Світанок пах приреченістю.
Ще перш ніж розплющити очі, Мбете Лакемба, спадковий жрець Лакемба, здавна званий Старим Лайком, відчув тухлий присмак фатуму. Дні долі завжди починаються зі світанку, за цим їх не відрізниш від решти днів, що низкою пробігають повз людей, а ті смішно розчепірюють руки, аби упіймати вітер, і махають наосліп – пропускаючи найважливіше. Протяг змією слизнув до будинку, несучи в зубах скривавлений клапоть плоті північно-східного бризу, і солоний запах моря сягнув ніздрів Мбете Лакемби. Інших запахів, не рахуючи тухлятини фатуму, жрець не знав – єдину в своєму житті дальню подорож, що зв’язала два острови – оточений рифами Вату-вара із цим зіпсутим цивілізацією уламком, що біля узбережжя Південної Кароліни – упертий Лакемба відбув морем. Так, панове, саме морем, хоча західні Мбаті-воїни з великими зірками на погонах пропонували заощадити час і полетіти літаком. Напевно, замість зірок їм слід було розмістити на погонах циферблат годинника, тому що вони все життя боялися згаяти час. Невдахи – так вони звали тих, чий час сипався крізь пальці. А за успіх мали латунні зірки, гідну пенсію і смажену індичку; західні Мбаті народжувалися старими, навитяжку лежали в пелюшках, схожих на мундири, і звали це успіхом.
Мбете Лакемба відірвав потилицю від дерев’яного узголів’я і, крекчучи, став підніматися. Більшість берегових фіджійців на схилі віку схильні до повноти, і жрець не був винятком. Колись ставний, кремезний, зараз Лакемба зігнувся від років і подвоєної ваги, а з-за драглистого бурдюка живота рухався перевалюючись, як дурна свійська птиця. Втім, обличчя його, мов витесане з пористого каменя скель Вату-вара, не змінилося – ті самі високі вилиці, довгий прямий ніс, крупні риси… таке обличчя в огрядного старигана дивувало, і місцеві рибалки потай схрещували пальці й відводили погляди, зустрівшись очима з острогою незмигних чорних очей Старого Лайка. Рибалки дивилися телевізор і любили своїх дружин під крики програвача компакт-дисків, у рибалок були медична страховка й будинки, що тхнули пластмасою, але в морі хвилі розгойдували човни, а нічне небо байдуже поглядало згори на благенькі торохткі шкаралупи, що їхнє лящання дарма котилося простором, і медична страховка здавалася чимось незначним, як мурашка на рукаві, а слова Старого Лайка про мусон опівночі – гласом пророка перед уклінними послідовниками.
Потім рибалки поверталися додому, і Уїтні Хьюстон допомагала їм любити своїх дружин, гучно скаржачись на самотність із темниці програвача.
Намагаючись не розбудити матінку, яка безформною купкою ганчір’я дрімала в кутку біля земляної печі, Мбете Лакемба вийшов надвір. Сторонній спостерігач відзначив би дивовижну, як на вік і поставу кульгавого жерця, безшумність його ходи, та в будинку Старого Лайка одвіку не водилося сторонніх, особливо перед світанком. Старий мерзлякувато здригнувся, зняв з мотузки висохлий за ніч одяг і почав натягувати брезентові штани із кишенями на дупі, які досі викликали у нього подив. Ці кишені дивували жерця багато років підряд, бо дупа потрібна розсудливій людині, щоб на ній сидіти, а не тримати різний мотлох, сидіти на якому незручно, ба навіть боляче, чи ти порядна людина з Вату-вара, чи ти ловець успіху в зоряних погонах або рибалка, який вірить водночас у забобони й у медичну страховку.
Мабуть, значно більше був вартий подивування той факт, що штани Лакемби не промокли від ранкової роси – але це дурниці, якщо знаєш слова Куру-ндуандуа; а ось кишені на дупі…
Почухавши волохате черево, що радісно перевалилося через вузький шкіряний ремінець, Мбете Лакемба притулився до огорожі й шумно втягнув ніздрями повітря. Ні. Світанок як і раніше пах приреченістю. Навіть сильніше, ніж при пробудженні. Так вже було, коли на рідному Вату-вара жерцю довелося стати до бою із двохвостим Змієм Туа-ле-іта, духом Стежки Мертвих, який беззаконно потяг душу правильної людини, йому не належну. Білий священик хотів було відвезти Лакембу до шпиталя, він торочив про милосердя, а потім почав проклинати дурнів зі шкірою кольору шоколаду «Corona», бо не розумів, як може здоровий хлоп більше тижня лежати нерухомо з холодними руками і ногами, лиш зрідка хапаючи себе за горло; а в Туа-ле-іту білий священик не вірив, що дивина як на жерця, навіть якщо той носить дивний комірець і називає Батька-Нденгєї то Христом, то Єговою.
На щастя, матінка Мбете Лакемби не дозволила відвезти сина в госпіталь св. Магдалини, інакше двохвостий Туа-ле-іта не тільки заковтнув би вкрадену душу разом з жерцем (той задихнувся б під кисневою маскою), а й любісінько повеселився б собі із західними Мбаті. Хоча крики білого священика, що розполохали духів-покровителів, не минулися безслідно: за місяць після того, як жрець прокинувся на світанку від знайомого запаху, забутий острівець Вату-вара знадобився зоряним погонам для їх гучних ігор. Світанок був правильним – після забав західних Мбаті-воїнів лишається випалений камінь, гнилі телята з роздутими животами і щури розміром з добру свиню, які тішать своїм писком духа Стежки Мертвих.
Але думка жерця нікого не хвилювала, тому що західний Мбаті з найбільшою зіркою і без того потай засуджував марнотратство уряду: він вважав, що переселення «шоколадок» за казенний рахунок було верхом дурості, надто після того, як їм було виплачено двохсотвідсоткову компенсацію. Отже, жителі Вату-Вара роз’їхалися по усій Океанії, нещиро дякуючи доброму чужому уряду, а пароплав зі смішною назвою «Paradise» повіз упертого Мбете Лакембу з його матінкою геть від скель Вату-вара.
Туди, де горбаті хвилі Атлантики омивають узбережжя Південної Кароліни, не забуваючи хлюпнути жменю солоних сліз і на крихітний насип кам’янистої землі Стрім-Айленда.
Вчинок жерця здивував не тільки головного західного Мбаті, але й односельців, які належали до однієї з Лакембою сім’ї-явуси; але якщо ти більше тижня провалявся в обіймах двохвостого злодія Туа-ле-іта, то від тебе слід очікувати будь-яких чудасій.
Мбете Лакемба знав, що робить, коли піднімався на борт «Paradise».
…капрал берегової охорони, височенний негр з виголеною головою, махав зі свого катера Старому Лайку – навіть капрал, який потерпав від похмілля, збагнув, що сьогодні старого обтяжує не тільки півсотня фунтів жиру, здатна замінити рятувальний жилет, але й неабияка порція поганого настрою.
Бар був порожній: ловив гав за шинквасом однорукий бородань-господар, спав, опустивши голову на стіл, Гирявий Абрахам, та ще сидів у кутку, за найчистішим столиком, незнайомий коротун у брезентовій рибальській робі.
Явно з чужого плеча.
Таким породистим коротунам більше личить строгий костюм-трійка і краватка, втричі дорожча за всі роби, які знайдуться у цілому селищі.
Щоразу, заходячи до цього похмурого приміщення, гордо поіменованого баром, Мбете Лакемба вражався пихатості стрім-айлендців. Назвати баром хижу, що тулилася до крамниці Вільяма Кукера, чиєю правою рукою свого часу поснідала прудка мако[1], було таким же перебільшенням, як… ну як наприклад назвати барменом самого Кукера.
– Як завжди, Лайку? – спитав однорукий, почекавши, доки Лакемба звикне до сутінку після сонця, яке пражило назовні.
Полудень диктував острову свої умови.
Старий кивнув, і Кукер хвицьнув двері. Бреньчання гітари стихло, і долинув брязкіт посуду – мексиканець-помічник стрімголов кинувся смажити бекон і заливати шкварки п’ятьма яйцями; смаки Старого Лайка не мінялися стільки років, що до них звикли, як до регулярної зміни дня і ночі.
Коротун у робі відірвався від вмісту чашки, яку він вивчав, сумно тримаючи перед самим носом, як всі короткозорі, тимчасово позбавлені окулярів, і натомість втупився у Мбете Лакембу.
Якщо спочатку він явно припускав, що темна масна рідина в чашці рано чи пізно перетвориться на каву, то зараз одному Богу було відомо, на кого він мав намір перетворити розжирілого старого.
– Добрий ранок! – коротун сумно пожував обкиданими простудою губами. – Мене звати Флаксман, Александер Флаксман. Доктор іхтіології. Сідайте, будь ласка, до мене, бо я скоро здохну від нудьги і не дочекаюся катера.
– Лакемба, – кинув старий, сідаючи навпроти.
Приреченість світанку мало-помалу просочувалася досередини, і ніздрі жерця тріпотіли, ловлячи сморід долі.
У бляклих очицях доктора Флаксмана спалахнули підозрілі вогники.
– Лакемба? – перепитав він і навіть відсьорбнув із чашки, чого раніше зовсім не збирався робити. – Мбаті Лакемба? Явуса але Соро-а-вуравура?
– Мбете Лакемба, – байдуже поправив старий. – Мбете, матангалі-мбете. Явуса На-ро-ясо. Туна-мбанга ндау лавакі. Оро-і?
Однорукий Кукер за шинквасомстойкою спохмурнів і подлубався пальцем у вусі.
– У моєму закладі говорять нормальною мовою, – буркнув він. – А хто хоче плюватися всякою поганню, хай вимітається на вулицю.
Було помітно, що коротун встиг неабияк остобісіти Вільяму Кукеру, який і без того не вирізнявся поступливістю; просто раніше не знаходилося приводу присікатися до доктора іхтіології.
Кава йому не подобається, розумнику…
– Він запитав: чи не є я Лакембою з касти воїнів? – старий навіть не обернувся до розлюченого Кукера. – І чи не належу до спільноти «Тих, що збирають данину зі всього світа»? А я відповів, що від зачаття належу до касти жерців, матангалі-мбете.
– Саме так, – хихотнув коротун. – І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюється камінням», препогана вимова. Думали, я не знаю діалекту Вату-вара?!
Жрець промовчав.
Розчаровувати гордого зі своїх знань коротуна було нижче гідності правильної людини – крім того, тоді довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюється камінням» погана не лише вимова.
За «ндау лавакі» на батьківщині Мбете Лакемби викликали на поєдинок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.
Оро-і?
– П’ять років, – похвалявся між тим Флаксман, – п’ять років свого життя я віддав вашим скелям, вашим бухтам і мілинам, і в першу чергу, вашим таємницям, шановний Мбете Лакемба! Якби мені хто-небудь сказав тоді, що спливуть роки, мене змиє за борт і я опинюся на забутому Богом і урядом Штатів острівці, де зустріну спадкового жерця зі спільноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», – присягаюся, я розсміявся б і плюнув йому межи очі!..
«А він розбив би тобі породисту пику,» – подумав Лакемба, схиляючись над яєшнею, яку щойно поставив на стіл сяючий мексиканець.
Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору іхтіології поперек горла.
– Лакемба? – хрипко перепитав він. – Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?
– Це моя матінка, – з поваги до матері старий на мить перестав жувати і склав долоні перед лобом.
– Матінка?! Але ж саме її я просив… ні, благав дозволити мені побачити обряд ініціації вашої явуси! Той самий, про який згадував у своїх мемуарах падре Лапланте!.. на коліна навіть став – ні, й усе! Навідріз! Боже, ну чому ви, фіджійці, такі вперті? І чим я, доктор Флаксман, гірший за францисканця Лапланте?!
«Тим, що білий Лапланте теж Мбете, як і я, тільки називає Великого Нденгеї інакше,» – жрець продовжив сніданок, марно намагаючись відсторонитися від базікання доктора Флаксмана і викликаних ним спогадів.
– Треба вам той обряд, – гмикнув із-за шинквасу Кукер, дряпаючи нігтем дерев’яну панель. – Маєтеся дурнею…
На дереві залишалися ледве помітні світлі шрами.
– Ви не розумієте! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повноліття пірнають у бухту і пускають собі кров, приваблюючи акул! А потім – знаєте, як вони зупиняють атакуючого хижака?!
– Гарпунною рушницею, – фантазія не належала до сильних сторін однорукого Кукера.
– Дудки! Вони зупиняють акулу… поцілунком! І та не тільки полишає будь-які спроби зжерти божевільного, але й починає захищати його, якщо в бухті з’являється інша акула!
– Гей, Пако! – що є сили заволав Кукер. – Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуєш?
– Чую, господарю! – долинув із-за дверей голос мексиканця.
– Ми тебе сьогодні акулі кинемо! Зрозумів, неробо?
– Навіщо?
Мабуть, після восьми років роботи на Вільяма Кукера, Пако подібна перспектива не хвилювала.
– Наче живця! Вона на тебе, дурня, кинеться, а док її в дупу цілуватиме! Прямо під хвіст! Зрозумів?!
Пако не відповів – напевно, зрозумів.
Флаксман образився і на деякий час замовк, що цілком влаштовувало Лакембу; проте тепер завівся Кукер.
– Не знаю, які штуки витворяє рідня Старого Лайка – хай хоч трахаються з акулами! – але коли зараза-мако відрубала мені руку по лікоть (Біл демонстративно помахав кудьтею в повітрі, немов це мусило присоромити коротуна), мені було не до поцілунків! І ось що я вам скажу, містере: ви, може, і велике цабе у себе в інституті, або звідки ви там випірнули; напевно, ви і на акулах тямитесь, як їхній президент, – не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцілунок для хвостатої мерзоти – заряд картечі, або хороший гарпун, або гачок із чвертьдюймової неіржавіючої сталі; а найкраща подружка – динамітна шашка!
Немов в унісон останньому вигуку завищали петлі, двері бару відчинилися навстіж, і в отвір ринуло сонце. Чорний силует на порозі важко ворухнувся, скривавлений підгулялий бриз з моря обійняв гостя за широкі плечі і жбурнув ув обличчя присутнім жменю солі та йодистого смороду.
І ще – приреченості.
Тільки нюх цього разу підвів людей; всіх, окрім старого Лакемби. Заскочений на півслові Кукер здивовано кліпав і ніяк не міг второпати: що це на нього найшло?!
Розкричався ні сіло ні впало.
Люди мовчали, кліпали віями, а доля бродила берегом і сміялася. Мбете Лакемба виразно чув її сміх і скрадливі кроки, схожі на плюскіт хвиль.
Але це тривало недовго.
– Точно, Біллі! – гримнуло з порогу не гірше за динаміт, і двері з тріском зачинилися, відрізавши людей від кривавого сонця, свавільного бризу і запаху, який тільки прикидався запахом моря. – Запалив гніт – і догори черевом!
За мить до стійки протупав Ламберт Мак-Еванс, відомий усьому Стрім-Айленду як Малий Лемб[2]. Він хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вітри і озирнувся з надією: а раптом комусь це не сподобається?
На жаль, приводу відвести рибальську душу не трапилось.
– Зовсім життя не стало від триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море – і що? Болт анкерний з лівим різьбленням! Мало того, що жодної рибки, так ще і половину сіток – на дрантя! Я ж казав: треба було відразу пристрелити ту бруднопузу бестію, я не я буду! Глянь, аж і Х’ю досі ряст топтав би, і весь Стрім-Айленд не ковзав по гальці голим… ет, та що там! Джину, Біл! Чистого.
Будь-яку тираду Малий Лемб закінчував однаково – вимагаючи джину.
Чистого.
– Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? – раптом озвався іхтіолог.
– Ні, Майкл Джексон! – загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». – Зараз заспіває.
Сам рибалка взагалі проігнорував питання.
– Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! – повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. – Про яку це «бруднопузу бестію» ви зараз розповідали? Чи не про ту акулу, щодо якої з вашого острова до новоорлеанського відділення Американського інституту біологічних наук надійшла телеграма?
– Ну? – похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. – А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!
– Цим неробам з Асоціації? – презирливо скривився Флаксман. – У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!
Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу – це виглядало як мінімум кумедно – і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».
Сьогодні він міг собі це дозволити.
– …а також член КДА – Комісії з дослідження акул! – гордо закінчив Александер Флаксман.
– І приплив сюди верхи на їздовій мако! – пхикнув Малий Лемб.
– Майже, – з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. – У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!
Член КДА й таке інше явно починав закипати.
– Я вам відповім, док.
Двері знову грюкнули – цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.
Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.
– Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень – це вам як? Будь-хто базікати закається!
– Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…
– Я можу, – задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. – Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?
– Думаєш, не захочу? – хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. – Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу – але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!
До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же похмурих, як і Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понівеченою лівою половиною обличчя (по щоці немов тертушкою пройшлися) і тиха дівчина в непоказній сірій сукні з воланами…
Їй аж ніяк було не місце в закладі Кукера – але на тих, що увійшли, ніхто не звернув уваги.
Малий Лемб зібрався розповідати!
Це було щось новеньке, і всі, включно із новоприбулими, збиралися послухати – навіть Пако швиденько примостився в кутку і перестав мордувати свою гітару.
Замовлень не надходило, і мексиканець міг викроїти хвилину відпочинку.
Одну з багатьох – Стрім-Айленд не балував роботою Кукера і його помічника; втім, як не балував і решту.
– Вся ця срань почалася близько місяця тому, коли ми з моїм покійним братиком Х’ю ловили тріску. Ловили, ясна річ, малою сіткою…
– Давай, Лембе, витягуй! – заволав Х’юго, що стояв на містку, спостерігаючи, як наливається блиском риб’ячої луски сітка, підтягувана лебідкою з лівого борту. Лов сьогодні був чудовий, тим паче, що конструкція, скромно названа братами «малою сіткою», насправді мало не вдвічі перебульшувала стандартну дозволену снасть. До того ж, Мак-Еванси закинули ще пару-трійку гачків – китайський ресторанчик, що відкрився в Мертл-біч, непогано платив за акулячі плавники, і брати сподівалися на додатковий прибуток.
Цієї миті «Красунчик Фреді» здригнувся.
Різонув вухо виск лебідкових талей, пирхнув мотор, що рівномірно торохтів, і корпус дрібно затремтів. Немов хтось виплив із темної глибини й учепився в сітку зі здобиччю братів Мак-Еванс, не бажаючи віддавати людям морську власність. Але «Красунчик Фреді» перейняв неабияку впертість своїх володарів, тож, перечекавши першу мить потрясіння, він вигнув горбом металеву спину, розвертаючись носом до хвилі. Стрім-айлендці вважали, що свій човен Мак-Еванси назвали на честь співака з «Queen», і лише самі Х’юго з Лембом знали, що обидва вони мали на увазі зовсім іншого Фреді – страшненьного героя жахливчиків із лезами замість пальців. Привабливий вбивця імпонував братам куди більше за «блакитнуватого» співака.
Наступної миті шарпнуло з правого борту, внаслідок чого крайній повідець з гачком із чвертьдюймового сталевого дроту на кінці туго натягнувся.
Лебідка поспішно застукала знов, талі трохи ослабли – але вода продовжувала вирувати і, коли сітка мішком повисла над піною, брати Мак-Еванси від щирого серця висловили все, що думали з приводу діри у сітці і зниклого улову.
Тому рибалки не відразу помітили, що коїться по правий борт.
А коїлося там дивне: волосінь була натягнута так, що аж дзвеніла від напруги, вода спінювалася бурунами – а потім повідок раптово ослабнув, жива торпеда зринула над водою і з шумом упала назад, плюснувши на рибалок, які кинулися було до борту, цілим фонтаном солоних бризок.
– Велика біла! – пробурмотів Х’юго. – Футів дванадцять, не менше! Молода, ось і казиться…
– Мабуть, ця падлюка нам сітку й порвала, – сплюнув крізь зуби Ламберт. – Пристрелю тварюку!
Він вже було зібрався пірнути в рубку за рушницею, аж спокійніший і розважливіший Х’юго його спинив.
– Ти її хоч розглянув доладу, виродок?!
– Та що я, акул не бачив?! – обурився Ламберт.
– Не комизься, братику! У неї все черево… у візерунках якихось, чи що? Наче татуювання! Може, такої акули взагалі ніхто не бачив!
– І не побачить! – Малий Лемб хотів стріляти і знав, що стрілятиме.
– Дурний ти! А раптом нею яйцеголові зацікавляться! Продамо за купу хрустких!
Подібні аргументи завжди діяли на Ламберта правильно – а тут ще й біла бестія, мов навмисне, знову виплигнула з води, і рибалка справді побачив яскраво-синю в’язь на світлому акулячому череві.
– Переконав, Х’ю, – вщухнувши, буркнув він. – Беремо звірюку на буксир і… Слухай, а де ми її триматимемо? Здохне, стерво, хто її тоді купить?!
– Та в «Акулячій Пащі»! – реготнув Х’юго, якому сподобався власний каламбур. – Перегородимо «щелепи» дротяною сіткою – і хай собі плаває!
«Акулячою Пащею» називали глибоку затоку з вузькою горловиною на східному краї Стрім-Айленда. Скелі-«щелепи» розходилися на якихось тридцять футів.
На тому і дійшли згоди.
Увечері, коли бузкові сутінки м’яким покривалом огорнули острів, старий Мбете Лакемба вийшов на старий пірс, з якого Лемб Мак-Еванс, лаючись собі під ніс, кидав рештки сьогоднішнього улову в «Акулячу Пащу». Втім, риба зникала в АКУЛЯЧІЙ ПАЩІ як в прямому, так і в переносному значенні цього слова.
– О, Старий Лайк! – зрадів Малий. – Слухай, ти ж у нас наче акулячий родич?! Загалом, тямитись маєш. А ну, глянь… зараз, зараз, підманю її ближче…
Проте, як Малий не старався, полонена акула до пірсу підпливати відмовлялася. І лише коли Мбете Лакемба ледве чутно пробурмотів щось і, сівши, ляснув долонею по воді, акула, немов вишколений пес, миттєво зринула біля пірсу і поволі закружляла поряд, час від часу демонструючи татуйоване черево усім бажаючим.
– Ну що, побачив? – поцікавився Ламберт, приписавши акулячу слухняність своєму чарові. – Що це?
– Це Н’даку-ванга, – обличчя фіджійця, як, втім, і завжди, не виражало нічого, але голос на останньому слові задрижав, прозвучав навдивовижу врочисто і шанобливо. – Кучеряві мисливці з південно-східного архіпелагу ще називають його Камо-боа-лії, або Моса.
– А він… цей твій хрінів Н’даку – він рідко зустрічається?
– Н’даку-ванга один, – Лакемба обернувся і важко побрів геть.
– Ну, якщо ти не брешеш, старий, – кинув йому в спину Малтй Лемб, – то ця зараза повинна коштувати силу-силенну грошей! Як справа вигорить – з мене випивка!
Лакемба кивнув. Дарма, чи що, пароплав зі смішною назвою «Paradise» віз жерця через солоні простори? І тим більше зайве було пояснювати Ламберту Мак-Евансу, що Н’даку-ванга ще називають Н’даку-зіна, тобто «Світлоносний».
На падре Лапланте це ім’я свого часу справило чимале враження.
– …ну а потім до нас заявився цей дурень Пол!
Ламберт здригнувся, як ведмідь, що не впіймав форель, відшукав на стійці свій келих із залишками джину і вихлюпнув його вміст собі у пельку. Не чекаючи на замовлення, Кукер відразу ж виставив оповідачу банку тоніку, знаючи, що обидва Мак-Еванси (і Лемб, і покійний Х’юго) джин із тоніком вживають окремо.
Втім, Х’юго – вживав.
– Так от, на чому це я… ах, ну! Заявляється, себто, зранечку цей дурень Пол і проситься годувати звірюку!
– Припнув би ти язика, Малий, – непевно докинув Кукер, сіпнувши кудьтею. – Сам знаєш: про мертвих або добре, або… Знову ж таки, он і татусь його тут!
Кукер замовк і лише скосив око на снулого Гирлявого Абрахама.
– А мені плювати! Хай хоч сам Отець Небесний! Кажу – дурень! Дурнем жив, дурнем і здох! Ну хто, крім повного кретина, добровільно зголоситься годувати акулу?!
– Щось мені пригадується, Ламберте, наче ти раніше казав, що ви з братом його найняли, – немов ненавмисне докинув капрал Джейкобс, розправляючись із черговим сендвічем.
– І то правда, найняли, – стишив голос Малий Лемб. – Тільки хлопець сам напросився! Ці смердючі емігранти риб’ячі тельбухи руками перевертати згодні, за цент на годину! Козли нетямущі! І повірте мені на слові: все лайно через цього хлопчиська трапилось! Через нього й через акулу…
– Яку зловили ви з Х’юго, – уточнив хтось з-за Ламбертової спини.
Рибалка обернувся всім тілом, розхлюпавши тонік, який зло зашипів, але так і не зрозумів, хто це сказав, а той не квапився зізнаватися.
– Ти мене дістав, виродок, – промовив Мак-Еванс у простір. – Все, не буду більше ні хріна розповідати! А якщо вам, док, цікаво, то це саме ми з небіжчиком-Х’ю настукали телеграму до Чарлстона. Потім сиділи сиднем і чекали на відповідь, а біле стерво зжирало половину нашого улову. Нарешті ваш гівняний інститут зробив нам ласку і відгукнувся, і коли стало ясно, що ніяких грошей нам не світить, Х’ю сказав: все, Лембе, треба застрелити цю тварюку… І баста! Далі хай капрал або хто там хоче розповідає. З мене годі! Біл, ще джину!
– Пол годував акулу зовсім не заради ваших грошей, – голос дівчини у сірій сукні був спокійним, але у великих чорних очах блищали сльози. – Скільки ви платили йому, містере Мак-Еванс? Долар за день? Два? П’ять?!
– Цей дурень і срібного четвертака не заробив! – пробурчав Ламберт, не дивлячись на дівчину.
– Не смійте називати його дурнем! – скрикнула дівчина і відвернулася, схлипнувши. – Вам було до нього байдуже! Гроші, гроші, тільки гроші! А хто не мчить стрімголов за кожною монетою – той дурень і невдаха! Так, містере Мак-Еванс? Так, Баррі Хелс? – обернулася вона до хлопця з понівеченою щокою.
– А я тут до чого, Емі? – огризнувся Баррі.
Ламберт багатозначно кахикнув.
– До того! Як не такий, як всі – можна і познущатися з нього разом із своїми приятелями! Так, Баррі? Як дурень – то можна платити йому гріш за брудну роботу? Так, містере Мак-Еванс? А те, що цей «смердючий емігрант» – теж людина, що у нього теж є душа, що йому теж потрібен хтось, здатний його зрозуміти – на це всьому Стрім-Айленду в кращому разі начхати! Батько – гіркий п’яниця; он, син загинув, а він нажерся і спить у кутку! Мати померла, друзі… а як же, друзі! Знайдеш тут друга, коли навколо самі Баррі Хелси і містери Мак-Еванси, які називають тебе дурнем і сміються в обличчя! Ніхто з вас його не розумів!.. І я, напевно, теж, – помовчавши, додала Емі.
Малий Лемб знизав широченними плечима і шумно сьорбнув джин.
– У Пола не було жодної близької людини, – дуже тихо промовила дівчина. – Нікого, кому б він міг… міг вилити душу! Я намагалася пробитися до нього крізь панцир, яким він себе оточив, захищаючись від таких, як ви, але я… я не встигла! І йому не лишалося нічого, крім вкласти свою душу в цю кляту акулу!
Золоті блискітки мерехтіли на поверхні бухти, сите море, мружачись на сонці, ліниво облизувало гладку гальку берега; трохи поскрипували, погойдуючись, талі лебідки.
Старий пірс ледь чутно застогнав під легкими кроками дівчини. Біля самого краю рання гостя зупинилася і роззирнулася навсібіч. Погляд її раз у раз повертався до купки скинутого одягу, що крислатою медузою простяглася на гальці за крок від межі прибою. Вилинялі джинси, футболка з написом «Megadeth» і вишкіреним черепом та старі кросівки Пола із зім’ятими шкарпетками всередині валялися на березі; але самого Пола ніде не було видно.
– Поле! – покликала Емі.
Ніхто, окрім чайок, не відгукнувся, хіба що легкий бриз, який налетів з моря, загадково свиснув і легковажно помчав далі у своїх справах.
– Поле! – в хрипкому голосі дівчини лунала тривога.
Якась тінь промайнула під іскристою поверхнею бухти, і воду розпоров великий трикутний плавник. Серце Емі стислося, дівчина придивилася до силуету, що промайнув за яких тридцять футів від пірсу – і мало не скрикнула від жаху, затиснувши рота долонею. За плавник чіплялася гнучка юнача рука! На мить Емі здалося, що окрім цієї руки більше нічого немає, це все, що залишилося від Пола – але наступної миті поруч із плавником з’явилася світловолоса голова, знайомим ривком відкинула з лоба мокрі пасма – і дівчина упізнала обличчя свого друга.
В очах Пола не було ні страху, ні болю, ні навіть звичайної, повсякденної настороженості підлітка, ображеного на цілий світ. Неземне, неможливе блаженство було в тому погляді, чисте, вимите цівками, що рясно стікали з волосся. Пол тихо засміявся, не помітивши Емі, прополоскав рота і знову зник під водою.
Вони довго не з’являлися – хвилину? дві? чи більше? – аж ось акулячий плавник знову розітнув поверхню бухти, вже значно далі від пірсу; і знову поряд з ним була голова Пола! Емі стояла, затамувавши подих, немов це вона сама раз по раз пірнала разом із хлопцем і його страшною подругою – а потім вода сколихнулася зовсім близько, і дівчина побачила, як Пол неохоче відпускає величезну рибу. Акула розвернулася, ліниво вигнувши могутнє тіло, і її кругле незмигне око втупилося в Емі. Щось було в цьому пронизливому погляді, щось стародавнє, причаровуюче… риби не можуть, не повинні дивитися ТАК!
«Не мають права дивитися так,» – промайнула в мозку геть дивна думка.
З дивовижною грацією, і як здалося Емі, навіть ніжно, акула, пропливаючи, потерлася об Пола, майже відразу зникнувши в темній глибині, немов її й не було.
Божевільний син Гирявого Абрахама вхопився за пірс, вправно вибрався з води, струсив головою, приходячи до тями, – на всі боки полетіли блискучі бризки – і, схоже, тільки тоді побачив Емі.
Обличчя хлопця невловно змінилося. На мить його затьмарила якась тінь, така схожа на морок погляду хижої тварини, що дівчина мимоволі позадкувала.
«Ти збожеволів, Поле!» – хотіла крикнути вона; і не змогла.
«Як тобі вдалося?!» – хотіла запитати вона; ці слова теж застрягли Емі в горлі. Дівчина розуміла: Пол не відповість. Він чекав від неї чогось іншого… зовсім іншого.
І дівчина вимовила саме те, що він чекав:
– Я нікому не скажу, Поле.
Пол мовчки кивнув і пішов одягатися.
– …ну, з певною натяжкою я можу припустити, що хлопець плавав НЕПОДАЛІК від білої акули, і та не чіпала його, – задумливо пробурмотів доктор Флаксман, торкнувшись свого підборіддя. – Але що він з нею мало не обнімався?! Знаючи репутацію «білої смерті»… добре, припустімо й це – чисто теоретично! Але ти, красуне, стверджуєш, що акула потерлася об твого приятеля боком, і при цьому не здерла з нього шкіру, а то й м’ясо до кісток… Я часто приймаю на віру слова молоденьких дівчат, надто коли вони мені симпатичні, але всьому є межа! На батьківщині шановного Мбете Лакемби я бачив багато чудес, але тут, вибачте, не Океанія, а Південна Кароліна; і твій Пол, крихітко, навряд чи належав до явуси На-ро-ясо!
Емі знічено закліпала, намагаючись осмислити останню заяву коротуна; Малий Лемб вдоволено пирхнув, а інші про всяк випадок змовчали.
Але доктор Флаксман і не збирався зупинятися.
– Ви, міс, бачили коли-небудь акулячу шкіру зблизька? Пробували її на доторк? А я бачив і пробував! Так званими плакоїдними лусками, якими вкрита шкіра акули, людину можна оббілувати ще до того, як акула пустить в хід зуби! Власне, плакоїди і є зуби, зі всіма основними ознаками, тільки не розвинені остаточно! Це вам не шерсть кошеняти; і навіть не якийсь там наждак! До речі, юначе, підійдіть-но сюди! – гукнув іхтіолог Баррі.
Хлопець сіпнувся як від раптового поштовху, але слухняно встав і підійшов до доктора.
– Оберніться… так, лицем до світла. Саме так і виглядають наслідки прямого контакту людини з акулячою шкірою! Класичний зразок! – Флаксман покрутив Баррі перед собою, немов експонат, демонструючи сітку шрамів на лівій половині хлопцевого обличчя всім присутнім у барі.
– Мабуть, пробував з акулою поцілуватися, – пробурчав собі під ніс Кукер, вправно прикурюючи однією рукою самокрутку.
Жарт бармена насмішив тільки Ламберта Мак-Еванса, та й то через своєрідне почуття гумору рибалки.
– Ви помилилися, містере, – раптом буркнув Баррі. – Це не акула. Це мене Пол ударив.
– А ну, розповідай! – миттєво відреагував капрал, що розправився на той час із сендвічами і сьорбав пиво (розторопний Пако встиг забезпечити Джейкобса новим кухлем).– Я бачу, історія швидко обростає новими обставинами! І знаєте, що мені здається? Що ви всі чомусь не квапилися повідомляти подробиці нашому спільному знайомому – сержанту Барковичу… Давай, хлопче, я чекаю. Що там у вас сталося?
– Та тут нема чого розповідати, – Баррі знічено втупився в підлогу. – Ішли ми якось з Чарлі Хемметом повз Сірі скелі, аж бачимо: Пол іде. Від «Акулячої Пащі». Це вже було після того, як втекла акула Мало… пробачте, містера Мак-Еванса! Вона втекла, а Пол усе біля бухти тинявся, ніби чекав чогось…
– Коротше! – капрал Джейкобс обтер бузкові губи долонею і виразно стиснув цю саму долоню, палець за пальцем, у вельми солідний кулак.
– Добре, містере Джейкобс! Чарлі Хеммет мені й каже: «Пам’ятаєш, Баррі, ти його попереджав, щоб за Емі не упадав?» Я киваю. «Так от, я їх вчора бачив. На березі. Заходом сонця милувалися…» Ну, мене тут злість узяла! Схопив я Пола за барки – він якраз до нас дійшов – сказав пару теплих і спиною об валун стукнув. Аби закарбував собі на лобі.
– Сволота ти, Баррі, – стиха кинула дівчина. – Тупе здорове бидло. Гірше за акулу.
– Може й так, Емі, – понівечена щока Баррі сіпнулася, затанцювала страшним хороводом рубців. – А може, й не так. І скажу я тобі ось що: Пол твій чудовий одну руку вивільнив і тильним боком долоні мене по пиці, по пиці… з розмаху. Добре ще, що я відразу знепритомнів. Лікар у Чарлстоні потім говорив: від больового шоку.
Баррі машинально торкнувся шрамів кінчиками пальців, не підводячи очей.
– Отямився я від стогонів Чарлі. Він на мене навалився і повторює, наче недоумкуватий: «Баррі, ти живий? Ти живий, Баррі?» Живий, відповідаю, а мова не повертається. І до лівої щоки наче жарину приклали. Не пам’ятаю, як додому дісталися. Батькам збрехали, що на Сірих скелях в провалля упали. Вони повірили – не дарма ж у мене вся пика переорана, а в Чарлі правий зап’ясток зламаний? Чарлі мені вже потім розповів: це його Пол за руку взяв. Просто взяв, пальці стиснув… от як ви, містере Джейкобс! Тільки у вас лапа, не приведи Боже, а Пол завжди хирляком був…
Тиша.
Люди мовчали, переглядалися; Малий Лемб навіть рота роззявив, але не наважився видати що-небудь непристойне (що було на Мак-Еванса абсолютно не схоже) – час ішов, а люди мовчали…
– Може, ми все ж таки повернемося до акули? – нарешті попросив доктор Флаксман, порушивши тривалу задимлену паузу, за час якої встигли закурити всі, крім самого доктора, старого Лакемби й Емі. Дим згустився, і обличчя, що проступали крізь його сизі потоки, почали скидатися на витрішкуваті риб’ячі морди за склом гігантського акваріума.
– Баррі казав, що акула врешті «втекла», – риба на ймення Флаксман чмокнула губами. – Як це сталося? Врешті-решт, тут не федеральна в’язниця, а Carcharodon Linnaeus – не терорист, що риє підкоп!
На жаль, складна назва білої акули, що викликала загальне пожвавлення на вчених колегіях, у Кукеровому барі нікого не зацікавила.
– Коли ваші друзяки, мудрагелі з Чарлстона, навіть не почухались у відповідь на нашу з Х’ю депешу… – Ламберт був уже напідпитку й насилу ворушив язиком;; вимовивши цю кручену фразу, він з хвилину відпочивав. – Так от, ми тиждень почекали – і відбили їм… про що це я?.. так, справді, другу телеграму відбили, ось! А треба було поїхати особисто й відбити нирки! – бо вони таки відгукнулися! Мовляв, хрін вам, рибарі мокрозаді, а не грошей, вдавіться своєю триклятою акулою – або хай краще вона вами вдавиться!
– Ідіоти!.. – пробурмотів доктор Флаксман, бгаючи край скатертини. – Нероби! Якби я дізнався хоч на тиждень раніше…
Проте рибалка чи то не розчув слів іхтіолога, чи то просто не звернув на них уваги.
– Всі ви, яйцеголові, однакові! – гарчав Малий. – Ламаного цента від вас не дочекаєшся! А потім у газетах про нас, простих людей, кричите: неуки, мовляв, тупиці! Через них пропала ця, як її… умі… мумі… унікальна наукова знахідка! Не пожаліли б хрустких – нічого б і не пропадало! Все б вам тягли, море догори дном перевернули б!..
– Оце точно, – упівголоса буркнув іхтіолог.
– А так – що нам залишалося? Поплентались ми з Х’ю до Біла в бар…
– …Я б цим розумникам… – Х’юго вже вкотре замовк, не знаходячи слів від обурення, і залив гіркоту ковтком чистого, як його лють, «Гордон-джина». – Ходімо, Лембе, пристрелимо чортову тварюку! Плавники китайцям продамо – все одно від неї більше ніякого вжитку!
– Правда твоя! – кивав теж неабияк захмелілий Нед Хокінс, приятель братів Мак-Евансів.
Втім, Нед був швидше товаришем по чарці та ідеальним партнером для п’яної бучі – нечутливість Хокінса до болю була притчею во язицех всього острова.
– Кортить тобі, Х’ю, тягтися хтозна-куди проти ночі! – ліниво відгукнувся Малий Лемб. – Краще зранку.
– Ну ні, Ягнятко! – загарчав, обертаючись, Х’юго. – Раз гроші наші накрилися, то хоч душу відведемо! Одні збитки від цих, у білих сорочках, диявол їх зжери разом із їхніми акулами!
Грюкнули двері. Син Гирявого Абрахама, що тинявся баром, намагаючись відвести додому п’яного тата, вискочив надвір; але втеча дурника-Пола нікого не зацікавило.
До Мак-Евансів і Неда Хокінса приєдналися ще кілька рибалок – за компанію. Поки вони ходили за рушницями, поки спускалися до «Акулячої Пащі» – стемніло остаточно, тож довелося ще раз повертатися, аби прихопити ліхтарі.
І закорковану (до часу) пляшку з «молочком скаженої корівки».
Нарешті вся компанія, уже належно зібрана, скупчилася на березі бухти. Шакалом вив підгулялий норд-ост, скрипіла під ногами гнила притика, промені ліхтарів гарячково металися між пінними бурунами, які жбурляли рибалкам в обличчя жмені солоних бризок.
– Ну, де ця зараза?! – заволав Ламберт, насилу перекрикуючи завивання вітру й гуркіт хвиль. – Казав же: до ранку почекаємо!
У відповідь Х’юго тільки вилаявся, і промінь його могутнього галогенного ліхтаря метнувся до горловини бухти. Між «щелепами», що зціплювали вхід до «Акулячої Пащі», була натягнута міцна дротяна сітка. Але світло галогену відразу викликало сумніви в реальній міцності загорожі: над водою дріт викривлявся, та й сама сітка була чи то викорчована, чи то порвана – з такої відстані не розбереш…
Може, привиділося?!
Один з рибалок, що рушили було за братами, примудрився підвернути ногу, пробираючись слизьким камінням до горловини бухти; якщо раніше збудження й міцні напої підтримували його ентузіазм, то зараз, гаразд вихолонувши, він вилаяв братів Мак-Евансів на чім світ стоїть і пошкандибав додому. Проте інші благополучно дісталися до південної «щелепи» і зупинилися, переводячи дух, за кілька футів від ревких бурунів і сітки, яка перегороджувала горловину.
Відразу три промені світла уперлися в рукотворну загорожу, примусивши клекітливу пітьму неохоче відступити.
– Твою мать! – тільки й зміг вимовити Малий Лемб, чим підсумував загальну думку з приводу побаченого. Нічого й додати було до цього місткого виразу.
Над бистриною виднівся край рваної діри, що тяглася донизу; крізь неї вільно могла б пройти і крупніша акула, ніж упійманий Мак-Евансами «Н’даку-ванга».
– Прогризла! – ахнув рибалка, що пристав до братів. – Ото зубиська у тварюки!
– Або довбешкою протаранила, – припустив Нед Хокінс.
– Або кусачками попрацювала, – ледве чутно пробурмотів розсудливий Х’юго, але тоді на його слова ніхто не звернув уваги.
– …Скажеш таке! Коли ви повернулися сюди, мокрі й злі, як морські чорти, Х’юго кричав, що це робота Абрахамового хлопчиська! – гасячи цигарку, пригадав однорукий Кукер. – Тільки сумнів мене бере: вночі, в шторм, пірнати з кусачками в горловині «Акулячої Пащі», щоб зробити прохід для скаженої звірюки, яка ось-ось тебе ж із вдячності й зжере! Ні, Пол хоч і був при… ну, трохи дивакуватим! – але таке навіть йому б не спало на думку!
– Так вона його потім і зжерла, Біллі! Із вдячності! – Ламберт коротко реготнув, але всі навколо спохмурніли, і смік Мак-Еванса різко стих.
– Після Х’ю і Неда, – додав він похмуро.
– Може, і так, – низький голос капрала Джейкобса прозвучав вагомо. – Але запам’ятай, Ламберте: перед тим, як хлопчиська зжерла акула, хтось, схоже, всадив у нього заряд картечі.
– Та кому він був потрібен? – буркнув Малий Лемб, присмоктавшись до банки з тоніком.
Капрал промовчав.
– Не знаю, як там щодо картечі… – пробурмотів похмурий рибалка з-за сусіднього столика. – Може, Пол і не був винен, тільки з того дня у нас у всіх почалися проблеми…
Стрім-айлендці в барі загаласували, погоджуючись з рибалкою та кваплячтсь висловити свою думку. Доктор Флаксман короткозоро мружився, розгублено озираючись на всі боки, а Мбете Лакемба, про якого всі забули, сидів і возив шматочком хліба по сковорідці. Ні, він не стане розповідати цим людям про те, що відбулося у ніч втечі Н’даку-ванга.
Барабан-лалі глухо співав під долонями. Довгий стовбур метрового діаметру, по всій довжині якого прорізали канавку, а під нею ретельно видовбали заглиблення-резонатор. Кінці барабана загиналися досередини, і руки жерця невпинно вибивали ритм – права, ліва, права, ліва, пауза…
Лалі-ні-тарата, похоронна музика, плив над Стрім-Айлендом.
Права, ліва, права, ліва, пауза… доки хлоп’яче лице не вищирилося із мли гострозубим осміхом.
– Ейе, Ейе, важка моя ноша, – тихо затягнув старий жрець мовою своїх предків, – човен табу спущено на воду! Ейе, Ейе…
– Ейе, ейе, – пролунало у відповідь, – собачий корінь! Світлоносний шле юнака до мудрого Мбете!
– Навіщо? – долоні здіймалися і опускалися; лалі-ні-тарата, початок смерті, витоки Стежки Туа-ле-іта.
– Для Вакатояза, Дарування Імені.
– Світлоносний скуштував твоєї плоті? Відповідай, ти, охочий стати правильною людиною і більшим, ніж звичайна правильна людина!
Рука хлопця піднялася в жесті, який тутешні мешканці вважали образливим; тільки замість презирливо відстовбурченого пальця переливався блискучим кривавим згустком короткий обрубок.
– Скуштував, мудрий Мбете; і я відповів Йому поцілунком.
– Що спочатку: рана або голки?
– Сам знаєш, мудрий Мбете…
– Яке татуювання ти хочеш?
Хлопчисько не відповів. Тільки сліпуче усміхнувся до матінки Мбете Лакемби, підстаркуватої Туру-ноа Лакембе, матері явуси «Тих, що керують акулами», яка вже стояла на порозі будинку, тримаючи в тремтячих руках торбинку, привезену з Вату-вара.
До ранку ритуал було завершено. Пол натягнув підсохлу футболку, ховаючи від допитлих татуювання на лівому боці, поглянув обрубок, який гоївся на очах, – і, вклонившись, вийшов.
Ні, Мбете Лакемба не стане розповідати цим людям про ніч Вакатояза, ніч Дарування Імені. Як і про те, що Гирявий Абрахам, батько Пола, вже давно не спить, і примружене ліве око п’яниці-емігранта уважно стежить за тим, що відбувається в барі.
Як і про те, що кроки Долі чути зовсім поруч, вона вже підкралася, і задушливе повітря, провісник завтрашньої грози, пахне близькою кров’ю; про це жрець також мовчатиме.
Владарі океану мудрі; вони вміють мовчати.
– …Життя від цих тварюк не стало! Хоч у море не виходь: риба поховалася, а сітки акули на клоччя рвуть, мов навмисне, ніби нашіптує їм хто!
– Так ВІН же й нашіптує!
– Тихо ти, дурень! Від гріха подалі…
– А я кажу – ВІН!..
– Динамітом, динамітом їх, сволот!
– Можеш засунути свій динаміт собі в дупу разом зі своїми порадами! Оно, Нед Хокінс вже спробував!
– Куди уряд дивиться? Влада штату?
– Туди ж, куди тобі порадили засунути динаміт!
– Но-но, ти владу не чіпай!..
– ТА ЗАМОВКНІТЬ ВИ ВСІ!!! – від гучного гарчання капрала Джейкобса здригнулися стіни бару, і рибалки приголомшено замовкли.
– Ви хотіли щось уточнити, докторе? – ввічливо поцікавився капрал, зблиснувши білосніжними зубами. – Я вас уважно слухаю.
– Наскільки я розумію, на Стрім-Айленді вже є людські жертви… Мені дуже прикро, панове, та чи не міг би хто-небудь нарешті пояснити: люди загинули через акул?
– Ні, через Міккі Мауса! – гаркнув Малий Лемб. – І чого це ви, містере, усе випитуєте та винюхуєте, ніби якийсь гівняний коп?
– У кожного своя робота, – розвів руками доктор Флаксман. – Я іхтіолог; кажучи просто, вивчаю морських риб. Спеціалізуюся на селахіях… на акулах, – уточнив він, зиркнувши на розлюченого бармена.
– Ну якщо ти такий грамотний йолоп – може, порадиш, як нам бути?!
– Але для цього я спершу мушу дізнатися, про що йдеться! Вам так не здається? – хитро примружився Александер Флаксман.
– Ти і так вже почув достатньо, – пробурчав, здаючись, Ламберт Мак-Еванс. – Гаразд, док, умовив. Наступного дня, як втекла ця бруднопуза мерзота, ми з Х’ю вийшли в море… ну, та й усі інші, зрозуміло, теж (Лемб кивнув на рибалок). Тільки море як сраною мітлою вимело: ні тріски, ні оселедця – одні акулячі плавники аж кишать! Ну, я і кажу Х’ю, наче жартома: «Чуєш, братан, це наша біла бестія подружок навела!» А Х’ю спохмурнів і увесь час щось під ніс бурмотав, наче псих. Пропливлись ми туди-сюди – немає лову, та й годі, хоч ти гопки скачи! Ну, закинули гачки – акул-бо он скільки, думаємо, наловимо і плавники китайозам продамо! Все ж краще, ніж даремно море прасувати… Ан ні, не беруть гади приманку! Порозумнішали, чи що?
Хор схвальних вигуків підтримав останню заяву Ламберта.
– Ну, пливемо ми назад, аж бачимо – стоїть за милю від острова ялик. Мотор заглушений, на кормі цей самий Пол сидить, очі закриті, і усміхається, гад; а навколо акула круги навертає – тільки плавник воду ріже. Я й схаменутися не встиг, а Х’ю вже рушницю вихопив – і навскидку як бабахне по тварюці!
– Це була та сама акула? – не втримався доктор Флаксман.
– А хто його знає, док! Хрін же відрізниш, коли один плавник з води стирчить!.. Коротше, пальнув Х’ю, а хлопець в човні аж сіпнувся – ніби в нього влучили, хоча я ж точно бачив, як заряд у воду ввійшов! Баньки розкрив, на нас витріщився, недобре так, не по-людськи… і знову примружився. Ми зирк – акули вже й слід пропав. Може, прибив її Х’ю з першого ж пострілу, а швидше – просто втекла.
Ламберт крякнув засмучено й плюснув джином собі на коліна.
– Наступного дня ми знову в морі, аж бачимо: біля того ж острова ялик стоїть, а в ньому Пол-мерзотник сидить. І знову акула довкола нього, наче той жеребець у загорожі! Гаразд, цього разу Х’ю стріляти не став, тільки облаяв хлопчиська рибальським загином, коли повз нього пропливали. А з ловом та ж історія… одна морока! І акули приманку не брали. Кількох ми таки підстрелили – так їх свої ж на шматки порвали, які там плавники! Повернулися ні з чим, зирк – а хлопець тут як тут, ялик до причалу швартує. Ну, Х’ю не стримався і вліпив йому ляпаса. Ти, мовляв, паршивець, тварюку цю випустив! А зараз ще й пасеш її! Через тебе весь острів без риби, половина сіток порвана, одні збитки…
Чорноока Емі щось хотіла сказати, але Флаксман виразно зиркнув на дівчину, і вона стрималася.
Тільки губу закусила.
– А хлопець вислухав мовчки, – вів далі Малий, – пококосився на Х’ю, як тоді, з човна, щоки торкнувся, та й каже: «Раджу вам, містере Мак-Еванс, не виходити завтра в море. І тим паче – не полювати на акул.» Х’ю аж зблід, я-а-к вріже сучому сину – потім плюнув, обернувся і додому пішов. А наступного ж дня біда з братаном і трапилася…
Пориви вітру гнали свинцеві хвилі геть від острова, сіра пелена наглухо затягнула небо; дощ не квапився йти, але набряклі хмари могли вибухнути ним будь-якої миті.
Ялик Дурня-Пола стояв на тому ж місці, що і попередні два дні, і коли «Красунчик Фреді» проходив повз нього, Х’юго крізь зуби побажав хлопчиську благополучно перевернутися і чимближче познайомитися зі своєю шльондрою-акулою.
Позаду з горловини бухти виходив баркас Неда Хокінса – вітер увесь час змінював напрям і то доносив до вух торохтіння старого двигуна, то відносив звук геть. Здається, сьогодні тільки Мак-Еванси й відчайдушний Хокінс зважилися вийти в море.
Не рахуючи пришелепкуватого сина Гирявого Абрахама.
Що їм до тої погоди – ходили й у гіршу. Але хмара гнітючих непевних передчуттів висіла над Стрім-Айлендом, примусивши більшість рибаків залишитися вдома. До того ж, вночі над островом хвилями розкочувався скорботний ритм барабана Старого Лайка, голосніше, ніж зазвичай, і в снах стрім-айлендців коливалася синьо-зелена рівнина, поросла трикутними зубами.
Сни, ясна річ, то таке, а все ж на душі неспокійно…
Брати Мак-Еванси і Нед Хокінс вважали, що передчуття вигадали педики і старі, що з глузду з’їхали. Що ж до хлопчиська… хто його знає, що у поганця між вухами!
Ламберт стояв біля штурвалу, упевнено тримаючи курс, а Х’юго тим часом діловито закидав гачки. Не встиг він вивалити у воду відро приманки, як один із повідців сіпнувся, натягся, волосінь заходила з одного боку на інший, і Х’юго задоволено потер руки, запускаючи лебідку.
– Є одна! – крикнув брату. – З почином, Ягнятко!
Це була досить крупна мако. «Футів десять буде,» – оцінив на око Ламберт. Акула відчайдушно пручалася, але довго чинити опір лебідці вона не могла, і незабаром, конвульсивно здригнувшись, впала на палубу «Красунчика Фреді», від чого та аж загула.
Х’юго не став витрачати патрони: стачило кількох ударів калаталом по голові. Тварюка ще кілька разів сіпнулася і затихла. Малий Лемб заглушив двигуна, після чого спустився на палубу допомогати брату.
Якби в цей час на палубі опинився такий собі доктор іхтіології Александер Флаксман – він, звичайно, не забув би відзначити, що подібну мако, хіба трохи меншу, на спінінга спіймав на Багамах містер Ернест Хемінгуей; спіймав якраз того року, коли настирливий падре Лапланте мав честь спостерігати на Вату-вара обряд ініціації членів явуси На-ро-ясо.
Але на жаль, на палубі, окрім братів Мак-Евансів, нікого не було, і такі захопливі подробиці пройшли повз них.
Великий ніж вислизнув із піхов на поясі, гостро наточене лезо з хрускотом увійшло до світлого черева риби – зазвичай норовиста мако не подавала ознак життя. Х’юго вправно витягнув акулячу печінку, кинув скривавлений орган у відро і знову нахилився над тушею, щоб відрізати плавники, так високо поціновувані китайцями.
Жеруть, азіати, погань всяку…
І тут трапилося несподіване. «Мертва» акула плавно вигнулася, страшні щелепи справді МЕРТВОЮ хваткою вчепилися у гомілку Х’юго Мак-Еванса, і не встиг Ламберт схаменутися і кинутися братові на допомогу, як проклята тварюка пружиною злетіла в повітря і вивалилася за борт, прихопивши і чоловіка, який ледве встиг скрикнути.
Випатрана мако зі своєю жертвою майже відразу зникла у темній глибині, а приголомшений Ламберт стояв, не в змозі зрушитись з місця, і лише тупо дивився, як серед пінистих бурунів нуртує бура пляма…
«Раджу вам, містере Мак-Еванс, не виходити завтра в море. І тим паче – не полювати на акул,» – луною озвалися в голові Малого Лемба слова клятого хлопчиська.
Доктор Флаксман задумливо поплямкав губами і допив захололу каву.
– Буває, – кивнув коротун. – У анналах КДА зареєстровано випадок, коли випатрана піщана акула прямо на палубі відкусила руку рибалці, що білував її. І ще один, коли вирізавши в акули нутрощі і печінку, нажививши їх на гачок і зіпхнувши рибу за борт, рибалка із Піндімара (це в Австралії) зловив на своєрідну наживку… ту ж саму акулу!
– Вам видніше, док. Тільки на цьому справа не скінчилася, – Ламберт насилу підняв обважнілу від випитого джину голову і обвів слухачів каламутним риб’ячим поглядом. – Бо Нед зі свого баркаса бачив все, що сталося з Х’ю, і просто озвірів. Він витягнув на палубу ящик динаміту, став підпалювати гноти і кидати шашки у воду. Третя або четверта вибухнула дуже близько від його баркаса, і Неда викинуло за борт. Більше я його не бачив. І ніхто не бачив.
– А третім був сам Пол, – гнітючу тишу, яка запанувала у барі, розбив капрал Джейкобс. – Тільки якщо з Х’юго і Недом усе більш-менш ясно, то з хлопцем справа темна. Акули акулами, а… Гаразд, я вам обіцяв, док. Тепер моя черга. Того дня мені випало вечірнє чергування…
Ялик, що тихо погойдувався на передзахідних брижах і поволі дрейфував геть від острова, капрал помітив ще здалека. Крикнувши керманичу, щоб той змінив курс, Джейкобс з недобрим передчуттям узявся за бінокль.
Спочатку капралу здалося, що ялик порожній, але незабаром, навівши різкість, він побачив, що на кормі хтось лежить. «Мабуть, хлопець просто заснув, а наш мотор його розбудив,» – Джейкобс хотів було зітхнути з полегшенням, але придивився уважніше і скрипнув зубами. Ялик на очах заповнювався водою, просідаючи все глибше, і вода мала червонавий відтінок.
Така вода віщує натовп скорботних родичів і гугнявіння священика.
– Швидше, Патріку! – раптово захрипнуши, кинув керманичу негркерманичу.
Ялик мав протриматися на плаву ще хвилин зо п’ять – вони могли встигнути.
Але не встигли.
З шелестіннямвинирнув розрізавши хвилю надвоє, з води виринув трикутний акулячий плавник – і, немовби мов у відповідь, ворухнулось скривавлене тіло у тонучому човні, іграшці пінних гребенів.
Юнацька рука, на якій бракувало середнього пальця, що є сили учепилася за борт, болісно напружилася – і капрал побачив, як з човна піднімається Пол. Обличчя хлопця було напружене й зосереджене, ніби він чекав на щось неминуче, але потрібне і не таке вже й страшне. Подібні обличчя можна побачити у приймальні дантиста – пацієнт встав і ось-ось зникне за дверима кабінету… На катер Пол не звернув жодної уваги; очікувальний погляд його був прикутий до зловісного плавника, який розрізав воду вже зовсім поряд. Мокра сорочка Пола була вся в крові, і на мить Джейкобсу здалося, що він чітко бачить пропалені дірочки від заряду картечі, який увійшов хлопцеві у груди.
Напевно, цього не могло бути. Такий постріл мусив покласти хлопця на місці – а той був досі живий, хоч і тяжко поранений.
Наступної миті довге акуляче тіло зринуло біля самісінького човна. «Полонянка Мак-Евансів!» – устиг подумати капрал, сам не знаючи, звідки у нього така впевненість.
Пол посміхнувся, ніби побачив старого друга, простягнув вперед безпалу руку – так господар збирається приголубити вірного пса – і мішком перевалився через борт.
У капрала Джейкобса склалося враження, що хлопець зробив це цілком свідомо.
Море біля тонучого ялика пінилось, розпливалось багряним маревом; капрал безсило закричав, і наступної миті ялик з тихим плюскотом зник під водою. Якийсь час буруни ще гарчали й кидалися один на одного, марно борючись за кожен червоний струмінь, але незабаром вир ущух, і лише кривава пляма розповзалась все ширше й ширше, ніби прагнучи заповнити собою все море до самісінького горизонту…
– Це ви убили його, містере Мак-Еванс! – голос Емі задзвенів, як натягнута струна, і в кутку тривожно відгукнулася забута мексиканцем Пако гітара.
– Не мели дурниць, дівко, – без звичайного нахабства огризнувся Малий Лемб. – Твого Пола зжерла його улюблена тварюка! Ось, капрал свідок…
– Так, містере Мак-Еванс. Тільки капрал Джейкобс ще дещо зауважив! Що перед тим, як Пола з’їла акула, хтось стріляв у нього, тяжко поранив і, мабуть, продірявив його човна, щоб замести сліди, – слова Емі різали, наче бритви-кігті обожнюваного братами Мак-Евансами Фреді Крюгера; доктор Флаксман мимоволі зіщулився.
– Тобі б прокурором бути, Емі, – незграбно спробував звести все до жарту однорукий Кукер, але на репліку бармена ніхто не звернув уваги.
– Ну, Емі, під присягою я б не узявся звинувачувати будь-кого з присутніх, – протягнув Джейкобс. – Ти ж чула: я сказав, що мені так ЗДАЛОСЯ. У будь-якому разі, доказів тепер немає, так що кінці у воду, і…
– І вбивця залишиться безкарним? – дівчина на мить обернулася до капрала, і величезний негр знітився.
– Що ж, вітаю вас, містере Мак-Еванс! – крізь гіркий сарказм в голосі Емі проступали ледь стримувані сльози. – Ви все правильно розрахували! Жлуктіть джин собі на втіху – для правосуддя ви недосяжні, а совісті у вас зроду не було! Але пам’ятайте, – м’яке обличчя дівчини раптом страшно змінилося, заніміло, губи перестали тремтіти й вигнулися у страшнім осміху, подібному до акулячого вищира, – рано чи пізно Н’даку-ванга знайде вас! І ВІН не стане чекати вердикту присяжних! Пам’ятайте це, містере Мак-Еванс, коли виведете у море «Красунчика Фреді»; пам’ятайте і чекайте зустрічі на дні з покійним Х’ю!
– Ах ти ж сука!..
Ніхто не встиг спинити Малого Лемба. З несподіваним спритом огрядний рибалка опинився поруч з Емі і згріб дівчину в оберемок.
– Так я й тебе, стерву язикату, згодую цьому зубастому гаду, услід за твоїм дружком! – прошипів Ламберт, від якого тхнуло перегаром, їй в обличчя. – Тільки ще раз посмій… ще хоч раз…
Карбуючи слова, Ламберт раз у раз струшував дівчину так, що у неї клацали зуби, а голова теліпалася з одного боку на інший. Аж раптом важка лапа капрала Джейкобса схопила Малого за комір.
– Зі мною карще поговори, виродку, якщо зібрався розпускати руки! – прогарчав капрал Ламберту; щойно той обернувся до нього, як могутній удар відкинув рибалку в протилежний кінець бару.
Цей хук правою свого часу зробив Джейкобса знаним у певних колах під найменням «Ядерний Джі-Ай».
Ламберт пролетів спиною вперед футів десять, перекидаючи на своєму шляху стільці, і важко впав на стіл, за яким сидів, поклавши голову на руки, Гирявий Абрахам.
І тут Абрахам, який, здавалося, увесь цей час спав, поворухнувся. Причому ворухнувся зі швидкістю і цілеспрямованістю, якої годі було й чекати від сумирного п’янички.
Права рука Абрахама наче сама собою лягла на шийку пляшки з-під дешевого віскі; наступної миті та описала коротку дугу і дзенькнула, розлітаючись на друзки, від удару об шматок швелера з гачками для одягу. Батько загиблого Пола завис над Мак-Евансом, який поволі приходив до тями. У його правій руці зблиснула темно-зелена шийка пляшки з гострими скляними іклами по краях.
– Це ти вбив мого Пашку, гнида, – просто сказав Гирявий Абрахам і одним рухом перерізав Ламберту горло.
Втім, ніхто не зрозумів сказаного – тому що Гирявий Абрахам, Абраша Залецький з далекого Харкова, вимовив це російською.
Натомість усі побачили, як страшним другим ротом розкрилося горло Малого Лемба, як вдарив в’язкий струмінь, і як забулькав, засіпався на столі рибалка, повалився на підлогу і через декілька секунд затихнув.
Кривава калюжа поволі розповзалася баром.
– Шкода. Залегка смерть для покидька, – ледве чутно прошепотіла Емі, поправивши зім’яту сукню.
– Абрахаме… ти мене чуєш, Абрахаме?
Гирявий Абрам відірвав погляд від стихлого Ламберта і зиркнув на капрала. Темно-зелена шийка, яку він досі стискав в руці, зарум’янилася.
– Чуєш. Я бачу, що чуєш. А зараз – поклади своє скло… поклади, Абрахаме, все нормально, ніхто тебе не чіпатиме, поклади шийку і йди сюди… – Джейкобс говорив з п’яницею, наче з дитиною, і якоїсь миті усім здалося, що гіпноз заспокійливого тону і скрадливі слова, що туманять свідомість, зробили своє: Абрам навіть схилився, немов збирався покласти шийку на стіл і слухняно підійти до капрала.
Але закінчити дію Абрахам чи то забув, чи то не схотів. Так і рушив до негра, стискаючи в пальцях скривавлене скло.
– Поклади, Абрахаме! Я кому сказав? – трохи підвищив голос капрал.
Його слова потонули в гуркоті. З грудей п’янички бризнуло червоним, тонко закричав Баррі Хелс, затискаючи поранене плече – за спиною Абрахама стояв однорукий Кукер з обрізом двохстволки в єдиній руці. Одна з картечин, прошивши Гирявого, влучила в Баррі.
– Привіт, Пашко, – виразно вимовив Абрахам, дивлячись кудись у кут; і цього разу всі чудово зрозуміли незнайомі російські слова.
– Ось і я, синку. Зустрічай.
І звалився на підлогу обличчям вниз.
– Ідіот! – долоні Джейкобса проти волі стислися в кулаки. – Я б його живим узяв! Скотина однорука!
Капрал зробив було крок до Кукера – і застиг, заворожено дивлячись на обріз, що втупився йому в груди. Один зі стволів досі був заряджений.
– Біллі, ти… ти чого, Біллі? Прибери негайно! – розгублено проказав капрал; чорне обличчя негра вмить стало попелястим.
І тут пролунав сміх. Знущальний, гіркий, але зовсім не істеричний; сміялася Емі.
– І ці люди називали Пола дурнем, а його акулу – «проклятою мерзотою»?! Подивіться на себе! Пол порозумівся з тупорилою зубатою тварюкою; а ви – люди, двоногі акули, хоч говорите начебто однією мовою, а готові ні за що, ні про що вбивати один одного! Так чим же ви кращі?!
«Кращі?.. кращі…» – відгомін прошелестів занімілим баром, боязко оминув калюжу крові й сів у куточку.
– Просто ви ніколи не намагалися у щось по-справжньому ВКЛАСТИ ДУШУ, – додала дівчина ледь чутно й відвернулася.
Грюкнули двері, і люди почали обертатися, плавно, як у сповільненій зйомці.
– Док, тут радіограма прийшла, – до закладу Кукера широкими кроками увійшов поліцейський сержант Крістофер Баркович. – До речі, якого рожна ви стріляєте серед білого дня? По пляшках, чи що?
Тут Баркович побачив трупи – спочатку Абрахама, потім Ламберта – і змовк, миттєво збліднувши.
– Господи Ісусе… – пробурмотів сержант.
Захід конав у муках, стікаючи в море кривавим гноєм, і море плавилося, як метал у домні; але все це було там, далеко, біля самого горизонту. А тут, де пологий південно-західний берег Стрім-Айленда цівками дрібного піску спускався до шурхітливого прибою, море здавалося ласкавим і теплим, мовби не воно ховало у своїх глибинах зловісні знамена. Хіба вода у сутінках вже починала світитися – таке зазвичай буває у набагато південніших широтах – та ще за півмилі від берега краяв морську поверхню, яскрів і залишав за собою сяючий слід трикутний акулячий плавник.
Вода, налита густим вогнем, сходилася за плавником, немов губчаста гума.
«Патрулює? – прийшла доктору Флаксману несподівана думка. – Або чекає… на що?»
Нарешті іхтіолог відірвав погляд від сонця, яке втонуло у власній крові, й від примари з глибин, що невпинно орала простір. «Н’даку-зіна, Світлоносний, – промайнуло в голові. – Так фіджійці іноді називають свого Н’даку-ванга, бога в подобі татуйованої акули…» Думки плуталися, з їхньої товщі раз у раз спливали скривавлені трупи в барі, спотворені обличчя стрім-айлендців – живих і мертвих…
Доктор перевів погляд на спінену лінію прибою. З горба, де стояли вони з Мбете Лакембою, на тлі світлого моря чітко вимальовувалася постать дівчини. Білі язики тягнулися до її ніг і, не добігши якогось фута, безсило тонули у піску. «Теж чекає, – Флаксман облизав пересохлі губи і відчув, як він жахливо, неймовірно втомився за останні ніч і день. – На що? Або – на кого?»
Друга темна постать, скорчена в три погибелі, поволі шкандибала вздовж смуги викинутих на берег пахучих водоростей. Жінка. Стара. Дуже стара жінка. Час від часу вона з трудом нагиналася, підбирала якусь погань, довго розглядала, нюхала чи навіть пробувала на смак; іноді знахідка потрапляла до полотняної сумки, що висіла на плечі у старої, та частіше поверталася назад, до купи прілих водоростей. Мушлі? Корали? Краби? Хто її знає…
Матінка Мбете Лакемби підійшла до Емі, і кілька хвилин жінки мовчки дивилися вдалечінь, на палаюче море і трикутний плавник. Потім стара щось сказала дівчині, та відповіла, Туру-ноа Лакемба задоволено кивнула і насилу пошкандибала вгору по схилу.
Під’йом, як на її вік і крутизну горба, мав забрати у неї чимало часу.
За цей час можна було встигнути сказати усе, що треба. Усе зайве – компліменти традиційному будинку мешканців Вату-вара (прямокутна платформа-яву, чотири опорні стовпи, під якими напевно були зариті дари для духів-охоронців), побудованому жерцем на Стрім-Айленді, співчуття загиблим, багато що інше – все було вже сказане, і в доктора не лишилося словесного лушпиння, за яким можна було б ховатися.
Залишилося тільки головне.
– Шановний Мбете, – Флаксман закашлявся, – вам не здається, що зараз настала моя черга розповідати? Думаю, ця повість – не для бару. Особливо після того, як я поставив під сумнів слова Емі… Коротше, покійний Ламберт Мак-Еванс був частково правий. Коли бовкнув, що я приплив сюди верхи на їздовій мако. Жарт, звичайно, – але цього разу він майже влучив у ціль. Містер Мак-Еванс помилився тільки в одному. Це була не мако. Я боюся стверджувати напевне, але мені здається… це був Н’даку-ванга!
Мбете Лакемба поволі повернувся до доктора, і вперше за сьогоднішній день в очах старого жерця з’явилося щось, схоже на цікавість.
– Н’даку-ванга не возить на собі людей, – дивлячись повз Флаксмана, байдуже промовив Лакемба. – Для цього він має рабів.
– А Пол? Крім того, я й не сказав, що Н’даку-ванга возив Александера Флаксмана на собі. Коли мене, а був я, на мій сором, напідпитку, змило за борт, і я почав тонути – і встиг розпрощатися з життям. Аж тут щось із силою виштовхнуло мене на поверхню. Обернувшись, я зовсім поряд побачив зубасту пащу здоровенної акули.
Доктора пересмикнуло – настільки яскравим виявився цей спогад.
– Я, на відміну від вас, шановний Мбете, не належу до спільноти На-ро-ясо, але на акулах все ж таки трохи тямлюся… Не впізнати велику білу акулу я просто не міг! Смерть зволікала, кружляла навколо мене, час від часу підпірнуючи знизу і виштовхуючи на поверхню, коли я знову починав тонути – плаваю я чудово, але після коньяку, та ще в одязі… Кілька разів акула переверталася черевом догори, немов збираючись атакувати, і мене ще тоді вразили яскраво-сині візерунки на її шкірі. Навіть вночі їх були чудово видно, ніби вони були виведені люмінісцентною фарбою. Справді, схоже на татуювання. Дивно, – доктор Флаксман вимовив останню фразу дуже тихо, звертаючись до самого себе, – я будь-якої секунди міг піти на дно, навколо мене нарізала круги найнебезпечніша у світі акула – а я встиг помітити, якого кольору у неї черево, і навіть знайшов у собі сили здивуватися…
Мбете Лакемба мовчав і дивився на море.
Вік і доля тисли на плечі жерця, і йому коштувало великих зусиль не горбитися.
– Потім акула кілька разів зачепила мене шорстким боком, штовхаючи у певному напрямку; і коли вона в черговий раз пропливала повз мене – не знаю, що на мене найшло! – я вчепився за її спинний плавник. І тут «біла смерть» помчала з такою швидкістю, що у мене просто дух захопило! Я захлинався хвилями, що накривали мене з головою, але все-таки міг дихати: акула увесь час трималася на поверхні, наче розуміла, що мені необхідне повітря. Врешті-решт я знепритомнів… далі не пам’ятаю. Вранці мене знайшов на березі сержант Баркович.
– А дослідницьке судно, на якому я плив сюди, зникло без вісти, – помовчавши, додав доктор. – Ось, сержант передав мені радіограму.
Флаксман поплескав себе по кишенях позиченої рибальської роби і раптом скривився, наче від болю.
– Що там у вас? – майже викрикнув жрець.
– Дурниця, не хвилюйтесь. Подряпини. Чи то акула, чи то сам об камені зчесав…
– Покажіть! – голос Мбете Лакемби був настільки владним, що доктор і не пробував заперечувати. Слухняно розстібнувши робу, він показав Лакембі дивне сплетіння напівзагоєних подряпин і синців на лівому боці, яке – дивовижа! – складалося у хитромудрий узор, що нагадував…
– Я вірю вам, – просто сказав Мбете Лакемба, відвертаючись. – На вас – благодать Світлоносного. Можете вважати себе повноправним членом явуси На-ро-ясо.
– І… що тепер? – розгубився Флаксман. – Ні, я, звичайно, дуже вдячливий Н’даку-ванга за довіру («Що я кажу?!» – спалахнуло в свідомості), він врятував мені життя, але… врешті-решт, загинули люди, рибалки, і ще цей хлопець, Пол…
– На вашому місці, доктор, я б турбувався не за мертвих, а за тих, хто вижив, – Лакемба розумів, що не можна розповідати забагато балакучому коротунові, і в той же час не наважувався відмовити в бесіді посланцю Н’даку-ванга. Помста Світлоносного тут, на Стрім-Айленді, відбулася. І той, хто став знаряддям долі, зараз має право ставити запитання.
І одержувати відповіді.
– Чому? – здивовано звів брови іхтіолог.
– Білі Мбаті своїми галасливими іграми розбудили Світлоносного, і він залишив священну печеру під Вату-вара. Відтепер дім Н’даку-ванга – величезний. І бог знайшов призначену йому людину; свою душу серед двоногих мешканців суші.
– Пол?! – жахнувся Флаксман, оглядаючи скорботну й величну фігуру жерця. – Падре Лапланте у своїх записках згадував про те, що старі й невиліковно хворі члени явуси На-ро-ясо приходять на ритуальну скелю й кидаються у море, де їх негайно поїдають акули. Фіджійці буцімто вірять, що перероджуються в акулах, які їх пожерли… Пол пройшов обряд до кінця?!
Лакемба мовчки кивнув.
– І ви вважаєте, що тепер він – це Н’даку-ванга?
– Якби у Н’даку-ванга не було людської душі, він не став би рятувати тебе. Нехай навіть ти був потрібен йому лише як Посланець – все одно…
Флаксман гарячково згадував: свої власні питання, розповіді Ламберта, Емі й капрала, швидке зростання напруги в барі, заніміле обличчя дівчини: «…рано чи пізно Н’даку-ванга знайде вас!» – і дурну, безглузду бійку, що вилилася в трагедію. Невже все це трапилося через нього, безневинного доктора іхтіології? Невже він мимоволі виявився посланцем невідомої істоти, яка…
Коли доктор Флаксман нарешті обернувся до Лакемби, то замість обурення і невіри він сказав зовсім інше.
– Знаєте, містере Лакемба, я займаюся акулами вже двадцять років, і не я один такий, але чим далі ми просуваємося у своїх дослідженнях, тим більше розуміємо, що практично нічого не знаємо про цих дивовижних істот, яких язик не повертається назвати рибами.
Мбете Лакемба ввічливо посміхнувся. Світлоносний вибрав собі дуже балакучого Посланця. Можливо, бог вирішив випробувати терпіння свого жерця? Що ж, він буде терплячим.
– …Адже деякі види акул налічують по сто п’ятдесят – двісті мільйонів років! І за цей час вони практично не змінилися. Немовби хтось зупинив їхню еволюцію, повернувши якийсь природний вимикач! Знаєте, шановний Мбете, – доктор довірливо присунувся до жерця, – у мене й у мого колеги, доктора Синсерлі з Массачусетського університету, є з цього приводу своя гіпотеза. А що, як еволюція акул була селекцією? Що, як для якоїсь нелюдської працивилизації акули були приблизно тим же, чим для нас є собаки? Штучно виведені породи сторожів, шукачів, гончаків… Потім господарі зникли, селекція припинилася, і здичавілі пси мільйони років шугають морськими просторами у пошуках владарів, які згинули? Ви, «Ті що керують акулами», випадково (або – не випадково?) відкрили пару десятків команд, підпорядкування яким закладене в акулячому генотипі, і навчилися частково керувати «вовками моря» – але більшість акул як і раніше самотні, вони дотепер шукають своїх господарів, як і мільйони років тому! А Н’даку-ванга… вибачте, якщо це святотатство, але ваш Світлоносний – це ватажок зграї!
Старий жрець довго мовчав.
– Ти жив серед нас, – нарешті заговорив Лакемба, спостерігаючи за тим, як його матінка поволі підіймається на горб. – Ти мав чути. Легенда про акулячого царя Камо-боа-лії, як ще іноді називають Н’даку-ванга, і дівчину на ім’я Калеї.
– Звичайно, звичайно! – радісно закивав доктор. – Про те, як Камо-боа-лії закохався в прекрасну Калеї, прийнявши людську подобу, одружився з нею, і вона народила йому сина Нанаує. Повертаючись у море, Камо-боа-лії попередив Калеї, щоб вона ніколи не годувала дитину м’ясом, але з часом хтось порушив заборону, і Нанаує відкрилася таємниця перетворення. Багато людей після цього загинули від зубів перевертня, і врешті-решт Нанаує зловили й убили. Дуже сумна історія. Але при чому тут…
– При тому, що поряд з Нанаує не знайшлося правильного Мбете, який би навчив його правильно користуватися своїм даром, – перебив доктора жрець. – Інакше все б склалося інакше. Так, як судилося споконвіку. У морі з’явився б Господар.
– Господар?! Ви хочете сказати…
Поряд почулося важке старече дихання, і Туру-ноа Лакемба зупинилася за два кроки від сина, насилу переводячи дух.
– Вона вагітна, – відсапавшись, вимовила стара на діалекті Вату-вара.
Але доктор її зрозумів.
– Емі? – іхтіолог мимоволі поглянув на дівчину, яка досі стояла на березі. – Від кого?
Туру-ноа подивилася на білого посланця Н’даку-зіна, як подивилася б на дерево, що раптом бовкнуло дурницю, і нічого не відповіла.
– Мені скоро час ступити на Стежку Мертвих, сину мій. Я вже чую смердюче дихання двохвостого Туа-ле-іта. Отже, наглядати за її дитиною доведеться тобі. Впораєшся?
Мбете Лакемба шанобливо схилив голову.
– Я зроблю все, щоб він виріс таким, як треба.
Стара кивнула на знак сгоди і побрела до будинку.
– Я не дарма нагадав тобі стару легенду, Посланцю, – промовив жрець, не дивлячись на доктора. – Все повторюється. Можливо, ти правий – і тоді дитина, що народиться, стане тим Господарем, якого шукають акули. Або правий я – і тоді народиться син Н’даку-ванга, повелитель всіх акул, що живуть в океані. А, можливо, правим виявиться падре Лапланте, який свого часу читав моїй матінці розділи з вашої священної книги. Пам’ятаєш: про пришестя Ворога роду людського, в подобі звіриній і народженого від звіра, супротивника вашого Бога?
Мбете Лакемба загадково посміхнувся.
Ніздрі старого жерця затріпотіли, піймавши запах вмираючого дня, у якому більше не було приреченості – лише спокій та очікування.
Теплі хвилі пестили її голе тіло, і ласкаві руки Пола, який запізнився на побачення, помагали їм. Сьогодні Пол, зазвичай стриманий і сором’язливий, раптом виявився незвичайно наполегливим, і Емі, відчувши його приховану силу, не стала опиратися.
Це відбулося в морі, і світ плив навколо них, вибухаючи феєрверками солодкого болю і блаженства. Це здавалося казкою, чарівним сном – а неподалік, в якихось двохстах футах від них, захоплено спліталися в екстазі дві величезні акули, зайняті тим самим, що й люди; Емі не бачила їх, але море гойдало дівчину, вторячи вічному ритму, і завтра не повинно було настати ніколи…
Це було зовсім недавно – і водночас цілу вічність назад, в іншому житті.
На ранок вона дізналася, що Пол загинув.
Вчора.
Емі розуміла, що, напевно, вона помиляється, що це неможливо, а може, їй все просто наснилося – але дівчина нічого не могла з собою вдіяти: думки уперто поверталися назад, немов собаки – на згарище рідної домівки, і вили над осиротілим місцем.
Вона намагалася вирахувати час – і щораз зі страхом зупиняла себе.
Тому що з усього виходило: ЦЕ відбулося, коли Пол був уже декілька годин як мертвий.
…Вона стояла на березі, море таємничо мінилося зеленим, і різав воду за півмилі від берега трикутний плавник, залишаючи за собою сяйливий слід.
Неможлива, божевільна надія спійманою рибою билася в мозку Емі.
Вона стояла й чекала, дивлячись, як сонце вкладає свою розжарену душу в мерехтливе черево моря.
А в цей час приголомшений радист стрім-айлендської радіостанції нашвидкуруч проглядав щойно отримані радіограми: градом сипалися повідомлення з промислових сейнерів про порвані сіті і зникнення риби, а на узбережжі один за одним закривалися пляжі у зв’язку з небаченою хвилею нападів акул.
І майже ніхто ще не розумів, що це – тільки початок.
Листопад 1996 р.