страхів, вивіданих у сповідальників та мирян, які прийшли за порадою, діймали його. Люди виходили від нього проясненими та очищеними, вони почували в собі Благодать Божу - люди називали вітця Яна, святим - а він залишався сам на сам з їхньою гординею, хтивістю та зажерливістю, дедалі частіше не витримував, зривався і довго потім замолював власні - а по суті чужі - гріхи… Коли молодий Яносик ставав послушником, а потім приймав постриг і давав обітницю, він навіть уявити не міг, із чим йому доведеться зіштовхнутися в стінах монастиря, цієї обителі віри та благочестя! Та коли б він справді був святим - ніколи б не досягти Яну Івоничу не тільки єпископського сану, а й посади настоятеля, яку він зараз обіймав. Святе місце дарма не пустує, охочих на нього досить. І плетуться в стінах монастирів інтриги не з гірш ніж у королівських палацах та князівських замках; рідко, дуже рідко пускають у хід святі батьки отруту чи клинок, зате наклепи й наговори отруйніші бувають за трунок та гостріші за крицевого ножа. Будь ти хоч тричі милостивим безсрібником - єпископом до самої смерті не станеш, бо знайдуться лакузи хитріші та спритніші за тебе! </p> <p>Усе це ксьондз Ян збагнув швидко. А збагнувши - узявся за діло. Самуїл-баца міг пишатися старшим сином: не раз котрийсь із отців-бенедиктинців раптом забував, про що саме хотів доповісти тодішньому абату чи прилюдно затинався посеред молитви, забувши слова, які впродовж років безперешкодно злітали з язика; а то й сам старий ігумен починав ні з того ні з сього прихилятися до молодого ченця, якого ще недавно вважав юним вискочнем, який зазіхав на його місце (і цілком правильно вважав!)… </p> <p>День за днем, рік за роком викрадені задля благої мети чорні думи, корисливі помисли, заздрість, марнославство, доноси й інтриги слизькою цвіллю осідали в душі брата (пізніше - вітця) Яна, і час від часу Івонич починав задихатися, тонути в цьому бруді, не відрізняючи природженого від краденого. Тоді він на кілька тижнів зникав із монастиря - нібито у справах святої католицької церкви - потай міняв своє вбрання на мирське й пускався берега, з головою поринаючи в безодню пияцтва, обжерливості, гульби й продажної любові, даючи вихід чужим пристрастям та бажанням, що нагромадилися в ньому. </p> <p>Це траплялося нечасто - лише тоді, коли його душа переповнювалася тією гидотою, що її отець Ян вибирав із чужих. Для блага інших - і заради власного зиску. Усіляко бувало, і досі мучився сорокалітній абат Ян, що його вважають святим, досі діймало страшне питання: благо діє він чи зло? Чи бажане Богові те, що він робить, чи вже чекає на нього в пеклі Сатана, у зловтішному передчутті потираючи руки?.. </p> <p>Відповіді ігумен усе ще не знайшов. </p> <p>7 </p> <p>Марта присіла на край вузького чернечого ложа й мовчки спостерігала, як отець Ян повагом умощується на лаві навпроти неї. Строге й бліде абатове обличчя з високим чолом та густо посивілими скронями справді скидалося на лик святого, і Марта подумала, що Яносикові дуже пасував би світний німб навколо голови. На абатові була біла довгопола ряса з пелериною, яку носили всі бенедиктинці, але навіть не знаючи, хто він, Марта ніколи б не сплутала Яна з рядовим ченцем із ордена св. Бенедикта чи якогось іншого. </p> <p>- Ну, здрастуй, сестро, - стиха мовив абат і подивився їй просто у вічі. </p> <p>- Здрастуй… святий отче, - ледь посміхнулася Марта. </p> <p>Посмішка вийшла сумна, мало чи не вимучена. </p> <p>- Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вірю, що ти випадково з’явилася тут. Розповідай. </p> <p>- Не знаю навіть, із чого почати, Яне… </p> <p>- З початку, Марто, з початку. Чула, мабуть, що на початку було Слово? </p> <p>- З початку? Я порушила одну з наших Заповідей, Яносику. </p> <p>- Яку ж? - тонкі абатові брови ледь помітно піднялися, але на обличчі при цьому не здригнувся жоден м’яз. </p> <p>- Я перетнула дорогу Великого Здрайці. </p> <p>Цього разу Ян не зміг приховати свого хвилювання. </p> <p>- Ти ризикнула помірятися силою з Нечистим?! </p> <p>- Так. </p> <p>- І… що ж? </p> <p>- Я украла в нього душу. Душу, яку він купив; душу, що належала йому за Правом. Відтоді він шукає мене. Мене - і того, у кому тепер живе належна йому душу. </p> <p>Після цих Мартиних слів у келії запала тривала дзвінка тиша - лише коли знадвору долинули приглушені удари дзвону, отець Ян отямився і тильним боком долоні витер зіпрілого лоба. </p> <p>- Але це неможливо! Те, що ти розповідаєш, - це навіть не єресь! Це нісенітниця! Цього не може бути згідно з догматами церкви; цього не може бути з позицій здорового глузду; якщо в тебе негаразди з церквою і здоровим глуздом - цього не може бути, бо так учив нас наш названий батько Самуїл! У тебе попросту забракло б сили винести назовні цілу душу - коли припустити, що взагалі можна украсти загиблу душу в диявола!.. </p> <p>- Цього не може бути. Але це було. Мені справді забракло сили, брате мій Яне, і я серйозно надірвалася під час крадіжки. Зараз я не спроможна викрасти нічого більшого, ніж дрібницю, що лежить на самісінькій поверхні, але тоді… тоді в мене іншого виходу не було, - просто відповіла Марта. </p> <p>- І ти хочеш, щоб я допоміг тобі? Допоміг проти Великого Здрайці? </p> <p>- Коли я заблукала в Кривому лісі, саме ти, Яносику, знайшов мене й привів додому. Коли ти бився із шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоїх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважає тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти - наш. До кого мені було ще йти? Батько старий… Якщо ти мені не допоможеш, то більше ніхто не допоможе. </p> <p>- Але я не знаю, чим тобі допомогти! Хіба що запропонувати виїхати в Рим чи постригтися в черниці… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, - хоча й сумніваюся, що хтось із людей здатен допомогти тобі, навіть Його Святість. Але для початку я мушу хоча б довідатися, ЯК це відбулося! </p> <p>- Гаразд, отче Яне. Я все тобі розповім. Ти слухав сотні сповідей - вислухай же й цю. </p> </section> <section> <title> <p>Розділ другий</p> </title> <p>1 </p> <p>Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вільгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловікам. Цього заперечити не міг ніхто, і сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна - рідкісне поєднання! - і вертіла чоловіком, як хотіла, на словах в усьому погоджуючись із суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрі лише розростаються в міру їхнього задоволення, і в першу чергу це стосується вродливих жінок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттів її з лишком вистачало, крім чоловіка, ще на двох-трьох гідних кавалерів, яких баронеса частенько міняла. Що, природно, не могло сховатися від охочого до пліток віденського вищого світу. Втім, розповідати про пригоди гулящої Лаури її законному чоловіку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацію заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весіллі барон щасливо не відав «примх» своєї дружини, а баронеса, повіривши у власну безкарність, остаточно втратила чуття міри й пустилася берега, нерідко усамітнюючись із новим обранцем у затишній кімнаті на балу або під час прийому. </p> <p>Довго так тривати не могло із цілком зрозумілих причин, і під час одного прийому у Хофбурзі все відкрилося. Барон не тямив себе, пізно похопилася баронеса, нажаханий майбутнім, у передчутті дуелі невдачливий коханець і гості які смакували грандіозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останній нащадок шляхетного роду, знайшов у собі сили стриматися, - вирішив удома дати волю праведному гніву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дівиця, що випадково опинилася на прийомі - судячи з одягу й манер, дочка провінційного не надто заможного дворянина, - шепнула на вухо баронесі: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловік уже все забув. Але надалі благаю - будьте обережніші…» Лаура помітила, що дівиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вільгельма - і барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потім, схоже, хотів був повернутися, але передумав - і подружжя Айсендорфів поїхало у своїй кареті. </p> <p>На великий подив і радість баронеси, вдома чоловік був з нею ласкавий і нічого не пам’ятав про те, що трапилося на прийомі. Слова дівиці цілком підтвердилися. </p> <p>Тому, коли на черговому балу Лаура побачила смагляве обличчя, що промайнуло серед гостей, вона згадала його у зв’язку з пам’ятним випадком і відразу попрямувала до рятівниці. До кінця балу Лаура просто закохалася в Марту, і та наступного ж дня переїхала в маєток Айсендорфів й одразу ж зробилася товаришкою та довіреною подругою баронеси. Перші сумніви щодо походження Марти, яка назвалася молодшою дочкою зубожілого силезького шляхтича, якось самі собою вивітрилися, так само, як і здивування з приводу того, чому це дівчина з гарної родини подорожує сама, без супроводу; барон, котрий намагався щось заперечити дружині, невдовзі махнув рукою на її чергову примху - і молода Марта ґрунтовно оселилася в маєтку Айсендорфів. </p> <p>Треба сказати, що баронеса, при всій своїй прихильності до нової компаньйонки, трохи побоювалася Марти, хоча не зізнавалася в цьому навіть сама собі. Недаремно ж розлючений Вільгельм фон Айсендорф, довідавшись про новий роман своєї дружини, у присутності Марти вмить ставав лагідним як ягня, геть забуваючи як про свою недавню лють, так і про її причину, поспішаючи вибачитися перед баронесою за те, що зірвався так безглуздо - зопалу й казна-чого! </p> <p>«Відьма!» - думала часом Лаура про свою товаришку, і гнів, що пломенів у Марти в очах, коли вона утихомирювала барона, тільки переконував баронесу в цій думці. </p> <p>Але баронеса була жінкою рішучою й не надто набожною, тож відьма, яка вірно служить їй, Лаурі, та справно відводить від неї гнів чоловіка, баронесу цілковито влаштовувала. </p> <p>Отож Марта частенько одержувала в подарунок нові сукні, а іноді й перлове намисто, користувалася повною волею й не занадто обтяжувала себе якимись обов’язками, просто супроводжувала подружжя Айсендорфів на бали й звані вечори. Швидко призвичаївшись до вищого віденського світу, легко переймаючи або крадучи аристократичні манери, вона без особливих утруднень навчилася носити будь-яке вбрання з гідністю королеви, вести світські бесіди та бути в курсі всіх пліток (ну, саме це для підгальської злодійки було нйпростіше!). Про таке життя прийомна дочка Самуїла-баци із Шафляр могла тільки мріяти. І Марта з головою поринула у вишуканий вир балів, карнавалів, манірних виїздів і таємних пристрастей, що кипіли за фасадом зовнішньої респектабельності та благопристойності. </p> <p>Усвідомлюючи скромні достоїнства своєї зовнішності, які тьмяніли поряд зі сліпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неї почали упадати молодики, серед них і один віконт. Вигідно вискочити заміж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цікавило поки що аж ніяк не весілля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовні знаки уваги, Марта завбачливо тримала своїх кавалерів на відстані, періодично витягаючи з голів надто завзятих заздалегідь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову - і залицяльники бентежилися, червоніли й на якийсь час давали Марті спокій. </p> <p>Оженити на собі одного з цих пихатих жевжиків Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, її аж ніяк не надихало, та й ніхто із залицяльників не подобався Марті настільки, аби зважитися пов’язати з ним своє подальше життя. </p> <p>Як часто буває, все вирішив випадок; і випадок цей звався Джозефом Воложем. </p> <p>2 </p> <p>Джозеф Волож був кишеньковим злодієм. Спритним, щасливим, веселим - але кишеньковим злодієм. Із тих, кому тісно у власній шкірі, хто мимохідь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замість нього підсунути роззяві-власнику такий же важкий камінь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпілий знайде, тільки-но прийшовши додому; із тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастує своїх приятелів, а до ранку знову залишиться ні з чим і, весело насвистуючи, вирушить на промисел. </p> <p>Крав Джозеф переважно в багатих. О, зовсім не тому, що сумління не дозволяло йому обкрадати бідних - якщо нестатки дошкулять, то дуже навіть дозволяло! Поступливе сумління в такому разі заміняв простий і точний розрахунок: у багатих людей грошей більше. Отже, вкравши один раз, можна в достатку жити якийсь час, перш ніж доведеться знову вдатися до свого ремесла. А якщо скубти гамани занадто часто, та ще й у тому самому місті - зростає ризик попастися. Джозеф не хотів кидати Відня. Він йому подобався. Джозеф із задоволенням ходив в оперу - і не тільки «працювати», - він захоплювався віденською архітектурою, йому були до душі тутешні винарні й тутешні жінки… </p> <p>Джозеф жив у Відні вже більше року і мав намір пожити ще - скільки зможе. </p> <p>Але Джозеф був кишеньковим злодієм. ЛИШЕ кишеньковим злодієм. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодій, на думку віденського «дна», - аж ніяк не найбільш привілейована верства злодійської гільдії. </p> <p>У Відні споконвіку цінувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодійською елітою, хоча Джозеф так і не зміг зрозуміти - чому? Такий стан речей зачіпав його професійну гордість, і якось Джозеф зопалу кинув своєрідний виклик Арчибальдові Шварцу на прізвисько Грижа - визнаному авторитетові серед віденських домушників. </p> <p>- А слабо гаманець зрізати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарів дома немає, а челядь по шинках гуляє, - кожен шастати зуміє! </p> <p>Хоч як дивно, Грижа не образився, не став хапатися за ніж, а тільки недобре посміхнувся в пишні прокурені вуса. </p> <p>- Чого ж, приятелю? І по будинках шастати нескладно; і гамана в роззяви поцупити не бозна-яке мистецтво! Зрізав, розпатрав його за рогом, перелічив убоге дзеленькало, поплакав над долею своєю бідолашною - та й просадив усе за один вечір! Хіба не так?! В особнячку підломленому одним гаманом не обійдеться! </p> <p>- В деякому гаманці добра більше, ніж у твоєму будинку! - у тон Арчибальдові заперечив Джозеф; за свій довгий язик він мав у злодійському середовищі прізвисько Джош-Мовчун. - А пальчики кишенькового злодія, друже Шварце, вони не твоя тупа відмичка! </p> <p>- Отже, домовилися, - ще раз посміхнувся Грижа, допиваючи пиво. - Я гаманець зрізую, а ти будинок чистиш. Обидва без обману працюємо, на повну силу. І подивимося, хто в чужому ремеслі більше розуміє та чий видобуток цінніший. Три дні терміну. </p> <p>- Будинок? - сторопів Джош-Мовчун, який не сподівався такого повороту справи. - Я?! </p> <p>- Будинок, - весело підтвердив Грижа, і кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумів би, що жарти скінчилися. - І саме ти. А ти як думав, базіко?! Ти мені, розумієш, по честі моїй злодійській ногами тупцюєш, а я - шмарклі витри та слухай?! Усе вже, голубе залітний, - баш на баш. Ну а хто програє - той у цьому ж трактирі на четвертий день при всіх наших під стіл залазить і привселюдно відгавкується: мовляв, брехав, як собака, і прощення прошу. Ну як, згоден?! </p> <p>У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманілі іскорки. </p> <p>- Згоден! Через три дні тут, - і він подав руку Арчибальдові Шварцу. </p> <p>- Дивися, пупа не надірви! - глузливо кинув Грижа Джозефові наздогін, коли той виходив із трактиру. </p> <p>3 </p> <p>Багату садибу на околиці Відня Джозеф пригледів ще в перший день відпущеного йому терміну. Масивна чавунна огорожа з позолоченими левами на верхівках полірованих гранітних стовпчиків, широкі візерунчасті ворота, посипані крупним гравієм ідеально прямі доріжки розділяють парк одразу за огорожею на правильні чотирикутники, доглянуті клумби з яскравими квітами - і триповерховий будинок зі стрілчастими вікнами та колонами при вході, з безліччю флігелів і прибудов, із двома стайнями… </p> <p>Із усього видно, тут було чим поживиться й утерти ніс пихатому Грижі. </p> <p>Без особливих труднощів добувшись на горище особняка біднішого, розташованого саме навпроти садиби, що його цікавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранці підзорну трубу, зручніше влаштувався біля слухового вікна та зайнявся спостереженням. </p> <p>До вечері він устиг з’ясувати, де розташована кухня та приміщення для челяді, доволі точно визначив місце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) і вирішив, що для початку досить - пішов підкріпити свої сили доброю склянкою вина і неабиякою порцією улюбленої баранячої печені. </p> <p>Пристойна винарня знайшлася неподалік, і отут Джозефові зненацька поталанило: в одному з відвідувачів він безпомилково впізнав садівника з обраного для показового грабунку маєтку. </p> <p>Садівник, рудочубий велетень із здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою під лівим оком, од чого здавалося, ніби він постійно щулиться й хитро підморгує, не марнував часу: перед ним на столі стояли два чималі глеки з вином, хоча щоправда, один із них уже був напівпорожній. </p> <p>Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо підсів Джош-Мовчун. </p> <p>Садівник трапився не надто говіркий, та й відверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечиків з’явилося дно, язик садівникові нарешті розв’язався. Тож незабаром Джозеф довідався і про небезневинні пригоди Лаури Айсендорф, і про її дивну компаньйонку Марту, яка жила в маєтку вже не перший рік, і про незбагнену забудькуватість самого барона - але тільки тс-с-с, хто ж буде панові нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собі дорожче обійдеться… </p> <p>Найбільше зацікавило Джоша згадування про колекцію старовинних ваз із усіх кінців світу - їх зібрав ще покійний батько барона Вільгельма. Утім, про вази садівник згадав мимохідь </p> <p>і, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповідати Джозефові про секрети підрізування яблунь, про час висаджування троянд та про інші премудрості садівничого ремесла. Джош терпляче слухав, розуміючи кивав і час від часу намагався повернути розмову до того, що його цікавило, але це йому ніяк не вдавалося - садівник міцно осідлав улюбленого коника, і звернути його з уторованої колії годі було й думати. </p> <p>Нарешті садівник, - а його, як наприкінці їхньої змістовної бесіди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, - вирішив, що час іти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоїть дуже непевно, а пересуватися може хіба що тримаючись за щось, а ліпше - за когось. Природно, цим «кимось» радісно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим більше, що до маєтку було йти - на заячий скік. </p> <p>- Н-ні-і, через в-ворота м-ми не підемо! - вирік п’яний, але, з усього видно, досвідчений у таких пригодах Альберт. - Отут є хв-віртка, то я кріз н-неї завжди, коли це… як зараз… - і він плювком показав Джошеві, куди його треба тягти. </p> <p>Хвіртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було відкрити з будь-якого боку, і яка навіть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неї усім своїм важким тілом. Видно, слуги, після чергової пиятики частенько поверталися в маєток цим шляхом, тому справно змазували петлі. </p> <p>- А собаки нас не порвуть? - занепокоєно поцікавився Джозеф. </p> <p>- Ні-і! - впевнено мотнув головою Альберт. - Їх майн лібер Гельмут за східним флігелем т-тримає, коло стаєнь. І на прив’язі. Щоб - ані гу-гу… Коли м-ми, як сьогодні… </p> <p>Джозеф провів садівника до прибудови, що правила Альбертові за житло, почекав за дверима, поки той захропе, і швидко огледівся. </p> <p>Місяць світив яскраво, і Джош майже відразу побачив чорний хід, розташування його визначив ще вдень, спостерігаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тінь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув її на себе. Двері трохи піддалися, але відчинятися не хотіли. </p> <p>«Гачок. Ізсередини, - здогадався Джош-Мовчун. - Ножем підчепити - тільки й діла. Або замка немає, або ним не користаються. Ну, Грижо…» </p> <p>Він посміхнувся від задоволення й попрямував до хвіртки. Була чимала спокуса залізти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком. </p> <p>Спішити - людей смішити. </p> <empty-line></empty-line> <p>4 </p> <p>Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечері, спостерігаючи за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися. </p> <p>Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого. </p> <p>Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її. </p> <p>Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз - щоб гачок не дзвякнув. </p> <p>Не дзвякнув. </p> <p>Двері ледь чутно рипнули й відчинилися. Джош плавно причинив їх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Він прихопив із собою потайну лампу, але вдаватися до неї без особливої потреби не хотів. Намацав відкинутий гачок, безшумно поставив його на місце - якщо комусь заманеться серед ночі перевірити запори, щоб нічого не запідозрив. </p> <p>Сходи він устиг мигцем роздивитися ще коли відкривав двері, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи підлогу ногою в м’якому замшевому чоботі. </p> <p>Ось і сходинки. </p> <p>Нагору. </p> <p>Майданчик. Проміжний. Ще вище. </p> <p>Другий поверх. </p> <p>Тепер - праворуч. </p> <p>Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, піддалася, і Джош опинився у величезному коридорі. Тут було помітно світліше - з високих стрілчастих вікон падало примарне місячне світло, яке після чорнильної темряви сходів здалося Джошеві майже сліпучим. </p> <p>Він швидко пройшов у кінець коридора, проминувши кілька бічних анфілад, що вели до покоїв барона, баронеси та тієї дивної компаньйонки, про яку згадував Альберт. </p> <p>Двері, що цікавили його, теж піддалися легко; тут знову було темно, і лише вузенька місячна смужка вибивалися з-під запнутої штори. </p> <p>«Якщо колекція тут, то в такій темряві недовго й перебити половину, а заодно і весь будинок розбудити!» - тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замість цього він навпомацки рушив до вікна, маючи намір розсунути штори та скористатися природним освітленням, якого йому, напевно, буде цілком достатньо. </p> <p>Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! - дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоїться, Джозеф щасливо дістався до вікна й відсунув штору. Потік місячного світла хлюпнув усередину кімнати - й вона вмить змінилася. Джош задоволено повернувся - він хотів оглянути поле майбутньої «роботи». </p> <p>Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі. </p> <p>Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі - ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним. </p> <p>5 </p> <p>Поза всяким сумнівом - перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно - у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася - але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода! </p> <p>Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона - але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний. </p> <p>І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала: </p> <p>- Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази. </p> <p>- Так! - розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду. </p> <p>- Тоді я порадила б вам не брати китайські вази - вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються. </p> <p>- Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? - нарешті отямився Джозеф. </p> <p>- О, вам навіть це відомо! - Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. - У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого - ні. </p> <p>- Джозеф Волож, - Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям. </p> <p>- Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так? </p> <p>- Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно… </p> <p>- О, то пан є-сте-м поляк? - вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь: </p> <p>- О, то пані теж полька?! </p> <p>- Пані гуралька, - й обоє охоче перейшли на рідну мову. </p> <p>- І що ж пані Марта мені ще порадить? - поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища. </p> <p>«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», - відзначив він мимохідь. </p> <p>- Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, - зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ). </p> <p>- Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, - Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити. </p> <p>- Що б то вам запропонувати, милостивий пане? - Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» - майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть. </p> <p>- Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? - і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. - Такий несмак! Зате чисте золото. </p> <p>- І ви… пропонуєте мені її взяти? - сторопів Джош. </p> <p>- А хіба ви не за цим сюди прийшли? - Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга - так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту? </p> <p>- Що ж ви стоїте як стовп? - Марта здивовано насупилася. - Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу. </p> <p>- Але чому?! </p> <p>- А от «чому» - це вам знати зовсім необов’язково, - прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу. </p> <p>Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі - і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати. </p> <p>- Беріть вазу і йдіть, - ще раз, як маленькому, повторила Марта. - І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули. </p> <p>- Так-так, я пам’ятаю, - не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей. </p> <p>Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва - і слова самі злетіли з його губ. </p> <p>- Я… зможу побачити вас іще колись? </p> <p>- Можливо, - лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. - Тільки ж не приходьте так, як оце зараз - іншим разом вам може не так поталанити. </p> 
<p>Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор. </p> <p>6 </p> <p>…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього. </p> <p>- Щось ти без мішка, приятелю, - весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. - Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як? </p> <p>- Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, - посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. - Ти б нас усіх за місяць перевішав… </p> <p>- Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось? </p> <p>- Та так, дрібничка, - мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. - Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо? </p> <p>Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки. </p> <p>- Непогано, - оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. - Місяць гуляти можна. </p> <p>- А ти хлопець теж не промах, - визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. - Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте. </p> <p>Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися. </p> <p>- То що, нічия? </p> <p>- Мабуть, що так! - Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку. </p> <p>- А тепер - усіх пригощаю! - гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах. </p> <p>- МИ пригощаємо! - підняв догори палець Джош. </p> <p>Грижа схвально кивнув. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер… </p> <p>Що «тепер», Джош відразу забув - таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад. </p> <p>Марта! </p> <p>Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла. </p> <p>Марта!.. </p> <p>Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф. </p> <p>Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому - злодієві. </p> <p>Марта… </p> <p>З цією думкою Джош і заснув. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Вони зустрілися через тиждень, в опері. </p> <p>Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння. </p> <p>Вони просто зустрілися. </p> <p>- Як ваш заклад, пане Джозеф? </p> <p>- Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує. </p> <p>Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха. </p> <p>- І що, ви тепер працюєте разом? </p> <p>- О ні! - розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. - Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, - і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу. </p> <p>- Пробачте, пане, то не ви впустили? </p> <p>Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт. </p> <p>- Та ви просто віртуоз, пане Джозеф! </p> <p>- Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це… </p> <p>- Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені… </p> <p>І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем - правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча - і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади - свою першу здобич… </p> <p>Як це було схоже на Джозефові розповіді - схоже, а водночас зовсім інше! </p> <p>Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях - баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником - і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош. </p> <p>Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, - вона ні про що не жалкувала. </p> <p>Більше того, через тиждень-другий вона почала значно ліпше розуміти Лауру Айсендорф. Тільки одного не могла збагнути Марта - навіщо весь час шукати нових чоловіків?! </p> <p>Може, Лаура просто ще не знайшла свого? </p> <p>Але чужа душа - темний ліс, а Марта це знала, як ніхто інший. Їй і в собі непросто було розібратися! Скільки шляхетних кавалерів з поважних родин упадає за нею - а вона віддала перевагу Джозефові Воложу. </p> <p>Кишеньковому злодієві. </p> <p>7 </p> <p>Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися. </p> <p>Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведінка - дівчина розквітала прямо на очах. Але вона легко давала раду своїм звичайним «обов’язкам», і Лаура Айсендорф швидко заспокоїлася - нарешті в її компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумінням баронеси, було більше ніж нормально. </p> <p>Дивно тільки, що лише один… </p> <p>Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг. </p> <p>Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, - занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла. </p> <p>Але однією з цих небагатьох була Марта. </p> <p>Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини - любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу). </p> <p>Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі: </p> <p>надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили - чотири. </p> <p>Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього. </p> <p>Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв «проклятого п’яницю» на чім світ стоїть - Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк. </p> <p>Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник - він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво - коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали «нічию». </p> <p>Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном. </p> <p>На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і… </p> <p>І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому «ділі», забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі. </p> <p>У науку іншим. </p> <p>Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом - замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія! </p> <p>Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів. У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої - що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого. </p> <p>Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак. </p> <p>Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі. </p> <p>- О, Джоше! - щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. - Добре, що ти з’явився! </p> <p>- Вітаю, Арчі, - вичавив і себе криву посмішку Джозеф. - Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що? </p> <p>- Майже, - Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. - Ось, пан Джон Трейтор [6] допоміг… </p> <p>І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими - у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце. </p> <p>При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, - він був сама поштивість. </p> <p>- Годі вам люб’язність показувати, хлопці, - буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. - Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути! </p> <p>Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався. </p> <p>- Та годі тобі, Скрине, - махнув на нього рукою Джош. - Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун? </p> <p>Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився. </p> <p>- У пана Трейтора гарні зв’язки, - плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. - Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати… </p> <p>Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази. </p> <p>- А що ти, Джоше, часом невеселий? - запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. - Справи не йдуть, чи жінки не кохають? </p> <p>- Марта помирає, - це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. - Вмирає. Лікар сказав - не більше трьох днів залишилося… </p> <p>Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу - плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі: </p> <p>- Я б за неї… душу віддав… Я б… </p> <p>Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару: </p> <p>- Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, її… її, теє-то як його… </p> <p>Грижа явно хотів сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк. </p> <p>Джош ледве пам’ятав, що було далі. Він довго пив, але не п’янів, ледь не побився зі Скринею, та їх вчасно розтягли, потім Мовчун став відповідати на запитання горілчаних друзів по-підгальськи, дивуючись, чому вони його не розуміють; а попри все він ловив на собі пильний доскіпливий погляд Джона Трейтора. Нарешті приятелі Грижі кудись поділися, слідом за ними хитлявою ходою пішов із винарні й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох. </p> <p>Схожий на іспанця чоловік з дивним англійським прізвищем відсунув кухля з вином, і Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само. </p> <p>Тверезість ударила зненацька й підступно, неначе ніж у спину. </p> <p>- Отже, ви казали, що не пошкодували б своєї душі в обмін на життя Марти Івонич? - з ледь помітною усмішкою промовив пан Трейтор і смикнув себе за жмутик волосся на підборідді. </p> <empty-line></empty-line> <p>8 </p> <p>…Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою. </p> <p>Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, - це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж. </p> <p>Поряд тіпалися в агонії три безформні Стражі й пронизували Марту сповненими ненависті згасаючими поглядами. </p> <p>Марта мимоволі скрикнула, Джош звів на неї очі й сумно посміхнувся. </p> <p>- Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходімо. </p> <p>Він обняв її за плечі рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, і вони рушили до виходу. По дорозі Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, і коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне світло, вона врешті згадала: адже це Лабіринт Душі, чужої душі, куди вона невідомо як потрапила - отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим більше він не повинен знати дорогу назовні!.. </p> <p>- Так, не може, - Джош повернувся до неї, немов прочитав її думки. - Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов. </p> <p>Він знову сумно посміхнувся, і тільки тепер Марта помітила, що на шиї в Джоша - мотузяна петля, ні, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражів, і лише в запалих очах, як у вирі Чорного Ходу, куди Марта так і не добігла, б’ється жива невигойна туга. Марті захотілося кричати від цієї туги, що затопила її, - але тут щось сліпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, і все зникло… </p> <p>Марта скрикнула, розплющуючи очі, - й одразу ж замружила їх через яскраве світло, що ринуло під повіки. </p> <p>- Слава Богу! - наче крізь вату почула вона голос доглядальниці. - Нарешті ви отямилися! Чудо, справжнісіньке чудо… </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що її компаньйонка зовсім не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маєток), і слуги все одно дивувалися: з усіх хворих вижила одна Марта. </p> <p>«Боже провидіння! - перешіптувалися слуги, які любили Марту. - Господь її не покинув!» </p> <p>«Відьма! - остаточно впевнилася баронеса. - Сам диявол їй допомагає!» Утім, свої міркування Лаура Айсендорф нікому звіряти не збиралася. Відьма була потрібна їй самій для відомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсім припинила плекати нові паростки й без того гіллястих чоловікових рогів, просто стала обережнішою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона своє надолужить! </p> <p>Із Джошем Марта побачилася лише через три місяці, коли вперше після хвороби вибралася в місто. Тоді їм пощастило перемовитися лише декількома словами - Марта була не сама, - але через тиждень Марта зненацька постала на порозі скромного Джозефового житла. </p> <p>З’ясувалося, що їй запропоновано постільний режим, а валятися в постелі самій Марті смертельно набридло, тому… </p> <p>Словом, не тільки баронеса надолужувала згаяне. </p> <p>…Ще при першій після хвороби зустрічі Марту насторожила дивна Джошева поведінка - веселий кишеньковий злодій за минулі місяці немов постарішав на добрий десяток років. Тож збираючись іти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Відчувши на собі її погляд, Мовчун відкрив очі, сумно посміхнувся… </p> <p>Уже в маєтку Марта згадала: саме такі Джошеві очі бачила вона в чумному кошмарі, коли він виводив її з лабіринту чиєїсь душі. </p> <p>Душі з убитими Стражами; душі, у якій Джош не міг бути. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Минув майже рік. Життя ввійшло у своє річище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз більше переконувалася, що з Джозефом діється щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодійському лізти в душу до коханої людини вона заборонила собі давно. Джош був болісно ніжний з нею, він угадував першу-ліпшу її примху, тож Марті часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить - остання, немов завтра його чекає ешафот, похмурий кат і прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довірливих лебедів у ставку, не буде грайливих поглядів удень і палкої пристрасті вночі, не буде її, Марти, і самого Джоша незабаром не стане… </p> <p>Нарешті Марта не витримала. </p> <p>Мовчун довго не відповідав, немов заповзявся підтвердити слушність свого прізвиська чи просто не знав, що відповісти на запитання: «Що з тобою, Джоше?» </p> <p>- Я влип у кепську історію, Марто. І дуже сподіваюся викрутитись. Через тиждень усе вирішиться. Якщо я стану колишнім - розповім тобі все. А якщо ні… Я дам тобі лист, але пообіцяй, що прочитаєш його не раніше, ніж через вісім днів після того, як я не прийду на призначену зустріч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобі, що все гаразд. Обіцяєш? </p> <p>- Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді… </p> <p>- Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство… </p> <p>Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою! </p> <p>Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася. </p> <p>Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського… </p> <p>- Ну? - викрикнула вона прямо з порога. </p> <p>- Минулося! Я живий і здоровий, ти - теж. То давай відзначимо це! - посміхнувся Джош-Мовчун задоволено. </p> <p>- Тоді розповідай! </p> <p>- А, потім! - відмахнувся Джош. - Давай не псувати вечір! </p> <p>І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом. </p> <p>А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем. </p> <p><emphasis>«Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його - і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто! </emphasis></p> <p><emphasis>Прощавай. </emphasis></p> <p><emphasis>Твій Джош». </emphasis></p> <p>В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає - зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір… </p> <p>…Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля. </p> <p>Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники - і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом. </p> <p>- Божевільна! - з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки. </p> <p>9 </p> <p>«Надто пізно!» - немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями - до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі - а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і </p> <p>вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів - чи, може, то Марті тільки здалося?.. </p> <p>Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски - і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини. </p> <p>Джозеф. </p> <p>Вона спізнилася. </p> <p>Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах - і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом - лезо був гострим, як бритва, - перерізала ремінь. </p> <p>Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху. </p> <p>Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей - чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу. </p> <p>Цілковита безвихідь. </p> <p>Найсправжнісінька. </p> <p>Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття - повіситися тут-таки, на тім же ремені… </p> <p>Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей. </p> <p>Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос: </p> <p>- Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа - моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду… </p> <p>Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця - лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки. </p> <p>О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін… </p> <p>«Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, - казав Самуїл-баца. - І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!» </p> <p>Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні - і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою. </p> <p>Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, - о, тепер вона розуміла це! - навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина. </p> <p>Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе. </p> <p>Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло - чи, може, навколо справді запанувала ніч?! - і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок. </p> <p>І тоді пролунав голос. </p> <p>Той самий. </p> <p>Тільки в ньому вже не було глузування - лише подив та якась зачаєна непевність. </p> <p>- Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш… </p> <p>Крок. </p> <p>- Стій! </p> <p>Ще один. </p> <p>- Хто ти?! </p> <p>Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!.. </p> <p>Прости, батьку Самуїле! </p> <p>Прости… </p> <p>Он вони, ворота. </p> <p>Он… вони. </p> <p>І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою - з їхньою спільною шкірою! - і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, - і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота. </p> <p>Оглушливе ревіння потрясло Всесвіт - немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворіт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усіх боків, давив, туманив свідомість, застеляв очі кривавою завісою. Марта, оглухла та осліпла від цього крику та від своєї дивовижної ноші, уже не мала сил підвестися, тож вона поповзла, як повзе кішка з перебитим хребтом, чіпляючись за пожухлу траву, - туди, куди вів її інстинкт, виплеканий строгим батьком Самуїлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не віддала його Великому Здрайці зі скрадливим голосом та жадібними пальцями, не віддала, а отже, тепер усе буде… </p> <p>Ні. </p> <p>Не буде. </p> <p>Тягар чужої душі все-таки був їй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тіла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподівано відчула зовсім поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло їй допомогти - але невидима пуповина між нею та Мовчуном обірвалася; непритомніючи, Марта з останніх сил потяглася до щирого живого тепла й відчула, як Мовчунова душа розриває її та йде геть, падає в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагідним добрим світлом… </p> <p>Вона ніколи не народжувала. </p> <p>Тому не знала, на що це схоже. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Здається, вона отямилася майже відразу. Тіло боліло, наче Марта справді тягла на собі Джоша, у роті відчувався солонуватий присмак крові з прокушеної губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями. </p> <p>«Джош?!» - надія спалахнула й згасла. Тіло Джозефа Воложа лежало поряд, мертве, заклякле й порожнє. А в кутку… у кутку приходив до тями Великий Здрайця! Свічка немилосердно чадила, але морок трохи розтанув, і стало видно силует худого чоловіка: він стояв навколішках і витирав обличчя своїм беретом. Марта насилу примусила себе встати, похитнулася, непевно ступила до дверей. Щось вологе м’яко тицьнулося їй у руку, Марта ледь не скрикнула, але відразу збагнула, що то - собачий ніс. Вона машинально нагнулася, щоб попестити пса по голові, побачила, як судомно стискається горло Одновухого, як болісно клекоче його паща, ніби пес хоче заговорити, хоче, але не може… лапи його розповзалися, як у щойно народженого щеняти, - і божевільний здогад холодним лезом прохромив Мартину душу. </p> <p>- Джоше, за мною! Ходімо! - коротко наказала вона й на ватяних ногах пішла-побігла до коня, що мирно пасся на луці. Треба було поспішати, поки Великий Здрайця не отямився остаточно. Схоже, ТАМ йому теж добряче дісталося. </p> <p>Услід жінці та собаці летів стогін упереміш із захопленими прокльонами. </p> <p>10 </p> <p>Вони залишили Відень на світанку, потайки, як злодії. Та вони, власне, злодіями й були. Марта не знала, куди вони вирушили, але якийсь інстинкт погнав її на північний схід, через рівнини Словаччини, угорський Ліптов і далі - уздовж лівого рукава Чорного Дунайця до Нижніх Татрів. </p> <p>Думка дістатися до тинецького монастиря, де абатом був її брат Ян, з’явилася пізніше. Це давало хоч якусь примарну надію сховатися від Великого Здрайці і його прислужників - а в тому, що Здрайця налаштує погоню, Марта ні на мить не сумнівалася. </p> 
<p>Вони ночували по заїжджих дворах та в придорожніх харчевнях (якась копійка в Марти з собою була), а коли - то й просто в копицях сіна чи в занедбаних хатинках, і, зоставшись сам на сам, Марта розповідала чотириногому Джошеві-Мовчуну, хто вона така насправді і що сталося з ним. </p> <p>І Джош уважно слухав, поклавши голову на Мартині коліна та дивлячись на неї карими очима Одновухого. Іноді він лапою незграбно виводив прямо на землі одне-два слова - і Марта потім довго посміхалась уві сні, перебираючи ці слова, як жебрак перебирає свій убогий скарб. То були хвилини їхнього гіркого щастя, коли на час відступала згадка про те, що Мартине життя враз поламалося і що за ними назирці йдуть слуги Великого Здрайці, тож невідомо, чим закінчиться завтрашній день. </p> <p>Вони звикали. Джош звикав швидше, і це теж породжувало певні клопоти. Причина крилася в тім, що Мовчун і раніше не був надто цнотливий, а тепер, схоже, успадкував по-справжньому пеську вдачу Одновухого, у чиїм тілі віднині перебував. Бездомні суки його не цікавили, він почував себе людиною, причому, людиною закоханою, і Марті дедалі важче ставало противитися напівжартівливим домаганням свого чотириногого коханця, усміхатися, відштовхуючи пса, що нахабно лізе під одяг… Але одного разу вона не відштовхнуло його. І - нічого, навіть більше ніж нічого. Тільки Марті ще якийсь час було ніяково, але це швидко минуло. А Джош був усе тим же веселим злодієм, і якось показав Марті украдений в одного відвідувача харчевні важкий гаманець. Як він умудрився це зробити своїми лапами, зосталося загадкою, тож Марта, не стримавшись, тільки розреготалася. Ну а гроші з краденого гаманця їм дуже навіть стали в пригоді - ті, що їх прихопила із собою Марта, ось-ось мали скінчитися. </p> <p>Загалом, Джозеф Волож і в собачому тілі залишався колишнім, чого не можна було сказати про Марту. Марта надірвалася, рятуючи Джоша, і вона це знала. Тепер жінка просто боялася витягати з чужої душі щось істотне - рана всередині в неї не гоїлася, перетворюючись на сверблячий свищ, тож будь-який «щиросердний» тягар завдавав їй нестерпного болю. </p> <p>Зате Марта відкрила в собі нову здатність. Тепер вона могла підкидати украдене в одних людей іншим. Воно ніби випадало крізь діру, що утворилася десь глибоко всередині - і Марта швидко навчилася користуватися випадковим цим умінням, підкидаючи зайве тим, кому хотіла. Це було нове, незвичайне, батько Самуїл ніколи не розповідав їй про щось подібне - і це відкривало можливості, про які Марта раніше навіть не здогадувалася. Вона й тепер це не достоту розуміла, що їй робити зі своїм новим даром, і вдавалася до нього лише вряди-годи… </p> <p>Вони прямували до тинецького монастиря. </p> <p>Слуги Великого Здрайці незримо йшли слідом за ними. </p> </section> <section> <title> <p>Розділ третій</p> </title> <p>1 </p> <p>Скорботний Христос із настінного розп’яття дивився на Марту, коли вона замокла. Жінка боялася підвести очі - їй здавалося, що в Божому погляді вона прочитає осуд і нещадний вирок. </p> <p>Абат Ян підвівся, пройшовся по келії, похмуро киваючи в такт ходьбі. Обличчя його змарніло, стемніло й анітрохи не було схоже на той піднесений образ, який звикли бачити прочани тинецького монастиря. Кепсько було абатові, дуже кепсько, і не тільки тому, що тепер він розривався між святим батьком Яном та Яносиком із Шафляр, старшим із непутящих дітей Самуїла-баци. </p> <p>- Учора на світанку Михал приїжджав, - не до ладу зронив абат, перебираючи агатову вервицю, що висіла в нього на поясі. </p> <p>- Михалек? - мляво перепитала змучена Марта, не розуміючи, яке відношення до повіданого нею має приїзд у монастир Михала, їхнього четвертого брата, молодшого за Яна та осілої в Кракові Терези, але старшого за Марту. </p> <p>От уже за кого не доводилося ніколи турбуватися, то це за Михалека, - він був здатен постояти за себе краще од будь-якого захисника… </p> <p>- Батько помер, Марто, - скрушно мовив абат Ян, дивлячись кудись у куток. - Михал був на похороні. </p> <p>- Батько помер, - відлунням повторила Марта. - Батько Самуїл. Помер. Помер… </p> <p>І небо обрушилося їй на плечі. </p> <p>Коли світ знову виринув із кричущого небуття й звузився до розмірів чернечої келії, абат Ян, як і перед цим, ходив із кутка в куток, перебираючи вервицю сухими пальцями, а Христос із розп’яття все так само дивився на бліду Марту. </p> <p>- Після всього, що я почув, можу запропонувати тобі для початку поселитися в монастирі, - Ян одважував слова скупо, як чорні намистини вервиці. Пересидь якийсь час за освяченими стінами, поки вирішимо, що робити. </p> <p>- У вашому монастирі? </p> <p>Щось схоже на усмішку скривило тонкі абатові вуста. </p> <p>- Наш монастир - чоловічий, дочко. Я б відвіз тебе до чорштинської обителі кармеліток - тамтешня ігуменя дечим зобов’язана мені… Утім, зараз це не має значення. Ти пам’ятаєш, як ми присягались, ідучи з Шафляр? </p> <p>- Пам’ятаю, - кивнула Марта. </p> <p>- І ти поїдеш на батькові поминки? Подумай, Марто, - адже якщо ми хочемо встигнути на сороковини, то виїжджати повинні завтра, у крайньому разі - післязавтра. Ні про який монастир тоді й мови бути не може. А якщо все, що ти наговорила мені, - правда… </p> <p>- Це правда, Яносику. Але якщо я не стану в потрібний день над могилою батька Самуїла, я прокляну себе гірше, ніж це зробить будь-який диявол. Ти віриш мені? </p> <p>- Я боюся за тебе, - відповів абат. </p> <p>І Марті здалося, що в очах розп’яття на стіні майнуло схвалення. </p> <p>- Ну що ж, - невесело посміхнулася жінка, - оскільки злодіям пряма дорога до пекла (не супся, Яносику, ти в нас святий і тебе це не стосується!), виходить, доведеться мені ще раз побачитися зі старим Самуїлом. Може, зійдемося в пеклі на одній пательні: я, батько, Тереза, Михалек… </p> <p>- У пеклі? - якось дивно запитав абат. </p> <p>- А що, отче мій Яне, ти не віриш у пекло? Дуже дивно для тинецького ігумена! </p> <p>- Я вірю в Бога, - дуже серйозно відгукнувся абат. - А пекло чи рай… Можливо, що вони пусті, Марто. </p> <p>- Пустують? </p> <p>- Я кажу - можливо. Адже тобі відомо, коли Господь судитиме душі живих і мертвих, відокремлюючи овець від козлищ? </p> <p>- По-моєму, ти хочеш, Яносику, в такий спосіб відвернути мене від більш земних турбот. Звичайно, відомо. Коли настане Dies irae, День Гніву - Судний день. </p> <p>- Отже, Судний день іще не настав? </p> <p>- Знущаєшся, святий отче?! Звичайно ж, ні! </p> <p>- Але якщо нас ще не судили, - батогом хльоснув голос абата, - якщо Господь ще не виніс нам вироку, то чому нас повинні карати чи винагороджувати?! Хто взяв на себе право судити, карати чи милувати раніше від Господа?! Відкіля взялися рай чи пекло, кара чи віддяка, якщо вироку не винесено?! Скажи, Марто! </p> <p>Марта розгублено мовчала. </p> <p>- Ти щось чула про єресь альбігойців, які самі себе називали «катарами», що по-грецькому означає «чисті»? Про хрестові походи в центрі Європи майже чотири століття тому, коли альбігойський Прованс спливав кров’ю, коли полягло Тулузьке графство, а підданий анафемі граф Раймунд VI Тулузський поступився своїм титулом хрестоносцю Симонові де Монфору, - хоч правда, через два роки хоробрий граф Раймунд відбив рідну Тулузу в загарбника, а ще через два роки хрестоносця де Монфора було вбито під час повстання місцевого населення! Що ти знаєш про маленьку фортецю Монсегюр у Піренеях, що полягла останньою?! </p> <p>Абат Ян перевів подих, якийсь час помовчав, тоді винувато подивився на Марту. </p> <p>- Вибач, Марто… Ти й не повинна знатися на цих питаннях. Просто єресь катарів уже давно не дає мені, абату Янові Івоничу, злодієві Яносику із Шафляр, спати по ночах. Так, «чисті» спотворили чимало католицьких догматів; так, вони ввели в християнство зороастрійських Ормузда й Аримана, як символи добра і зла; вони вважали, що сповідаючи, ми допомагаємо Господові, а не навпаки, але не в цьому річ. Не гоже мені засуджувати вчинки святого Домініка Гусмана, засновника ордена домініканців, але я б не вдавався, як він, до спалення «чистих» на багаттях. Я взагалі не люблю багать, Марто… </p> <p>- Ти щось не договорюєш, Яносику, - зронила Марта й пильно подивилася на схвильованого абата. - Я могла б украсти в тебе це «щось», але злодій не повинен красти в злодія, а сестра в брата. Розкажи мені сам. </p> <p>- Альбігойці вважали, що після смерті людина починає жити знову, що душа її втілюється в іншій живій істоті - у звірові, у людині, пташці - і минулі гріхи вкупі з колишніми заслугами тяжіють над її відродженням у новому житті. І так - до найстрашнішого Суду, людина збирає в собі добро і зло, її діймає свобода вибору, вона шукає, сперечається, погоджується, грішить… Але тоді - якщо Господь дарував таким, як ми, здатність брати чуже добро з душ людських, то чи не готував Він для нас особливу долю?! Не вищу за інших, не над людьми, але іншу, як відрізняються доля воїна та доля лікаря! Адже коли припустити хоч крихту слушності в догматах катарів - то продана дияволу душа потрапляє не на пательню - страховище для бабусь-прочанок, - а починає нове життя під сюзеренітетом Сатани! Чим це не пекло, Марто! Пекло на землі, здатне охопити своїм полум’ям навіть безневинні жертви поруч! Ти вкрала загиблу душу в Сатани… Чи немає в цьому особливого провидіння Божого?! </p> <p>- Не знаю, Яносику. Не знаю. Знаю тільки, що мені тяжко жити від тієї проклятої ночі. Коли, кажеш, має приїхати Михал? </p> <p>- Завтра, - відповів абат Ян. </p> <p>Нитка його вервиці зненацька урвалась, агатові намистини лунко покотилися по підлозі, але він навіть не помітив цього. </p> <p>- Завтра, Марто. Михал приїде разом зі своєю дружиною - вона при надії, і ми маємо відслужити молитву за щасливі пологи, - але назад Михалова дружина поїде без нього. </p> <p>Марта кивнула. </p> <empty-line></empty-line> <p>2 </p> <p>Пан Михал Райцеж, придворний воєвода графа Висницького, був напрочуд вродливим. Це помічали палкі флорентійки, де пан Михал осягав нелегке мистецтво володіння рапірою під наглядом вимогливого Антоніо Вазарі; це обговорювали між собою досвідчені в любовних справах мешканки Тулузи, де знаменитий майстер шпаги Жан-П’єр Шарант після тривалих перемовин погодився взяти до навчання худорлявого шляхтича з далекого Погалля; краса пана Михала не давала спати пухкеньким саксоночкам Гербурта, коли Райцеж, повертаючись додому, зумів упросити барона фон Бартенштейна дати йому кілька уроків володіння важким драгунським палашем і застряг у баронському замку на три роки; жінки до самозабуття любили пана Михала, але, на жаль, - пан Михал не любив жінок. </p> <p>Ні, це аж ніяк не означало, що шляхтич Райцеж був схильний до мужолозтва. </p> <p>Просто пан Михал любив зброю, і ця пристрасть заповнювала його дні настільки, що ночами йому снилися випади та відбиття, внаслідок чого Михал Райцеж шепотів уві сні замість імені коханої: </p> <p>- Парад ін-кварто й півкола в терцію!.. Парад ін-кварто… Ворушись! Рухайся, я тобі кажу!.. Парад ін-кварто… </p> <p>Жінок, які зрідка потрапляли до його ліжка, потім довго діймав головний біль, і не раз вони найневідповіднішої миті командували законному чоловікові: </p> <p>- Парад ін-кварто… Рухайся, я тобі кажу! </p> <p>Чоловіки не любили пана Михала. </p> <p>Вони його боялися. </p> <p>Вони боялися б його ще більше, якби знали, що пан Михал Райцеж, Михалек Івонич, прийомний син Самуїла-баци із Шафляр - злодій. </p> <p>Такий самий злодій, як Марта й абат Ян. </p> <p>Сам же Михал не без підстав вважав себе найспритнішим злодієм із усієї родини, але й найнещасливішим. Мрію його життя не можна було просто витягти з кишені чужої душі - військовий талант, як будь-який талант узагалі, зберігався в найглибших підвалах його власника, він зрісся з фундаментом, підґрунтям сутності хазяїна. </p> <p>Зустрівшися зі злодієм, що пройшов науку Самуїла-баци, скрипаль може забути, що він скрипаль, забути навіть мелодію сотні разів зіграної пісні, віддавши це знання зустрічному пройдисвіту, але пальці його змусять струни озватися швидше, ніж сам скрипаль знайде свою втрату. Знизає плечима музика - тим діло й закінчиться. Але якщо злодій спробує забратися не до кишені, де брязкають розмінні монетки, а до оселі скрипаля, туди, де зберігається його чуйний слух, здатний із першого разу запам’ятовувати будь-яку музичну фразу, де ховається суть скрипкового обдарування, де в скринях спить дане від народження золото… </p> <p>Якнайсуворіше застерігав Самуїл-баца прийомних дітей від таких справ. </p> <p>Лише один раз спробував відчайдух Райцеж забратися в дім душі шаленого тулузця, свого тодішнього вчителя Жан-П’єра Шаранта, коли Жан-П’єр заснув, - і до кінця днів своїх пам’ятатиме виття й крики тих жахливих Стражів, що ганяли його по нескінченному лабіринту Шарантової скарбниці та погрожували вогненними мечами, а вузлуваті корені виповзали зі стін, непомітно прагнули сплутати Михалові ноги, аби він назавжди залишився тут, у похмурих переходах… </p> <p>Михалу вдалося знайти щілину й прошмигнути назовні. </p> <p>У себе. </p> <p>Але він знав: якби він загинув від клинків Стражів, якби пропав у лабіринті Шарантової майстерності, якби впав у Чорний Хід - за час сну Шарантова душа переварила б його, як відрізану та прожовану скибу хліба, і вранці, прокинувшись та ні про що не маючи гадки, вчитель Жан-П’єр Тулузець побачив би поруч із собою безумця. </p> <p>Гірше. </p> <p>Він побачив би поруч із собою рослину. </p> <p>Іноді Михал дивувався з приводу свого вибору. Пробитися в церковні ієрархи, як старший брат Ян; стати зразковою дружиною щасливого краківського купця та народити йому дітей, як Тереза; жити, як тиха й сита мишка при дворі шляхетної покровительки, як Марта, - ну що, що заважало Михалеку обрати собі просту й зрозумілу дорогу, на якій для легкого існування цілком достатньо час від часу обчищати внутрішні кишені потрібних людей, вибираючи ту дещицю, що показується на поверхні?! </p> <p>Нічого. </p> <p>І жив би собі не гірше за інших, а то й ліпше… </p> <p>Адже як легко він змусив чорштинського ректора сфабрикувати підроблені королівські грамоти зі справжніми печатками, а потім з’явитися з ними до останнього з роду Райцежів, глибокого вже здитинілого старця, і через деякий час остаточно перетворитися на пана Михала Райцежа, онучатого племінника цього самого дідуся! </p> <p>Перед від’їздом до Італії це здавалося необхідним, бо інакше пробитися в учні до когось із відомих майстрів клинка було майже неможливо. </p> <p>Були потрібні або гроші, або родовитість; у всякому разі, Райцеж був цього певний. </p> <p>Якби Михалові сказали, що флорентієць Антоніо Вазарі, що відмовився колись навчати молодшого брата венеціанського дожа, узяв до себе в дім юного шляхтича з невідомих земель тільки тому, що побачив у ньому неабиякі здібності - Михал ніколи б у це не повірив. </p> <p>Він палко прагнув добути чужий талант, страждав через неспроможність зробити це - і не помічав свого власного. </p> <p>Він був злодієм. </p> <p>Знання про будь-який, хай навіть найпотаємніший прийом володіння зброєю Михал міг викрасти і крав без усякого сорому. Але тільки тоді, коли це знання ставало справді знанням або хоч усвідомленим відчуттям, а не глибинними навичками та пам’яттю чужого тіла, котре не роздумує і найчастіше навіть не розуміє, що воно робить! Інакше вже будь-яка спроба вторгнутися в таємне… ні, Михал пам’ятав Стражів, що охороняють талант учителя Шаранта, і не ризикував повторити спробу. А якщо твоє власне тіло не готове сприйняти чуже знання, крадене чи отримане від учителя; якщо місяці, а то й роки виснажливих занять не відшліфували твоїх власних можливостей до гостроти толедського леза; якщо ти взяв, привласнив, але не можеш зробити по-справжньому своїм… </p> <p>Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Шарант, літній барон фон Бартенштейн - кожен з них, утрачаючи якесь знання, украдене їхнім моторним учнем, відновлював утрату майже миттєво, практично не зауважуючи цього, як дерево не зауважує втрати листя чи навіть утрати молодого пагона, коли стовбур цілий. Відростуть нові, не сьогодні, то завтра. Зате Михал старанно прирощував отримані пагони до себе, і в остаточному підсумку домагався потрібного результату, навіть і не замислюючись над тим, що для такої справи потрібно щонайменше мати свій стовбур - хай і незміцнілий, може, ще дикий, але він має бути. </p> <p>Не можна прищепити пагін до порожнього місця. </p> <p>Помре. </p> <p>А ці - приживалися. </p> <p>Десять років бабуся-Європа витирала запорошені ноги об Михала Райцежа, Михалека Івонича; десять років він крав усе, до чого міг дотягтися, і не щадив себе там, де не міг украсти; злодій з родини Самуїла-баци плакав ночами від болю в суглобах і прикладав зілля до кривавих мозолів на долонях - коли він залишив Флоренцію, вимогливий Антоніо Вазарі раптом напився мов чіп; коли він пішов із Тулузи, скупий на слова Жан-П’єр Шарант похитав головою й тихо мовив: «Дурненький…»; колишній драгунський полковник барон фон Бартенштейн, який не відзначався щедрістю навіть у ставленні до своїх близьких родичів, подарував йому на прощання палаш без жодної прикраси, бо клеймо на клинку само вже було варте цілого маєтку… </p> <p>Через рік Михал Райцеж став придворним воєводою графа Висницького, змінивши на цій посаді колишнього воєводу - старого рубаку, який показав захопленому Михалу, що таке справжній шабельний бій. </p> <p>Ще через рік він оженився, невимовно здивувавши всіх і взявши за себе дочку колишнього воєводи, лагідну дівчину на ім’я Беата. </p> <p>І, здавалося, бурлака Михал міцно осів у Висничому. </p> <p>3 </p> <p>…Сонце світило Марті у вічі, і вона щулилася, визираючи зі схожого на бійницю монастирського вікна. Звідси, від західного крила, - якби не сліпуче проміння сонця - чудово було видно краківський шлях, і навіть крізь мимовільні сльози Марті ще здалеку вдалося розгледіти крихітного вершника, який повагом наближався до монастиря з боку Тиньця. </p> <p>За вершником котилася, підстрибуючи на вибоях, запряжена вороною парою карета; обабіч карети їхали верхи двоє гайдуків. </p> <p>«Михалек», - зрозуміла Марта, зробила долоню дашком і взялася розглядати брата. </p> <p>Тільки тепер вона раптом гостро відчула порожнечу, що утворилася після слів абата Яна про батькову смерть. Верхівець Михал у незрозумілий спосіб перетворив відсторонену та напрочуд неймовірну смерть Самуїла-баци у довершений факт, у реальність, і Марта зізналася собі, що лукавила перед Яном, коли казала: «До кого мені ще йти? Батько старий…» Там, де зараз було порожньо й гірко, ще день тому таїлася таємна надія, що на геть крайній випадок можна буде втекти у Шафляри, упасти в ноги батькові Самуїлу, а той настовбурчить тверді сиві вуса, дасть запотиличника, але після цього все буде добре. </p> <p>Не буде. </p> <p>А до Шафляр справді доведеться їхати. </p> <p>Якщо не на похорон, то на поминки. </p> <p>Ех, батьку Самуїле, Самуїле-баца… </p> <p>Сонячний промінь невдоволено розбився об Мартину долоню, ковзнув убік і дуже здивувався, коли побачив на очах у жінки сльози. </p> <p>Чому? - адже промінь не знав, що люди плачуть не лише від сонця. </p> <p>Вершник тим часом помітно наблизився, і Марта мимоволі замилувалася прекрасною виправкою Михала. На думку спало чомусь порівняння з конокрадом, що втікав од Жаб’ячого Джерела, циганчуком Друцом. Юний верхівець майже лежав на спині гнідого, усім тілом припавши до кінської шиї, а Михал сидів у сідлі підкреслено прямо, недбало бавився затиснутим у правиці повідком, а його ліва долоня неуважно торкалася руків’я драгунського палаша, з яким Михал, кажуть, ніколи не розлучався - брав його з собою ледь не на подружнє ложе. </p> <p>П’ятеро вершників, які наздоганяли карету, що супроводжувала Михала, спочатку нітрохи не зацікавили Марту. </p> <p>- Ну що? - почула Марта позаду себе. </p> <p>- Їде, - не обертаючись відгукнулася жінка, відразу впізнавши голос Яна. - Майже біля воріт. Ти б сказав своєму воротареві, щоб не чіплявся з розпитуваннями, бо Михал умить укоротить його довгий ніс. Він такий, наш забіяка… </p> <p>Абат Ян щойно звільнився від служби і встиг по дорозі до келії віддати всі необхідні розпорядження вітцю-келарю. Тепер він підійшов і став поруч із сестрою. </p> <p>- А це що таке?! - заклопотано промовив він, і Марта, яка була відвернулася від того, що діялося внизу, знову глянула у вікно. </p> <p>Вершники додали ходу й опинилися біля зупиненої карети раніше за Михала, який розглядав монастир. Перший з них, пишно вбраний вельможа, який здався Марті чимось знайомим, зістрибнув з коня і застережним жестом відчинив дверцята карети. Він поштиво уклонився, трохи зачекав і подав руку молодій жінці, яка виходила з карети. То була дружина Михала Беата Райцеж, у дівоцтві Беата Сокаль. Коли збентежена Беата ступила на землю, вельможа відійшов убік і ще раз уклонився, приклавши руку до серця. </p> <p>Гайдуки Райцежа знітилися, не знаючи, що робити, оскільки нічого особливого не відбувалося, а зачіпати без потреби ввічливого шляхтича в присутності чотирьох його людей їм, з усього видно, не хотілося. </p> <p>Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами - і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові - слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота. </p> <p>Беата покірно рушила до воріт, гайдуки, отямившись, поїхали слідом, а в компанії ввічливого шляхтича голосно розреготалися - сміх цей долинув навіть до тих, хто стояв біля вікна. Сам вельможа наблизився до пана Михала, узявся в боки й кинув кілька коротких різких фраз. </p> <p>Далі Марта не дивилася. Скоряючись незбагненому пориву, вона вибігла з келії - абат Ян негайно пішов за нею - і сходами кинулася вниз. Спустившись, Марта покликала Джоша, який дрімав у холодочку, проминула Беату, яка щойно зайшла в монастирський двір (її вагітність лише тепер впала Марті в очі), і вискочила за відчинені ворота. Карета все ще стояла неподалік, сонні візниці дрімали на передках, забувши випрягти коней, але більше нікого поряд з монастирем не було. </p> <p>Лише курява клубочіла по дорозі, що тяглася ліворуч, і в долину, до берега річки Тихої. </p> <p>Марта мерщій рушила за тим пилом. </p> <p>Джош трюхикав поряд. Він час від часу підводив голову й заглядав жінці в очі. </p> <p>На морді собаки застиг той хворобливий вираз, який іноді буває в німих, коли їм конче треба щось сказати, а мертвий язик ледь повертається й народжує тільки звірине рикання. </p> <p>4 </p> <p>Дзенькіт зброї - перше, що почула Марта, коли вибігла на кручу. Звідси добре проглядалося піщане плесо річки, прямо під Мартою біля плакучої верби стояли четверо супутників увічливого шляхтича й двоє гайдуків Райцежа. Вони збуджено сперечалися. За двадцять кроків від них один проти одного завмерли Михал і його супротивник - хвилину тому вони обмінялися першими ударами. </p> <p>«Господи, та що ж це таке!» - з відчаєм подумала Марта. Вона ніколи не могла зрозуміти, як через дурницю, через мізерну дрібницю, що не варта й ламаного шеляга, двоє молодих, здорових чоловіків ладні всадити в груди один одному півтора ліктя холодної криці. </p> <p>Утім, чоловік її покровительки Вільгельм фон Айсендорф теж не був миротворцем, і Марті двічі доводилося бачити двобої барона з черговим забіякою, що відбувалися просто в маєтку Айсендорфів; а скільки разів педантичний у питаннях честі барон Вільгельм бився не в присутності компаньйонки своєї дружини?! </p> <p>Шляхтич зненацька стрибнув уперед, і кривий клинок його шаблі люто брязнув об важкий Михалів палаш. Полетіли іскри, шляхтич відскочив, знову наблизився й спробував дістати Райцежа з іншого боку. Михал не рушив з місця, лише рука його зрушилася на п’ядь лівіше, та лезо кривої шаблі знову наткнулося замість живої плоті на драгунський палаш. </p> <p>Удар. </p> <p>Ще один. </p> <p>«Він же вб’є цього чепуруна!» - раптом зрозуміла Марта, дивлячись на вузьке Михалове обличчя, що перетворилося на алебастрову маску. Перед нею був не злодій, а воїн, не Михалек Івонич, а воєвода Михал Райцеж, і першими, хто після Марти зметикував це, були супутники шляхтича. Вони загомоніли й рушили до тих, котрі билися; вони мали намір розборонити їх, але не встигли, - Михал, який до того нерухомо стояв на місці, коротко ступнув уперед, драгунський палаш завертів криву шаблю в миттєвому страшному танку, прорвався крізь блискучий заслін і до половини пірнув у живіт увічливого шляхтича. </p> <p>Потім Михал підвів голову, побачив бліду як полотно Марту на кручі, привітно помахав їй рукою і взявся жменею зернистого піску відчищати кров з палаша. </p> <p>Біля ніг Михала помирав увічливий шляхтич. </p> <p>Судячи з рани, помирати він мав довго та болісно. </p> <p>Коли Марта зверху вниз дивилася на спокійну братову поставу, Михал навіть не повернувся до своєї жертви, біля якої розгублено товклися четверо його супутників, - вона подумала, що Михал свідомо вибрав для цієї людини таку смерть. </p> <p>Ні хвилини не вагаючись. </p> <p>І Марті зробилося холодно. </p> <p>5 </p> <p>Усю відправу за здоров’я Беати Райцеж та за її благополучні пологи Марта простояла мов на голках. Перед очима весь час поставав молодик, убитий лише тому, що допоміг вийти Беаті з карети. Щоб хоч якось відволіктися, Марта переводила погляд на відповідне до події вбрання абата Яна на Михала - воєвода Райцеж стояв на колінах поруч із дружиною та час від часу хрестився - і мимоволі відзначала, що брати настільки ж різні, наскільки й схожі. Чернець і воїн, сповідник і вбивця… злодій і злодій. Обидва стрункі, сухорляві, з тонкими одухотвореними рисами обличчя - і Марті раптом спало на думку, що вираз обличчя абата Яна, коли він слухав </p> <p>її сповідь і потім натхненно розповідав їй про єресь катарів, був багато в чому схожий на вираз обличчя Михала, коли той бавився лискучою крицею й коли витирав піском закривавлений клинок. </p> <p>«А я? - жахнулася Марта. - А яка я?..» </p> <p>Після богослужіння вона підійшла до Михалової дружини, їх познайомили, й Марта не відходила від Беати до того моменту, коли Райцеж посадив дружину в карету й відіслав у Тинець у супроводі гайдуків, які приїхали з ним. На прощання Марта не втрималася й похапцем обшукала Беатину свідомість. Було важко визначити навпомацки, що саме трапляється під руку, але Марта мала дуже гарний вишкіл, щоб не плутати можливу здобич із дрібним мотлохом, що завжди захаращує чужі засіки. Занепокоєння з приводу наступних пологів лежало в молодої жінки на самісінькій поверхні й не мало глибинних коренів - здорова й міцна Беата носила вагітність без особливих ускладнень, отож Марта могла б легко украсти необґрунтоване хвилювання в пані Райцеж, але робити цього не стала, лише здивувалася: чому Михал досі не полегшив життя коханій дружині? </p> <p>Молебень молебнем, а злодійство злодійством… </p> <p>Видно, за цей час батько Ян уже встиг нашвидку переказати воєводі Мартину історію, бо Михал після від’їзду дружини підійшов до Марти і без жодного слова пригорнув сестру та поцілував у чоло. Одновухий Джош ревниво загарчав, Михал повернувся до ощиреного пса, пильно подивився йому в очі й ледь помітно вклонився. </p> <p>Джош сів - ні, швидше, впав на задні лапи, закинув лобату голову догори, опуклі собачі очі волого зблиснули, пес ледь не завив, але стримався й вихором вилетів за ворота монастиря. </p> <p>Марта вирішила не кликати Мовчуна. </p> <p>Розуміла - він повернеться. </p> <p>Коли почало смеркатися, а Джоша все ще не було, Марта захвилювалася. Вона вийшла з монастиря - воротар був із нею ввічливий до нудоти, - побродила туди-сюди по дорозі, хотіла пройтися до близького узлісся, але роздумала й рушила на берег річки Тихої, де відбувся недавній двобій. </p> <p>Спустилася з кручі, постояла під плакучою вербою, неголосно покликала пса, почекала й зібралася іти геть. Відламала від верби тонку лозину, кілька разів змахнула нею, наче шаблею, відкинула від себе лозину - і дивне хвилювання змусило її обернутися. </p> <p>Там, де впала вербова лозина, танцювала неясна тінь. </p> <p>Від річки тягло мерзлякуватою прохолодою, роздивитися щось у сутінах, що непомітно настали, було майже неможливо, але Марта до болю в очах вдивлялася в напрочуд знайомий танок тіні, і раптовий здогад обпік її гірше за жменю приску, узяту з багаття. </p> <p>Перед нею була тінь убитого Михалом шляхтича. </p> <p>Примара невтомно, раз за разом повторювала рухи того страшного танцю, що привів її до загибелі, ноги шляхтича одноманітно переступали по піску - вперед, убік, уперед, назад, убік, - руки виплітали багато разів повторюване плетиво жестів, аж допоки опадали зламаними крильми, змушуючи мерця схопитися за живіт і в мить припасти до сирого вечірнього піску… але тінь підводилася, і все починалося спочатку. </p> <p>Можливо, з боку це було красиво й зовсім не лячно - надвечір’я, ріка, зламана тінь та жінка, яка притулилася до стовбура верби, - але Марта не могла подивитися на себе збоку. </p> <p>Вона не встигла навіть зміркувати, коли, якої невловимої хвилі тінь обірвала смертний танок і повернула до неї безоку пляму обличчя. </p> <p>Не слухом, а якимось далеким від людини чуттям Марта збагнула, що мертвий шляхтич регоче - тут вона пригадала, де й коли зустрічала вбитого Михалом у двобої молодика. </p> <p>У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку! </p> <p>Як звали молодого пана?! </p> <p>Князенко… князенко Янош Лентовський! </p> <p>Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; «Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..» - луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій… </p> <p>У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу - але зараз усе було не так, як колись. </p> <p>Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом - він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її - жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна. </p> <p>Примара реготала. </p> <p>Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку. </p> <p>Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм. </p> <p>«Убивця! - майнуло в голові. - Михал - убивця!..» </p> <p>Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка! </p> <p>- Ну і що?! - істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. - Ну і що?! Звичайно, убивця! - адже він убив тебе… Згинь, пропади!.. </p> 
<p>Примара реготала. </p> <p>«Михал - убивця!» - реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це «щось» давало мертвому невимовне задоволення. </p> <p>Убивця-я-я… </p> <p>Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі. </p> <p>…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола. </p> <p>Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком. </p> <p>Марта вже бачила цю людину. </p> <p>То був один з Михалових гайдуків. </p> <p>- Їх було п’ятеро? - гнівно запитував воєвода. - ВСЬОГО п’ятеро?! </p> <p>Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно. </p> <p>- На Беатину карету напали, - отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. - Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди. </p> <p>- Розбійники? - Марта нічого не розуміла. - Вони вимагають викуп? </p> <p>- Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри - не на сороковини, то по дружину - і там заплатить Мардулі все, що належить. </p> <p>«Убивця!» - глузував біля річки танцюючий мрець… </p> <p>- Я не вбивав батька, - воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. - Я не вбивав батька, Марто! Це неправда! </p> <p>І знову повернувся до пораненого: </p> <p>- Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох! </p> <p>- Прости, пане воєводо, - глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. - Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером… </p> <p>Гайдук зібрався на силі й закінчив: </p> <p>- Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду! </p> <p>Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече. </p> <p>- Я вірю тобі, - сказала вона. - То справді не людина. </p> <p>Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив. </p> <p>Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття. </p> </section> <section> <title> <p>Великий здрайця</p> </title> <p>Я не пам’ятаю, ким я був - я знаю, ким я став. </p> <p>Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе. </p> <p>Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця. </p> <p>Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою - але й перестати бути собою я теж не можу. </p> <p>Люди називають мене дияволом. </p> <p>«Геть, Сатано!» - кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють. </p> <p>Я лише зникаю. </p> <p>На якийсь час. </p> <p>І подумки дякую тим, хто мене прогнав, - бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування. </p> <p>Люди називають мене Князем Тьми. </p> <p>Я не князь. </p> <p>Я - закріпачений Тьмою. </p> <p>Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись настараю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю. </p> <p>Дозволять не бути. </p> <p>Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою. </p> <p>Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, - у цю мить я чую його жалюгідні думки. </p> <p>Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне… </p> <p>«Зараз я одержу те, що хотів, - ковтаючи липку слину, мріє цей хробак - я насолоджуся бажаним, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою й правдою, я доведу йому свою відданість і старанність - а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..» </p> <p>Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу. </p> <p>Він має рацію. </p> <p>Я тішуся. </p> <p>Якщо він досягне бажаного й стане схожий на мене - він теж радітиме, коли кубушка з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою. </p> <p>Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла. </p> <p>Пекло потрапить у нього. </p> <p>Погодьтеся, що це не одне й те ж саме. </p> <p>Утім, можете не погоджуватися - мені байдуже. </p> <p>Люди називають мене Нечистим. </p> <p>Це правда. </p> <p>Я нечистий. </p> <p>Але ніхто з таких, як я, ніколи не був і не буде Володарем Геєни - не тому, що ми дрібні, а тому, що з таким самим успіхом варнака можна вважати Володарем копалень. І справді: він ударяє по нещасному камінню кайлом, він возить його у візку, скидаючи в кар’єр, він може мучити копальні як завгодно… Він лише не може перестати це робити. </p> <p>І перестати мучитися самому. </p> <p>Питання: що роблять у пеклі? </p> <p>Відповідь: зазнають мук. </p> <p>Питання: хто мучиться в пеклі? </p> <p>Відповідь: усі. </p> <p>Усі. </p> <p>Коли ви страждаєте, це вже пекло. </p> <p>Воно у вас, усередині. </p> <p>Пекло у вас, дорогі мої, воно сичить і піниться, як недогране вино, воно вдаряє в голову лагідними підступними молоточками; пекло у вас, люб’язні добродії, але в мені його більше. Я - закріпачений Тьмою, я Геєнин вілан, я - пуста рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечі Пекла й заздрю тому злочинцеві на ешафоті, у черево якого в цю мить занурюється гострий кіл. </p> <p>Йому, катованому, легше. </p> <p>Я ніколи не бачив справжнього Князя Тьми; а втім, їх багато: Суперечних, Повсталих, Переможених - оце і є пекло. </p> <p>Річ у собі, мудрагелі-схоласти!.. Пекло в пеклі. </p> <p>Я не пам’ятаю, ким я був - я знаю, ким я став. </p> <p>Їм стократ гірше - вони пам’ятають, ким були. І вічність перед Ними заповнена болісною бездіяльністю, наприкінці якої жевріє приречення, нещадна тінь Армагеддона й Судного дня. </p> <p>Dies irae, День Гніву. </p> <p>Кожного разу, коли я почуваю в собі пальці Князів Тьми, що дають мені муку й силу, я захоплююся їхньою завзятістю, їхньою неприборканою спрагою діяльності, здатною видобутися з неможливого й змусити таких, як я, ставати дияволами та перекроювати дітей Адама і Єви за своїм образом і подобою. </p> <p>Я ненавиджу Їх. </p> <p>Замилування й ненависть зливаються в один страшний сплав, і мене судомить від болю після кожної диявольської витівки, заради якої я змушений впускати в себе пекло. Просто цього ніхто не бачить. Я самолюбний, як самолюбні тільки раби. Моя калитка збирає в собі монетки проданих душ, інколи я розмінюю одну з них, щоб добути дві, інколи я помиляюся… Я мрію вийти на волю, я мрію зникнути, мрію почати від самого початку, стати вошею, слимаком, мохом, ким завгодно… </p> <p>Люди називають мене дияволом. </p> <p>У чомусь вони мають слушність. </p> <p>Але ця жінка… ця дияволиця (я посміхаюся - вдала гра слів вийшла!), ота, що поцупила розпечену монетку загиблої душі з-під самісінького мого носа, пошила диявола в дурні!.. О радосте моя, довгонога перлино, не позбавляй Півняче Перо щастя нової зустрічі - я не всезнаючий і не всесильний, але зате я терплячий і вмію відрізняти овець від козлищ, і перетворювати останніх на ловчих вовків Пекла… Де ти, люба?! </p> <p>Я йду. </p> <p>Я шукаю тебе!.. </p> <p>Повір чесному слову диявола: за певних обставин я навіть погоджуся залишити тобі маленьку душу цього наївного кишенькового злодія, якого я для розваги змусив повіситися на власному ремені. </p> <p>Не віриш? </p> <p>Питаєш: що це за обставини?! </p> <p>Ніколи не ставайте до розмови з циганками та дияволами… </p> <p>Люди називають мене Нечистим. </p> <p>Я називаю їх людьми. </p> </section> <section> <title> <p>Книга друга Тумани старого цвинтаря</p> <empty-line></empty-line> <p>Розділ четвертий</p> </title> <p>1 </p> <p>Ніч недовірливо пробувала на зуб золоту монетку місяця - і надкушений диск фальшивим талером покотився до обрію, де й завис щербиною догори. Фіолетові тіні похмуро сновигали межи стовбурами, немов намагалися зрозуміти, хто ж вони насправді: безневинні поєднання світла й пітьми - чи самої лише тьми, тьми, тьми… </p> <p>- Ми-и-и!.. - глузливо одзивався вітер і роздирав примари на клапті, наслідуючи вітер, ухкав голодний пугач і вдивлявся у ніч блискітливими котячими очима. </p> <p>Сивий вовк, що сидів на порослому заячою капустою пагорку, задер морду до неба, хотів був завити, але передумав і тільки ліниво облизнувся, на мить розтуливши ікласту пащу. Бурлака-вітер перестав гратися з тінями, закоцюблими пальцями перебрав білясту шерсть, скуйовдив сніжно-білі пасма на загривку - вовк трохи зіщулився, стиха рикнувши, тож вітер поквапився піти геть. Десь у лісі, неподалік від могутніх стін тинецького монастиря, розлого вила зграя, і це була значно цікавіша забава, ніж гратися з тінями або чіплятися до сивого вовка-грубіяна. </p> <p>Вовк поклав голову на передні лапи й заплющив очі. </p> <p>У звичній феєрії звуків нічного лісу він безпомилково розрізняв віддалене хлюпання ріки, що затинається на мілководних перекатах, і глухе рокотання млинового колеса. Чому опівночі відкриті шлюзи на старому млині, чому вода хлющить у лотоки, змушуючи грюкати посади для жорен, чому не спить трудяга-мірошник зі змученими підмайстрами - все це мало цікавило звіра. </p> <p>Він знав - чому. </p> <p>Він тільки не знав, чому він сам залишився на цьому пагорку, чому дозволив вискочню Рваному очолити зграю всупереч усім законам вовчого й не тільки вовчого племені. </p> <p>Коли сивий вовк довідався й про це - він устав, потягся всім тілом і неквапливо потрюхикав туди, відкіля чулося мисливське голосіння зграї. </p> <p>Сич провів вовка байдужим поглядом і заухкав услід. </p> <p>2 </p> <p>Отець-квестор тинецького монастиря був вельми здивований та розгублений - хоча волів би бути в якомусь іншому, більш звичному для нього стані. Наприклад, у стані голоду - бо нагодувати таке дебеле тіло убогими чернечими харчами було ох як важко. Квестором (тобто бродячим збирачем пожертв на потреби рідної обителі) він став недавно, усього півтора року тому, святим вітцем - приблизно тоді ж, і злі язики подейкували, нібито він яким був запеклим грішником-мирянином, таким і залишився. </p> <p>Хіба що рясу начепив та хрест на огрядне черево вивісив. </p> <p>Коли квесторові зранку повідомили, що абат Ян їде служити панахиду по своєму передчасно померлому батькові, то саме він, квестор Ігнатій, обраний ігуменом для супроводу в неблизькі Шафляри… бідолашний Ігнатій остаточно зрозумів: немає в житті щастя! Адже ще позавчора він збирався вирушити у світ по милостиню, чимала пайка з якої витрачалася на утримання самого Ігнатія! Невеликі витрати - монастирські землі й без того давали пристойні прибутки, тинецькі бенедиктинці не бідували, але традиції є традиціями, а отже, мирян не слід позбавляти нагоди щедрою пожертвою полегшити собі загробне життя. А квесторами споконвіку ставали ченці щедротілі та веселої вдачі. Хіба мало суєтних радостей у бродячого збирача пожертв - то корчмар розщедриться, згадавши про геєну вогненну, то доброзичлива молодиця по дорозі трапиться, то на весілля чи поминки закличуть, то ще щось… Ну й пішов би собі Ігнатій відразу, не намагаючись виманити в скнари-келаря свинячий окіст, що сподобався! Але ж ні, їдь бозна-куди, та ще й під невсипущим оком самого абата Яна, якого квестор Ігнатій добряче побоювався. </p> <p>Хіба це жарт: ледь не живий святий! </p> <p>У сенсі - ледь не святий, а не ледь не живий… </p> <p>Отож, умостившись на передку та правлячи абатським візком, життєлюбний квестор лаяв себе за невправність і потилицею почував погляд вітця ігумена. Ох і погляд! Сидиш, як на пекельному приску, та все чекаєш, коли ж ксьондз Ян скаже: «Ну що, брате мій во Христі, каятися будемо чи отак і засніємо в гріху?!» Власне, таких слів квестор від отця ігумена ніколи не чув, але погляд, погляд… аж потилиця холоне! </p> <p>Коні йшли прудко, нітрохи не переймаючись печалями нещасного Ігнатія, попереду бовваніли спини того самого шаленого шляхтича, чию вагітну дружину викрала зграя якогось Мардули, та чорнявої жінки, що називалася воротареві ігуменовою сестрою. У сідлі новоз’явлена сестра сиділа міцно, не по-жіночому, і пан Михал - Ігнатій нарешті пригадав ім’я шляхтича - час від часу схвально на неї позирав, підкручуючи звислого вуса. Обабіч, між візком і вершниками, бадьоро біг здоровенний одновухий пес, якого квестор Ігнатій перед від’їздом спробував був погладити й зрозумів, що це не собака, а чорт у шкурі. Найостаннішим, відставши од візка та понуривши голову, їхав поранений гайдук пана Михала. Коліно його спухло, ходити пішки він міг тільки шкутильгаючи, але впертий гайдук був неймовірно - повернутися у Виснич він навідріз відмовився, і по очах пораненого ясно читалося, що поповзе він за хазяїном своїм хоч у Шафляри, хоч на край світу, аби життям чи смертю спокутувати провину і - ще й того мало! - при нагоді зубами перегризти горлянку проклятому розбійникові Мардулі. </p> <p>До полудня минули пам’ятне Марті Жаб’яче Джерело та виїхали на дорогу, що веде до Нижніх Татрів. Візок абата був ледь не перекинутий - назустріч, здійнявши хмару куряви, котився віз, запряжений гнідою кобилкою, що збожеволіла від крику й підхльостувань свого хазяїна. Марта й Михал смикнули поводи та бризнули врозтіч; квестор Ігнатій ледь устиг прийняти до краю дороги, розминувшись із возом на якусь п’ядь, кобила різко звернула вбік, і віз міцно засів правими колесами в пухкому піску узбіччя. </p> <p>- Збожеволів?! - кінь воєводи Райцежа вже гарцював біля перехнябленого воза, а сам пан Михал, багровіючи лицем, ладен був розірвати несамовитого возія. - Смерті шукаєш, суча кістко?! Відповідай! </p> <p>- В обитель… - бубонів дідок, який випав із воза. Він безперестану кланявся та сплескував пергаментними долонями. - Матко бозка, врятуй мене грішного! В обитель поспішав, ясновельможний пане, до святих отців-бенедиктинців… Бо спалять же, як стій спалять, за вітром пустять!.. Невже я не розумію - я все розумію! Але ж вони не слухають, бугаєцький війт розпеченим залізом катувати хоче, а хто ж таку муку стерпить… ох, Матко Бозка, врятуй та помилуй!.. </p> <p>Марта впізнала старого. Це був той самий мірошник, що підвозив її до колодязя. </p> <p>- Кого спалять, дідусю? - запитала вона й спішилася. - Та зачекай, Михале, тобі аби тільки рубати… Навіщо в обитель квапитися, мірошнику? У твоєму віці даремно воза по дорогах навскач не ганяють… </p> <p>Прозорий, як весняне небо, погляд старого став більш-менш осмисленим, сам мірошник задихав рівніше й схопився за край воза - видно, ноги відмовлялися тримати зношене тіло. </p> <p>- А-а, дочко… Бог тебе послав, не інакше! Брата мого палять, молодшенького, кажуть - чаклун, нечистому продався… Може, чула? - Стах, теж мукомол, як і я! Бугаєцький війт із сухосадським змовилися, людей намовили, а люди в нас добра не пам’ятають, їм що мірошник, то й чаклун! Сім десятків років на одному місці - і все було добре, а на сімдесят першому загомоніли: і корови в Бугайцях погано дояться, і дівчина минулого року в річці біля млина втопилася, а тіло не знайшли, і вовки знахабніли, серед білого дня худобу ріжуть, учора ж знову змія бачили в небі, кружляв надвечір над млином… не інакше, як сам Харнась-нероба це бачив, коли з корчми додому повз! Дочко, рідна, ти на коні - лети в обитель, ублагай когось зі святих отців у Бугайці їхати! Нехай святим судом судять, праведним, нехай не дадуть пропасти безневинній душі… </p> <p>Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій - інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала. </p> <p>- Це тобі не Відень, - розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу. - Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда - і не перехрестяться! </p> <p>- Спалять, - личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, - ой, спалять… </p> <p>- То, може, разом поїдемо? - заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою. </p> <p>- Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я - священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові - у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга - там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, - in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7] </p> <p>- Amen [8] , - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу - і віз мало-помалу покотився у зворотному напрямку. </p> <p>Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича. </p> <p>Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин - скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто - але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику. </p> <p>Щось дуже важливе. </p> <p>Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря. </p> <p>Пахло бідою. </p> <p>3 </p> <p>Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, - він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом - блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне! </p> <p>Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати… </p> <p>Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав. </p> <p>- Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий? </p> <p>Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав. </p> <p>- До мого млина, - нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. - Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш - їдь наперед і веди нас як пастир… </p> <p>Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, - але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян. </p> <p>Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда. </p> <p>- Що це означає, старий? - жорстко спитав він. - Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці? </p> <p>- Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, - не змигнувши оком, зізнався мірошник. - Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби. </p> <p>- Ах ти!.. - задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. - Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити - і мене теж, між іншим, людини Божої! - такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати… </p> <p>- Угамуйся, брате Ігнатію, - отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика. </p> <p>- Може, й так, - погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, - може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа. </p> <p>- Про те не тобі судити, - урвав балакучого старого абат Ян, - і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди - виходить, є привід. Говори! </p> <p>- Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник. - Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні? </p> <p>- Точно, що Сокира, - пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги. </p> <p>- А розмова в нас довга буде - тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже. </p> <p>- Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! - перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. - Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси! </p> <p>Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося. </p> <p>- Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. - Їдьте, святий отче. У мене часу доста… </p> <p>І не озираючись пішов до хати. </p> <p>Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік: </p> <p>- Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей - чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку! </p> <p>- Чаклунство, кажеш? - спокійно перепитав абат. - Що ж, може, й так… </p> <p>Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву. </p> <p>Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата. </p> <p>- Амінь, - посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. - Не допоможе, мій отче. Хрещений я, - і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. - Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати - поговоримо. </p> <p>- Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! - не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок - саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. - Якщо ти молитви не розумієш, то оце - якраз для тебе буде! </p> <p>Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях - чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири - і перевальцем рушили до сторопілого квестора. </p> <p>- Випряжи коня, брате Ігнатію, - торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися. </p> <p>Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці - міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало. </p> <p>Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти. </p> <p>- Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже? </p> <p>- Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася. </p> <p>- Це яка ж? - недобре посміхнувся абат Ян. - Підсобити тобі у ворожінні? </p> <p>- З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги. </p> <p>- Із Нечистим змагатися? - здивовано перепитав ігумен. - Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось? </p> <p>- Не поділили, - кивнув мірошник, уникаючи подробиць. </p> <p>- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив - каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?! </p> <p>- Можна й по-доброму, - посміхнувся Сокира. - А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу! </p> <p>- Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді? </p> <p>- Погодитеся, святий отче, - тихо, але впевнено зронив Сокира. - Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої? </p> <p>- Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим! </p> <p>- Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця - сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала! </p> <p>- Марта?! - стрепенувся Ян. - Що з нею? </p> <p>- Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться. </p> <p>- Ти… - бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. - Ти і її сюди заманити вирішив?! </p> <p>- Вирішив - не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого? </p> <p>Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі. </p> <p>- Тобі це дорого коштуватиме, старий, - вимовив він нарешті. - Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди. </p> <p>- Не жду, - кивнув мірошник. - І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться… </p> <p>Абат Ян не відповідав, понурившись. </p> <p>- Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром - їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте - чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, - додав мірошник зовсім тихо. </p> <p>Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, - тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло. </p> <p>Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював. </p> <p>- Учасно ти стражу покликав, діду, - абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка - на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру - і тебе разом з нею! - від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи! </p> <p>- Це моя справа, святий отче, - приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта - як любите казати ви, служителі церкви, - решта - в руках Господніх. </p> <p>Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі. </p> <p>«Підслуховує! - оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря - і така халепа!» </p> <p>У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище. </p> <p>Звір ощирився і зник за рогом. </p> <empty-line></empty-line> <p>4 </p> <p>Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер - який там полудень! - вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє. </p> 
<p>Коні теж щось ніби чули, ступали тихо й сторожко, навіть не форкали, як звичайно. </p> <p>- Півдороги проїхали, - кинув через якийсь час похмурий Михал. - Дасть Бог, ночуватимемо під… </p> <p>Закінчити він не встиг. </p> <p>Стрімко й невідворотно вихопилися з хащ обабіч дороги сірі тіні. Кинулися без виття, без гарчання, мовчки, розпластуючись по-зміїному над самою землею, наче сам ліс довго вичікував, примірявся - щоб напевне - і нарешті зважився, кинув своїх сірих пахолків [10] на незваних гостей та ще й підхльоснув зграю для острашки заздалегідь припасеним батогом. </p> <p>Світ захитався, вищирив слиняву пащу, здибив тверду шерсть на карку, дорога злякано випнулася, звернула вбік і нагору, несамовите іржання на мить оглушило - і ось уже Марта лежить на землі, незручно підібгавши придавлену кінською тушею ногу, а зовсім поруч з її обличчям розтікається темно-багряна, майже чорна в сутеніючому надвечір’ї калюжа, і дебелий звір нестямно рве горло агонізуючого коня. </p> <p>Позаду троє вовків люто гризуть щось волаюче, а воно сіпається та плює багряним - Михалів гайдук навіть не встиг схопитися за зброю; хрипке рикання зливалося з оглушливим тріском кущів на правому узбіччі - якимось шостим чуттям Марта зрозуміла, що це Джош зчепився в чагарнику з котримись із лісових убивць; а сам воєвода Райцеж біля старого в’яза… </p> <p>Звір залишив роздерте кінське горло й усім тілом повернувся до жінки, сухо клацнули закривавлені ікла - Марта скрикнула, відчайдушним ривком визволила ногу, та хрускала, однак Марта кинулася в ліс, навпростець, куди очі дивляться. Тваринний жах гнав її вперед, змушував бігти, не розбираючи дороги, забувши про Михала та Мовчуна, не помічаючи болю, що смикав вивихнуту ступню; її серце билося вже не в грудях, а десь у горлі, але Марта неспроможна була зупинитися, виграючи в смерті рвані миті страху, шаленого бігу, важкого подиху - миті життя! </p> <p>Сірі тіні миготіли то правобіч, то лівобіч, але чомусь не доганяли, і якби Марта не була така перелякана, вона зрозуміла б, що її кудись направляють, ведуть, як умілий вівчарський пес веде вівцю, що відбилася від отари, бо, якби хотіли загризти, то вже давно це зробили б… </p> <p>Земля раптово пішла з-під ніг, і жінка скотилася кудись униз, спиною проїхавши по глинистому схилу, що випнув назовні мокре шишкувате коріння; ось зараз вовчі ікла зімкнуться на тріпотливому горлі, життя похлинеться кров’ю, відкриються ворота до Пекла, і перед Мартою потане сам Великий Здрайца!.. </p> <p>Тиша. </p> <p>Липка, жалюгідна, неможлива… </p> <p>Тиша. </p> <p>Марта лежала майже непритомна, але нічого не відбувалося, і жінка почала потроху приходити до тями; обережно відкрила очі, сіла, огляділася… Вона була на дні глибокого лісового яру; поряд дзюрчав маленький струмочок, примхливою змійкою збігаючи геть, а біля забрудненої Мартиної долоні ображено погойдувалися кілька розпростаних травинок. </p> <p>Марта насилу звелася на ноги і мимоволі зойкнула - щиколотку прохромив різкий біль. </p> <p>«А де ж вовки?» - запізніло похопилася жінка. </p> <p>Виявилося, що вовки нікуди не поділися. Три темні силуети бовваніли над урвищем і, як видно, нікуди не збиралися. Утім, спускатися в негостинний яр вовки теж не квапилися. </p> <p>«Схили слизькі, круті - бояться, що назад не виберуться», - вирішила жінка. </p> <p>Треба було щось робити, кудись іти, але де тепер дорога, Марта не знала, а хоч би й знала - чи далеко зайдеш по таких кручах та ще з вивихнутою ногою й сірим «ескортом» нагорі? </p> <p>Але стояти на місці й чекати, як казав батько Самуїл, «від Бога дулі», теж було нерозумно. </p> <p>Марта через силу ступила кілька кроків і підняла палицю з рогулькою на кінці. Тепер, спираючись на імпровізовану милицю, рухатися було не так боляче; та й від вовків, у разі чого… Марта не мала ілюзій щодо своїх здібностей «у разі чого», але відчуття ціпка в руках відразу додало їй дещицю впевненості. «Якщо досі не загризли, може, і далі обійдеться», - подумалося їй. </p> <p>І жінка зашкутильгала по дну яру за течією струмка - навмання, просто тому, що йти донизу було легше. </p> <p>Вона не встигла дійти навіть до найближчого повороту. </p> <p>Сірі силуети невідступно пливли за нею по краях урвища, аж раптом усі зникли, немов їх здуло поривом вогкого вітру; у лісі на мить зависла напружена тиша - і відразу її розшматував надвоє лютий рик, шум боротьби, тріск ламких гілок… Ревучий темний клубок стрімголов скотився в яр за кілька кроків од Марти й заметався, спінюючи воду, здіймаючи пригорщі бруду, сплітаючи в смертельних обіймах гнучкі сухорляві тіла. Зопалу Марті навіть здалося, ніби один із двох вовків, що билися, - не сірий зовсім, а майже білий… </p> <p>Сивий - спало на думку. </p> <p>«Вони що, не поділили мене?» - оторопіло подумала жінка, зручніше взяла свій ціпок і перенесла вагу тіла на здорову ногу. Один удар у неї буде - решта вовків, схоже, дали дьору, коли їхній ватажок та цей сивий прибулець заповзялися з’ясувати свої стосунки, зчепившись не на життя, а на смерть; отже, якщо поталанить добити того, що виживе… </p> <p>Гарчання несподівано перетворилося на булькаюче хрипіння, клубок тіл іще раз смикнувся й розпався. Сивий вовк звівся, гидливо обтрусився й кинув переможний погляд на свого мертвого супротивника. </p> <p>Марта здійняла над головою ціпок. </p> <p>І саме в цю мить до яру скотився ще хтось, тут-таки підхопився на всі чотири лапи й кинувся на сивого вовка, що трохи загаявся. </p> <p>Єдине вухо несподіваного захисника напружено стирчало, наче розуміло, що невдовзі його власник може залишитися без жодного вуха. </p> <p>- Джоше! - видихнула Марта й відразу збагнула, що її дрючок тепер ні до чого. Перед нею знову качався зі скаженим гарчанням клубок, і зоставалося тільки із завмираючим серцем чекати наслідків та кусати губи від безпорадності. </p> <p>Цей двобій закінчився набагато швидше, ніж перший. Не минуло й хвилини, як Марта побачила притиснутого до землі Джоша, якого сивий вовк буквально взяв за горло. Але вовк барився стискати страшні ікла, гарчав і допитливо позирав на Марту, на замашний дрючок у її руці; потім звір обережно відпустив Джоша й повагом ступив назад. </p> <p>Вовк не повинен, вовк просто не може поводитися так! - це Марта розуміла, але не вірити очам своїм вона теж не могла. Сивий вовк, який щойно без жалю загриз ватажка зграї, що напала на них, пощадив собаку! І, судячи з усього, аж ніяк не збирався нападати на неї, Марту. </p> <p>Джошеві вдалося встати тільки з третьої </p> <p>спроби. Похитуючись, він дошкандибав до Марти й безсило впав біля з неї у грязь, сторожко зизуючи на сивого вовка, який їх розглядав. </p> <p>- Він нас не зачепить, - вичавила із себе Марта. - Він… захищав мене… як і ти. </p> <p>Марті здалося, що сивий вовк ледь помітно кивнув і ощирився, посміхаючись, але, швидше за все, це їй тільки привиділося. </p> <p>Наступної миті звір повернувся й одним довгим стрибком зник у сутінках. </p> <p>Джош провів його здивованим поглядом і протяжно заскиглив. </p> <p>- Дорога далеко? - спитала жінка. </p> <p>Пес ствердно кивнув і незграбно махнув лапою у бік схилу, із якого недавно скотився у двобої з сивим вовком. Видно, саме там була дорога, із якої вони звернули. </p> <p>- Не дійду, - поскаржилася Марта кошлатому Мовчану. - Нога в мене… Пошукай-но краще місце, де б ми могли пересидіти ніч - за дня, напевно, виберемося!.. </p> <p>Джош знову кивнув і хитким підтюпцем побіг уздовж дзюркотливого струмка по дну урвища. Спираючись на ціпок, Марта повільно рушила слідом. </p> <p>Вони йшли з півгодини. Під ногами хлюпотіло, чвакало, Марта послизалася на розмоклій глині, а далі яр круто звернув правобіч - і, добрівши за поворот, жінка й собака відразу побачили вогонь. </p> <p>У цьому місці з яру був доволі положистий вихід, щоправда, поперек нього лежав напівзогнилий порохнявий стовбур. За тридцять кроків, зовсім недалеко, горіло чиєсь багаття. </p> <p>5 </p> <p>…Полум’я наполегливо лизало сирі гілки, і ті тріскотіли від задоволення, спливаючи густим сизим димом. Запах живиці просочував усе довкіл, на самотній галявині світла й тепла, що казна-як утворилася в нічному лісі, панував тихий затишок - і Марті, а вона стояла, прихилившись до шорсткої кори бука-велетня на межі освітленого кола, усе це видалося страшенно потішним. Жінка ледь не розреготалася, тому Джош, який лежав поруч, перестав зализувати рани й заклопотано глянув на неї. </p> <p>Поміркуйте самі: після всього, що скоїлося, після розтерзаних коней та забитого гайдука, після хрипіння, гарчання та божевільної гонитви по дну яру, після руки Кощавої на самім плечі й вискаленої пащі Сивого на Джошевому горлі… Після всього цього стояти, намагаючись не спиратися на розпухлу ногу, і думати: небезпечна та людина біля багаття чи ні? </p> <p>І шкодувати, що надірвавшись у сутичці з Великим Здрайцею, ти не можеш залізти до кишені чужої душі без дотику до тіла хазяїна. </p> <p>Хоча вона й раніше знала: відчутно не зачепиш - багато не винесеш… </p> <p>- Ходи сюди, - не обертаючись, сказала людина. </p> <p>Ще коли Марта стояла під буком, їй здався знайомим цей силует: широченні плечі, кремезний, збитий тулуб, кошлата нечесана голова; а коли вона слухняно підступила збоку та помітила зелені вогники, що на мить спалахнули в глибоко посаджених очицях, коли чоловік побачив, як шкутильгає Мовчун, - для сумніву не зосталося місця. </p> <p>- Доброї ночі, сину мірошника, - тихо сказала Марта, незграбно вмощуючись біля багаття та простягаючи до вогню руки; а помовчавши, додала: </p> <p>- Доброї ночі, Сивий… </p> <p>Низькорослий мірошників син скуйовдив п’ятерицею копицю свого русявого волосся, і при відблисках багаття відразу стало помітно те, що вдень приховувало яскраве сонячне світло: срібні нитки пронизували густі пасма. </p> <p>- Дай сюди… ногу, дай, кажу! Не тремти, не вкушу… </p> <p>Судомно здригнувшись від останніх слів, Марта витягла вперед ногу - і дужі зашкарублі пальці щільно обхопили щиколотку. Жінка охнула, Мовчун, який лежав неподалік, стривожено підвів голову, але біль майже відразу вщух, швидкі дотики розганяли пухлину, Марта розслабилася, їй раптом захотілося спати… Але в цю саму хвилину мірошників син перестав розминати постраждалу ногу, і помітно послаблений біль усе-таки повернувся. </p> <p>- Дні зо три покульгаєш, - заспокійливо буркнув Сивий, розім’яв із хрускотом пальці й кілька разів струснув своїми лаписьками, немов скидаючи краплі води. - Ціле все… </p> <p>- Навіщо ти це робиш? - слова вихопилися самі собою, несамохіть. </p> <p>- Що? </p> <p>«А справді, що? - подумала Марта. - Навіщо врятував од вовків? Навіщо відпустив Джоша? Навіщо розпалив багаття?» </p> <p>- Дурна ти, жінко, - Сивий підкинув оберемок дров у вогонь і в задумі втупився перед собою. - Ох і дурна… Тобі радіти треба, плакати від щастя, а ти з питаннями чіпляєшся! Чи тобі не однаково, чому живою залишилася?! Доживеш до ранку - вже щастя, до корчми Габершлягової доберешся - радість, зовсім із наших країв зникнеш - до кінця днів святкуватимеш… Біля нічного багаття правди не шукають, біля нього або сплять, або казки до ранку розповідають! Зрозуміла? </p> <p>Марта нічого не зрозуміла. Найменше їй хотілося зараз розповідати чи слухати казки. А мірошників син, схоже, не жартував: він примружив свої зелені очі, відкашлявся, немов пробуючи голос… </p> <p>- Жив собі в тутешніх місцях мірошник, - глухо проказав Сивий. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Жив собі в тутешніх місцях мірошник, із рядових млинарів. Стахом звався, Стахом Сокирою. Прислів’я в їхній родині побутувало: «У нас що не Сокира, то сокира!» Млин у них був старий, ще прадідівський, але роботящий - народ звідусіль хмарою сунув. Хто зерно віз, хто по борошенце, а хто й просто так - із Гарклівськими Сокирами розумним словом перемовитися. Знали люди: дощі другий місяць не йдуть, корова розтелитися не може, чоловік чи хто там ще любити не хоче, усе в гречку стрибнути намагається, дитя нерозумне гнилим грибом отруїлося - йди до млина. Та не так собі йди, а з проханням, із горщиком пряженого маслечка, із козлиною спинкою вудженою, із монеткою срібною… гмикне старший Сокира в бороду, почухає потилицю та й піде мовчки до комори. Тоді чекай: кивне Сокира, повернувшись - твоє щастя, почне чоло морщити та відмовчуватися - йди додому та чекай дулі від долі! </p> <p>Якось мужики в Сухих Садах відьму палили та зопалу й до млина припхалися. Гори, мовляв, чаклунське гніздо! Так Сокири - за сокири, підмайстри - за жердини, аж тут сухосадці бачать: із трьох навколишніх сіл народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! - та й чкурнув од гріха подалі. </p> <p>На тому діло й скінчилося. </p> <p>Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки - господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається - кивати чи відмовчуватися… </p> <p>Ну, та про це вже мовлено! </p> <p>Полював якось у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг - а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський - єгері аж очі витріщили - і каже: </p> <p>- Як же ти життя моє цінуєш, холопко [11] ? Кажи, не соромся - ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро! </p> <p>- Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, - відповідає дружина мірошника Стаха. - А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував… </p> <p>Що взяти з дурної… язик без кісток! </p> <p>Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає: </p> <p>- То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш? </p> <p>І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею. </p> <p>Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся. </p> <p>Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, - тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести. </p> <p>Провели. </p> <p>Із пошаною. </p> <p>Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили - додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав - і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта - на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?! </p> <p>На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував. </p> <p>- Не порозуміємося ми з тобою, - наздогін непроханому гостю мірошник Стах. - Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося. </p> <p>Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось. </p> <p>І дочекався. </p> <p>Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде - гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!.. </p> <p>Спізнився ти, мірошнику Сташе! </p> <p>Пізно прибіг. </p> <p>Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов. </p> <p>Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи - нічого не допоможе. </p> <p>Сам хлопець долю собі вибрав. </p> <p>Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра-самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк… </p> <p>Промовчали єгері, що вовк той сивим був. </p> <p>Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш - нарікай на себе! </p> <p>А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка - наче борошном обсипали звіра з голови до ніг… </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>- Ну що, жінко, гарна моя казка? - помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі. </p> <p>Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці… </p> <p>- Бідний ти, бідний… - Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала. </p> <p>Принаймні, Сивий усе зрозумів. </p> <p>- Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті - ще буде гірше - хіба ж це життя?! Повіриш - ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався! </p> <p>- Кого хочеш обдурити, Сивий? - Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці - пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. - Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів? </p> <p>Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях. </p> <p>- Батько велів, - нарешті розтулив він губи. - Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати… </p> <p>- А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?! </p> <p>- Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати - священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане! </p> <p>Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття. </p> <p>- Коли до млина підемо? - тихо запитала жінка. - Вранці чи вже зараз? </p> <p>- Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, - багатьом підібрати захочеться… </p> <p>- Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу! </p> <p>Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях. </p> <p>Не очі - вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть! </p> <p>- І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, - віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш! </p> <p>- Звідки? - задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. - Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?! </p> <p>Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася. </p> <p>- Не Перо, - прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. - Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її - із пекла прийду, зубами загризу… </p> <p>Марта дивилася на них - на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі - і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров: </p> <p>«У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті - ще буде гірше… і того гірше…» </p> <p>Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?! </p> <empty-line></empty-line> <p>6 </p> <p>Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами - тільки з людьми. </p> <p>Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум - кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило - вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом… </p> <p>Ця італійська дага [12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо - її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям - Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу. </p> <p>- Тобі якраз до руки буде, - кинув воєвода Казимир. - Ех, дурне діло… </p> <p>І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий. </p> <p>…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт, крицевим паростком проросло із зашийка, важка чашка з розмаху вдарила звіра під щелепу, майже підкинувши вже мертвого вовка, і через мить обм’яклий труп валявся поверх загризеного ним же коня, а драгунський палаш Райцежа з брязкотом вирвався на волю. </p> <p>Удар. </p> <p>Ще один. </p> <p>По стегну тече гаряча липка кров - ніколи, не можна, потім… </p> <p>Удар. </p> <p>Марта!.. Де Марта?!.. Гарчання в кущах, курява до неба, хрускіт поламаних гілок - молодець Джоше, тримайся, одновухий!.. </p> <p>Удар. </p> <p>Навідліг, самою силою, без мудрості, без розуму - не на звіра, не на людину, сліпий удар, безнадійний, за такий сам Райцеж недбайливому учневі… </p> <p>Попав. </p> <p>Верескливо скиглячи й тягнучи перебиту лапу, поранений звір відбігає вбік, зацьковано озирається… зникає в сосняку… </p> <p>Де Марта?! </p> <p>Жодні злодійські здібності не могли зараз стати в пригоді Михалеку Івоничу із Шафляр - красти у тварини, навіть спокійно та доброзичливо до тебе налаштованої, було заняттям майже безглуздим: на відміну від людини, ніколи не знаєш наперед, що береш, та й поки донесеш від звіра до себе, усе чи майже все піде крізь пальці, як вода з пригорщі… А красти у звіра лиховісного, що спливає слиною та люттю, - це все одно, що намагатися висмикнути шматок м’яса з вискаленої пащі. </p> <p>Цим звір мало відрізнявся від людини, повністю охопленої бойовим божевіллям: це той самий звір: убити можна, обікрасти - зась. </p> <p>На мить відірвавшись од рятівного в’яза, Михал зробив спробу прорватися до чагарника, де, як йому здалося, сховалася, тікаючи від вовків, сестра; куди там! - чотири сірі тіні обліпили воєводу з усіх боків, руки вмить заніміли від подвоєної швидкості рухів, Михал завертівся дзиґою, порскаючи сталлю навсібіч, і, вибравши момент, знову прилип спиною до дерева. </p> <p>Вовки кружляли біля смертельно небезпечної людини, але близько не підходили. </p> <p>Одна вузькоморда вовчиця відбігла оддалік, припала до тіла мертвого гайдука і, рикаючи, взялася хлебтати ще гарячу кров із розірваної жили між шиєю та плечем. Зупинилася, скосувала оком на інших і знову запрацювала язиком. </p> <p>Молода ще, худа - лопатки горбом… </p> <p>Спершу Михал не втямив, що сталося. Начебто хрускала гілка, але хрускала занадто голосно, занадто уривчасто, сиза хмарина диму виповзала із заростей карликового ялівцю, і худа вовчиця скрикнула майже по-людському, високо підстрибнула та впала на труп гайдука. Морда звіра була повернута до Райцежа, і в скляніючих очах вовчиці повільно згасало задоволення від смаку свіжої крові. </p> <p>«Щаслива смерть», - чомусь промайнуло в голові воєводи. </p> <p>Наступний постріл убив наповал другого вовка, решта заметушилися, заметалися по дорозі і незабаром зникли в лісі. </p> <p>Михал стомлено опустив палаш і дивився, як з кущів, неголосно перемовляючись, виходять люди. Чоловік десятеро, одягнені добротно і яскраво, як одягаються у свиті якогось магната; вусань, котрий попереду йде, регоче і неквапом засовує за гаптований золотом пояс куріючого пістоля. </p> <p>Ні. </p> <p>Не засунув. </p> <p>Передумав, у руках крутить. </p> <p>- Вчасно ви, - пробурмотав Райцеж, коли чоловік з пістолем наблизився до нього. - Ще б трохи… </p> <p>- Авжеж, - весело погодився той і, зачекавши, поки Райцеж сховає палаш у піхви, вдарив воєводу руків’ям пістоля під вухо. </p> </section> <section> <title> <p>Розділ п’ятий</p> </title> <p>1 </p> <p>- Зовсім нетямуща жінка, - бубонів собі під ніс Сивий, крокуючи попереду. Він ретельно вдивлявся в стежину, щоб майже сліпа в нічному лісі Марта знову не завдала шкоди хворій нозі. Джош шарудів десь неподалік і зрідка роздратовано гарчав. Промені молодого місяця скісними лезами батували хащу, розбігалися перед очима в різні боки, дражнилися та миготіли, граючись у піжмурки, тож Марті часом здавалося, що краще вже було б зовсім темно. У цій хиткій імлі кожен корч був як живий, а під ноги стелилися ніби вибоїни - насправді то були просто тіні, а природні купини та ями найчастіше губилися у вигадливій грі лукавих відблисків, і Марта, незважаючи на всі старання Сивого, частенько спотикалася й сичала від болю. </p> <p>Ліс-ошуканець загадково порипував навколо, десь зовсім поряд нестямно верещав невідомий Марті нічний птах (чи не птах?), над головою миготіли химерні силуети, ляскаючи шкірястими крильми, і Марта геть утратила надію з’ясувати, що ж це таке: жарти грайливого місяця, кажани, сови, гілля, яке погойдується, чи щось зовсім уже незрозуміле та моторошне? </p> <p>«Нечиста сила, погань…» - уперто зринало в голові й змушувало серце битися частіше. </p> <p>- Прийшли, - Сивий раптом зупинився, і за мить Марта зрозуміла, що вони справді прийшли: попереду була та сама дорога, де на них напали вовки. </p> <p>- Це не тут, - пошепки сказала жінка після того, як розгледілася на всі боки. - Мені здається… </p> <p>- Здається їй, - усе так само похмуро кинув Сивий, не обертаючись. - Нам ще третину шляху дибати, але ж із твоєю ногою вітроломи долати неспосібно! </p> <p>Він казав слушно. Іти рівною, второваною дорогою справді було набагато легше. Та ось Сивий знову зупинився, за тільки йому одному відомими ознаками визначивши місце трагедії, що недавно розігралася. Щось темніло ліворуч на узбіччі - Марта швидше здогадалася, ніж побачила, що це труп одного з коней. А он і другий… третій… </p> <p>Сивий нагнувся, голосно принюхався - потім, так само начинці та ледь не припадаючи носом до землі, походив туди-сюди, вдивляючись, винюхуючи та щось нерозбірливо бурмочучи. Джош кружляв тут-таки, він робив те ж саме, що й вовкулака. </p> <p>Марта ж стояла незворушно: вона розуміла свою непотрібність. </p> <p>…Переконати мірошникового сина, щоб загасив багаття та вирушив глухої ночі шукати безпечну дороги, було нелегко, але Марта наполягала на своєму. Їй доконче треба знати, що трапилося з Михалом. Але Сивого аж ніяк не цікавила доля воєводи Райцежа; його взагалі, схоже, не цікавила нічия доля - аж до його власної. Єдине, чого Сивий хотів, - дочекатися ранку, вивести Марту до корчми Габершляга та більше ніколи її не бачити. Умовляння й прохання не допомагали. Зрештою, Марта рішуче підвелася і, гукнувши Джоша, зашкутильгала в пітьму: до дороги Мовчун вивів би її, напевне вже - на що, а на це йому нюху вистачило б - і Сивий це знав. Після такої витівки Гарклівському вовкунові нічого не залишалося, як нагримати на дурну жінку, щоб зачекала, нашвидкуруч закидати багаття землею та очолити цей незрозумілий похід. Наостанок Сивий демонстративно помочився на попелище, навіть не попросивши Марту відвернутися. Дурна витівка. Ні, не дурна - вовча. Ох і жінка… Не для того Сивий рятував її, щоб на дорозі на неї знову напали вовки, або ще хтось гірший: хто-хто, а Сивий краще за будь-кого знав: вовки - далеко не найстрашніше, що водиться в тутешньому лісі!.. </p> 
<p>- Живий твій воєвода, - Сивий стояв поруч і вертів у руках підібраний ним предмет - при світлі місяця тьмяно зблиснула сталь. - Наслідили тут… Молочне цуценя розбереться! Упізнаєш клинок? </p> <p>Марта нарешті роздивилася, що їй показує мірошників син. </p> <p>- Наче Михалова, - розгублено мовила вона, взяла в Сивого загублену дагу й приклала до щоки холодну чашку гарди. - Точно не скажу, але якщо так - Михалек із власної волі зброю ніколи не кинув би! </p> <p>- От і я так само думаю. Відвезли воєводу. Та не з доброї волі. Тому й не підібрав залізяку свою… Вовків трохи побили, трохи прогнали, а його, бач, зв’язали й повезли. </p> <p>- Живого?! - Марта аж подалася до нього, і Сивий навіть відсахнувся від несподіванки, оторопіло клацнувши зубами. </p> <p>- Живого, живого! На який ляд їм мертвий? </p> <p>- Куди… куди вони його повезли?! - Марта ледве не схопила свого рятівника за барки, але стрималася. </p> <p>- Туди, - махнув рукою вовкулака. - До Габершлягової корчми. Куди їм ще їхати проти ночі?! </p> <p>- А хто то був? Розбійники? - раптом спало на думку Марті. </p> <p>- Навряд, - із сумнівом промовив Сивий. - Забагато їх як для розбійників! Чоловік з десятеро, не менше. І чоботи на всіх панські, на добрій підошві, з підківками… зі слідів видно. Ні, не розбійники це. </p> <p>- Тоді хто? </p> <p>- Не знаю! - озлився мірошників син. - От уже причепилася як той реп’ях - хто, куди… Не знаю я! У батька мого, мабуть, запитай - може, й скаже… </p> <p>- І запитаю, - анітрохи не розгубилася Марта. - До млина вашого звідси далеко? </p> <p>- До млина - палицею кинути, але ж тобі туди зась! Не для того я тебе від батькових вовків одбивав, щоб ти сама на сатанинський базар товаром з’явилася! Проведу до корчми - і щоб духу твого завтра тут не було! </p> <p>- Дякую тобі, Сивий, - тихо сказала Марта, доторкнувшись кінчиками пальців до неголеної щоки вовкулака. - Дякую. А млина вашого мені ніяк не минути. Брат мій там, Яносик… ігумен тинецький. Гадаєш, його твій батько після всього живцем відпустить? </p> <p>Сивий мовчки втупився в землю. </p> <p>- Мовчиш? Правильно робиш. Сам знаєш: не можна Стахові Сокирі тепер абата Яна живим відпускати - вже на другий день стражники з ченцями до вас на млин заявляться. Адже йому не Ян потрібний, йому я потрібна. Отже, через мене все сталося. Ось ти, скажімо, не хочеш за чужими спинами ховатися, тому й мене від вовків вирятував! І я не хочу. Брат він мені, абат Ян! Зрозумів? Не дам я твоєму батькові Яносика через дурну Марту життя позбавляти! Не дам! Що хочеш роби: бий, проганяй, не пускай - усе одно я прийду! Через мене каша заварилася, мені нею й пектися! </p> <p>І Сивий зрозумів, що жінка ця доконче зробить так, як вважає за потрібне. Отже, даремно він мчав через ліс, даремно поспішав, щоб не спізнитися, даремно зчепився на смерть із Рваним, ватажком вовчої зграї, - усе даремно. </p> <p>Чи не даремно? </p> <p>- Джоше, а ти біжи до корчми, виручай Михала! Я знаю, ти щось придумаєш! - Марта сама не вірила в те, що каже, але іншого виходу в неї не було. Вона мусила спробувати вирятувати Яна, але Михала кинути напризволяще теж не могла. Тож залишався Джош. Чотириногий злодій, шалапут і шахрай - може, він справді зуміє? </p> <p>- Ну що ж ти, Джоше! - вона гримнула на пса, який завагався. - А потім обоє йдіть до млина. Дорогу по наших слідах знайдеш? </p> <p>«Знайду», - приречено кивнув Джош. Він теж зрозумів, що Марту не відрадити ні йому, ні перевертню, та й узагалі нікому ні на цьому, ні на тому світі. </p> <p>У всіх трьох на душі було так тужливо, що хотілося завити на місяць, який байдуже щулився крізь рване плетиво чорних галузок. </p> <p>Джош, відбігши подалі, так і зробив. </p> <p>2 </p> <p>Іцека Габершляга, корчмаря з корчмарів, недаремно прозваного Рудим Базлаєм, зовсім не надихала доля побратима по ремеслу Йошки Мозеля. Через якусь погану кішку, якій спало на думку вчепитися в пику… Проше пана, у личко князеві Лентовському, позбутися надійного шматка хліба на старості літ?! Нехай мої вороги цього не дочекаються! </p> <p>Знаючи Габершляга, можна було повірити: не дочекаються. </p> <p>Перше, що зробив Рудий Базлай, - це винищив у своїй корчмі всіляку небезпечну живність - аж до рудих, як він сам, і таких же нахабних тарганів. Останнє, як з’ясувалося, було найтяжче, майже неможливе, але Іцко це зробив - не питайте, як! Він і сам не дуже добре тямив, зробив - то й зробив. </p> <p>Потім Габершляг скликав усе своє численне сімейство та півдня розтлумачував їм, як слід поводитися в тисяча ста тридцяти восьми крайніх випадках, які могла уявити розумна голова Рудого Базлая. </p> <p>Сімейство кивало й робило висновки. </p> <p>А ті висновки знадобилися дуже скоро. Адже якщо до тебе в корчму серед глухої ночі гамірно ввалюється з десятеро озброєних панів, під саму зав’язку сповнених шляхетського гонору, а ти щойно на власні очі бачив, як котрийсь із них тяг за конем зв’язаного чоловіка, зовсім не схожого на втеклого холопа, - ну де ви бачили холопа в камзолі та рейтузах?! Коротше, сваритися з такими гістьми буде хто завгодно, але тільки не Рудий Базлай. </p> <p>Це вам не скаженими кішками пики полоскати… </p> <p>Пива? - скільки завгодно: темного, світлого, зі сметаною, з корицею і кмином; горілочки? - панської на апельсинових шкурках, зусманівки з відваром лаврового листа, травнички запашної, м’ятної остудити душу; а вже про закуску не звольте турбуватися! </p> <p>Усього та якнайбільше! </p> <p>Непомітно кивнувши молодшій дочці, тямковитій розумниці, Габершляг невдовзі спостерігав, як неподалік від кинутого в куток бранця сама по собі постала миска тушкованої капусти упереміш із рубаною індичатиною. А оскільки руки в нещасного були зв’язані за спиною, то Габершлягова дочка, пробігаючи мимо, кожного разу непомітно клала бранцю в рот повну ложку, не забувала при цьому й про кухоль з вином. </p> <p>Корчмарева запобігливість не знала меж: але, крий Боже, як помітить вельможне панство… Хоча й тоді можна послатися на бажане Богові милосердя та співчуття, ну а якщо минеться - всяке може статися, - завтра цей бранець заїде до корчми з півсотнею пахолків позаду та з вельможним панством на ланцюгах, відразу й пригадає гостинність Рудого Базлая… </p> <p>Ох недаремно стирчить при вході до корчми довга тичина з віхтем соломи на кінці - давній знак притулку та веселощів для зморених і спраглих! </p> <p>Ласкаво просимо, гості люб’язні! </p> <p>Опівночі більша половина приїжджих голосно хропла на лавах, із головою вкрившись дорожніми кобеняками [13] ; кинутий щедрою рукою гаман зігрів серце корчмаря Іцека і негайно опинився в надійному місці; бранець, як і раніше, валявся в кутку на дощаній підлозі, і кожного разу, зустрівшись з ним поглядом, Рудий Базлай бурмотав молитву - ох і вдача в пана, хоч би не наврочити! - і про всяк випадок винувато розводив руками. </p> <p>А за столом, що скидався на бойовище після битви (яке, як відомо, належить мародерам), у розпалі гра в кості. Найміцніший із вельможного панства, літній вусань, за поясом у якого грізно стирчало дубове руків’я пістоля, весь час програвав двом своїм приятелям, які вже клювали носами й ледве відрізняли двійку від шістки. </p> <p>Видно, підтверджувалося правило: щастить п’яним, дітям та дурням. </p> <p>- Подвоюю ставки! - вигукував вусань і гупав кулачищем об стіл. - Згода? </p> <p>Приятелі кивали - й запальний гравець ліз за пазуху, видзенькуючи захованими монетами. </p> <p>Габершляг уже зовсім налаштувався сказати дружині та дочкам, щоб прибирали в залі (зала - голосно сказано, але Рудому Базлаю був до душі високий стиль після вдалого дня), та тут трапилося несподіване. </p> <p>- Чого бажає ваша милість? - машинально запитав Габершляг того, хто зайшов до корчми, і тільки потім змикитив: новий гість - собака. </p> <p>Просто собаки ніколи не заходять так шляхетно та спокійно, байдуже оглядаючись на всі боки, немов збираючись запросити вина з гарячими ковбасками; і вже аж ніяк не мала б на морді приблудного псюри красуватися справжня зневага до закляклого корчмаря. </p> <p>Не встиг Рудий Базлай отямитися й потягтися по замашний шворінь, як нахабний пес велично прошествував до столу й заплигнув на лаву поруч із вусанем. </p> <p>- Шість, шість і… </p> <p>Собача лапа з нечуваною спритністю мазнула по стільниці, зачепивши пазуром найближчий келих. </p> <p>- …і шість! - переможно закінчив вусань, скосивши око на пса. </p> <p>У ту ж мить ошелешений Іцко Габершляг побачив, як пес підняв сторч єдине вухо й весело підморгнув до вусаня: мовляв, ми з тобою знаємо, що показували кості до того! </p> <p>«Хрін тобі, а не вісімнадцять!» - було написано на кошлатій морді. </p> <p>І Габершляг зрозумів, що коли він зараз спробує вигнати собаку з корчми, то йому доведеться мати справа з вусанем. </p> <p>Гра тривала. Монети мало-помалу перекочовували назад за пазуху до колишнього власника, вусань після кожного вдалого кидка цілував одноухого пса в мокрий ніс і обіцяв тому золотий ланцюг і яхонтову буду, а Рудий Базлай махнув на пса рукою й повернувся до своїх обов’язків. </p> <p>Тому Іцек не бачив, як пес зістрибнув із лави, й на мить дотикнувся мордою до вусаневих чобіт. І коли одновухий перевальцем рушив до теплої грубки, де зовсім неподалік лежав зв’язаний чоловік у камзолі, то в собачих зубах був короткий ніж, який ще мить тому стирчав за халявою вусаня. </p> <p>Та й ніс украденого ножика той пес хитро: повернув голову набік та заховав у густу шерсть, аби лезо не зблискувало… </p> <p>Потершись коло теплої груби, одновухий повернувся до гравців, але вже без ножа. </p> <p>Щоправда, по дорозі він заклопотано озирався та нюхав повітря, а потім навіщось затримався біля одного з тих, хто спав, смикнув зубами за настовбурчену полу кобеняка і виразно покосився на зв’язаного чоловіка. </p> <p>Але той, схоже, спав і аж ніяк не цікавився собачими поглядами. </p> <p>Гра за столом тим часом припинилася, вусаневі приятелі програлися дощенту, поклали голови на руки й долучили своє хропіння до загального; один тільки вусань, збуджений дзвінким приварком, допивав пиво та присягався всіма святими, що не дасть такому чудовому собаці здохнути під тином. </p> <p>Погляд його ковзнув по сплячому бранцеві й трохи порозумнішав. </p> <p>- Обшукати, чи що? - пробубонів вусань сам до себе й надсилу підвівся. </p> <p>Погойдуючись, він добрів до кутка, схилився над чоловіком у камзолі, із усього видно, збирався перевірити пута, уже навіть потягся, доторкнувся до плеча… </p> <p>І раптом випростався, заходився щосили терти очі, наче йому під повіки потрапили смітинки. Потім він здивовано подивився на бранця - той навіть не поворухнувся. Вусань ніби намагався зрозуміти, навіщо вставав із-за столу, навіщо волікся сюди?! І гепнувся на підлогу за два кроки, привалившися спиною до теплої грубки. </p> <p>Через мить вусань уже дрімав, поклавши долоню на руків’я зарядженого пістоля. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>…Сни бувають усілякі, але здебільшого вони поділяються на приємні та неприємні. </p> <p>Вусаневі снився неприємний: у нього намагалися вкрасти виграні гроші та ще щось… що саме, вусань точно знав: не вкрасти цього ніяк неможливо. Він посовався, поцмокав товстими губами, намагаючись вилаятися, опісля махнув раз і вдруге неслухняною рукою… </p> <p>Нічого не допомагало. </p> <p>До рота йому пхали щось тверде й холодне, вусань машинально спробував сьорбнути, але з жахом зрозумів, що це не вінце келиха, а гранястий ствол його власного пістоля. Пістолеві належало стриміти за поясом, а чоловікові, що його тримав, належало тихо та безпомічно валятися в кутку - але сон є сон, і він разюче відрізняється від дійсності хоча б тим, що не знає слова «належить». </p> <p>- Спи собі, - тихо прошепотів чоловік, а на додачу до слів знову тицьнув дулом вусаневі до рота. </p> <p>Вусань хотів сказати, що не хоче вже спати, що йому геть не подобається цей сон, але зненацька для самого себе кивнув. Йому навіть стало цікаво: що може наснитися після такого своєрідного початку? </p> <p>А наснився йому вже знайомий чудовий собака, що стягнув кобеняка з одного зі сплячих, наснився колишній бранець, який забрав свого палаша, що лежав біля хропливого здорованя - власника того кобеняка… Наснилося, що рипнули двері й невдовзі почувся тупіт копит. Цей тупіт віддалявся… </p> <p>- Варто, - неголосно покликав у сні вусань. </p> <p>Цей поклик був слушний. </p> <empty-line></empty-line> <p>3 </p> <p>По дорозі йшли недовго. Сивий коротко кивнув головою, і вони знову заглибилися в ліс. Стежка під ногами в’юнилася причавленим вужем, і Марта вже втомилася дивуватись - як це Сивий умудряється безпомилково знаходити шлях крізь мереживо оманливих блискіток. Коли б іще знаходив - але ж мірошників син його навіть не шукав: просто йшов собі, не дивлячись під ноги, як добре знайомою вулицею серед білого дня. </p> <p>Над головою знову оселилася метушня та ляскання крилами, тільки цього разу вовкулака послав настирливим почварам (гілки? відблиски?..) зелений спалах похмурих очей. </p> <p>- Що це? - не витримала Марта. - Ну, над нами… Що там літає? </p> <p>- Бухруни, - нехотячи, буркнув Сивий. </p> <p>«Пояснив,» - подумалося Марті. </p> <p>- А хто вони, ці бухруни? Вони живі? </p> <p>- Ні. </p> <p>- Примари? </p> <p>- Ні. </p> <p>Марту почала дратувати ця змістовна бесіда. </p> <p>- То хто ж тоді?! - підвищила вона голос. - Вони безпечні? </p> <p>- Для кого як. Для мене - так. І для тебе поки що теж - поки я поруч, не полізуть. А от навести можуть, - мірошників син остаточно спохмурнів і замовк, після чого Марта вирішила не допитуватися, на що здатні під час відсутності Сивого загадкові бухруни та кого й навіщо вони можуть навести. </p> <p>Колись Марті не раз траплялося бувати в нічній хащі біля рідних Шафляр, із батьком або з кимось із знайомих пастухів, і це завжди було трохи моторошно, але зараз… Немов потрапила до якоїсь нетутешньої країни, якої на світі й немає, і тим часом вона є: шарудить довкіл, порипує, переливається місячним видивом, регоче совиним ухканням, випробовує скреготом, що казна-відкіля береться, шелестить сотнями маленьких лапок, ніг, крил… Ось, до прикладу: що це там, у просвітку між двома карячкуватими громадищами велетенських дубів? Стовпи жовтого, ніби світного пилку - чи справді примари, лісові духи? На мить Марті здалося, ніби вона розрізняє танцюючі в мерехтливому сяйві безтілесні гнучкі постаті з розпущеним волоссям… І ось знову - холодні промені місяця, гілки що погойдуються, трава що сріблиться, вигадлива мішанина кущів, а більше нічого. </p> <p>Шерех у траві, зовсім поряд. Марта не стрималася, нахилилась… Маленький волохатий чоловічок витріщився на неї з трави, вчепившись тоненькими пальчиками у волоток дикого вівса. А Марта, майже роззявивши рота, дивилася на нього. Але тут чоловічок раптом розприндився, плюнув, погрозив Марті кулачком і пірнув у траву - тільки його й бачили. </p> <p>- Ти що, загубитися хочеш? - гримнув над вухом сердитий голос Сивого. </p> <p>- Я… Там… Він мені кулаком… - тільки й зуміла вичавити із себе Марта. </p> <p>- Ну то й що? - не зрозумів вовкулака. - Ти що, пендзименджиків ніколи не бачила? Чи він тобі очі замилити намагався? </p> <p>- Не помітила, - зізналася Марта. </p> <p>- Ти ще багато чого не помітила, - «заспокоїв» її мірошників син. - І дай Боже, щоб і далі не помічала. Ходімо! </p> <p>«Коли б я розповіла Джошеві про свій злодійський хист, - подумалося жінці, - але не після чуми та хижі, а до того, може, і я сама стала б для Мовчуна чимось на кшталт примхливого пендзименджика чи бухруна…» </p> <p>За всіма цими чудовиськами Марта встигла забути про хвору ногу, але, спіткнувшись об корінь, що стирчав із землі, мимоволі скрикнула від болю й стала. </p> <p>- Стерегтися треба, коли по лісі ходити не вмієш, - буркнув Сивий, чекаючи на Марту, але в голосі його явно чулася тривога. - Скоро вже. Потерпи трішки… Ет, для чого я тебе туди веду, на погибель же! </p> <p>- Зарані ти мене хорониш, Сивий, - Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження. </p> <p>- Гадаєш, і на цей раз упораєшся? - із майже дитячою надією в голосі запитав він. - Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться? </p> <p>- Не знаю, - чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. - А от удвох із Яносиком… </p> <p>Сивий нічого не сказав - нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги. </p> <p>Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості. </p> <p>Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка - і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка. </p> <p>Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа… </p> <p>А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік. </p> <p>У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком. </p> <p>4 </p> <p>- Підвезти? - запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. - Чи вже приїхали? </p> <p>Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді. </p> <p>Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом. </p> <p>- Поважаю, - спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. - Герой… Кому скажи - не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як? </p> <p>Сивий ощирився і зробив ще один крок. </p> <p>Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою - і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси… </p> <p>Півняче Перо підстрибнув на передку, коротко свиснув - усе зникло. </p> <p>Стоїть собі навкарачках чоловік перед тарантасом - мало чого, може, кетшук з тютюном загубив та шукає! </p> <p>Марту вразило не те, що відбувалося з вовкуном; скоряючись якомусь незбагненному пориву, вона майже відразу перевела погляд із судомного Сивого на Великого Здрайцю - й очманіла, неможлива думка палючим вихором промайнула у свідомості: Півняче Перо посміювався, щоб не закричати! </p> <p>Марта добре знала цей стан. Коли украдеш у когось незрозуміло що, бо воно сподобалося полиском чи іскринкою, і тільки в собі розберешся: випадково прихопив біль через утрату матері чи страх перед шибеницею; коли крадене першої, найнебезпечної миті неусвідомлено стає своїм і засліплює, кидає в піт - але навколо люди, і ти мусиш посміхатися, плести всіляку нісенітницю, бути люб’язною та привітною!.. </p> <p>Саме таке обличчя було зараз у Великого Здрайці. </p> <p>Усередині пожежа, а зовні - регіт. </p> <p>Можливо, саме тому запеклі душогуби співають пісні або регочуть під майданною шибеницею в заховану під каптуром катову пику - біль за сміхом, як і за криком, легше приховати… </p> <p>Вона простягнула руку й погладила скуйовджений мокрий чуб вовкулаки. </p> <p>- Не треба, - тихо попросила Марта. - Не муч його. </p> <p>- Гарненьке діло! - тонкі брови Півнячого Пера здивовано зламалися такими милими будиночками з гостроверхими черепичними дахами, яких багато у віденських передмістях. - Я, бач, кобилу до півсмерті загнав, колеса тричі на день міняв, за нею ганяючи, а вона - ось маєш! - не муч його! Сама обікрала мене, як останнього роззяву на ярмарку, втекла з чужим майном, ховається по монастирях… Мабуть, якби я щось поцупив - відразу б: ох, Лукавий, ох, Нечистий!.. Нечистий, зате чесний! Усе згідно з умовою - умова й підпис! Своїм не уступлюся, але й чужого не хапаю! </p> <p>Він удавав баламута, корчив мармизу, раз-по-раз хапався за сивіючу борідку, а в глибині срібних провалів його очей повільно холов, засипався купкою попелу, кам’янів і минав біль. </p> <p>Страшний біль. </p> <p>Марта тільки дивувалася, чому Сивий цього не помічає. </p> <p>- Ох люди! - Півняче Перо раптом здер свого замшевого берета, начепив його на маленький сухий кулак і втупився в берет, ніби бачив його вперше в житті. </p> <p>- Адамове плем’я! Мене обзивають мідною пелькою, а самі - тільки загався! Одні святенники чого варті! На захист свій, на абатика тинецького хочеш помилуватися? Які він служби потай править?! Хочеш? </p> <p>Марта не зрозуміла останніх слів Великого Здрайці. Просто кулак із беретом раптом повернувся до неї, і руде перо сяйнуло в очі каламутним світлом десятків свічок… </p> <p>…Шарварок був невимовний. Два столи вже були перевернуті, між ними вовтузилися в п’яній бійці кілька жебраків, що пропивали на заїжджому дворі в Казимежі свій убогий заробіток. Забіяк під’южували, билися об заклад, палко сперечаючись, хто кого подужає; тілиста служниця, чиї принади неприховано хизувалися в напіврозстебнутому корсажі, щойно дала ляпася підпилому гендляреві, котрий намагався лапнути її за литку, але той не одчепився, він спритно крутонув дівулю й посадив до себе на коліна, наперед блиснувши потрібною монеткою. Усю пиху служниці як корова язиком злизала, гендлярева рука вмить опинилася в дівулі за пазухою, там була зустріта надзвичайно прихильно, а одноногий жебрак, що виповз зі смітника, мов зачарований дивився знизу на оголену повну грудь із кружалом рожевого соска… </p> <p>Купець роздратовано пхнув каліку чоботом, щось беззвучно вигукнув і повернувся до нещасного лицем. </p> <p>Це було обличчя Яна Івонича, тинецького абата. </p> <p>Марта витерла сльози й тільки тепер зрозуміла, що плаче. </p> <p>Великий Здрайця вдав, що знову поглинений своєю тростинкою, але поведінка жінки викликала скороминущу тінь сум’яття на його виразному обличчі. Він чекав чого завгодно - зневіри, обурення, здивування, - але сліз він не сподівався. Такими сльозами плачуть над лісорубом, якого привалило падаючою сосною, але аж ніяк не над абатом-гультяєм. </p> <p>А Марта оплакувала Яносика - втілення відхожої ями для сотень розкаяних, священика-злодія, що відкрив свою душу для чужих гріхів і самовільно забирав сумніви та пристрасті в тих, хто шукав спокою, - старший син Самуїла-баци крав ланцюги в каторжників, неподобство у виродків, брав не питаючи, силоміць привласнював… І брудний шинок у Казимежі був його покутою, муками звільнення, після яких спустошений абат повертався до монастиря - красти. </p> <p>Гарклівський вовкулака, сидячи на землі біля ніг Марти, теж дивився на жінку - і зелені свічки здивування повільно гасли у вирі його очей. </p> <p>- Ще щось покажеш? - Марта востаннє схлипнула й відкинула волосся, що впало на чоло. - Чи втомився? </p> <p>- Сподобалося?! - відразу заметушився Півняче Перо. - До душі, до серця?! Чого тепер зволите, ваша милість? </p> <p>Метушливість його була недоречна: так поводиться паж-недоук, що бажає сподобатися пані, - і, наче відчувши це, Півняче Перо знову начепив берет на голову, заламав його звичним жестом, смикнув свою еспаньйолку раз-другий і став колишнім холодним і насмішкуватим дияволом. </p> <p>- Їхня милість бажають розважитися, - роздумливо пробубонів він і крутонув лозинку в тонких, неймовірно гнучких пальцях. - Їхня милість цікавляться людьми… близькими до їхньої милості. Ну що ж, ми готові служити вірою й правдою… правдою і вірою… Знайшов! Дивися сюди! Та не на мене, а лівіше! </p> <p>Марта машинально глянула у бік давно відцвілих кущів бузку, що густо оточували віддалену частину цвинтарної огорожі - і небо раптом посвітлішало, зелень кущів бризнула в обличчя, а потім виринув пагорк, на ньому - колода, а на ній - двоє чоловіків… </p> <p>«Батько? - вихопилося в Марти. - Батько Самуїл?!» </p> <p>Але її ніхто не чув. </p> <p>…Похмурий світанок мерзлякувато огортав хвилястим серпанком людей, які сиділи на колоді. Але й крізь цей серпанок Марта безпомилково упізнала знайоме змалку зморшкувате обличчя Самуїла-баци, гордий орлиний ніс, його ніздрі гнівно ворушилися, смоляні, по-жаб’ячому витрішкуваті очі, у яких палахкотів темний вогонь, пряму спину, якої так і не змогли зігнути сім із гаком десятків років, величезні жилаві батькові долоні, що тяжко лежали на кощавих старечих колінах… </p> <p>Поруч із Самуїлом-бацою сидів Михалек. Сидів - та все ніяк не міг усидіти на місці. Воєвода Райцеж щось запально доводив названому батькові, щомиті підхоплювався й розмахував руками (навіть це Михал робив так, ніби в кожній руці в нього було затиснуто по клинку); минала хвилина-друга, Самуїл-баца заперечно хитав кудлатою головою, і все починалося спочатку. </p> <p>Нарешті Михалека прорвало. Він підхопився іще раз, схопив батька за барки, могутнім ривком зірвав з колоди й притяг до себе, щось беззвучно виказуючи у вискалене обличчя старого. Вік не позбавив Самуїла-турка неабиякої частки його колишньої сили, руки шафлярского злодія мертвою хваткою вчепилися в камзол непоштивого вихованця, на мить вони так і заклякли: величезний старий із ликом древнього ідола та молодий воєвода, що бавився крицею та чужим життям, як дитина - саморобною лялькою… Вечір відсахнувся перелякано, рвані смуги сутінок захиталися з боку на бік - і немов овечим молоком хлюпнули на Самуїла-бацу! Страшно сполотнівши, він облишив Михалека, вхопився за груди, закашлявся й зігнувся в три погибелі; майже впавши на колоду, він ще якийсь час здригався, намагаючись випростатися, а потім сповз на землю, скорчився біля ніг сина; тіло Самуїлове вигнулося в останній судомі й завмерло. </p> <p>Воєвода Райцеж нерухомо стояв над трупом батька. </p> <p>Не розуміючи, що робить, Марта ступнула вперед, наразившись на невидиму перешкоду, - і побачила зовсім поруч із собою русявочубого юнака, майже хлопчика, одягненого по-гуральськи: порятунок від дощу - прокип’ячена в олії сорочка з такими широкими в зап’ястку рукавами, що вони звисали майже до колін, полотняні штани із синіми зав’язками, широкий пояс із темної шкіри, поцяткований мідними та срібними бляшками, висока бараняча шапка… </p> <p>Юнак невідривно дивився на Михалека та на мертвого Самуїла, пальці його стискали руків’я засунутого за пояс ножа - і воєвода немов щось відчув: різко озирнувся, наполовину оголюючи палаш, відступив на крок-другий, а потім швидко пішов, майже побіг геть. </p> <p>Починався дощ, його краплі впали на тіло Самуїла-турка, перешкода перед Мартою дедалі більше заважала їй кинутися до батька, у відчаї вона спробувала обминути перешкоду, налетіла на юнака-гураля, пройшла крізь нього, усім тілом зопалу врізавшись у живе, тепле, що хропнуло при зіткненні; і Марта впізнала юнака, впізнала за мить до того, як перестала бачити. </p> <p>Усі Шафляри знали, що в Янтосі Новобильської, молодої удови Яцека Новобильского, буває ночами Самуїлів побратим, Мардула-розбійник. Не сказати б що вночі, а так - коли крутиться в довколишніх місцях та коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали - не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули - сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила - сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого. </p> <p>Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян [14] , слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) - саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах. </p> <p>Стояв, покусував губи та хапався за ніж. </p> <p>5 </p> <p>Запряжена в тарантас кобила форкала й добродушно тицялася в Марту м’якими губами. </p> <p>- Брешеш! - видихнула жінка, відганяючи коня та повертаючись до Великого Здрайці. </p> <p>- Може, і брешу, - легко погодився той. - Всяко буває: можу збрехати, можу сам ошукатися, а можу й правду сказати! Що, красуне, отруїв я тебе?! Вір не вір, а забути не зможеш! Сама бачила, як пан воєвода над річкою Тихою молодого шляхтича заколов! Міг би пощадити, міг би покарати легким пораненням за зухвалість, а він раз - і лікоть криці у череві! Щоб не відразу помер, щоб помучився, довгенько… Що такому батько рідний, а тим більше - нерідний?! Менше ніж нічого! </p> <p>- Замовкни! </p> <p>Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки. </p> <p>- Оце вже ні! - зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. - Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає - за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся - розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде! </p> <p>- Чого ти хочеш? - стомлено запитала Марта. </p> <p>І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті. </p> <p>- Нічого, - не менш зморено відказав диявол. </p> <p>Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці. </p> <p>- Нічого, - ще раз промовив диявол. - Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу - тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? - забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся - не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй - це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: «Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!», а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану - не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив… </p> <p>І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу - те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги… </p> 
<p>- Ось зараз, - буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!.. </p> <p>Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, - і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування - незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів. </p> <p>Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря. </p> <p>Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках. </p> <p>- Найдобрішого ранку, ваші милості! - першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав. </p> <p>- Оце і є диявол, святий отче! - шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі. </p> <p>- Котрий з них? - недовірливо перепитав абат. - Отой, кошлатий? </p> <p>- Та ні! - прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. - Кошлатий - то мій син! А Нечистий… </p> <p>- …А Нечистий - це він про мене! - Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. - Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав… </p> <p>Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15] !», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся. </p> <p>- Здоров був, Сташе! - як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. - Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо! </p> <p>Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди. </p> <p>- Тобі потрібна ця жінка, - нарешті набрався відваги мірошник. </p> <p>- Потрібна, - погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав: </p> <p>- Ет, перемелеться - борошно буде! </p> <p>- А мені потрібна душа мого сина, - відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку. </p> <p>- Потрібна, - знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. - Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі? </p> <p>- А тому, що інакше… - старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує - як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво… </p> <p>- А інакше… - тупо повторив мірошник і знову замовк. </p> <p>- А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?! </p> <p>Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки. </p> <p>- Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? - з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. - Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть - як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири - огнь палаючий, вічна гроза над головою! </p> <p>Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити. </p> <p>- Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, - зробив висновок Великий Здрайця. - Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко? </p> <p>І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами. </p> <p>Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити - сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг! </p> <p>Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку - Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки. </p> <p>Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений. </p> <p>Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю. </p> <p>- Михале! - скрикнула Марта. </p> <p>І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком. </p> <p>- Джоше! </p> <p>- За нами женуться! - сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм. </p> </section> <section> <title> <p>Розділ шостий</p> </title> <p>1 </p> <p>Туман. </p> <p>Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть… </p> <p>«Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, - зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, - хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…» </p> <p>І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!.. </p> <p>Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, - і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману. </p> <p>- Дике Полювання! - скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота. </p> <p>Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну. </p> <p>Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита… </p> <p>- Стійте! - Вигукнув абат Ян. </p> <p>Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок. </p> <p>- За яким правом розбій чините?! </p> <p>Першим спішився вусань - колишній власник спрямованого на нього пістоля - він нетерпляче махнув вітцеві Яну. </p> <p>- Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку - полисієш! Геть, кому сказано! </p> <p>Ян Івонич не рушив з місця. </p> <p>Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая - туди його замкнули підмайстри від гріха подалі - тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла. </p> <p>- Святий отче! - голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани. - Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!.. </p> <p>Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям. </p> <p>- Кривдиш, святий отче! - через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном. - Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди! </p> <p>- І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете? - глумливо спитав абат Ян. </p> <p>- У першу руку - Божі, - смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, - а в другу - їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю! </p> <p>- Лентовський? - абат був безмежно здивований. - А я думав… </p> <p>Утім, отець Ян одразу отямився. </p> <p>- І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж? </p> <p>- А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина? - у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі. </p> <p>Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя - і князь перемагав. </p> <p>Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту - і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, - того я не знаю. </p> <p>- Якщо так, - трохи поміркувавши, сказав ксьондз, - тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову? </p> <p>Образливий регіт був йому відповіддю. </p> <p>- Вірю, - нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани. - Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча! </p> <p>І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала. </p> <p>- Звісно, ближча! - істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом. - Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював - мабуть, винагородив би пана Михала по-князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть - я все розповім князю, все!.. </p> <p>Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем… </p> <p>Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі [16] , на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері. </p> <p>- Гаразд, - нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, - сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате! </p> <p>Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для «хлопців», які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль. </p> <p>Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача - і нишком потягнув із-за халяви ножа. </p> <p>Того самого, на який накинув оком Джош, - після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами. </p> <p>Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз настільки зайнятий. </p> <p>Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його. </p> <p>Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка. </p> <p>Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька - вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським. </p> <p>І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, - до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім - о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?! </p> <p>І що скаже князеві, коли добереться до нього?! </p> <p>…Дуже гострий був ніж.</p> <p>Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде. </p> <p>Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі. </p> <p>Кольору старого срібла. </p> <p>Дуже старого. </p> <p>І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер. </p> <p>…Дуже гострий був ніж. </p> <p>Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися - немов із землі виповз суглобистий паросток - і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було - нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами. </p> <p>Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак. </p> <p>І лише потім звівся на рівні. </p> <p>2 </p> <p>Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа - гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі. </p> <p>Мрець порівнявся зі стрільцем - ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала - і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху - він так і не відпустив вусаня… </p> <p>Два мертвих тіла так і лежали непорушно - вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, - а третє знову почало підводитися. </p> <p>Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку - старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін. </p> <p>Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої землі, пальці, немов дощові хробаки, безглуздо ворушилися й хапали сире повітря, от уже й оброслі цвілим волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною… </p> <p>Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней - оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта - вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого - о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря! </p> <p>Геть! </p> <p>Мерщій звідси! </p> <p>Мерщій!.. </p> <p>- Господи, змилуйся! - нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю. </p> <p>«Амінь», - відгукнулася тиша. </p> <p>Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і колись, старі й нові хрести, а позаду Михаля, який знову притулився спиною до огорожі, не відбувається анічогісінько. </p> <p>Привиділося?! </p> <p>Лежить горілиць, розкинувши важкі руки, Стахів підмайстер, грузько навалившись на стрільця з вусанем; трохи віддалік валяється пахолок, чиє життя щойно спливло до останньої </p> <p>краплі з розсіченого боку - ні, виходить, не привиділося, виходить, було… </p> <p>Мірошник Стах, незграбно ступаючи, підійшов до трупів, довго дивився на них, потім нахилився і з моторошною ніжністю погладив пелехату чуприну посмертного вбивці. </p> <p>- Не знав я, Стасе, - прошептав чаклун. - Не знав, що ти потай від мене душу Півнячому Перу продав… Не я тебе підводив, а він!.. Що ж ти раніше мовчав, Стасе?! </p> <p>- Базікало! - страшенно заверещали від тарантаса, і ніхто, у тому числі й мірошник, не збагнув одразу, що верещить Півняче Перо. - Сокира щербатий! Яку душу?! Кому продав?! Що ти мелеш, пень старий?! Чи ж тобі не знати, що впродовж першої дев’ятиденки після смерті покійних добром не підводять?! Не знав він, валах, тварюка вихолощена! Не знав! </p> <p>Великий Здрайця був зараз жахливий і жалюгідний водночас. Нічого не зосталося від колишнього насмішника й чепуруна, знаменитого берета було безжалісно зім’ято й кинуто під ноги, еспаньйолка настовбурчилася та намокла від слини, що бризкала навсібіч, обличчя спотворила гримаса нестями, ніби Півняче Перо тепер шалено шкодував за чимось і розумів, що втраченого не повернути, - не повернути нізащо у світі… </p> <p>- Глянь-но на нього, чаклуне паршивий! На його мармизу! </p> <p>Марта зненацька для себе самої відхилилася від тарантаса й рушила до мірошника, який завмер над мертвими. Коли підійшла, то змусила себе опустити погляд і покліпала, аби струсити сльози, бо вони застеляли зір, і тільки тепер зрозуміла, що мав на увазі Великий Здрайця, коли казав про мармизи. </p> <p>У підмайстра було два обличчя. Марта не знала, яке з них справжнє, оскільки не дуже й добре придивилася до Стаса за його життя - де там було, за ті лічені хвилини! - але їх було саме два, і крізь перше, заклякле в смертельних муках, непевно проступало друге: спустошено-щасливе, із тонкими, майже прозорими рисами, немов спливало з річкової глибини, пробиваючись крізь відображення берега та покручених верб на кручі. </p> <p>Такі обличчя бувають у померлих каторжників. Усе, скінчилася непосильна праця, що здавалася нескінченною, і тепер твердо відомо, що гірше вже не буде ніколи. </p> <p>Великий Здрайця на цю мить похапцем кидав у тарантас скатерку, горщики, фляги; кобила квапливо доїдала з рептуха обрік, розуміючи, що найближчим часом, із усього видно, жувати їй не доведеться. </p> <p>- Душу змарнував, - бурмотав Півняче Перо собі під ніс, похлинаючись жадібністю і слиною. - Душу, душеньку, викуп мій, калиточку!.. ох і дурень, дурень пекельний… Не піймаєш тепер - дудки, визволилася, обірвала повідець, на друге коло пішла, шукай вітра в полі! Ох дурень… Будь ти проклята, бабо, на віки вічні! Обікрала, геть чисто обікрала, спершу силоміць поцупила, потім жалістю взяла, зламала калиточку - а я, чи ж я не знав, що муки визволяють, що небезпечно незахололих мертв’яків силоміць підводити?! Знав?! Знав… Ох дурень, баран безтямний… </p> <p>Ліщинова тростина дивовижно подовжилася й уперіщила конячину по кощавій спині. </p> <p>3 </p> <p>Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло… </p> <p>Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння. </p> <p>- Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися! - гірко зітхнув мірошник. - Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося… </p> <p>- Це чому ж? - ледь звів брову абат Ян. </p> <p>- Та не вам! - огризнувся мірошник. - Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе! </p> <p>- Я не маю на тебе серця, старий, - напрочуд лагідно промовив настоятель. </p> <p>- Ви, може, й не маєте, святий отче, - пробурчав Стах. - І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські - вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… - Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра. - Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було… </p> <p>- Я допоможу, - зненацька подав голос Михал. </p> <p>Мірошник скосив око на воєводу, але нічого не відповів. </p> <p>Михал та Сивий мовчки підняли мертвого Стаса й понесли до цвинтаря. </p> <p>- Я помолюся за упокій… за упокій його душі, - уривчасто кинув їм навздогін настоятель. </p> <p>- Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо - і читайте все, що належить, - старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом. </p> <p>Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош. </p> <p>Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив - і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?.. </p> <p>- Дивно все це, Марто, - помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру. </p> <p>- Дивно, - погодилася Марта. - Але що саме? Що тобі дивно, Яне? </p> <p>- Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік - якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним. </p> <p>Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так - ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?! </p> <p>- І про що ж ти хотів з ним поговорити? - вичавила вона з себе нарешті. </p> <p>- БАГАТО про що, - бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. - ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, - а, за великим рахунком, і мене з Михалом - бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти - та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати - і все-таки… </p> <p>Абат замовк і понурився. </p> <p>- Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. - Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти - у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?! </p> <p>- Відкіля?! - Янові перехопило подих. - Відкіля… Як ти посміла?!. </p> <p>- Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда? </p> <p>- Правда, - сухо сказав абат і відвернувся. </p> <p>- Тоді, можливо, правда й інше… </p> <p>- Що - інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! - зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення. </p> <p>- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл - і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?! </p> <p>- Правда, - почувся позаду хрипкий голос. </p> <p>Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові… </p> <p>- Правда, - кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього. - Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, - от бачите, годинонька й настала… </p> <empty-line></empty-line> <p>4 </p> <p>Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому - за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою. </p> <p>Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися. </p> <p>Він домігся. </p> <p>Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися. </p> <p>Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я! </p> 
<p>А Михал хотів справжнього. </p> <p>Свого! </p> <p>Він був певен, що доможеться й цього. Не обманом, а чесною службою, не злодійством, а завзятою працею, і власними учнями він остаточно заслужить повагу інших, і врешті-решт зможе поважати сам себе! </p> <p>Так Михал осів у Висничому. </p> <p>І справді був до душі. Його швидко полюбили гайдуки, його оцінив Єжи Любомирський, граф Висницький і нинішній фаворит короля; навіть колишній воєвода Казимир Сокаль, який довго придивлявся до молодого спадкоємця, дедалі частіше схвально гмикав у вуса, дивлячись, як Михал до самозабуття вигострює свою майстерність, запозичену в далеких Тулузі та Флоренції; та й виснажливі уроки самого пана Казимира не пропали марно. Як не глянь - у всьому гарний новий воєвода: і не старий іще, і собою вродливий, і справу свою знає чудово, і вимогливий у міру, і світу встиг побачити; хіба що запальний занадто, але який рубака в його віці бував байдужий? Сам пан Казимир змолоду… Охо-хо, життя наше грішне!.. </p> <p>Отож, коли Михал попросив у Сокаля видати за нього Беату, єдину дочку пана Казимира, який овдовів років сім тому, старий воєвода, а він уже давно бачив, до чого йдеться, і гадки не мав заперечувати. </p> <p>Оженився Михал з любові. Беата стала першою і єдиною жінкою, при якій Михал Райцеж на якусь часину забував про випади, позиції, вигострення зброї та інші премудрості військової науки, ремесла, мистецтва, що давно стало змістом його життя. </p> <p>І спочатку Михал був по-справжньому щасливий. </p> <p>Але минуло зовсім небагато часу, і в ревниву, страчену сумнівами душу нового воєводи, яка лише недавно, здавалося, знайшла довгожданий спокій, почали закрадатися невиразні, але від цього не менш чорні підозри. </p> <p>Ні, молода дружина була вірна йому - щодо цього Михал сумнівів не мав. Ішлося не про чистоту подружнього ложа… </p> <p>Ще перед весіллям Райцеж зарікся: ніколи не лізти в душу дружини. Це - святе. Брудні пальці злодія Михалека Івонича не торкнуться чистої Беатиної душі. Її чоловік - воєвода Михал Райцеж, і він не принизить дружину й себе мерзенним злодійством. </p> <p>І Михал дотримував даного самому собі слова, скрипів по ночах зубами і мучався від того, у чому був уже майже впевнений: Беата його не кохає! Вона просто не могла постати проти батькової волі й пішла під вінець, але любить вона іншого! Кого? </p> <p>Більше як півроку Михала діймала ця невизначеність; він помічав завбачливу покірність дружини на ложі - звісно, від лагідної Беати не варто сподіватися палкої пристрасті флорентійок чи досвідченості француженок… Але не так, не так мала б поводитися жінка з тим, кого любить! Хто ж його суперник? Хто?! </p> <p>Незабаром Михал знайшов відповідь і на це питання. </p> <p>Того разу вони з дружиною й тестем супроводжували графа Висницького. Граф їхав до Кракова, у Вавельский замок на зустріч із краківським каштеляном. Прагнення володарів Виснича насильницьким шляхом вирішувати спірні питання щодо належності пасовищ і наділів завжди призводило до конфлікту з тими постраждалими шляхтичами, хто більше покладався на силу закону, ніж на силу власної шаблі. Для шаблі у Висничому приручали найманих воєвод на кшталт пана Казимира або Райцежа, для закону - у хід пускали далеку покревність із краківським каштеляном та королівське благовоління. Утім, річ не в цьому… Офіційні прийоми, розмови про політику та про коней, свіжі плітки - це встигло добряче набриднути Михалу ще в роки його мандрівок по Європі. Тут було те саме, тільки трохи провінційніше, і Михал час від часу ледь стримував посмішку, дивлячись на манірних, не першої свіжості шляхтянок та їхніх кавалерів у кунтушах і шароварах, що гримотіли шаблями й невдало копіювали манери англійських аристократів. </p> <p>Бал, який розпочався після прийому, не дав нічого нового: музиканти фальшивили, граючи па-де-грас, зате хвацько виконували мазурку та краков’як; сам Михал пройшов два тури із Беатою, яку невимовно захоплювала Вавельска пишнота (от щодо пишноти вона цілком мала рацію!), вибачився й відійшов убік. Танцювати рішуче не хотілося. Михалом опановувала нудьга, настрій був кепський, і, замислений, він не одразу помітив, що його дружина вже не вперше танцює в парі з молодим чепуристим вельможею. Той палко щось розповідав їй, і Беата весело реготала, відверто задоволена танком, і дозволяла кружляти себе до запаморочення. </p> <p>Михал придивився, і пізнав молодого чепуруна. Це був Янош Лентовський, син високошляхетного князя Лентовського, який стояв трохи віддалік і вів бесіду з каштеляном та графом Висницьким. Але старий князь не цікавив зараз воєводу Райцежа. Невже перед ним той, кому справді належить серце Беати? Князенко Янош?! </p> <p>У Михаловій голові вихором промайнув останній візит Лентовських до Висничів перед поїздкою до Кракова… Усе збігається! Який же сліпий він був! Обидва рази молодий князенко крутився навколо Беати, а та й не збиралася приструнчити самовпевненого молодика, навпаки, вона, як і зараз, сміялася з його жартів і танцювала з ним більше ніж з чоловіком: щодо танців і компліментів цей ясновельможний чепурун значно спритніший за неотесаного воєводу графа Висницького, який тільки й уміє, що крицею блискати!.. </p> <p>Ні, Михал не затіяв негайної сварки, не викликав молодика на двобій через дріб’язковий привід, як зробив би ще роки три тому. Убити суперника ніколи не пізно; так воно, швидше за все, і станеться рано чи пізно, але не у Вавелів та не при Беаті. Він має вичавити з її душі нахабного Яноша, посісти його місце - адже Михал кохає свою дружину, як вона цього не бачить! А молодий жевжик прагне зовсім іншого - спокусити, затягти у своє ліжко заради миттєвої хтивості, а потім похвалятися перед приятелями ще однією перемогою та ганьбою рогатого Райцежа… </p> <p>І тоді Михалек Івонич згадав, хто він такий. </p> <p>Він - ЗЛОДІЙ! </p> <p>Украсти, вирвати з корінням любов до суперника - і тоді в нього з’явиться надія посісти вивільнене місце. </p> <p>Тільки надія. </p> <p>Але навіть заради неї варто було ризикнути. </p> <p>Ризик був великий, і Райцеж знав це. Якщо Беата по-справжньому закохана в князенка Яноша, то викрасти в неї це почуття все до останку буде практично непосильно. Михал добре пам’ятав лабіринти душі Жан-П’єра Шаранта й моторошних Стражів із вогненними мечами. Та й настанови Самуїла-баци аж ніяк не забулися. </p> <p>І Михал Івонич, злодій-воєвода, замислив нечуване. Не крадіжка - ГРАБІЖ! Увірватися, розкидати Стражів, вихопити силоміць - і піти. Це було небезпечно, тим більше по відношенню до коханої жінки, але Михал уже не міг зупинитися. </p> <p>На грабіж не ходять поодинці. Йому знадобляться помічники. Ні Ян, ні Марта, ні Тереза йому не допомагатимуть - цього Михал був певен, бо занадто добре знав своїх брата й сестер. </p> <p>Отже, треба ВИХОВАТИ, ВИРОСТИТИ таких помічників! </p> <p>Колись подібні думки нізащо не спали б Михалекові, але тепер, страждаючи через любов і ревнощі, він був здатний на все. </p> <p>Самуїл-баца не раз оповідав, що з переломного моменту свого життя - років десь із сорока-сорока п’яти, - будь-який злодій набуває здатності віднаходити подібних до себе, бачити чужий, навіть невиявлений дар, схожий із власним, і тоді він зуміє розвинути його, витягти на поверхню, навчити того, що вміє сам. </p> <p>Але чекати Михал не міг і не хотів. Він мусив навчитися робити це ЗАРАЗ! </p> <p>А від цієї думки залишався лише крок до наступної: Михал знав лише одну людину, яка володіла цим даром. </p> <p>Їхнього названого батька - старого Самуїла. </p> <p>Приїхати у Шафляри, умовити, вблагати, уламати старого передати йому це вміння - і за рік знайти й натренувати двох-трьох помічників. </p> <p>Байдуже, що це будуть недоуки, які вміють лише дещицю й не осягли всіх тонкощів злодійства часток чужих душ. </p> <p>Байдуже, що навчати доведеться дорослих, а в них потрібна здатність задавлена тягарем мотлоху, що нагромадився за роки життя, і вона ніколи не розів’ється так, як у дитини, котру дбайливо навчають змалку. </p> <p>Байдуже! </p> <p>Байдуже, що з його помічників ніколи не вийде справжніх Злодіїв, таких, як він сам, як Марта, Ян, Тереза… </p> <p>Байдуже! </p> <p>Бо справжні Злодії йому ні до чого. Йому знадобиться лише груба сила підручних, котрі зможуть стримувати Стражів, поки він, Михал, буде, плачучи та ненавидячи себе самого, порпатися в душі коханої, щоб із коренем видерти любов до проклятого князенка! </p> <p>Щоб утримати жертву та відбитися від Стражів, доволі й недоуків. </p> <p>…Похмурий світанок застав Михала на околиці Шафляр, у присадкуватій від часу, але все ще міцній хаті Самуїла-баци. Добре вмів будувати старий Кшись, колишній хазяїн хати; добре вмів будувати та прибудовувати батько Самуїл. І не тільки будувати… </p> <p>Батько був удома. За минулі роки він помітно постарів, колись чорна з сивиною борода остаточно вкрилася інеєм, узялися памороззю й кущуваті брови, але назвати його старезним ніяк не можна. Усе ще гостро й проникливо світяться під кошлатими хмарами брів змалку знайомі пронизливі Самуїлові очі з лукавим прискалом. </p> <p>- Не тут, - коротко мовив батько, коли вони привіталися й коли Михал ледь устиг відкрити рота, аби почати розмову. </p> <p>На завішеній рядном печі хтось засовався, надсадно закашлявся, потім стиха лайнувся, і Михал зрозумів - це хто завгодно, тільки не німа Баганта. Отже, майбутня розмова була аж ніяк не для стороннього вуха, авжеж батько Самуїл мав рацію. </p> <p>Вони вибралися на пагорок за околицею, Михал хотів був підстелити батькові свою накидку, бо той зібрався сісти прямо на мокру від роси колоду, але Самуїл тільки з прикрістю скосив око на сина, настовбурчив бороду - і Михалові довелося вмощуватися на свою накидку самому. </p> <p>Якийсь час обоє мовчки дивились, як рожевіє, наливається ранковим пурпуром небокрай над далеким лісом. </p> <p>- Ну? - хмуро кинув нарешті Самуїл. </p> <p>- Діло маю до тебе, батьку, - зібрався з духом Михал. - І непросте. Із таким до тебе ніхто, мабуть, не звертався, і навряд чи звернеться. </p> <p>- Так уже й навряд, - усе ще непривітно буркнув Самуїл-баца, неначе знав, навіщо приїхав син. - Розповідай. </p> <p>І тут Михала прорвало. Збиваючись, кваплячись, бризкаючи слиною, він розповів батькові все: і про життя своє, і про муки свої, і про Беату, і про молодого князенка, і про те, як замислив Беатину любов повернути на себе. </p> <p>Він уже давно замовк, а старий Самуїл-баца усе ще сидів незворушно, розпрямивши широкі плечі, на яких обважнілою буркою лежав його чималий вік, і тільки обличчя батькове було чорніше від хмари й чимраз дужче хмурнішало, хоча й здавалося, що далі вже неможливо. </p> <p>- Недобре намислив, - промовив нарешті Самуїл, не дивлячись на сина. - Князенка-пустобреха на двобої зарубати - то ще байдуже, хоч і не вартий він того. А от до дружини в душу вдиратися, любов із корінням виривати - то вже геть кепсько. Це тобі не бур’ян із грядки виполоти. Тут усе життя людини скалічити можна. А тому ось тобі моя відповідь: не дам я тобі чого просиш. І гадки про це не май. А дружина… дружина тебе й так покохає, тільки зачекай. Дім, господарство, діти - усе буде… </p> <p>- Та не можу я чекати, батьку! - рвонув Михал комір камзола, немов той душив його. - Над силу мені це терпіти й вдавати, ніби нічого не помічаю! Дай мені нюху, щоб Злодіїв відшукувати - я всіх сам підготую! Хіба ж я не розумію, що задумав?! У самого душа не на місці, а по-іншому все одно не зможу! Нічого в Беатиних засіках не чіпатиму, тільки пирій цей проклятий вирву! І помічникам суворо накажу, щоб навіть Стражів не калічили, тільки притримали! Хіба ж я не розумію… Люблю я її, люблю смертно! Допоможи, батьку!.. </p> <p>- Замовкни! - жаб’ячі Самуїлові очі спалахнули гнівом. - Воєводою став, а тями ні на гріш не додалося! Порозумнішаєш - збагнеш сам; а мене на гріх не підбивай! Мабуть, не дуже жінку свою любиш, якщо на капость таку зважився! </p> <p>Уже не тямлячи, що робить, захлинувшись від обурення, Михал схопив батька за барки, ривком підняв, шалено блисув очима - і, немов на шпагу, наразився на такий же скажений, лютий погляд батькових очей; дві не менш міцні руки вчепилися в нього, і в цю мить ніхто не зміг би назвати Михала ПРИЙОМНИМ сином Самуїла-баци - такі схожі були їхні спотворені гнівом обличчя, старе й молоде… </p> <p>А потім страшно захрипів старий Самуїл, ще міцніше вчепилися у Михалів камзол зведені смертною судомою пальці - стислися, здригнулися, ослабли, і - осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд. </p> <p>Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице. </p> <p>…Це було жахливо - те, що він зробив. Помираючому, вважай, уже мертвому Самуїлові несила було відгородитися, захиститися від Михала, котрий увірвався в його остигаючу душу. Син відштовхнув безпорадних у смертну годину Стражів, удерся в схованки батькової душі, безпомилково знайшов те, що шукав, і втік назовні - у себе, як тікають геть із палаючого будинку, обпаленими невидимими руками притискаючи до себе здобич - ні до чого той дар мертвому, а от йому, воєводі… </p> <p>Далі все відбувалося, як у тумані: крики «Убивця! Батька вбив!», і люди, які намагаються заспокоїти несамовитого хлопчину перед Михалом - люди встигли відібрати в нього і ніж, і кремінну рушницю - подалі від гріха; видно, затьмарення найшло на молодого Мардулу - хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька - помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>- Он воно як, - спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. - Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе. </p> <p>Михал мовчки відвернувся. </p> <p>- Ти їдеш із нами? - Марта ледь доторкнулася до братового плеча - здригалося. </p> <p>- Їду. Сама знаєш - до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього - моя дружина. </p> <p>- Отже, що має бути, того не минути, - кивнув Ян. </p> <p>Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин. </p> <p>Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них. </p> <p>Можливо, це називається передчуттям? </p> <p>5 </p> <p>…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари [17] , перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути [18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву - із ранку і до вечора. </p> <p>Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина! </p> <p>Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь - провінціал [19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою! </p> <p>Тільки один син мірошника Стаха, сивий коротун, помер гідно, зустрівши гайдуків дерев’яними вилами, - уже смертельно поранений, він прорвався крізь стрій, перехопив зубами горлянку того, хто намагався його зв’язати, і гайнув у ліс. </p> <p>Перешіптувалися гайдуки - як вовк пішов, проклятий, через те й не дістали кулею… такого сріблом треба!.. </p> <p>Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де - той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: «Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!» </p> <p>Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину - вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари. </p> <p>Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем. </p> </section> <section> <title> <p>Великий здрайця</p> </title> <p>Я не пам’ятаю, ким був - я знаю, ким став. </p> <p>Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе. </p> <p>Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця. </p> <p>Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою - але й перестати бути я теж не можу. </p> <p>Люди називають мене дияволом. </p> <p>Це правильно. </p> <p>«Це правильно, - як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, - це правильно, правильно… правильно це!» </p> <p>Вони не вірять. </p> <p>Від певного часу - не вірять. </p> <p>Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити. </p> <p>Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло. </p> <p>Не знав, що таке можливо. </p> <p>Не знав… </p> <p>Люди називають мене Князь Тьми. </p> <p>Я не князь. </p> <p>Я - невільник Тьми. </p> <p>Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю. </p> <p>Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ - колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла! </p> <p>По суті, це те саме. </p> <p>Для мене. </p> <p>Я не пам’ятаю, ким був - я знаю, ким став. </p> <p>Я вмію тільки брати й складати. </p> <p>Ще я вмію сміятися. </p> <p>Хочете реготати так, як я, ваші милості? </p> <p>Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки - тут, отут і ще ось де!.. Хочете?! </p> <p>Брати й складати, ваші милості, брати й складати! </p> <p>Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде - другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче - сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший! </p> <p>Для вас воля починається зі слова «ні», бо, вимовляючи «так», ви підписуєте угоду, а потім - яка потім може бути воля?! Я ж говорю «ні», і це - моє рабство, оскільки «так» відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це «так» навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти! </p> <p>Згинь, вільне слово «так»! </p> <p>Я не вмію віддавати! </p> <p>Я не вмію… Я не вмів віддавати. </p> <p>Я - невільник Тьми, я - вілан Геєни, я - порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл. </p> <p>Що взяти з порожньої рукавички? </p> <p>Виявляється, є що… </p> <p>Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю. </p> <p>Я більше не самотній. </p> <p>Хіба не так, злодієчко?! </p> <p>Якщо ти зуміла ввійти й вийти, якщо я зумів на мить зупинитися і, пританцьовуючи босими п’ятами на пекельній пательні, зробити неможливе, отже, я не самотній, навіть коли знаю, що такі, як я, ніколи не зустрічаються один з одним у цьому світі. Самотність палаючого всередині диявола серед людей, які вважають, що це вони страждають, як ніхто; самотність пекла в чистилищі - невже ти не назавжди?! </p> <p>Риплять колеса тарантаса, форкає натомлена кобила… Куди я їду? </p> <p>Люди називають мене Нечистим. </p> <p>Називайте як завгодно - тільки зовіть! </p> </section> <section> <title> <p>Книга третя Єресь катарів</p> <empty-line></empty-line> <p>Розділ сьомий</p> </title> <p>1 </p> <p>- …Ой люди добрі, ви ж тільки погляньте, хто до нас приїхав! А ми вже й заждалися, думали, не встигнете! А мамка, мамка геть очі виплакала… стара вона геть, мамка наша, із печі вже майже не злазить! </p> <p>Звісно, першою, кого побачили подорожні при в’їзді до Шафляр, була розповніла за ці роки рум’яна Тереза - старша з прийомних дочок Самуїла-баци. Щаслива дружина благополучного краківського купця дісталася до рідного села три дні тому без будь-яких пригод, від душі виплакала своє над батьківською могилою й тепер щиро тішилася зустрічі. </p> <p>Такою Тереза була завжди - щирою і в горі, і в радості. </p> <p>А позаду Терези, котра негайно кинулася обнімати Марту, яка вже спішилася, виходили з сусідніх хат шафлярці, на ходу поправляючи одяг та витираючи руки, - на скотарні чи біля грубки важко дотримуватися охайності. Деякі обличчя були знайомі, хіба що гусячих лапок у кутиках очей та зими у волоссі додалося; інших упізнаєш не одразу - спробуй упізнай у ставній господині, яка стоїть руки в боки, тим часом як за її поділ чіпляються двоє замурзаних малюків, оте худюще веснянкувате дівчисько, з котрим у дитинстві грав у піжмурки, а пізніше намагався пригорнути в кущах, як навчав старший брат, і дістав од недоторки такого ляпаса, що потім півдня у вусі дзвеніло! </p> <p>Схвально кивали, підводячись із колод, відполірованих за роки сидіння до матового блиску, білобороді старі (начебто, коли їхали звідси, вони були такі ж… Чи це вже інші?), лунко відчинялися віконниці, виходили, посміхалися, віталися краяни, і від загальної неквапливої привітності, від статечного поплескування по плечу та скупого доброго слова, від того, що нарешті приїхали ДОДОМУ, легшало, яснішало на душі, і світ раптом починав здаватися не таким похмурим та безрадісним, а туга, що стискала серце, потроху відступала, згорталася в клубок… </p> <p>Марта, Ян і Михал вертіли головами навсібіч, щохвилини віталися й чимраз більше переконувалися, що Шафляри залишилися такі ж, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Міцні брусовані хати, мукання корів і блекання овець по оборах, городи, де росло все що завгодно, аби тільки годилося до холодника, до кухля доброї слив’янки; викладені вздовж єдиної вулиці товсті колоди для вечірніх посиденьок, суто символічна огорожа околиці, постарілі паркани, до лагодження яких ніколи не доходять руки… Навіть вибоїни на дорозі були ті ж самі, знайомі, і повітря, свіже гірське повітря кожним глибоким вдихом нагадувало: «Ти вдома!» </p> <p>Удома… </p> <p>Величезні вівчарські пси, які не знали прив’язі, мовчки зизували на Джоша; зрідка порикували молодші з них, але бійки не зчиняли - бачили, відчували досвідчені вівчарі в одновухому прибульці щось чуже, не собаче, а тому поклали собі не зв’язуватися. </p> <p>Повагом пройшовши-проїхавши майже через усе село, подорожани вже добиралися до Самуїлової хати на іншому кутку Шафляр, коли перед ними постав молодий хлопець у широких шкіряних штанях, заправлених у невисокі стоптані чоботи, у вишиванці, підперезаній квітчастим поясом, за яким стирчав короткий ніж. Хлопець упевнено загородив подорожнім шлях і, міцно стиснувши вузькі губи, уп’явся поглядом у Михала, ігноруючи обурені вигуки квестора Ігнатія, який правив абатським візком. </p> <p>«Мардула», - відразу здогадалася Марта. Притримуючи коня, вона спостерігала за тим, як Михал з навмисною неквапливістю злазить з коня, перевальцем підходить до юного розбійника, причепуреного з нагоди такої очікуваної зустрічі, і різко, не розмахуючись дає йому дзвінкого ляпаса, від якого Мардулі ледве вдається встояти на ногах. </p> <p>На загальний подив, хлопець не схопився за ніж, не спробував відповісти Михалові ударом, навіть сваритися не став - криво посміхнувся, доторкнувся до щоки, яка швидко червоніла, і сплюнув кров’ю під ноги воєводі. </p> <p>- Бий, - спокійно заявив Мардула. - Бий, поки дозволяю. Батька вбив, сволоцюго, то що для тебе якийсь там Мардула! Мене липтовці поранили, ледве утік через Гронь, то дядько Самуїл мене виходив, ночами наді мною сидів, травами випоював; дядько Самуїл мене… - розбійник раптом затнувся, немов зопалу ледь не наплів зайвого, не призначеного для Михалового вуха, та й для інших вух. </p> <p>- А ти його прикінчив, мерзото, і пішов геть! - після тривалої мовчанки договорив Мардула і знову сплюнув. - Ех ти, гадюко потайна… </p> <p>Кривава слина тяжко шльопнулася Райцежу на чобіт. </p> <p>- Це неправда, Мардуло, - тихо промовив Михал, білий як крейда. - Я не винен у батьковій смерті. Так… так Богом судилося. </p> <p>- Це ти іншим розкажи, - люто вищирився хлопець, і Марті на мить згадалася вовча усмішка Сивого. - Бабі своїй, родичам, - а я все на власні очі бачив! Богом судилося… Бог ще не судив, не настала годинка! </p> <p>- Ну, і чого ж ти хочеш? - як і перше ледь чутно спитав Михал, і Марта зрозуміла, яких зусиль коштує її братові цей спокійний, тихий голос. Хлопець, який стоїть перед Михалом, із потомственного розбійницького роду. Він тримав заручницею вагітну дружину Райцежа, через яку відчаюга Михал… Тримав. У лісі. Заручницею. І тільки тому Мардула ще й досі живий. </p> <p>У всякому разі, так думалося Марті. </p> <p>- Двобій, - вилицювате обличчя Мардули стверділо. Він більше не посміхався. - Божий Суд. У вогненному колі, як у гуралів здавна заведено. </p> <p>- Гаразд, - повагом кивнув Михал. - І тоді ти відпустиш мою дружину? </p> <p>- Відпущу. Хоч би чим закінчився Божий Суд, я чи мої люди її відпустять. </p> <p>- Гаразд, - знову кивнув Михал. - Коли і де? </p> <p>- Біля підніжжя Криваня, над Грончеським озером, де сходки відбуваються. Сьогодні ж увечері. </p> <p>- Згоден. Але спочатку я мушу побачити свою дружину. </p> <p>- Побачиш, - кивнув у свою чергу Мардула. - Ціла твоя баба, не сумнівайся… Іди за мною. Тільки зброю тут залиш. Не вірю я тобі, ні на от стілечки не вірю. </p> <p>Михал мовчки відчепив від пояса палаш із піхвами, вийняв повернуту Сивим дагу, витяг через халяву ніж і передав усе це Марті, яка підійшла ззаду. </p> <p>- Їдьте до батькової хати, я туди повернуся, - махнув він рукою абату. </p> <p>Абат Ян пильно поглянув на Мардулу. </p> <p>- Він повинен повернутися, - строго сказав абат, і трапилося неймовірне: Мардула, який не схилив голови перед грізним воєводою, раптом понурився й опустився долу. </p> <p>- Повернеться, - лагідно заспокоїв абата, непомітно підступившись до них, ставний дідуган із широкою сивою бородою й хитрими очима, - вони сяяли пронизливою блакиттю весняного неба. - А щоб напевне повернувся, ми з Кшиштофом, - він кивнув на ще одного, як дві краплі води схожого на першого старця, який підійшов слідом і, напевно, доводився йому рідним братом, - із ними підемо. При братах Кулахах жоден розбійник, хоч сам розбійницький атаман, непотребства робити не стане. Так я кажу, Мардула? </p> <p>- Так, пане солтису [20] , - негайно погодився молодий розбійник. - Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав - щоб потай, у лісі… </p> <p>- Божий Суд - це правильно, - схвалив солтис Кулах. - Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, - а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, - солтис статечно вказав на Михала. - От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо. </p> <p>Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів - Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци - та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу… </p> <p>2 </p> <p>Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув. </p> <p>Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові - плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира. </p> <p>- Приведи її, Галайдо, - коротко наказав Мардула, і старі Кулахи, Ясиця й Кшиштоф, непомітно перезирнули: до болю зараз був схожий юний робійник на свого батька, який згинув у Оравських Татрах вісім років тому. </p> <p>Хлопець мовчки схилив голову й нечутно гулькнув у чагарник. </p> <p>Мардула тим часом сів прямо на траву край стежини й приготувався чекати. Обидва діди статечно вмостилися навпроти, підстеливши прихоплене казна й навіщо рядно (ну тепер-то зрозуміло - навіщо, недаремно Кшиштоф ніс його під пахвою); Михал, щоб не стояти стовпом, подумав-подумав і влаштувався на пеньку за два кроки від Мардули. </p> <p>У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне - Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити - це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався - чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках - і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них. </p> <p>Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж! - на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд - але правий. Якщо з Беатою все гаразд… </p> 
<p>Із нею все гаразд! - суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?! </p> <p>Але тут воєводині думки перебив шурхіт - кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття («Молодці, розбійне плем’я, додумалися!»), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем. </p> <p>Здається, із дружиною справді все гаразд. </p> <p>Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині… </p> <p>- Михалек! Живий! - і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми. </p> <p>…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть. </p> <p>«Михалек! Живий!..» - ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою - і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду! </p> <p>Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали - про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути… </p> <p>От воно й вихопилося першим, інстинктивним: </p> <p>- Михалеку! Живий!.. </p> <p>Хапай, воєводо, ще один ляпас долі! </p> <p>Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?! </p> <p>Усе - даремно?! </p> <p>Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі - куди тобі, криворукому… </p> <p>- Я люблю тебе, - зривистим голосом прошептав Михал. - Тепер у нас усе буде гаразд. </p> <p>- Чому буде? - запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. - У нас і було все гарно… І зараз - добре… </p> <p>Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло: </p> <p>- Ну годі, доволі лизатися! Нам пора… </p> <p>Їм справді було пора. </p> <p>3 </p> <p>На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву - зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання - убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях - не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! - ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане! </p> <p>Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані - він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, - то спохмурнів остаточно. </p> <p>Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського. </p> <p>- Це по мене, чи що? - розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк. </p> <p>- Та ні, приятелю, це по мене, - мимохіть гірко посміхнувся Михал. </p> <p>Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, - і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі. </p> <p>Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, - не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми. </p> <p>- Здавайся, вбивце! - вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. - Падай князеві в ноги, чобіт цілуй - може, зглянеться їхня ясновельможність! </p> <p>Сам князь навіть слова не мовив до Михала. </p> <p>Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати. </p> <p>Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця. </p> <p>- А ви беріть мене, не соромтеся! - криво посміхнувся воєвода. - Три десятки озброєних на одного беззбройного - чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті! </p> <p>І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві. </p> <p>Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл - та й по всьому, без страждань. </p> <p>- Ну що, сміливці?! - під’юджував він трохи розгублених ворогів. - Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить! </p> <p>Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві. </p> <p>- Легкої смерті хочеш, пся крев? - голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. - Що ж, я тобі її подарую, коли просиш! </p> <p>Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути. </p> <p>Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся. </p> <p>- Наступна стріла - твоя, князю. Отож думай, - пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…» </p> <p>Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку. </p> <p>Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі. </p> <p>І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри. </p> <p>- Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, - проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. - Може, чув, твоя ясновельможносте? </p> <p>Лентовський похмуро кивнув - чув, мовляв. </p> <p>Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі. </p> <p>- Попитати в тебе хочу, князю, - вів далі солтис. - Купиш - не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш? </p> <p>- Сина він мого вбив, - знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі. </p> <p>- Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався? </p> <p>- Не твоє діло, старий! - відрізав князь. - Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських - і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому! </p> <p>- Незнатний, кажеш? - щиро здивувався старий. - А я, дурень, думав, що честь шляхетська - на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу - трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав! </p> <p>- Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! - гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. - І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе! </p> <p>- А ти мені не погрожуй, князю! - старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. - Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал - не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав? </p> <p>Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський - родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь - одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість - чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли. </p> <p>Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько - «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров. </p> <p>А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, - посилати кварцяное [22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій - розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший - ним буде, не мало ніякого сенсу. </p> <p>І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні </p> <p>його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть. </p> <p>- …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, - провадив між тим старий. - Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв - не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш - рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там - як сам вирішиш. </p> <p>Князь вагався недовго. </p> <p>Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув. </p> <p>- Суд то й суд, - зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо. - Либонь, приб’ють паршивця… </p> <empty-line></empty-line> <p>4 </p> <p>Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців. </p> <p>І не лише чутки. </p> <p>Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци - це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека - мало що хлопцеві зопалу привиділося?! </p> <p>Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення - адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище! - тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому. </p> <p>Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці. </p> <p>Мало що може трапитися… </p> <p>Але й це було ще не все! </p> <p>Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи - на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом! </p> <p>Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій. </p> <p>Божий Суд. </p> <p>Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово «провінціал», почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза «його первелебністю»; нарешті пригадав прізвище - Гембицький, - і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися. </p> <p>Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити - недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших помешкань, майже відразу ж запросив його преосвященство в хату Самуїла - відпочити з дороги (а заодно, якщо треба, і погомоніти), поки меткі ченці розпрягали коней, тягали в будинок поклажу, а улещений і трохи наляканий хазяїн спішно розпоряджався готувати покої та вечерю для високого гостя. </p> <p>Єпископ нічого не мав проти. </p> <p>Марта з Михалом правильно витлумачили короткий братів погляд і поквапилися кудись відвести Терезу - наймолодша сестра кмітила в таких ситуаціях трохи повільніше; а стара мати, натомившися за день, дрімала на печі, і було її не чутно й не видно, отож духовні пастирі залишилися практично сам на сам. </p> <p>Якийсь час обидва мовчали. </p> <p>- Дивні речі люди розповідають, - заговорив нарешті єпископ і провів по голеному підборіддю пещеною рукою з коштовними каблучками. - Волосся дибки стає… От, приміром, днями пахолки князя Лентовського криком кричали, наче неподалік од вашого Тиньця, отче настоятелю, на млині якогось Сокири, відомого ворожія (прости, Господи), - єпископ перехрестився, - такі неподобства богопротивні діялися, що й говорити не хочеться! Мертві з могил уставали, як у день Господнього гніву, і живих до себе тягли… Може, звісно, брешуть пахолки, та тільки багато чого в їхніх казках збігається з тим, що мені й так відомо. Без чаклунства, без підступу ворога роду людського, думаю, тут ніяк не обійшлося. Ну, про млин той я давно чув, ніби нечисто там, - ось по дорозі сюди й завернули… </p> <p>- І що… ваше преосвященство? - не втримався зблідлий абат Ян. </p> <p>- Та нічого особливого, - стенув вузькими плечима Гембицький, від якого не сховалася несподівана абатова блідість, і складки його фіолетової мантії плавно гойднулися. - Спалили, звісно. І млин, гніздо чаклунське, і самого чаклуна з усім його виводком. Тут діло ясне, без вивідувачів обійшлися… </p> <p>Янові надсилу вдалося повернути на своє обличчя попередній ввічливо-зацікавлений вираз. </p> <p>- Але ж не тільки про Сокирин млин ідеться, - вів далі тим часом єпископ. - Пахолки князеві твердять, начебто й вас, отче настоятелю, там бачили. Немовби стояли ви поруч із тим самим чаклуном, якого ми днями покарали вогнем, і ніяких перешкод його підступам не творили. Звісно, люди князівські зі страху перед хазяїном чого тільки не наплетуть! От і вирішив я, отче настоятелю, особисто з вами побачитися та особисто від вас довідатися про обставини цієї дивної події. </p> <p>- Що був я там - це правда, ваша превелебносте, - спокійно відповів абат Ян, котрому цей спокій коштував не одного пасма сивого волосся. - А щодо ожилих мерців і сатанинського підступу… Не бачив я нічого такого. Пахолки князівські пана Михала Райцежа, придворного воєводи графа Висницького - сподіваюся, вам знайоме ім’я графа Єжи, улюбленця їхньої величності Яна-Казимира?! - схопити хотіли силоміць; це було, на власні очі бачив, не відрікаюся. Тільки пан Михал від них відбився, трьох порубав, а решта кинулися геть. Мірошникового підмайстра ще по дорозі Лентовські своїми кіньми потоптали на смерть, царство йому небесне, нещасному… А мерців повсталих я щось не примітив, ваша превелебносте. Може, людям Лентовського з п’яних очей привиділося? - тумани в нас досвітні самі знаєте, які!.. </p> <p>- Вірю, вірю, отче настоятелю, - єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову. - Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це - наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали? </p> <p>- Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати. </p> <p>- Схвалюю, схвалюю, - покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями. </p> <p>Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: «Схвалюю, схвалюю…» </p> <p>- Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином? </p> <p>Абат лише мовчки хитнув головою. </p> <p>- Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене - моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо… </p> <p>Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати. </p> <p>Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб! </p> <p>А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм - насамперед Марті - про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями. </p> <p>Слушно казав старий чаклун - недовго їм топтати ряст залишилося. </p> <p>Як у воду дивився. </p> <p>На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду. </p> <p>5 </p> <p>…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля. </p> <p>Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, - четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло кроків із двадцять у поперечнику й тицяючи по дорозі в сушняк вогнем. Зустрілися пастухи біля того місця, де коло було розімкнене, де кільце палаючих багать хотіло й не могло зійтися, утворивши темне провалля воріт до рукотворного Пекла. </p> <p>Солтис Кулах скинув крислатого капелюха зі срібним образком на тулії, розгонисто перехрестився й махнув рукою: починайте, мовляв! Богові й людям вогнем живим присвітили, ніч-матір шанували - треба й міру знати! </p> <p>І двоє роздягнених до пояса чоловіків ступили біля воріт у вогненне кільце. </p> <p>Приглушений гомін прошарудів по юрбі шафлярців та тих горян, котрі зійшлися на Божий Суд ледь не з усіх ближніх Татрів. А й справді: було про що перемовитися слівцем із сусідом, дивлячись на воєводу Райцежа й Мардулу-розбійника, перш ніж обидва сховаються у вогні та почнуть питати Бога своїми гострими чупагами. Зовсім юний, гнучкий, стрімкий, мов однорічна рись, Мардула, який ще не ввійшов у повну чоловічу силу, пританцьовував на місці та зиркав блискучими очима на односельців та на гайдуків Лентовського, немов ладен був розтерзати кожного, хто завадить йому покінчити з ненависним воєводою; і зрілий Михал, котрий непорушно завмер і тьмяно дивився перед собою, як дивиться іноді білоголовий орел із Криваньських вершин перед тим, як ринути в прірву, розпластавши могутні крила та розчепіривши страшні пазурі - справді, воєвода був схожий зараз на хижого птаха: сухий, обплетений джгутами м’язів торс, обм’яклі руки, що зависли з тією оманливою незграбністю, з якою крилатий цар гір звичайно пересувається по землі, коли волочить громаддя крил. </p> <p>Першим у палаюче коло кинувся Мардула. Він звів над головою свою чупагу, пронизливо заверещав, підстрибнув ледь не вище од власного зросту, приземлився на схрещені ноги, знову підстрибнув прямо з місця і через мить був уже на середині кола - присідаючи, метався то в один бік, то в другий, дзенькав мідними кільцями на ратищі вівчарської сокирки. Шаленство розбійника було схоже на шаленство зимового урагану в горах, що безглуздо б’ється об стіни ущелин та розтріпує сиві гриви снігів на вершинах - але не чекай від нього пощади, коли трапився йому на дорозі, якщо тільки ти не гірський хребет чи гола скеля! Змете, натішиться, пошматує… </p> <p>Воєвода Райцеж повагом витер зрошене потом чоло і, не оглядаючись, повільно рушив до Мардули. Чупагу Михал тримав так, немов не знав, що з нею робити, зціпивши сухі пальці посередині ратища; і в юрбі корінних гуралів осудливо захмикали, поплескуючи по плечах і спинах зажурених шафлярців - односельців чоловіка, такого незграбного у поводженні із знаком вівчарської гідності. Хіба що двоє-троє старезних дідів, котрі пам’ятали покійного Самуїла-бацу та його звички, перезирнулися між собою та прошамкали щось беззубими ротами. </p> <p>Але ж хто їх слухав, тих стариганів!.. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Михал усе ще не міг зрозуміти, на що сподівається дурненький Мардула. Таких Антоніо Вазарі, перший справжній Райцежів учитель, презирливо називав «жеребчиками» і любив жорстоко карати, змушуючи брати в руки бойову рапіру, після чого ставав навпроти з тупою сталевою лозиною, гартованою спеціально для таких випадків, і насадженою на дерев’яне руків’я без чашки. Якщо «жеребчик» бодай раз примусив Антоніо зрушити з місця, не кажучи вже про те, щоб подряпати, - учитель флорентієць брав на себе зобов’язання платити за це й ставив великий глек виноградної грапи. Наскільки пам’ятав Михал, такого не трапилося жодного разу; дружина Антоніо якось прохопилася, ніби колись грапа й справді «жеребчикові» дісталася, але це було давно, десь через рік після їхнього весілля з Антоніо Вазарі. В інших випадках, яких було чимало, учитель пив грапу сам, поки побитого до синців «жеребчика» вели попід руки його друзі. </p> <p>Воєвода Райцеж міг убити юного розбійника будь-якої миті, навмання. Відразу, коли стане надто жарко чи коли набридне гратися; вимучити ранами або покінчити одним ударом - те, що в Михалових руках замість звичного палаша була чупага, не мало ніякого значення. </p> <p>Він міг убити хлопчиська. </p> <p>Він не хотів цього робити. </p> <p>І не розумів: чи є в Мардули щось приховане за пазухою для сьогоднішнього двобою, чи це просто молоде вино, яке не вигронилося, піниться від молодецтва та глупоти? </p> <p>Мардула-розбійник збирався помститися за смерть Самуїла-баци. Михалек Івонич не міг дозволити собі карати за це смертю. Якщо карати, то починати довелося б із себе; але Беата й дитина під її серцем змушували Михала жити. </p> <p>Жити. </p> <p>…Цим ударом можна було розколоти камінь. Легендарний Водопуст із гуральских переказів ніби так і робив, коли відчиняв джерела на Підгаллі. Але ж камінь під вістря Мардулиної чупаги не потрапив, і вся сила удару пропала марно. Розбійник скрикнув із розпачу й на зігнутих ногах, мов павук, побіг навколо проклятого воєводи-батьковбивці, намагаючися дістати обушком по гомілках, але Михалові руки були значно довші від рук Мардули, а те, що воєвода все ще тримав чупагу посередині ратища, чомусь не мало ніякого значення. В останню мить, коли обушок уже вкотре спробував пройтися по щиколотці Михала, який наче вріс у землю, й стояв як стовп конов’язі, зворотний бік ратища воєводиної чупаги сухо клацав по вузькому лезу біля самого чобота, і обушок безсило повискував і черкав навскоси по шкіряній халяві. </p> <p>За поясами в обох бійців стирчали ножі - прямі й вузькі вівчарські ножі з дубовими руків’ями; і воєвода запізніло подумав, що рано чи пізно запальний розбійник спробує метнути ножем у ворога. Гуралі чудово метали й чупаги, але на таку дурість, після якої ризикуєш залишитися зовсім беззбройним, Михал не розраховував. Точніше, сподівався, що вона не спаде Мардулі на думку - беззбройного розбійника було б дуже просто оглушити й поволочити за комір із вогненного кільця, однак горяни могли б зарахувати це до випадкового везіння, а не до Божої волі, і зажадати продовження двобою. </p> <p>Юний месник усе ще метався за невидимим колом, звично обкресленим для себе воєводою, і </p> <p>Михал міг дозволити собі поволі продумувати можливі повороти бою, дозволивши своєму тілу діяти самостійно. Він лише краєчком свідомості наглядав за собою, бо якщо повністю відпустити поводи, можна отямитися від роздумів уже над трупом Мардули і запізніло проклинати себе за те, що надто добре вчився убивати. </p> <p>Зневірившись зачепити воєводу здалеку, розбійник затанцював навколо, він вибивав ногами барабанний дріб, крутив чупагу вихором - і зненацька по-дитячому нерозумно кинувся до Михала впритул. Пальці лівої руки Райцежа миттєво, немов живучи власним життям, вчепилися в зап’ясток Мардули, скували його кайданами міцніше за каторжних, і розбійникова чупага зависла над простоволосим воєводою, не спроможна зрушити з місця. Навіть не зробивши спроби дістати ніж, розбійник вільною рукою обхопив Михала за шию, рвонув на себе… </p> <p>- Навіщо? - тихо, у самісіньке оскалене розбійникове обличчя видихнув Михал. </p> <p>Він і справді не розумів - навіщо? Як значно дужчий за молодого Мардулу, Райцеж у ближньому бою мав безліч переваг, якщо в такій ситуації мало сенс вести мову про переваги. Навіть зараз Михалові коштувало певних зусиль не зламати розбійникові карк чи не всадити ножа в сухорлявий юнацький живіт. </p> <p>- Навіщо? - ще раз запитав Михал, не відпускаючи Мардулу, і раптом йому привидівся за десять кроків, біля самого вогню, хиткий силует, що схрестив примарні руки на примарних грудях. Вогонь хлюпнув на видиво іскристим валом, обриси проступили чіткіше, опукліше, - широкі плечі, орлиний ніс із роздутими ніздрями, жаб’ячі витрішкуваті очі… </p> <p>- Батько? - не стямившись, прошептав Михалек. - Батьку, прости дурня!.. </p> <p>І раптом збагнув, навіщо Мардула проривався впритул. </p> <p>Збагнув за мить до того, як Стражі його власної свідомості опустили вогненні мечі на зухвалого прибульця. </p> <p>Напевно, якби не дар вирізняти до себе подібних, винесений із палахкітливої свідомості конаючого батька, Михал усе-таки спізнився б і вже тримав би ідіота у своїх обіймах. </p> <p>Гірше - рослину. </p> <p>Юний Мардула-розбійник, син Мардули-розбійника і Янтосі Новобильської, був злодієм. Розшукуючи своїх майбутніх прийомних дітей по містах і селах, вимогливо потім виховуючи, старий Самуїл не помітив того, що зростало в нього під боком; точніше, помітив, але запізно - в останні роки життя, коли пташенята з його гнізда розлетілися, роз’їхалися, коли сам він остаточно постарішав і випоював травами на печі пораненого підлітка-розбійничка. Саме тоді й відчув Самуїл-баца в розбійному гураликові знайомий злодійський талант, саме тоді й узявся навчати Мардулу потрібної вправності, однак мало чого встиг навчити - помер. </p> <p>Одне забув сказати, головне - що не один він такий на білому світі, Мардула-розбійник, Мардула-злодій, ні, не один, навіть після Самуїловой смерті. </p> <p>І ось тепер останній учень Самуїла-баци своїми мізерними силами намагався вкрасти бойові знання в Михалека Івонича, не розуміючи, що робить та з ким зв’язався. </p> <p>Це було те, чого Михал ніяк не міг передбачити. </p> <p>Але ж він краще від будь-кого знав, що військовий талант не викрасти, так само, як інший якийсь талант; що в розпал двобою аж ніяк неприпустимо пхатися в душу супротивника - ліпше вже одразу підставити шию під клинок; що безпечніше красти здобич у недремної рисі або яйця з гадючого гнізда… Він це знав. </p> 
<p>О, як добре він знав це! </p> <p>І всі сили пішли на страшний окрик, нечутний нікому, за винятком Стражів, що знехотя опустили мечі та відійшли вбік, даючи змогу приголомшеному прибульцю випасти назовні. </p> <p>Уперше Михалек Івонич, Михал Райцеж, придворний воєвода Райцеж довідався, що його власний військовий хист охороняють такі ж Стражі, як і дар Жан-П’єра Шаранта з Тулузи; що це його, його талант, не крадений, а власний, який вріс корінням у підмурівок душі, що дав численні пагони, і нема чого викладатися, метатися ночами серед зібганих простирадел і кусати подушку, нема про що шкодувати; тільки тепер зрозумів Михалек ту просту істину, що вчителі його, Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Тулузець, барон фон Бартенштейн і найперший, найвимогливіший учитель, батько Самуїл - усі вони зрозуміли давним-давно: не можна вкрасти те, що тобі й так віддають, із доброї волі. </p> <p>Відкрито. </p> <p>Одігнавши Стражів, як інстинктивно це зробив щойно сам Михалек, рятуючи дурного самовпевненого Мардулу від божевілля. </p> <p>…І лезо ножа різонуло його по ребрах. </p> <p>Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові. </p> <p>Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани - поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба. </p> <p>- Геть! - хрипко вигукнув збитий з ніг Михал, і ніхто не знав, що вигук цей стосується не Мардули, а Стражів, його власних Стражів, які знову замахнули мечами, побачивши дурного злодія, котрий здогадався вдруге сунутися в смертельно небезпечний лабіринт, звідки йому, невмілому, чудом щойно пощастило піти живим. </p> <p>І схвально кивнула чубатою головою примара, яка стояла біля вогню, схрестивши на грудях руки, і дивилася смоляними очима на своїх пасербів, які зчепилися у двобої. </p> <p>Вони покотилися по землі й увігналися в палаючу в’язку хмизу, Михал ледь устиг розірвати обійми й підхопитися - а вогонь уже ліниво лизнув широкі Мардулині штани, пояс, оголений тулуб… одяг спалахнув, і якусь мить воєвода стояв над юнаком, а той корчився, потрапивши до власного пекла; після зустрічі зі Стражами він не тямив, що робити і як рятуватися. </p> <p>- Тримайся, брате… </p> <p>Цього теж не почув ніхто, крім примари. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>Приголомшені гуралі зойкнули, коли з кола вихопився Михалек Івонич, тримаючи обпеченими руками над собою охопленого полум’ям Мардулу. Промчавши крізь юрбу, яка розступилася, він умить опинився край крутого схилу й, не роздумуючи, кинувся вниз із висоти чотирьох людських зростів. </p> <p>У темні води Гронцького озера. </p> </section> <section> <title> <p>Розділ восьмий</p> </title> <p>1 </p> <p>Ранок займався просто чудовий. </p> <p>Світанковий вітер мимохідь змахнув кучеряву піну хмар, що набігала з боку Оравських Татрів, і тільки легенькі бризки розлетілися в небі - сонце біжка занурювалося в них, аби виринути через мить і посміхнутись до Підгалля прохолодною посмішкою добродушного володаря. </p> <p>На подвір’ї біля Самуїлової хати майже від самого досвітку товклися шафлярці - кремезні мужики тягли довгі дощані столи, вивантажували їх один біля одного коло огорожі, щоб розставити як належить увечері чи вже завтра, у день сороковин; скотарня розбухла від отари, чулося, як вона бекає, - кожен вважав своїм обов’язком пожертвувати бодай одну вівцю чи барана для помину славного баци; жінки, засукавши по лікоть рукави, тільки те й робили, що заганяли на піч німу Баганту, Самуїлову вдовицю, - без її допомоги все ось-ось мало засяяти чистотою, а пуття від немічної Баганти таки було небагато. </p> <p>По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок - гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами - було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями - вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла. </p> <p>У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи - а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, - збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність. </p> <p>- Слухай-но, Яську, - горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, - матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?! </p> <p>- Ну то й що? - байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. - Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала - нехай горить, не шкода! </p> <p>Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення. </p> <p>- Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. - Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано! </p> <p>- Благослови тебе Господь, - Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. - Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію? </p> <p>- Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. - Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера… </p> <p>- Полуденниця? - лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. - Хто ж це така, сину мій? </p> <p>- А Христова дочка, - нітрохи не спантеличився дід. - Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій? </p> <p>- Дочка?! - на мить сторопів Гембицький. - Яка дочка?! </p> <p>- Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче! </p> <p>- А… чим вони займаються, ті Полуденниці? - дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. - Мабуть, ворожінням та лиходійством? </p> <p>Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків. </p> <p>- Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? - здивовано звів брови дід. - Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом - лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються - розігрітих дівок у косовицю на траву кидають… </p> <p>- Навіщо? </p> <p>Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись. </p> <p>- Ох і пустун ти, отче, - нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, - ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і… </p> <p>Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою. </p> <p>Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна. </p> <p>- Онук? - запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. - Чи правнук? </p> <p>- Правнук мій он де, - дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. - А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка… </p> <p>Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу. </p> <p>- Зоська сказала - переодягти малого треба, - кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. - Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди… </p> <p>- Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. - Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць - це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется… </p> <p>І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору. </p> <p>Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами - Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого - дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз. </p> <p>Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш - навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою. </p> <p>Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову. </p> <p>Шафлярами без діла вештався Джош - він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку - Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача. </p> <p>Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади. </p> <p>Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки - як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як «хазяїн», потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше! </p> <p>Справді така. </p> <p>Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку? </p> <p>Відповіді вона не знала. </p> <p>Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними - і пильно глянула на Михалову дружину. </p> <p>- Чоловік у мене гарний, - невлад заявила Тереза. - Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю - сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться… </p> <p>Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики. </p> <p>2 </p> <p>Надвечір прийомні діти Самуїла-баци почали сходитися до батькової могили. Коли кожен із них у свій час покидав Шафляри, батько вимагав од пташеняти заприсягтися: ніч на сороковини від заходу до сходу просидіти при місці його останнього спочину. Чимось це нагадувало старі гуральські казки: ходив старший син на батькову могилу, та не дійшов, ходив середній - заснув на цвинтарі, а молодший цілу ніч висидів, і дісталися йому до ранку меч-саморуб, кінь-крилач та обрус-самобранець. На таку спадщину Самуїлові приймаки не сподівалися, але дану батькові обіцянку мали намір виконати. А й справді: чому не посидіти в ніч, коли заходять сороковини, над батьківською могилкою, не поміркувати про покійного та про власне життя, як там воно склалося; може, воно й непогано - стати, помовчати та подумати. </p> <p>Скажи, батьку Самуїле, як жити далі? </p> <p>Це тобі не меч-саморуб… </p> <p>Перед самим виходом, коли сонце розхлюпалося червоним вогнищем об вершину Криваня, Михал усе-таки набрався сміливості й зайшов провідати Мардулу. Спершу він не знав, куди подітися від ніяковості, коли Мардулина мати, ще й досі ставна та гарненька Янтося, кинулася воєводі в ноги й зі сльозами почала дякувати за сина свого непутящого, за життя його молоде. Ледь вгамувавши Янтосю, Михал наблизився до ліжка й став над розбійником. </p> <p>Мардула, схоже, чи то спав, чи був непритомний. Він лежав зовсім голий, розкинувшись на спині, опіки помалу підсихали, але не дуже, змазані маслом; дихав розбійник рівно, і життя його, з усього видно, було в безпеці. </p> <p>Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика - не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя! </p> <p>Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери - скільки влізе! </p> <p>Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей. </p> <p>Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника. </p> <p>Можливо, це було добре - те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною. </p> <p>Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім явором уже було на заячий скік - он воно, місце упокоєння шафлярців, які віддали душу Богові, а тіло - рідній землі Підгалля! </p> <p>Ніякої їжі і питва Самуїлові приймаки з собою не взяли, хоч мама Баганта з усією материнською наполегливістю тикала їм у руки вузлики - на ситий шлунок погано думається, та й батько Самуїл образився б, якби діти його на його ж могилі в ніч на сороковини трапезувати почали! Проводжати їх ніхто не проводжав, навіть не визирнув у віконце, щоб хоч одним оком подивитися; розуміли шафлярці - ні до чого зайвий раз лізти в чуже горе, бгати цікаві пальці в живе, розверсте - воно й без того заходиться криком… От завтра й пом’янемо Самуїла-бацу, як у порядних людей узвичаєно, а в цю ніч нехай уже діти самі батька поминають! </p> <p>Тільки худий монах-домініканець у рясі з каптуром одчинив віконниці, висунувся по пояс із вікна будинку Зновальських, щось буркнув собі під ніс і притьмом сховався - побіг доносити, хоч і ні про що тут було доносити; чи, може, просто не надав значення. </p> <p>- Та пропади ж ти пропадом! - пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова. </p> <p>Ішов собі й мовчав. </p> <p>…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора - правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю - а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий - але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами. </p> <p>Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак - нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями! </p> <p>Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди - здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, - і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря… </p> <p>Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса - враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас. </p> <p>Утім - навряд чи з неба це. </p> <p>3 </p> <p>- З’явився… - пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок. </p> <p>Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося - навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці. </p> <p>- Хто це? - звернулася до брата здивована Тереза. </p> <p>- Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо. </p> <p>- Великий Здрайця?! - зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася: </p> <p>- Що, по батькову душу приїхав, нечистий? </p> <p>- Не мели язиком, - візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого. - Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися… </p> <p>- Тоді для чого ти тут? - не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав. - По нього? </p> <p>Вона кивнула на пса. </p> <p>- І не по нього, не бійся, - з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця. - Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю - навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, - диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі. </p> <p>Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася. </p> <p>Помовчали. </p> <p>- Спасибі, - не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений. </p> <p>- Кому? - щиро здивувався Півняче Перо. - Кому ти дякуєш? Мені?! </p> <p>- Тобі, - кивнув Михал. - За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно - спасибі. </p> <p>Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула. </p> <p>- І що ж ти збираєшся тепер робити? - знову першою не витримала Марта. - Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?! </p> <p>- Та не знаю я! - ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною. - Не знаю! Колись мені було зле - якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?! </p> <p>Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих - ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? - здивувався абат Ян. - Господи, прости мене, грішного, - може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!» </p> <p>- …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, - вів далі Великий Здрайця. - Кожної миті - вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ - о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність - але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними - але це тривало недовго… А тепер - тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений - ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» - я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть - що робити нещасному дияволові?! </p> <p>Півняче Перо похлинувся й замовк. </p> <p>Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали - вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю. </p> <p>- Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, - прорік нарешті абат Ян, - але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, - але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, - надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі? </p> <p>Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст - мимо волі Яна. </p> <p>- Допомогти МЕНІ? - саркастично посміхнувся диявол. </p> <p>І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою. </p> <p>- Ще ніхто не пропонував мені допомоги, - стиха вимовив він після тривалого мовчання. - Я допомагав багатьом, а мені ж - ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти? </p> <p>- Ще не знаю, - чесно зізнався Ян. - Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід… </p> <p>- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? - Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. - Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду - а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, - у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай - як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, - він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, - я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу. </p> <p>- Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так - а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! - то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись? </p> <p>- Не здатний, - сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. - Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона - єдина. </p> <p>Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» - майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися! </p> <p>Утім, істота перед нею таки була дияволом. </p> <p>- Мене проклято, - повторив Півняче Перо. - Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати! </p> <p>- Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це - інакше? - перебив диявола абат. </p> <p>- Не знаю, - подумавши, відповів Півняче Перо. - Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист - називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі - й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться - але я збираю… </p> <p>Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся. </p> <p>- Ти певен, що це - шлях до визволення? - тихо спитав блідий як смерть абат Ян. </p> <p>- Так, - кивнув Великий Здрайця. </p> <p>- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? - абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи - і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи - і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути! </p> <p>- Звільнити їх хочеш? - підвів брову диявол. - Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках - розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони - частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися! </p> <p>- Отже, вони теж страждають? </p> <p>- А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони - у пеклі, а це пекло - в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! - але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку - не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику… </p> <p>- Але, страждаючи в тобі, вони очищаються? </p> <p>Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець. </p> <p>- Ні. В мені - аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» - от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця - адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я… </p> <p>- Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, - пробурмотав абат. - І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло - ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти - тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття - отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву. </p> <p>- Альбігойці? - розреготався диявол. - Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з «чистих» катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом - адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?! </p> <p>Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути. </p> <p>- Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі - отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища - чи збережеш ти ім’я диявола?! </p> <p>- Я не думав про це, - Великий Здрайця здивовано глянув на абата, і погляд його на мить спалахнув неможливою, нездійсненою надією. Спалахнув - і відразу ж погас. </p> <p>- Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення… </p> <p>- Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі! - абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі. - Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу! </p> 
<p>- А мені що до того? - знизав плечима Великий Здрайця. - Адже то був ЩЕ НЕ Я; і тоді буду ВЖЕ НЕ Я! </p> <p>- Не прикидайся! - абат Ян різко зупинився напроти Півнячого Пера, сміливо подивився йому у вічі, тож за якусь мить диявол не витримав і одвів погляд. - Адже там, на млині, ти відпустив належну тобі душу, вселивши її в мертве тіло, - і врятував цим нас усіх!.. І, можливо, душу того нещасного теж. Отже, ти можеш віддавати! </p> <p>- Можу, - насилу вимовив Півняче Перо. - Значить, можу. Але як же я потім шкодував про це! Ти жорстокий, святий отче, ти вабиш мене страшним вибором, і в ту хвилину, коли я ладен пристати на твою раду, зважитися приректи себе на невідомі страждання заради нездійсненної надії - я згадую, що не здатен порвати свої кайдани! Ти ніколи не був дияволом, святий отче! Те пекло, що в мені, та рука Пекла, що час від часу входить у мене, - вони не дадуть мені цього зробити! Я не спроможний вигнати продані душі із себе просто так, не заради певної мети; я не маю сили порвати нитки, які сполучають нас; я ляльковод, залежний від власних маріонеток! Зрозумій же нарешті це, святий отче, і дай нещасному дияволу спокій! Не спокушай мене!!! </p> <p>Великий Здрайця замовк і похнюпив голову. Руки його тремтіли, як недавно в абата; і півняче перо на береті, затиснутому в лівому кулаці, підстрибувало й терлося об коліно. </p> <p>Отець Ян тим часом був напрочуд спокійним. Він, очевидно, вже щось вирішив. </p> <p>- Я вірю тобі, - лагідно сказав ксьондз, нахилившись до диявола, який важко дихав. - Вірю, що самому тобі з цим не впоратися. Але тобі допоможуть. </p> <p>- Хто? - безнадійно, не підводячи голови, запитав Півняче Перо. - Ти? Не сміши мене, абатику… </p> <p>- Ми, - твердо сказав абат. - Ми, злодії, діти злодія Самуїла, - допоможемо тобі. </p> <p>Диявол здивовано підвів голову й побачив: четверо людей обступили його, присунулися впритул і завмерли з чотирьох боків, немов варта навколо злочинця, немов батьки навколо дитини, яка завинила. </p> <p>- Зараз тобі буде дуже погано, - Терезина рука злегенька доторкнулася до плеча Великого Здрайці, і той смикнувся, як від опіку. - Так погано, як, напевно, ще ніколи не було. Потерпи, будь ласка… </p> <p>І наступної миті діти злодія Самуїла вчепилися у Великого Здрайцю. </p> <empty-line></empty-line> <p>4 </p> <p>Схожа на побите віспою лице рівнина сріблилася під місяцем і куйовдила сиву ковилу - тільки місяць був інший, яскраво-золотий, із ребристим обідком і чітким горбоносим профілем по центру, під яким вигинався напис, зроблений забутою, а може, й невідомою людям мовою; і ковила була неправильна, оскільки зараз у Марти знайшовся час придивитися та зрозуміти: не ковила це зовсім, а сиве людське волосся, що проростає просто з рябих вибоїн під ногами. </p> <p>А по рівнині блукали люди. Їх було не так уже й багато, десятки два-три, не більше, а неосяжний простір скрадав їхню кількість та змушував кожного відчувати себе єдиним, покинутим, самотнім до божевілля - люди стискалися, не помічаючи цього, проходили одне повз одного, не зауважуючи цього, руки торкалися рук, плечі - плечей, не помічаючи цього, не помічаючи, не… </p> <p>Воріт не було. Величезних залізних воріт, що так добре запам’яталися Марті ще від першого вторгнення, воріт, за якими валялася безтямна й оголена Джошева душа, - не було. Коли Марта усвідомила, що не бачить виходу, не бачить кордону між рівниною Великого Здрайці й світом живих, вона здригнулася, позадкувала, як ніколи гостро відчуваючи всередині себе самої ту діру, що прорвав у ній Мовчун, коли випадав у собаче тіло Одновухого… І наче невидима лава, наче розплавлена сталь ринула крізь жінку, обливаючи вогненним потоком ту саму діру, твердіючи по краях, набуваючи форми, ваги, реальності - Марту судомило від болю, але біль ніс очищення, у ньому ховався вихід - вихід із пастки, і Марта раптом подумала, висвітливши у свідомості, що туманіла від дивовижного болю, наївний і простий здогад: ворота - це я! </p> <p>І стала біля розчахнутої пащі, біля двох металевих стулок заввишки вдвічі… ні, утроє вищих од неї самої. Стулки злегка погойдувалися, розходились у різні боки, наче складені чашечкою долоні, коли їхній хазяїн збирається зачерпнути води з гомінкого струмка, і на сталевій поверхні найближчої долоні - Марта чітко бачила це - було викарбувано вигадливий барельєф, безліч фігурок, переплетених у найнеймовірніших поєднаннях, немов лози занедбаного виноградника. </p> <p>Ось і вона сама, маленька, дев’ятирічна, роззявивши рота жадібно слухає батька Самуїла; а ось вона вже у Відні, у ліжку з Мовчуном, вигинається в пароксизмах пристрасті й безгучно кричить… А он Михал рубається невідь з ким, і обличчя братове перекосилося від напруги; під тілом повішеного виє Одновухий, Тереза сповиває дитину, розпластаний, мов хрест, на холодній підлозі келії молоденький чернець Ян, строгий абат Ян вислухує сповідь дами середнього віку з поглядом янгола, який попогуляв; падає палаючий Мардула у воду Гронча; під ножем Півнячого Пера сповзає плямиста кора з ліщинової лозини, і кільця її обвивають розчавленого підмайстра Стаса, а сивий вовк несе в зубах трирічну дівчинку, і та кричить, кричить, кричить… </p> <p>Тверда п’ятірня з розгону затисла Марті рота - й істерика так само швидко відступила від жінки, як і охопила її. Михал засичав від болю в обпаленій долоні, потім мовчки посміхнувся, обвів поглядом ворота, кивнув сестрі й швидко пішов геть - від воріт до людей на рівнині, на ходу виймаючи з піхов палаш. </p> <p>Поруч із ним крокував абат Ян, і рвучкий вітер хапав коричневу сутану бенедиктинця за поділ, немов хотів зупинити. </p> <p>Слідом ішла Тереза. </p> <p>Марті хотілося рушити слідом за своїми, але вона боялася покинути ворота, що були частиною її самої, єдиної з усіх, котра вміла не лише красти, а й віддавати. </p> <p>Один безумець, який похмуро тинявся по Великому Здрайці, наблизився до воріт, потім пошкріб пазуристим пальцем якусь фігурку, невиразно буркнув, намірився йти, налетів на Марту, здивовано завмер, не бачачи жінки, ступнув, знову налетів на Марту, яка похитнулася, стенув широченними плечима й пішов околяса. </p> <p>- Сивий? - самими губами видихнула жінка. </p> <p>Безумець зупинився в півоберта, вуха його не по-людськи заворушилися й стали сторч, у відкритому роті волого зблиснули ікла - і Марта побачила, що зі спини Сивого, трохи нище поперека, там, де у тварин починається хвіст, росте тонкий ланцюг. Кручені кільця його вилискували синявою, сам ланцюг лиснів, потворно блищав, тоншав за два кроки від Гарклівського вовкулаки й ставав невидимий, ідучи в нікуди. Ланцюгом зненацька пробігла хвиля, так, ніби хтось, ховаючись за здибленим обрієм, підтягував Сивого до себе, але вовкулака вперто не хотів іти, вдивлявся перед собою і змушував власну спину набухати буграми м’язів, опираючись натиску ланцюга. </p> <p>- Жінка… - хрипко народилося зі страшної пащі. - Ох жінко!.. Відкіля?.. </p> <p>- Сивий! - Марта плакала, не помічаючи цього, і важка лапа коротуна надсилу дотяглася до неї, заспокійливо поплескала по плечу. </p> <p>«…А я коли почув, що знайшлася на світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла й придбаний товар із рук його поганих видерла - віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя - що таке буває; від горя - що не мені дісталося!..» </p> <p>Слів цих не було вимовлено; точніше, вони були, але не тут і не зараз, проте саме їхнє світло сяяло в цю хвилину в зелених очах Сивого, відганяючи туман байдужності, змушуючи бачити, а не вирячуватися бездумно в імлу рівнини, порослої сивим волоссям. </p> <p>І навіть утробне ревіння, що пронеслося над душею Півнячого Пера, не змогло позгасити впертих зелених свіч. </p> <p>Вони тільки яскравіше розгорілися, а ще Сивий оглянувся через плече, якийсь час дивився на ланцюг, що проростав із його тіла, немов уперше бачив його, а потім ривком намотав ланцюг на праве передпліччя й зігнув могутню руку в лікті. </p> <p>- Мабуть, і мені пощастило, - посміхнувся вовкулака. - Що ж, не всякому… </p> <p>Договорити він не встиг. </p> <p>Михал, Ян і Тереза вже гнали безумців до Мартиних воріт, продані душі вертіли головами на всі боки й нічого не розуміли, але навколо кожного Самуїлового приймака чітко колихалася хмара трохи мерехтливого пилу, і пил цей обпалював безумців, які не бачили нікого, крім себе, і змушував спершу безглуздо тупцювати на місці, потім дибати геть від пекучого пилу, а далі йти, бігти, тікати… </p> <p>Ні. </p> <p>Тікати їм не дали. </p> <p>Таких Стражів Марта бачила вперше. </p> <p>Вони не були велетнями - усього в півтора раза більші за звичайну людину, але вигляд їхній потрясав і викликав нестримне бажання відвернутися й замружитися. Голий безволосий горбань, із чиїх худих сідниць замість ніг росли дві волохаті шестипалі руки; величезне око на жаб’ячих ластах посмикувало змієвидними віями; жирний хробак звивався й підминав під білясте черево сиве волосся рівнини - і слідом за ним лише мертва лисина глянсувато полискувала під місячним світлом; кремезний чоловік без обличчя, у якого замість геніталій зухвало стирчала долоня з розчепіреними обрубками, а покриті виразками груди здувалися, як барило; реготливі жінки, на тілах яких випиналися численні соски, з яких скрапували поодинокі молочно-матові краплі й пропікали землю під босими ногами… </p> <p>А ревіння все не стихало. </p> <p>Михал з Яном перезирнулися, не змовляючись, заступили собою Терезу й зробили крок назустріч Стражам. </p> <p>За мить Марті майже нічого не було видно - каламутна лупа хмарою здійнялася з сивого волосся рівнини й закрила від неї сутичку Самуїлових пасинків з диявольськими Стражами. Жінка вдивлялася до болю в очах, але бачила тільки найближчих до неї безумців, котрі, потупцювавши на місці, почали знову безцільно блукати за п’ять кроків од рятівних воріт… Тереза гнала їх до сестри, але не встигала: тільки-но вона примудрялася повернути в потрібному напрямку одного - другий одразу ж звертав убік або починав ходити по колу. </p> <p>Пронизливе виття ревонуло зовсім поряд із Мартою і, мов смерч, ринуло вгору - небеса відсахнулися; жінка позадкувала, притислася боком до металу воріт, теплого, як людське тіло, - і сивий вовк, мимохідь потершись об її ноги, кинувся до проданих душ. Ланцюг, що проростав із нього, вовк затис у зубах і час від часу смикав, немов намагався протистояти непомітному для сторонніх натиску. Він коротко рикнув на Терезу й помчав довкола безумців, із вправністю досвідченого вівчарського собаки збивав їх у череду, тицяючись чолом у стегна та негайно відскакуючи… Гарклівський вовкулака глухо рикав, і Марта не знала: лякає він безумців чи просто біль від натягнутого ланцюга вириває з вовчої горлянки цю хрипку данину нестерпному болю. </p> <p>Із пульсуючої хмари, що огорнула бойовище, до половини виповз слизуватий хробак - він зібрався йти до воріт, але поряд із ним мигнув драгунський палаш, розтинаючи кільчасте тіло надвоє, натроє… Частини хробака судомно звивалися, розповзалися в різні боки, на одну з них з розгону налетів Сивий, рвонув іклами, випустивши на мить свій ланцюг - решта обрубків сіпнулися й спалахнули чорним полум’ям, коли у вируючих хмарах лупи зметнулися агатові чотки абата. </p> <p>Ланцюг Сивого раптом перекрутився, охопивши горло вовкулаки, і замість рику пролунало відчайдушне скиглення. Марта вже ладна була кинутися до Сивого, кинувши ворота напризволяще; те ж саме, здавалося, збиралася зробити й Тереза, але їй заважали безумці, котрі збилися в купу та рушили нарешті до виходу й заступили дорогу краківській купчисі. Коли чиясь рука лягла Марті на плече й зупинила її, а жінка не відразу зміркувала, що ніяких рук поруч із нею немає і бути не може, тож якийсь час тупо дивилася на обпалене передпліччя, що проступило прямо з повітря. </p> <p>Вона ніколи не бачила власної появи в чужій душі; тому не знала, на що це схоже. </p> <p>Пальці на її плечі стислися, Марта хитнулась, але втрималася на ногах, а чужа рука висунулася з нічого, витягаючи за собою плече, шию, змазаний горіховою олією торс і скуйовджену голову… </p> <p>- Матінко рідна! - приголомшено сказав Мардула, дивлячися повз жінку на рівнину. </p> <p>Зовсім недавно юний розбійник утік із дому, виламавши віконницю та відчинивши зовнішній засув - пильна Янтося, не дуже довіряючи синівському безсиллю, старанно замкнула його перед тим, як податися до Баганти. Вона мала намір переночувати у баби. Поява Михала остаточно доконала Мардулу: втрата усвідомлення власної винятковості була для нього, немов гострий ніж, а тут ще й рятівник-воєвода стояв біля його постелі, неначе старший брат, якого в Мардули ніколи не було, і розбійникові було невимовно важко вдавати, що спить. </p> <p>Ближче до полуночі, не витримавши терзань, він вирішив піти на цвинтар - бо що ж виходить, справжні Самуїлові діти сидять над батьковою могилою, а він, Мардула, який вважав себе щирим захисником покійного баци, валяється тут на простирадлах! - тож ніякі засуви не змогли зупинити юнака, ніякий біль від опіків не став йому на заваді. </p> <p>Мардула й сам достоту не знав, що скаже Самуїловим годованцям, коли побачить їх, але тільки-но перед його поглядом постали четверо Івоничів, які вчепилися у франта із запльованим жмутиком волосся на підборідді… Усі думки враз вилетіли з розбійницької голови, він кинувся в бійку і, роздираючи підсохлу кірку на обпечених руках, ухопив Півняче Перо за горло. </p> <p>Наука Самуїла-баци збурилася в Мардулі киплячим варивом - і за мить розбійник уже стояв поруч із Мартою та дивився на те, що діється всередині Великого Здрайці. </p> <p>- Ой мамо… - дзвінким голосом знову вигукнув розбійник і стрімголов кинувся до Сивого. Яким чуттям він збагнув, що цього кремезного вовкуна треба рятувати, а не дубасити, скажімо, каменем по голові - це так і залишилося для Марти загадкою, але спритні пальці Мардули миттєво розплутали ланцюг, і обидва вони, вовкулака та розбійник, помчали навколо гурту безумців і погнали їх на Марту. </p> <p>Коли найближча продана душа опинилася біля Марти, жінка підтягла її до себе - це виявилася літня дама з бородавчастим обличчям - і штовхнула у ворота. Дама загаялася, Марта схопила ланцюг, що проріс із крижів нещасної і, не тямлячи, що робить, ударила ланцюгом об коліно, як товстим ціпком… А потім ще довго дивилася на розірвану прив’язь та на свої закривавлені долоні. </p> <p>На понівеченому обличчі дами з’явилося щось схоже на людський вираз, вона похитнулася, штовхнула плечем стулку воріт і раптом кинулася у відкритий отвір, як мати кидається в палаючий будинок по дитину, котре гине. </p> <p>Марта проводжала її поглядом, аж поки та зникла, і повернулася до наступного, зовсім ще хлопчика з бордовою родимою плямою через усю праву щоку. </p> <p>Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною… </p> <p>5 </p> <p>Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве </p> <p>Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, - ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, - а може, й ні! Повага до покійних - діло угодне, але не християнський це звичай - ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили? </p> <p>Оце й належало з’ясувати достеменно. </p> <p>Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу. </p> <p>Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу. </p> <p>Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, - блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося. </p> <p>Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав». </p> <p>Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись. </p> <p>- Ти місцевий? - строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків. </p> <p>- Ні-і, - мотнув головою той. - Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки - то ми з кумом… </p> <p>- Де тут цвинтар, знаєш? - урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго. </p> <p>- А хто ж цього не знає? - вигукнув безмежно здивований гураль. - Усі знають: і живі, і мертві! - он там, за пагорбом, а потім… </p> <p>- Проведеш? - знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі. </p> <p>- Уночі? На цвинтар?.. - знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати. </p> <p>Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся. </p> <p>- Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий? </p> <p>- Цвинтар як цвинтар, - образився гураль. - Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть! </p> <p>- Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? - спитав котрийсь із ченців. </p> <p>- Хто? - відразу зацікавився пастух. - Мати Божа?! </p> <p>- Його превелебність єпископ Гембицький! - урочисто виголосив чернець. - Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують! </p> <p>- Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, - без особливого бажання погодився гураль. - Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого… </p> <p>- Це вже мій клопіт - навіщо, - присадив пастуха єпископ. - А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій. </p> <p>- Угу, - приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка. </p> <p>- Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там - хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно… </p> <p>- Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, - строго завів єпископ. - Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна! </p> <p>- Худоби?! - щиро здивувався гураль. - То це ми з кумом… ач, скажеш таке - худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу! </p> <p>Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію - чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться. </p> <p>Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського. </p> <p>Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку. </p> <p>- Добрий вечір, ваша превелебносте, - промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. - Що, і вам не спиться? </p> <p>- Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням - чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу? </p> <p>- Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? - здивовано підвів брову Лентовський. - І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але… </p> <p>- Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд - помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться. </p> <p>- Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, - кивнув Лентовський і підвівся. - Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся - бо щось не спиться. Не заперечуєте? </p> <p>- Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! - сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся. </p> <p>«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, - подумав єпископ. - О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!» </p> <p>Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі. </p> <p>Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було. </p> <p>- Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? - не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах. </p> <p>єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б… </p> <p>- Ні в якому разі, святий отче! - впевнено заявив гураль. - Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся! </p> <p>- І куди ж нам, по-твоєму, йти? - глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала - скоріше потішала. </p> <p>- Туди, - провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку. </p> <p>Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече. </p> <p>- А скажи-но, сину мій, - ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, - чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами? </p> <p>Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився. </p> <p>- Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то. </p> <p>- Хто? - не зрозумів єпископ. </p> <p>- Бухруни, кажу! </p> <p>- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті? </p> <p>- Навряд… Під місяцем аж сяють - отже, чисті! </p> <p>- Може, звірина яка? - припустив Гембицький. - Наче нетопирі? </p> <p>- Ну, таке скажете! - впевнено спростував єпископове припущення провідник. - Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі! </p> <p>- І що ж твої бухруни роблять? - поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою. </p> <p>- Мої - нічого. А ці літають! </p> <p>- Це я й сам бачу! - єпископ почав потроху втрачати рівновагу. - Шкоди вони якоїсь завдають? </p> <p>- Звісна річ! - упевнено заявив пастух. - Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести. </p> <p>- Кого навести? - його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі. </p> <p>- Та кого завгодно! - недбало відказав гураль. - Оце зараз і нас наводять. </p> <p>- Нас?! - до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни! </p> <p>А коли нарешті дійшло, й розлючений єпископ уже набрав у груди повітря, щоб висловити свою думку з приводу провідника, бухрунів і взагалі тутешніх порядків, то з’ясувалося, що правда цілковито була на боці пастуха, - бухруни таки навели, причому саме туди, куди треба: попереду, на тлі зоряного неба, проступили з темряви близькі силуети хрестів шафлярского цвинтаря. </p> <empty-line></empty-line> <p>6 </p> <p>Шість темних примар завмерли біля пагорба, вчепившися одна в одну, і єпископ не відразу втямив, що там відбувається. А коли нарешті роздивився, то мимоволі перехрестився й зашептав молитву: п’ятеро з останніх сил тримали шостого, а той, шостий, виривався, не по-людському звиваючись та смикаючись, мов припадочний, і було в його судомах щось моторошне, протиприродне. Руки-ноги людини згиналися під якимись неймовірними кутами, стогін відчаю час від часу проривався крізь щільно затиснуті в судомі, вкриті піною губи. І безупинно бігав навколо та підвивав великий рябий пес, не зважуючись наблизитися до сплетених в одне ціле людей. </p> <p>- Диявол! Це сам диявол, святий отче! - шепотів поруч гайдук Лентовського і щиро хрестився та показував на постать, яка звивалася. На голові дивом тримався берет із півнячим пером. </p> <p>І ще ввижалося провінціалу, ніби якісь примарні тіні одна за одною вислизають із гурту зчеплених тіл і зникають у темряві ночі, полегшено зітхаючи, немов душі грішників, що вирвалися нарешті на волю… </p> <p>А потім той, котрого переляканий гайдук назвав дияволом, неймовірним зусиллям вивільнився від рук, що його тримали, рвонувся вбік, збивши когось із ніг, - і завмер, дико озираючись навсібіч. Інші люди на пагорбі теж знесилено заклякли - тут усі й побачили, як тіло істоти в береті, лише зовні схожої на людину, зайнялося зсередини холодним зеленуватим світлом, яким світяться трухляки в нічному лісі. Світло це розгорялося, дедалі яскравішало, ось уже пасма зеленого полум’я танцюють навколо лиховісної постаті - породження Тьми, висвітивши виснажені обличчя людей, які дивилися на нього. І, немов відповідаючи на нечутний заклик, таким самим зеленим світлом засяяв неподалік старий тарантас разом із запряженою в нього конякою; світло ставало нестерпне, воно сліпило очі, і постать нібито людини, і тарантас, і коняка поступово роз’ятрювалися зсередини, наливаючись вогнем самого Пекла - і раптом із неголосним виляском людина (?!) зникла у хмарі сірчаного диму, разом із нею щез і тарантас, і кінь - одразу впала темрява, а єпископ, старий князь, ченці з гайдуками та вмить протверезілим пастухом стояли й дивилися на те місце, де щойно стояв посланець пекла, і достоту так само дивилися туди змучені люди з пагорба… </p> <p>Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті </p> <p>людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: «Apage, satanas!», здійнявши до неба руки. </p> <empty-line></empty-line> <subtitle>* * *</subtitle> <empty-line></empty-line> <p>- …Щиро вітаю вас, отче настоятелю! - це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно. </p> <p>А що ще міг він сказати?! </p> <p>- Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!.. </p> <p>Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського: </p> <p>- Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав! </p> <p>- А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут - от тинецький настоятель його туди й спровадив! </p> <p>- Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував - а Сатані хоч би що! А той абат - врукопаш… </p> <p>Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було. </p> <p>- Дякую вам, ваша превелебносте, - утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. - Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, - настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. - Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим! </p> <p>- Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, - сухо зауважив Гембицький. - А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом. </p> <p>Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки. </p> <p>- Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? - зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін. </p> <p>- Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, - твердо відповів отець Ян. </p> <p>- Що ж, - стенув плечима провінціал. - Хай береже вас Господь. </p> <p>Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз. </p> <p>Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест. </p> <p>У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, - і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини - з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено… </p> 
<p>Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо. </p> <p>Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню. </p> <p>- Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг - усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі - ганьбою! </p> <p>Лентовський здригнувся, як від удару, хотів був відштовхнути чоботом божевільну бабу, але чомусь передумав, обережно вивільнився й став, замислений, перед Михалом. Щось відбувалося в душі Лентовського - невидиме збоку, проте віддзеркалювалося на обличчі старого князя, - той кліпав єдиним оком так, наче те око йому дуже свербіло. </p> <p>Хвилину-другу стояв князь перед убивцею сина свого, і поволі згасало розпечене вугілля в його очах, зникали зморшки на чолі… </p> <p>А потім похилилися плечі грізному князю Лентовському. Зітхнувши, він ступив уперед і важко ляснув воєводу по спині, від чого Михал ледь устояв на ногах, повернувся й пішов геть, так і не сказавши жодного слова. Отетеріли пахолки зграйкою поквапилися за князем, здивовано перезираючись на ходу. Щось казати вони не наважувалися…. </p> <p>- Що це з ним? - здивовано поцікавився Мардула, коли Лентовський та його люди розтанули в досвітньому тумані, що підступив до пагорба. - Я вже намірився його ножем у спину, а він… </p> <p>- Совість заговорила, - хихикнула, не стримавшись, Тереза. </p> <p>- У князя Лентовського - совість?! - щиро здивувався Мардула. - Зроду-звіку в нього її не було! </p> <p>- А тепер - є, - посміхнулася Марта. - Тереза ось у чоловіка свого, купця краківського, потрошку тягала, коли її забагато набиралося; тому й справи в нього йшли добре - адже купцеві од зайвої совісті - тільки збитки. Але сама совість нікуди не ділася, в Терези осідала. От я щойно взяла в сестри дещицю та старому князеві й підкинула! Може, оговтається потім, але вже пізно буде! </p> <p>Тут Михал, до якого нарешті дійшло, кому і, головне, ЧОМУ він зобов’язаний життям, із реготом кинувся обнімати своїх сестер, волаючи від болю в обпечених долонях, абат Ян із Мардулою теж не втрималися від сміху, і незабаром над цвинтарем розлягався аж ніяк недоречний тут багатоголосий регіт упереміш із заливистим собачим гавкотом - діти злодія Самуїла давали нарешті вихід напрузі тієї кошмарної ночі. </p> <p>А коли всі нареготалися і споконвічна тиша знову повернулася до шафлярського цвинтаря, отець Ян поправив складки своєї сутани, пригладив волосся, після чого повернувся до всіх і стиха промовив: </p> <p>- Нам пора. Ходімо, пом’янемо батька Самуїла. </p> <p>І вони тихо зійшли з цвинтарного пагорба. </p> <p>Розвиднялося. </p> </section> <section> <title> <p>Епілог</p> </title> <epigraph> <p>То було щось вище за нас, То було понад усіх.</p> <p><emphasis>Й. Бродський </emphasis></p> </epigraph> <empty-line></empty-line> <p>Бувають такі хвилини між ніччю і ранком, коли ніч іще не відступила, а ранок ще не настав, і в ці неможливі хвилини може бути все, сховане від світла й загублене для пітьми. </p> <p>Є такі хвилини… </p> <p>Старий, сидячи на могильному горбику, простяг кістляву руку, взяв хлібину, що лежала неподалік. Розламав її навпіл, засунув пальці у м’якушку… Вирвав шматок хлібної плоті. Зім’яв у кулаці, подумав про щось своє, роздуваючи тріпотливі ніздрі гордого орлиного носа, і взявся захоплено ліпити м’якуш, як те роблять шафлярські дітлахи, коли позирають, чи не дивиться строга матуся, чи не одлупцює за пустощі! </p> <p>Під пальцями старого народжувався кривий перехняблений тарантас. Ось він поставив іграшковий візок на пухку грудку цвинтарної землі, крізь яку вже пробивалася молоденька травичка, застромив у тарантас два патички замість голобель - і виліпив коняку. Жалюгідну таку кобилку із ребристим хребтом та стертими копитами. Поставив коняку між голоблями, посміхнувся в сиві жорсткі вуса й знову набрав пригорщу м’якушки. </p> <p>Фігурка, друга… третя… Жінка з одновухим псом, який притиснувся до ноги, священик у сутані, ще одна жінка - ставна, показна з себе… Воєвода з прямим палашем при боці, юний хлопець із розбійницьким профілем… </p> <p>Розставивши фігурки навколо тарантаса, старий знову посміхнувся й вигріб залишки м’якушки з короваю. </p> <p>Незабаром на передку сидів худорлявий чоловічок у береті, хвацько заломленому набакир. Старий пошукав очима довкіл, знайшов руду соснову глицю, казна-яким вітром занесену на шафлярський цвинтар, переламав надвоє, ще раз надвоє - і прикріпив уламочок на берет візниці. </p> <p>Потім підвівся, гмикнув чи то здивовано, чи то втішно, потягся - й у величезних долонях старого опинився замшевий берет із півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою: досі берет мирно валявся оддалік, притрушений зверху землею. </p> <p>Старий повертів берет у руках, обтрусив, протер рукавом срібну пряжку та й начепив його на голову. </p> <p>Узяв руки в боки, сяйнув вирячкуватими смоляними очима й заламав берета набакир так хвацько, що якби був поруч хтось із тих людей, котрі нещодавно покинули цвинтар… </p> <p>- Туман яром, туман долиною, - завів Самуїл-турок надтріснутим голосом, - тиша навкруги… Хльоскає-стьобає старий баца довгим батогом!.. </p> <p>Почекав, немов сподівався, що хтось підспіває йому з тиші, і знову заходився коло фігурок. </p> <p>Виліпив себе - на це йому ледь-ледь м’якушки вистачило, довелося навіть шматочок скоринки слиною розмочити - зробив себе зовсім маленького, але схожого; виліпив і поставив оддалік. Трішки повернув інших, щоб не бачили його, потім посидів-посидів, дивлячись на тарантас та на все, що було навколо візка, - упевнено простягнув руку. </p> <p>Двох узяв. </p> <p>Себе і того, в береті з рудою глицею. </p> <p>Стис у жмені. </p> <p>І довго потім дивився на грудку на своїй долоні. </p> <p>- Туман яром, туман долиною… </p> <p>Є такі хвилини між життям і смертю, коли одна ще не настала, а друга вже скінчилася, а от яка тепер почнеться і де її кінець буде - це невідомо, і тому в такі хвилини може бути все, про що тільки здатна помислити людська душа. </p> <p>Старий Самуїл-баца знав це ліпше за інших. Тягар земного життя вже не давив йому на плечі, новий тягар ще лишень чекав на нього, перш ніж навалитися й змусити знову забути минуле; і тепер Самуїл із Шафляр ясно бачив себе на передку тарантаса, у заломленому береті, себе, чию душу рвали на клапті власні вихованці… Він бачив дні, коли його називали Великим Здрайцею. </p> <p>І навіть зараз холодний піт виступав на його чолі, коли згадував він цю ніч і вічність, що пішла за нею, впродовж якої пекло вирувало всередині в нього, вимагаючи данини, вимагаючи душ людських, змушуючи спустілу рівнину палахкотіти кіптявим полум’ям, а гордовитий профіль на місячному диску презирливо посміхався - жартуєш, дияволе, не витерпиш!.. </p> <p>Він витерпів. </p> <p>Він помер. </p> <p>Катари - «чисті» й справді прогавили багато чого - вони тільки не замислювалися над тим, що час байдужий для мертвих і ненароджених, вони просто не знають, що це таке - час людський, і, відроджуючись, душа плутає в нестямі «вчора», «сьогодні» і «завтра». Жив сьогодні, а жити будеш учора, і кому що до того?! Адже саме так і жив Самуїл-турок, Самуїл-баца, почавши новий відлік задовго до ночі на шафлярському цвинтарі, коли злодії-Івоничі вчепляться у Великого Здрайцю над домовиною батька свого. </p> <p>Що таке час? </p> <p>Скажіть, хто знає… </p> <p>Ось він, грудка м’якушки, що була дияволом у береті та злодієм із Шафляр, ось він, шматок хліба, і чи є для нього минуле, сьогоденне та майбутнє? </p> <p>Старий стомлено здер берета й витер ним спітніле обличчя. </p> <p>Там, у тумані, зникли діти його серця, діти його таланту, паростки його стовбура, плоть від плоті душі його - і як тепер вестиметься їм у житті, не знав ніхто, зокрема й старий Самуїл, котрий знову починав забувати, що колись його називали Великим Здрайцею, як не пам’ятав він цього впродовж усього свого життя, із яким прощається оце зараз. </p> <p>Тільки тепер, у ці неможливі хвилини між «так» і «ні», він усвідомив із доконаністю завершення: у відпущені йому роки Самуїл-турок прагнув відшукати, повернути, знову відчути поруч ті нещасні душі, котрі один раз уже були часткою його. </p> <p>Частиною довгого та безнадійного життя Великого Здрайці, яке все-таки закінчилося. </p> <p>Дотягтися пощастило до деяких. Але тим, кого він зумів знайти, Самуїл подарував усе, що мав сам: дивовижний диявольський дар, велику спокусу й тендітну можливість колись вирятувати його, батька Самуїла, шафлярського злодія, Півняче Перо - а разом із ним і самих себе! </p> <p>Тоді він не знав, навіщо вештається по світу, яким чуттям знаходить серед безлічі людей знайомий погляд, що обпалює душу; хто вони, ці найди, і чому саме вони… Але пройти мимо Самуїл-баца не міг. </p> <p>…Він сидів на могильному горбику серед хлібних фігурок і дивився в туман - у хитку завісу хвилин між ніччю й ранком, між життям і смертю, у туман, куди пішли, де танули й зникали прийомні діти Самуїла-баци з Шафляр. </p> <p><emphasis>КІНЕЦЬ Лютий - квітень 1996 р. </emphasis></p> <empty-line></empty-line> <p>Примечания </p> <p>1 </p> <p>Пся крев - досл. «собача кров» (польська лайка). </p> <p>2 </p> <p>У шістнадцятому столітті в Польщі, а пізніше в Речі Посполитій, було скасовано дворянські титули (князь, граф тощо), але вони зберігалися в традиційних мовних формах та у неформальному спілкуванні). </p> <p>3 </p> <p>Здрайця - по-польському те саме, що й давньоєврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець. </p> <p>4 </p> <p>Гуралі - вільні горці Підгалля, чий побут у рідних горах був схожий на побут запорозьких козаків. </p> <p>5 </p> <p>Ксьондз - священнослужитель. </p> <p>6 </p> <p>Трейтор (англ.) - зрадник. </p> <p>7 </p> <p>В ім’я отця і Сина і Святого Духа (лат.). </p> <p>8 </p> <p>Амінь (лат.). </p> <p>9 </p> <p>Казимеж - квартал у Кракові, відомий своїми закладами для розваг. </p> <p>10 </p> <p>Пахолок - слуга. </p> <p>11 </p> <p>Холопка - кріпачка (польск.). </p> <p>12 </p> <p>Дага - коротка шабля для рукопашного бою. </p> <p>13 </p> <p>Кобеняк - плащ із каптуром. </p> <p>14 </p> <p>Каштелян - сановник, член сенату, призначений королем для керування містом. </p> <p>15 </p> <p>Apage, satanas! - «Згинь, Сатано!» (лат.). </p> <p>16 </p> <p>Карабеля - польська шабля. </p> <p>17 </p> <p>Бровар - броварник (пивовар). </p> <p>18 </p> <p>Гута - скляний завод. </p> <p>19 </p> <p>Провінціал - керівник католицьких монастирів у провінції, наставлений Ватиканом. </p> <p>20 </p> <p>Солтис - старійшина, шанований чоловік, якому підкорялися на великій території; щось на кшталт неофіційного голови клану, надто у войовничих горян - гуралів. </p> <p>21 </p> <p>Староста - знатний шляхтич, призначений королем для керування певною територією (староством). Довічно користується доходами з цього староства. </p> <p>22 </p> <p>Кварцяное військо - військові частини, що наймалися на четверту частину (кварту) доходів із королівських земель і маєтків. </p> <empty-line></empty-line> </section>