Генри Лайон Олди Снулль вампіра Реджінальда Багато хто заздрить мені. Знаходять у старому Нихоні тисячу достоїнств, що заслуговують палкого, трепетного почуття заздрості. Вони бачать мету, але не шлях, предмет, але не плату. А коли я кажу їм, що чисте джерело та збиті ноги – невіддільні, вони дивуються. Якщо чесно, то я теж заздрю – цьому святому, цьому дитячому подиву. Жадібні, боягузливі, сварливі діти, – але все одно діти. Із записів Нихона Сивочола CAPUT I де ридають жінки й супляться чоловіки, лунають прокляття на адресу XIII Вальпургіналій, нападають кістяки, приндяться мудреці і летять королівські депеші, але троє героїв уже готові вирушити в дорогу, за покликом обов’язку – Без мене ти нікуди не поїдеш! – Люба, нумо без істерик. Ти знала, що то значить вийти заміж за венатора? – Нічого я не хочу чути! Або ми їдемо вдвох, або ти залишаєшся вдома! – Хочеш води? З льодом? – І я виллю її тобі на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе? – Тому що я – славетний мисливець на демонів. – Ти – мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще! – Ти перебільшуєш, радосте моя. – Ні крапельки! – Гаразд. Я – мерзотниквенатор. Досвідчений. Із чудесною репутацією. Із заслугами перед суспільством. І, як наслідок, цілком гідний вибору міської ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно інше: чому мене обрали тільки тепер, на обслуговування XIII Вальпургіналій… Як гадаєш, мені варто образитися? Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожній келих ізпід вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружині. Вихлюпне в лице, відьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халаті й нічному ковпаку, неголений, невиспаний, він почувався не готовим до сімейних сцен. Інша річ, якби ми були в камзолі, при шпазі… І в перуці з кучерями до пліч. І з тростиною в руці. Тоді можна сперечатися із дружиною навіть у присутності коханки. – Ми три дні тому повернулися з курорту! – навела кохана дружина аргумент, неспростовний на її думку, але загадковий для цілого натовпу мудреців. – Відпочили, розважилися… Я сподівалася, ти знайдеш час попрацювати зі мною перед захистом! Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонів згадав курортний Баданден. Там парі Цвяхів довелося брати участь у ризикованому полюванні на Лисого Генія. А згодом, про що коханій дружині знати не належало, венатор мав сумнівне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невідомого характеру й походження – ворогові не побажаєш. Відпочили, називається. Розважилися. Цікаве в тебе, люба моя, уявлення про відпочинок. – Отже, так, – підсумував він твердим, як йому здавалося, голосом. – Завтра на світанку я їду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаєшся вдома й готуєшся до захисту магістерського дисертату. Через дванадцять днів… – О-о! – …щонайбільше через два тижні я повернуся. В нас буде півтора місяця для занять. Годі, суперечку закінчено. Фортунат плекав мало надій, що владний тон подіє на дружину. Руда Меліс, у дівоцтві – ятрийська відьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але – дивна річ! – дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далі. – Це дуже небезпечно? – запитала вона після тривалої (хвилини півтори, не менше!) мовчанки. – Я маю на увазі Вальпургіналії? – Не буду лукавити, люба. Між такими людьми, як ми, немає місця для неправди, – сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонів. – На два дні й три ночі місто стає здобиччю… – Чим-чим? – Я хотів сказати, що Брокенгарц відкривається для вампірів і перевертнів, інкубусів та суккубарів, ламіїв та ігісів. Для їхніх обрядів і оргій. Для чорних банкетів, на яких калічкишпільмани грають на відтятих кінських головах смичками, змайстрованими із котячих хвостів. Вальпургіяни їдять щурятину без солі, п’ють відвар мухоморів із коров’ячих ратиць-довбанок і коять усілякі бешкети. Як ти вважаєш, це схоже на салон маркізи П’ємпеналь? Меліс тихенько схлипнула. – Навряд чи, – погодилася вона, припудривши носика. – В салоні маркізи їдять перепелів і п’ють із кришталю. А шпільмани грають на скрипках роботи Гоцці. Їйправо, на місці курфюрста Леопольда я давно звільнила би Брокенгарц від цього лиха. Невже так важко віднадити погань? – Неможливо. Традиція, гори вона синім полум’ям! Ще курфюрст Боніфацій Відважний, Леопольдів пращур, підписав договір із пустельником Вальпургом, інкубусом-розстригою. Відтоді жоден лорд Брокенгарца не ризикнув відмовитися від чергових Вальпургіналій. На щастя, це відбувається не щороку. Зажди, зажди… Він випростався, грізний і обурений. Якби Меліс не знала свого чоловіка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирішив набути виплеканого Вигляду – так він переслідував інферналів на неясних ярусах володінь Нижньої Мами. – А якщо тебе спитають про це на захисті? Наступні півгодини були присвячені осуду чарівницьнедоучок, які кепсько знають «Курс новітньої історії шабашів», розділ 16, «Весняний переддень». – І все одно не розумію, – мовила колишня відьма, в недалекому майбутньому – магістр Високої Науки з дипломом, – коли догана закінчилася. – Переддень весняний, а зараз – друга половина літа… Венатор відставив убік глечик із водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: із червоним «La Morte». Він звичайно не пив зранку, але бесіда вже його стомлювала. – Перенесли, – стенув плечима. Пальці нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрі вузли. – За узгодженням з астрологічною комісією Колегіуму Волхвування. Кажуть, зірки так стали. – От! Зірки!.. – Слухай, а власне, яка різниця: весна, літо? Влітку навіть краще. Дощі не мрячать, дороги не розквашені… – Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один! – Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих із кращих. Парна Дюжина – це теж традиція. Перед початком Вальпургіналій курфюрст Брокенгарцький розсилає запрошення відомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваємо й забезпечуємо. – Ми? Ти ж казав, що їдеш туди вперше! «Улюблених усі вбивають», – згадався Фортунатові рядок із балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета. Далі в баладі карбованим ямбом перелічувалися різні варіанти способів убивства. – Я такого не казав. Я значився в Парній Дюжині VIII і IX Вальпургіналій! Плічопліч із Гарпагоном Понурим, моїм учителем, і великим Тільбертом Люстеркою! Із братамиблизнюками Нільсом та Йоханом ван Хейзингами! До речі, я був єдиний, хто відрізняв Нільса від Йохана. А потім про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобі на початку… Ще півгодини пішли на самовихваляння. До нього виразно домішувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачів, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Меліс серцем чула, що милий чоловік, бовкнувши зайвого, відводить розмову вбік, але впіймати на гарячому не могла. Та, чесно кажучи, й не хотіла. Руда відьма знала, що таке бути дружиною венатора. – Цур їм, твоїм Вальпургіналіям! Їдь-їдь, і нехай тебе зжере гомолюпус! В останніх словах майбутньої магістреси не відчувалося запалу. Звісно ж, чоловік поїде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюється, переживає, а він бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили… Відьма глянула в дзеркало – і зойкнула. Замість свого не дуже юного, але ще цілком привабливого личка Меліс побачила в дзеркальній гладіні незнайомця: лисого старого зі шрамом на щоці. – Доброго здоров’ячка, – старий уклінно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома? Позаду непрошеного візитера клубочилося й палахкотіло. Часом із полум’яного мороку проступали стіни підземелля: горбкувате каміння, низьке склепіння, в тріщини вбито лиховісного вигляду гаки. Кістяк на ланцюзі доповнював картину. Сіпаючись, мов у пропасниці, він часом простягав пальці до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгідну п’ядь. – Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, містрис, це я не до вас… Відьма відсунула крісло вбік, аби чоловік краще бачив дзеркало. – Любий, до тебе прийшли! – Хто? Звідки? – Помоєму, з пекла. Сказати, що ти пішов до Матіаса Кручека? – У жодному разі! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома! Радості венатора не було межі. Він навіть засунув руку в дзеркало по лікоть і обмінявся зі старим міцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закіптюжена. Кімнатою розійшовся задушливий запах гару. – Знайомтеся! Меліс, це Гарпагон Понурий, мій учитель. Гарпе, це Меліс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кістяк тебе дістав. Мені спалити його, чи ти сам? Гарпагон тричі плюнув через плече. Спалах – і буйний кістяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом із ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання і затихли. – Щиро радий знайомству. Містрис, ви чарівні. Цей маленький пройдисвіт вас негідний, – в Гарпагоні відчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кілька слів. По приїзді до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фріці». Захопи амулет від пристріту, який ти мені обіцяв. Якщо гребеневі хрящі василіска засохли, поклади в гніздо нові. Домовилися? – Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приїду. Вам доведеться шукати мені заміну. – Хлопчику, ти незамінний!   – А всетаки… Здавалося, кістяк, перетворившись на невидимку, вибрався із дзеркала в кімнату й тепер тримає за петельки засмученого Фортуната. – Ти хворий? – Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускає. – Ох, Овал Небес! Містрис, скажіть: він жартує? Старий здивувався так, що морок відсахнувся геть. Підземелля освітилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновій щоці почав пульсувати й бризкати іскрами. «Біжімо!» – закричав хтось удалині. Почувся тупіт. Зображення в дзеркалі спотворилося, взявшись кривавими патьоками. – Він жартує, – квапливо заперечила Меліс. – Він у мене великий жартівник. Агов, ви де? – Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню ясність. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала тріщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливість. Із такими клієнтами забуваєш про гарні манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фріц», гребеневі хрящі – свіжі. Коли ні, я ображуся. На все добре. Дочекавшись зникнення старого венатора, Меліс ретельно протерла люстро віхтем. – Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловікові. – Еге ж, – погодився Фортунат. Учора він особисто попросив Гарпагона про «випадковий» візит. І Понурий погодився. А міг же й відмовити – мисливець на демонів прекрасно знав характер наставника. Втім, трапляються моменти, коли чоловіки повинні підтримувати один одного. Якщо, звісно, вони – справжні чоловіки. * * * Площа, що розкинулася перед Реттійським Універмагом, вражала уяву своїми розмірами. Вона була така маленька, що гість столиці, прийшовши сюди вперше з наміром оглянути визначну пам’ятку, голосно дивувався: – І це, братчики мої, площа? Так, майданчик, квадратний п’ятачок, дуля з маком. Адже тут дві карети не розминуться без клопоту… Гість стояв, роззявивши рота, й не одразу помічав кілька чудес. Наприклад, другокурсників із факультету інтенсивного екзерцизму. Ні, ясна річ, молоді вигнанці вже самі по собі мали своєрідний вигляд. Але коли вони галасливою гурбою простували через площу, від Універмагу до скверу з Дівицею-зДзеркалом, крок за кроком маліючи, – отут уже хоч стій, хоч падай! Шлях їм подовжувався замість того, щоб скоротитися, маленькі ніжки міряли простір, маленькі ручки жестикулювали, зображуючи залікові паси та помахи… Вічний Мандрівець – свідок! Крихіткиліліпутики встигали на додачу викурити по люльці, перш ніж зникнути остаточно в заростях чагарів. Ті з гостей, хто відважувався повторити шлях другокурсників, з’ясовували, що вони-то меншими не ставали. Це Універмаг позад них робився більшим. І дорога розтягувалася, мовби на дріжджах. Ідеш, ідеш, до скверу, здається, вже рукою подати, і раптом – каменем докинути, а далі – як із лука дострелити, а ось уже й не з кожної катапульти дістанеш… – Триклята площа! – лаявся необачний гість. – Рідкісний дурень пройде її до середини, не заробивши серцевого нападу! І помилявся. Площу «закляли» не три, не дев’ять, а чотирнадцять разів кращі професоригеоманти, отримавши за це подяку ректорату. На захисти дисертатів, а точніше, на банкети у зв’язку з успішним захистом сюди з’їжджалося десятків зо три екіпажів – усім знаходилося вільне місце для маневру. Наступного року тут збиралися звести пам’ятник Нихону Сивочолу. У співвідношенні 14:1. – Але от що дивує, – сказав Фортунат Цвях своєму другові дитинства Матіасові Кручеку, сидячи з ним у відкритій ресторації «Граніт наук». – Поряд із центральним входом в Універмаг стоїть щитдовідник. Неподалік від трьох чорних ходів теж виставлено щити. Ще один щит – он де він, красень, у ресторації. І скрізь, червоним по жовтому, накреслено правила користування нашою чудесною площею. Плюс три чарівні слова, що їх треба вимовити, якщо квапишся. Чому ніхто з приїжджих ніколи не читає ці правила? – Вони неписьменні, – припустив Кручек, чорніший від хмари. Сьогодні приват-демонолог, найвизначніший теоретик Реттії, був не в гуморі. Схожий на скриню в сурдуті, він загрозливо нависав над столом. Складалося враження, що віко скрині осьось розчахнуть – і на стіл, на венатора, на підлогу ресторації рине сила-силенна мотлоху, небезпечного для здоров’я відвідувачів. – Вони ледачі й недопитливі. І взагалі, як на мене, до нас їздить занадто багато всякого люду. Треба дати пораду Його Величності спорудити на кордонах залізну огорожу. От побачиш, Фарте, життя відразу налагодиться. Матіас допив кухоль темного «Козла», другий за півгодини, і жестом послав служителя по третій. Фортунат, обмежившись одним напівкухлем, несхвально дивився на друга. – Ти забагато п’єш, Матті. Нещаслива любов? Тепер уже можна було так жартувати. Агнеса Кручек померла з пологів близько двадцяти років тому, і горе встигло пригаснути, а згодом стати смутним спогадом. – Нудьга, – коротко кинув Кручек. – Причина? – Недовершеність світу. – Ага, так і запишемо: без причини. – Без причини навіть біс не вплодиться. Фарте, я телепень. Я нездара. Я цілковите й остаточне ніщо. Я нездатен навіть напівемпірично розрахувати дисоціацію корпускули флогістону в синглетному стані. Я – сором держави, і не треба мене переконувати… – Гаразд, – погодився мисливець на демонів. Він теж при здоровому глузді не взявся би за розрахунок дисоціації флогістону. А примхи теоретика, який завжди вередував під час розумового застою, встиг вивчити до дрібниць. – Домовилися. Ти – ніщо. – Сам ти ніщо, – мляво, а головне, поза всякою логікою огризнувся друг дитинства. – Хвала небесам, завтра на світанку я виїду до Брокенгарца. Дорога зцілить мене. І я повернуся оновленим. – Стривай! Матті, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти їдеш до Брокенгарца? – На жаль. Ні, логіка явно уникала Кручека. – Навіщо? Обслуговувати Вальпургіналії?! Жахне видіння відвідало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замість одного з дванадцяти венаторів до Парної Дюжини було запрошено найсумирнішого та найневиннішого приват-демонолога, доцента Універмагу, сфінкса кабінетів і грифона колоквіумів. Треба негайно повідомити, пояснити, відновити статус-кво… – Які ще Вальпургіналії? Служитель приніс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи своє ставлення до Вальпургіналій, і припав до живлющої вологи. Коли він одірвався від пива, його вуса й борода були в піні й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звіра-оракула. – Я їду до Брокенгарца на запрошення місцевої Палати міри й ваги. У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарці схибнулися на еталонізації… – Від чого помер? – Від старості! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатів уже відібрано, залишилося зробити остаточну звірку. У курфюршестві немає фахівців потрібного рівня. Обербургомістр звернувся з проханням у ректорат Універмагу, ректор дав згоду й велів провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, їду я. – Тобі випав жереб? – Я зголосився сам. Хочу розвіятися. Фортунат полегшено зітхнув. Поперше, жодної помилки. Подруге, чотири дні дороги до Брокенгарца будуть куди веселіші, якщо їхати не самому, а в гарному товаристві. – Влаштуємо парубоцьку вечірку? – сміючись, запропонував мисливець на демонів. – Дамо жару? Відомий теоретик, нині – втілення світової скорботи – кивнув. – Влаштуємо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати? – Чому на трьох? – Тому що нас буде троє. Ти, я та головний скарбівничий Реттії. Допивши кухля, вередливий приват-демонолог гепнув ним об стільницю й оголосив підсумок: – Троє в кареті, не рахуючи ескорту. * * * – Отже, – мовив скарбівничий Август Пумпернікель. – Розумію. Доповісте Його Величності: завтра зранку я вирушаю до Брокенгарца. Відпустивши лейб-скорохода, який приніс винятково важливу депешу, він опустився в крісло. Поряд, на ломберному столику, стояла чаша з крижаними скалками та набір лобових пов’язок. Але скарбівничий не поспішав охолоджувати палаючий розум. Крайній засіб підожде. Стан справ бентежив його невизначеністю. Випускник Академії Малого Інспектруму, улюбленець скопціварифметів, він торопів, коли ситуація не дозволяла точно обчислити співвідношення «за» і «проти». Востаннє Пумпернікель наразився на аналогічну проблему в Академії. Завершивши вісімнадцятирічний курс навчання, він вагався, що обрати: почесне оскоплення й кастрацію та місце на кафедрі вищого множення – чи світську кар’єру, яка дозволяє стати рівнею сильним світу цього. Коли тобі нема ще й двадцяти, оскоплення – потужний аргумент. Світська кар’єра перемогла, чисте мистецтво відступило в тінь. На прощання арифмети попередили талановитого вихованця: вагання мають здатність повторюватися, поки одного разу не стануть загрозою цілісному розумові. Саме оскоплення дозволяє приборкати шал пристрастей, звівши життя до насолоди чистою гармонією чисел. – Ти ще повернешся, – казали наставники. Їхня правда – Август Пумпернікель знав це. Наразившись на невизначеність, він ще більше переконувався, наскільки вони мають слушність. Але повертатися до Малого Інспектруму не поспішав. І ось знову королівська депеша. «Августе, любий! – писав Едвард II, відомий дружнім поводженням із вірнопідданими. – Певен, що піклування про благо королівства неабияк стомило тебе. Цим повідомляю, що тобі надано тритижневу відпустку для поновлення сил. Тож сподіваюся, що свій заслужений відпочинок ти проведеш у славнім місті Брокенгарці, з доброї волі сприяючи доцентові Матіасові Кручеку в обчисленні тамтешнього мага-еталона. Поза сумнівами, таке заняття зміцнить тебе ліпше, ніж перебування на водах у Літтерні, де нудьга смертельна, ти вже повір мені. Карета й ескорт із напівдюжини гвардійців чекатимуть тебе завтра на світанку біля твого будинку». І підпис: «З монарховою прихильністю, щиро твій Едвард». Ще був постскриптум: «P.S. Мій вінценосний брат Леопольд, курфюрст Брокенгарцький, при нагоді велів тобі кланятися». Двозначність постскриптуму насторожувала. Ясна річ, скарбівничий при зустрічі навіть без нагадувань поштиво поклонився би курфюрстові Леопольдові. Але суть сумнівів крилася в іншій площині. Август Пумпернікель розумів, що він їде до Брокенгарца. Без варіантів. Він не міг збагнути іншого: хочеться йому туди їхати чи ні? З одного боку, дорога далека. Трясучка в кареті, пил, солоні жарти ескорту. Трактири, заїжджі двори. Їжа, шкідлива для делікатного шлунка. Можливо, нічліг під відкритим небом. Грабіжники, злиденні жебраки, волоцюги. Собаки гавкітливими зграями біжать за екіпажем. Дівки пропонують жирне молоко, немиті ягоди й свої сумнівні послуги. Чотири дні туди, чотири – назад. Більше тижня кошмару. З іншого боку, Брокенгарц. Місцева Палата міри й ваги – в арифметів вона викликала поважний трепет. Еталонізація життя – про неї, розумну та впорядковану, Пумпернікель мав задоволення чути, але жодного разу не стикався безпосередньо. Розрахунок Еталона – нового замість старого, котрий зносився й спочиває на цвинтарі. Те, що еталоном у цьому випадку був маг, лише додавало принадності. Обчислювати приємніше, якщо кількість невідомих прагне до нескінченності. Це знає будь-який арифмет. – Їду, – вголос вимовив скарбівничий. І додав, у пориві натхнення зробивши блискавичний розрахунок: – Їду з радістю, затьмареною на одну третину. CAPUT II де риплять колеса й цокають копита, бряжчить зброя та іржуть коні, заходить мова про гармонію чисел, а там – про найстрашніші жахи, що трапляються на світі Він виявився пророком, цей Август Пумпернікель. Карету й справді трясло. Не минуло й години в дорозі, а скарбівничий уже отримав перший напад «морської» хвороби. Далі накотився другий, третій, шістнадцятий… Так, Пумпернікель обожнював рахувати. Але він і гадки не мав, що його життя буде обтяжене фактами, підрахунок яких додасть проблем. Краще вже овечок при безсонні нумерувати… – Візьміть м’ятну пастилку, – зглянувся на бідолаху Фортунат Цвях. Венатор їхав верхи на гнідому жеребці, співав любовні канцони й почувався чудово. – Кажуть, допомагає. Пастилку скарбівничий узяв. Невдовзі переконався: не все те правда, що кажуть. Снідав він удома: гарячими булочками з маслом та суничним джемом, запиваючи їжу карафкою доброї кави. Обідав – у трактирі біля Ясних Задирок, селища стругальників. Годували тут дешево й сердито. Кров’яна, виходить, юшка з баранини, боби з гострою невідь-чиєю поребниною, редька зі шкварками, яйця зі смальцем. Чорне пиво – рікою. Вечеряв – на заїжджому дворі дядечка Тіма, кульгавого дідугана з викривленим уявленням щодо смачного та здорового харчування. Раки, варені з хроном, найміцніша, аж дим із вух, «хрінівка», свинячі ніжки в тертому хроні; пиріг зі спаржею, пармезаном і хроном, каша з равликів із додаванням молока та гіркого соку, вичавленого з… Уранці наступного дня до «морської» хвороби додалася «ведмежа». – Можу закляття наслати, – запропонував Матіас Кручек, згорбившись у сідлі. Для теоретика, чоловіка дебелого, дібрали кобилу-першеронку, – вона може нести лицаря при повному обладунку. Кінь і вершник дуже були схожі одне на одного, що стало невичерпним джерелом для жартівників із ескорту. У принципі, обидва чарівники могли їхати в кареті. Але не хотіли, лише зрідка забираючись у її нутро – задушливе, курне, вщерть виповнене стражданнями Пумпернікеля. Скарбівничий потай був удячний магам за делікатність. Він ні хвилини не сумнівався, що Цвях із Кручеком караються в сідлах тільки від жалю до ближнього. – Мене бабуся навчила, світла їй пам’ять, вона знахаркою була. Так от – дещо пам’ятаю. А якщо помилюся – не смертельно. Вас і так несе, мов по купинах… – Дякую, не треба, – відмовився скарбівничий. І не стримавшись, запитав: – Пане Кручек, даруйте мою цікавість… От ви – відома людина, маг вищої кваліфікації. І раптом: бабуся, древні рецепти! Порівняно з вашими прогресивними методами… – Наївна ви людина! – замість друга дитинства, що помчав уперед, відповів мисливець на демонів. – Кваліфікація! «Конвергентний динамікум чудес» редагувати – це так, кваліфікація. Злісного люцифуга на нижніх ярусах геєни переслідувати – кваліфікація. А біщику, чи пронос, угамувати – то вже певніше по-давнішому, до бабусі! Гвардійці ескорту дружно заіржали, налякавши коней. Від самого початку вояки доп’яли Пумпернікеля своєю безпосередністю та розвиненим почуттям гумору. Вони підспівували венаторові, урізноманітнюючи канцони кепсько заримованими епізодами з особистого життя. Вони втішали меланхолійного теоретика, знаючи всього один спосіб боротьби з нудьгою, – і самі дружно втішалися за компанію. Вони вголос коментували часті зупинки та бігання скарбівничого зза кущі на узбіччі. Вони, мерзотники, навіть робили ставки: «море» чи «ведмідь»? Передаваний із рук у руки, виграш знущально подзенькував. Капрал, а він мав честь командувати ескортом, який дав собі волю, без суперечки погоджувався уговкати підлеглих. Він вислуховував прохання скарбівничого й зі старанністю досвідченого служаки уточнював: що саме заборонити? Співати хором із паном венатором? Чи співати можна, але не про жінок? Чи про жінок, але романтичніше? Єсть відставити про пісні! Що ще? Заборонити образливі коментарі? І жестикуляцію на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парі? Виконаємо. Чи парі залишити, але не на гроші? Обмежити розмір ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети? Що? Не пити стільки горілки? Не дихати у вікно перегаром? Ви звір, пане… Пумпернікель проганяв капрала геть і втішався квадратними рівняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академії Малого Інспектруму, припустився ганебної похибки в розрахунках. Втіха від подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втіха?! Ох ти, рахівнику… Неминучий жах поїздки, пом’якшений дбайливістю магів на одну дванадцяту! Ага, от і нічліг під відкритим небом. Приїхали. * * * За пагорбами протягся південний кордон Брокенгарцького курфюршества. Приблизно там само, якщо вірити очам, сідало сонце. Здавалося, велетень Прессікаель, блукаючи, ліг відпочити й перекинув келих із вином. Густий багрянець, наскрізь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраєм, щоб незабаром стекти у володіння Нижньої Мами. Серпик молодого місяця, білястий і боязкий, дерся на вершини дубівветеранів, рятуючись від кривавої повені. Вітер ніс прохолоду, – він летів на мереживних крилах від вигину Вестфалиці – ріки невеличкої, з численними перекатами, але щедрої на червону рибу-горбунку. Співали птахи. Тріскотіли цвіркуни. Мовчали гвардійці. – Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологові, потай хитнувши головою убік скарбівничого. – Ладен побитися об заклад – він щасливий! Венатор не помилився. І справді, якби хтось сказав – та хоч і сам Едвард II! – Августові Пумпернікелю, що настане день, коли він забуде про невигоди дороги… Скарбівничий розсміявся би невдасі-віщувальникові у вічі. А оце зараз терзався би тим необачним сміхом та докорами сумління. Забувши про муку стомленого черева й натовчені сідниці, дихаючи на повні груди, він сидів біля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полі, нітрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зірки: гілчасті, гранчасті, блискотливі… Зірок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.   – Небес відкрилась глибина, І зорі сяють в ній довіку, — Немає тій глибині дна Й зіркам ясним немає ліку.   Фортунат наблизився до Пумпернікеля, на ходу цитуючи куплет із раннього Меморандуму: – Зіркам, юначе, немає ліку, а глибині – дна… – Як це – ліку немає? – не відводячи погляду від неба, здивувався скарбівничий. Уперше стало ясно, що він, по суті, ще дуже молодий. – У цю мить, не зійти нам із цього місця, добре видно дві тисячі чотириста тридцять вісім зірок. Плюсмінус три зірки. Думаю, коли припусти наявність похибки на видимий астрал, на природні явища, які заважають вільному огляду, а також узяти до уваги, що більша половина видимих наших діамантів перебуває нижче обрію, і ми не можемо споглядати всю компанію одночасно… Він на мить замислився, наморщив чоло. – Вісім тисяч чотириста сімдесят дев’ять зірок! – вигукнув скарбівничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях… Радісний, піднесений і сяючий Август Пумпернікель підхопився. – Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зіркам у вічі! Я певен, що тоді їхня кількість, доступна посиленому магією зору, досягне… Ще мить роздумів. – Сімдесяти секстиліонів! О, дожити б! Мисливець на демонів не спромігся на відповідь. Будьяке слово пролунало би блюзнірством і руйнувало б захоплення – таємниче, високе, недоступне простому магові вищої кваліфікації. Сімдесят секстиліонів? Він, який не боявся зустрічей із буйними дітьми Нижньої Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, він здригнувся від двох слів, що означали нечувану кількість. – Зірок без ліку, глибині – дна, – глузливо проспівав скарбівничий, демонструючи цілком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примітивного обчислення? – Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов другові на допомогу. – Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орієнтувальник? – Поет. Штабс-секретар Ложі Силаботоніків, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, між іншим, піїт… Пумпернікель бридливо наморщив брови: – Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезія – жалюгідна подоба арифметики! Найпростіша числова основа: ямб, дактиль, трибрахій… тьху ти, як пак його?.. амфібрахій! У нас в академії говорили: в поети йдуть ті, кому не вистачило уяви для математики! Він узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити! І раптом скис. Сів на колишнє місце, згорбився, накинув на плечі вовняний плед. Немов піднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зірки. – Добродії, вам буває страшно? На щастя, хоробрі гвардійці були заклопотані власними справами. Інакше вони неодмінно поцінували би дивовижність Пумпернікелевої репліки. Чи буває нам страшно? Хіба страх буває? Страх накочує, приходить, охоплює… Обидва маги кивнули без коментарів. Так, мовляв, буває. – Безпричинний? Ірреальний? – Усілякий, – відповіли маги. – Але такий, що страшнішого не буває? – Такий – теж. Скарбівничий зітхнув із полегшенням. – А я думав, що це тільки в мене… Хочете, розповім? * * * Смутна повість Августа Пумпернікеля, розказана плутано тихим голосом при беззаперечному співчутті всіх слухачів У всьому минулому винуваті зірки. Уперше жахливий сон наснився Августові Пумпернікелю за рік до закінчення Академії. Готуючись до іспиту з теорії небезпечних наближень, він настільки поринув у медитацію, що не помітив, як заснув. І перше, що побачив юнак у тім сні, були зірки. Він перебував у приміщенні без даху. Зоряний пил безборонно сипався в зал, де арифмети: скопці, керівники кафедр і студіозусивипускники – насолоджувалися гармонією чисел. О, тут панував справжній бенкет розуму! Відкинувшись у застелених килимами ложах, упавши на волохаті звірині шкури, часом освіжаючи себе яблуками та збадьорюючись вином, товариство дозволяло собі найвишуканіші у світі задоволення.   Одні шалено бавилися скалярними й векторними величинами. Другі, впавши в екстаз, віддавалися стохастичній апроксимації. Треті, регочучи, мінімізували функціонал середнього ризику. Декотрі ретельно користувалися інтерполяційними поліномами, інші – вирощували дерева рішень, в усій їхній просторовій і тимчасовій складності. Словом, снився рай. Мовчазні служники снували поміж ложами, розносячи досконало білий папір, жовтуватий пергамент і кремовий папірус із цукрового очерету. Від чорнильницьневиливайок млосно пахло розарієм, скрипіли пера, записувалися формули й рівняння, яким ще не було рівних, – корінь добували з усього сущого, чудовий квадратний корінь, чий смак солодкий до млості, а плоди ароматні! І раптом зоряний пил над головами перетворився на руку велетня. Волохата, могутня рука опускалася дедалі нижче. Було добре видно, як виграють атлетичні м’язи, бугруються під шкірою. Густо поросле волоссям передпліччя могло розчавити всіх, що зібралися. У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото. – О! – злякано вигукнув юнак. – О! – заволали згодні з Пумпернікелем бенкетуючі. Але то був ще не найстрашніший жах. У міру того, як наближалася каральна десниця, стіни залу почали мінятися. Ще мить тому були всуціль списані цифрами, сполученими знаками множення та ділення, чисельниками й знаменниками – картина, кращої за яку годі й шукати в межах освоєного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стіни смоляними патьоками. Згасли світильники. Засичали ґноти в лампадах. Крізь непроглядну темінь – лише зірки мерехтіли над головами та світилася крейда в дивовижній руці! – арифмети тремтіли, з’юрмившись у центрі зали. Вони прагли ввійти в заспокійливу медитацію, бо помічали, що найпростіші формули їм більше не підвладні. Плюс збився, мінус затинався, а за дужки не вдавалося винести навіть сміття з хати. Ділення на нуль! – і то не викликало колишньої огиди. Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стінах. На кожній заяріло по троє слів: палаючих, пломінких. Август Пумпернікель не знав мови, у лоні якої народилися ці слова, але зміст їхній був йому безперечно ясний. Більше нічого рахувати. Більше нема чого обчислювати. Більше ні до чого додавати й віднімати, множити й ділити, бо шлях від умови до розв’язку пройдено відтепер та навіки, а нових шляхів нікому прокладати. Підсумок підбито. – О! От і все, що залишилося від гармонії. Стогін переляканих істот. Юнак тремтів, благаючи смерті. Йому здавалося, що він потрапив на останні сторінки підручника, туди, де чекають безжальні вбивці – відповіді на питання, і страшнішого фіналу він не міг придумати. Слова на стінах догоріли й погасли. Лише ворушилася над головою рука велетня. * * * – Я прокинувся від холодного поту, панове. Скарбівничий узяв із рук гвардійця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч із собою і взяв чашу з вином. Зазвичай помірний, він одним духом випив півкелиха й лише після цього звів очі на співрозмовників. Ні, маги не сміялися. Пумпернікель був вельми вдячний їм за це. – Декому я розповів про той сон, – хлопець утяг голову в плечі, немовби в темному піднебессі вже намітився контур велетенської долоні. – Дехто зрозумів, дехто приховав посмішку або знизав плечима. Що ж, кожному своє. Додам тільки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка підбиває підсумок. Перший, але не останній. Незабаром я помітив: якщо розповісти про видіння кому-небудь, воно втікає від мене. Спасибі, сьогодні я матиму спокійну ніч. Знайомий гвардієць приніс ще дві миски й стосик коржів. Потім вояк повернувся до ескорту біля багаття, і його хрипкий баритон приєднався до виспівування хором пісеньки «Миленька С’ю». – Скільки вам тоді було років? – запитав мисливець на демонів. – Вісімнадцять. – На п’ять років старший за мене… – У якому розумінні? Венатор посміхнувся. – У розумінні дня зустрічі з великим страхом. Мені було тринадцять… Певен, мій страх такий самий смішний, як і ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плічопліч: смішне та страшне. Ми просто вдаємо, що розрізняємо їх, цих братівблизнюків. – Ти нічого мені про це не розповідав! – зауважив Матіас Кручек, наминаючи печеню. – А я, між іншим, твій друг дитинства! – Що тут розповідати?.. Втім, гаразд. Слухай. Спогади Фортуната Цвяха, викладені зі стриманою іронією – найкращим захистом від страхіть дитинства Три роки навчання в найкращого у світі венатора – це огого! Уважай, диплом з відзнакою – в кишені. Час – до діла. Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цілковито відповів своєму прізвиську. Адже є такі люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всіх інферналів, ні доброго, ні лихого, ні нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливої потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цілком говіркий. Зате з учнем… День народження тринадцятилітній учень зустрів, як звичайно, – серед тиші й на самоті: стирав пил із товстелезних гримуарів, мив закіптюжені реторти, полірував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубів одскакувала, чинну класифікацію демонів за Триєру-Лапфурделем: – Дев’ятий чин – спокусники й злозичливці; восьмий чин – обвинувачі та спостерігачі, сьомий чин – сіячі розбратів; шостий чин – посудини беззаконня… Ні, посудини – це третій! А шостий… Лжечудодії? Карателі? А, згадав: шостий чин – повітровладці, що напроваджують заразу! Попереду бовваніли ще три класифікації – планетарна, за родом занять та за ділянками впливу. Слово честі, хотілося взяти за чемери мудрих класифікаторів, які живого демона, мабуть, й у вічі не бачили – та надавати їм, як слід, ще й коліном під зад на остаток! Ми – мисливці чи жалюгідні зубряки? Слід зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тільки самохідні опудала в залі для навчальних поєдинків. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень… «І коли був малим, – підказала пам’ять. – Пам’ятаєш, ти сидів на огорожі, Матті ховався за кущем жасмину, а купа фіолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’єра Шумка? Ти тоді ані краплі не злякався». А зараз – і поготів, відповів на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» із рукава, шістнадцяте закляття Вінера в контроктаві… Голос, щоправда, тільки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобілізація ресурсів – і півень басом закукурікає! Лівою рукою – помах Трьох Лекал, із краплинним скиданням… Захопившись, він зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немає вдома, юнак забубонів уголос класифікацію за ділянками впливу: – Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агаліарепти; таємниці – піфони й делепітори… «Доведи! – пам’ять поступилася місцем гордині. У внутрішньому голосі почувся дзенькіт металу й грім овацій. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, він тільки й чекає, коли ж я нарешті зроблю це самотужки. А що? Я б на його місці поводився точнісінько так само. На словах забороняв би навіть до опудала зайвий раз підходити, а на ділі – випробовував учня бездіяльністю. Перевіряв би: маруда чи путній чоловік? Буду слухняний – впродовж усього життя поліруватиму жезли…» О, солодке видиво! Тихий, покірний, мов ягнятко, делепітор у путах уклоняється вчителеві, котрий повернувся, – і розповідає, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цілком заслужив на заохочення. О, спокуса серця! Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках. – Інгредієнти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яниці… П’ять хвилин – і все було зібрано якнайкращим чином. – Захист за Нексусом: пентаграма з відтятими другим і п’ятим променями, три німбус-смолоскипи, коло з морської солі, товчений нефрит, бубонці До Юрга… Ще п’ять хвилин – на установку захисту. «А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася підленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобі, мисливцю!» – Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволі починало проникати крізь оболонки світу. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кілґен… Тріщина розітнула повітря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипів. Зеленавий димок став схожий на рідке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелі. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькіт бубонців став гучніший – тепер він голкою вгвинчувався в мозок. Розширившись, тріщина перетворилася на вузький портал. У глибині, серцем у рані, пульсувала геєна. А посеред пастки стояв… О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нізащо не зумів би впоратися. – Я так і думав, – тужно прорік викликаний, копнувши ногою найближчий німбус-смолоскип. – Сіль, бубонці, самохід… Захист за Нексусом – відмінно. Виклик за Мерлем – задовільно. Поведінка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолітка, по філейних частинах… Риторичне запитання. Зрозуміло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домі стоїть діжка з ропою та лозини, вимочені саме для таких випадків. * * * – Звідки ж я знав, – розвів руками венатор, коли слухачі відреготалися, – що Гарпагон усі виклики з дому замкнув на собі? Бар’єр «Сім лих», із «тріскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вічного Мандрівця – один біс… Ні, теперто я його розумію. А тоді… Він мені сідниці так розмалював – куди тому художникові Пельцлеру! Тиждень спав на животі! Скарбівничий подався вперед: – А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника? Крива посмішка послужила йому відповіддю. – Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові… Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем. Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався. – Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині… Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно. – Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж? – У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла. Венатор зітхнув. – Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон. Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів. – Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове. Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами. CAPUT III у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків – Ідилія, – резюмував Кручек. Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів… Скарбівничий повчально підняв палець. – Гармонія – в доцільності й порядку. – Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються… Зранку великий теоретик був не в гуморі. Нудьга діймала. – Ти несправедливий до Брокенгарца, друже мій, – захистив ідилію Фортунат Цвях. – Я тут бував, а ти – ні. Незабаром сам зможеш переконатися… – Тут немає стічних канав? І клопів у готелях? – Побачиш, – загадково посміхнувся венатор. Він спішився, передав поводи гвардійцеві й, крекчучи, поліз у карету. – Авжеж, неодмінно, – буркнув доцент, явно неохоче простуючи за другом. Складалося враження, що на Кручека напала буркотливість, немов перекинулася вночі від Августа Пумпернікеля. Бо скарбівничий, навпаки, збадьорився духом, перестав повсякчас ремствувати на незручності, а сяяв, як новенький бінар. Через півгодини вони під’їхали до міських воріт. На варті стояли четверо стражників: кіраси поверх яскраво-червоних мундирів, шоломи, начищені до нестерпного блиску, в руках – важенні бердиші, схожі на столові ножі зі сервізу велетнів. Очолював стражів хвацький сержант. Від підлеглих його відрізняв начальницький вигляд, довгий палаш та кошіль із гербом Брокенгарца, причеплений до пояса. Дивина! – сержант умів читати. За п’ять хвилин він вивчив вірчі грамоти приїжджих і оповістив, що «особи, які прибули на особисте запрошення курфюрста або на прохання магістрату, від в’їзного мита звільняються». Обличчя головного скарбівничого Реттії осяяла щаслива усмішка. Порядок і доцільність! – Але охорона у вас того… перевищує, – не забарився додати сержант. – Згідно з в’їзним едиктом, параграф шостий. Капрале! Накажіть ескортові спішитися та пройти реєстрацію. Спочатку на ваги, а потім повідомите панові переписувачеві звання, вислугу років і якою зброєю володієте. Якщо є нагороди – повний перелік. Капрал зашарівся, як помідор на грядці. Колір його лиця стрімко наближався до кольору стражницьких мундирів. Вояк без вагань вирішив, що з нього кепкують. Але сержант і гадки не мав жартувати. Стражники розступилися, і позаду них біля воріт постали ваги. На таких звичаєм зважують збіжжя та худобу. Над вагами стирчала мірча шкала з ковзною перетинкою. Поряд за столиком чекав переписувач у ліловому каптані, розкривши товстелезний гросбух та вмочивши в чорнильницю перо. Біля чорнильниці стояв бронзовий слоїчок із запасним пір’ям. – Виконуйте, капрале, – висунувся Пумпернікель у віконце карети. – Порядку треба дотримуватися! Зціпивши зуби, капрал спішився. Трохи повагавшись, гвардійці рушили за командиром. Закипіла робота. Один зі стражників спритно працював із вагами, другий лунко клацав перетинкою по шоломах реттійців, заміряючи ріст, – обидва повідомляли результат переписувачеві, що заносив дані в гросбух. Після чого починався допит: – Ваше звання, шановний? Скільки років служимо? Нагороди, грамоти, іменна зброя? Тееек, ясненько. Нульдев’ять еталончика. Попрошу наступного… Заволодівши другим пером, сержант робив позначки в окремому зошиті, при цьому він морщив чоло й зосереджено ворушив губами. Фортунат Цвях, який уже мав задоволення відвідувати Брокенгарц, спостерігав за процедурою з вікна карети. Венатор був ледачий і добросердий, як ситий удав, що вже нікуди не квапиться. Головний скарбівничий не приховував розчулення. Він мружився від задоволення, цмокав язиком і бурмотав: – Взірець! Взірець для наслідування! Точність і скрупульозність, скрупульозність і точність. Ох, які молодці!.. До речі, добродії, – звернувся він до супутників, – ви помітили, що від сержанта не одгонить перегаром? Згадайте наших орлів! Та від них же за лігу тхне! А цей, можна сказати, пахне… – Тютюном, – похмуро закінчив Кручек. – Не люблю тютюну. А гарне вино – люблю. І взагалі, чого вони дурнею займаються? Скажіть їм, що ми заплатимо, скільки треба – та й по всьому. Пумпернікель сплеснув руками. – Як ви не розумієте?! А ще теоретик! Вони роблять підрахунок! Визначають розмір мита з нашої охорони. Строго за законом! Хіба це не прекрасно?! – А від стражника, – додав мисливець на демонів, – пахне не тютюном, а тютюновою ароматичною водою. Наймодніша подія цього року. Якщо тутешні сержанти стежать за модою, я можу це лише вітати. – Ще б ти не вітав! Ти й сам чадиш, як вулкан! – Між іншим, Меліс подобається, – трохи образився Фортунат. Кручек замовк: критикувати смаки колишньої відьми він не наважувався. – Зважено, обміряно, підраховано! – сержант постав біля відчинених дверей екіпажа. – Згідно з прейскурантом магістрату – два гривнінги й три пфеньги. Венатор насупився. – У реттійських бінарах, значить… ее… – Один бінар і шість монів, – в один голос відповіли сержант і Август Пумпернікель. – О, ви знаєте курс? – травневою трояндою розквітнув скарбівничий. – Мої вітання, офіцере! Хотів би, щоб усі наші військові… – Мені належить знати за обов’язком служби! Сержант був улещений, але намагався не подати виду. – Певен, вас чекає незабарне підвищення! – Ваші слова та Вічному Мандрівцеві у вуха! – сержант узяв два бінари й відрахував здачу: аж до копійчаного дріб’язку. – Ласкаво просимо до славного міста Брокенгарца! Дорогу до готелю знаєте? – Знаємо! – безтурботно махнув рукою Фортунат. – Прямо, прямо й ще раз прямо. У вас тут і захочеш, та не заблукаєш! Із цими словами вони в’їхали в місто. * * * До готелю «Дракон і Лілія», де їм забронювали місця, справді довелося їхати «прямо, прямо й ще раз прямо». Венатор анітрохи не погрішив проти істини. Минувши вулицю Зростання, реттійці досягли мети через три квартали від центральної площі. При вході до готелю, як виправдання назви, красувалася розфарбована малярем дута карбівка. Добродушний дракон, підперши голову однією лапою, в другій тримав чудесну лілію, з насолодою вдихаючи аромат квітки. З драконових ніздрів в’юнився димок. На шиї в нього висіла позолочена медаль. На медалі було вибито цифри: 3,7. Гості принюхалися: пахнуло ліліями! Слово честі! І не якимись там, а цілком конкретними, «дангопейськими тигровими». Зовні готель мав пристойний вигляд. Триповерховий будинок темнорожевого туфу, кутові еркери, балкони другоготретього поверхів. На вікнах – чисті фіранки. Парадні сходи ретельно підметені, праворуч і ліворуч від дверей – декоративні карликові дуби в діжках. На дверях – табличка трьома мовами, реттійською в тому числі: «Є вільні номери». І сяючий дзвоничок із крученим шнуром, за який так і хочеться смикнути. – Прибули, – повідомив Фортунат очевидне, вибираючись із карети. – Капрале, дякуємо за охорону в дорозі. У місті нам опіка буде зайва. Скарбівничий не забарився втрутитися: – Але супроводжуватимете нас у зворотну путь через чотири дні, разом із сьогоднішнім. Поки що можете відпочивати. Мені повідомили, що вам слід зупинитися… – У «Вірних друзях», – докінчив за нього капрал. – Готель для військових. Знати б ще, де він розташований… Капрал очікувально дивився на венатора – єдиного, хто вже бував у Брокенгарці. Однак мисливець на демонів лише розвів руками. Мелодійно пролунав дзвінок. – Це неподалік, добродії військові! По вулиці Зростання за два квартали звідси назад – і праворуч. На третім перехресті побачите вивіску «Вірних друзів». Готель на розі, не заблукаєте! На сходах з’явився портьє – напомаджений, рожевощокий, у бежевій лівреї з блідо-золотавою оздобою та в кавового кольору панталонах. Портьє був сама люб’язність і привітність. – Дякую, – кивнув капрал і погарцював на чолі ескорту. – Чотири дні, не забудьте! – гукнув навздогінці Август Пумпернікель. Фортунат Цвях поморщився. Ні до чого стільки разів нагадувати про час повернення. Навіть не маючи лихого ока чи шпетної косуватості. Почує відома Синя Дама – і все піде шкереберть. Траплялося таке… Тільки Матіаса Кручека здивувала незвична поведінка портьє. Чому він так охоче пояснював дорогу в чужий готель? Навіть не спробував умовити гвардійців зупинитися в «Драконі й Лілії»? А що, якби погодилися? Додаткові постояльці, закладові прибуток… – Наскільки я розумію, майстер Цвях, майстер Кручек і пан Пумпернікель? – звернувся портьє до гостей. – Щасливий з вашої візитації, добродії! Айн момент: я покличу слуг. Вони візьмуть ваш багаж і покажуть візникам, де стоять екіпажі. Багаж магів був забезпечений «самошвидкими клеймами». Але навіщо даремно витрачати ману, закладену в клейма, коли є носії, а їхні послуги входять у вартість проживання? – Шановний! Що означає цифра три і сім на вивісці готелю? – поцікавився Кручек у портьє, коли той повернувся, супроводжуваний трійцею старанних здорованів. – Три цілих, сім десятих еталона готелю. Сертифікат Палати міри і ваги. Підтвердження Гільдії Готельєрів у наявності. Можете ознайомитися: папери висять у холі, під склом.   – У вас усі готелі сертифікуються? – звів брову Кручек. – Певна річ! Готелі, крамниці, пральні… Це основа життя й процвітання Брокенгарца. Приміром, готель для військових – півтора еталона. А в нас – три і сім, представницький клас! – Прекрасна система! – втрутився скарбівничий, ступаючи вслід за портьє до холу. – І які критерії еталона, приміром, для готелю? Що відповідає стандартній одиниці? – Я б охоче перелічив, але на це піде багато часу. З вашого дозволу, я спочатку хотів би залагодити всі формальності з поселенням. У своїх апартаментах ви знайдете довідник «Еталонні стандарти Брокенгарцького курфюршества». У будь-якім готелі від двох еталонів і вище такий довідник є в кожному номері. – Доволі завбачливо! З кожною хвилиною мені дедалі більше подобається ваше місто. – Я радий, пане Пумпернікель! – А ванни в номерах є? – поцікавився приват-демонолог. – Звичайно! У будь-якім готелі від трьох еталонів… Бажаєте освіжитися з дороги? – Бажаю! – Ваш номер двадцять третій. Прошу записатися в книзі. Карле! Приготуй ванну в двадцять третьому!.. * * * Поки рудовусий здоровань Карл, делікатно причинивши двері до покоїв, наповнював мідну ванну гарячою водою, Кручек устиг розкласти немудрецьку поклажу й вивчити номер. З особливою старанністю він оглянув матрац і постільну білизну – пошукав клопів. Однак не виявив навіть слідів тих кровожерливих розбійників. Характерного запаху теж не було. Свіжа накрохмалена білизна аж сяяла і пахла розмарином. Роззирнувшись наостанок, приват-демонолог запізно помітив над входом рунований кругляк цимексморта. Під амулетом висів аркушсертифікат. Як і напис «Є вільні номери» – трьома мовами. «Cimexmort („Клопомор“). Оберіг, що охороняє помешкання від клопів, тарганів, жигалиць-сисунок, мокриць та сколопендр. Від летючих комах не захищає. Амулет постійної дії, гарантований строк використання – не менше 85 років. Дата виготовлення – …» Свіжий. І трьох років немає – оцінив доцент. "…з натуральних природних компонентів: порошок сушеного снулля (тип «інкубоніс»), кора дуба товчена, сірка вулканічна, пилок хрестоцвіту восьмилистого, екстракт lacrimosa vulgaris. Залито смолою гірської пінії з додаванням соку молочайника. Амулет рунований Аскольдом Граппом, магістром Високої Науки, 1,8 еталона. Не дає побічних магічних ефектів, нешкідливий для людей і свійських тварин. 1,2 еталона захисного артефакта постійної дії I категорії». До речі, щодо еталонів! Портьє казав… Довідник – монументальний фоліант у сап’яновій оправі – лежав на столику пантерного дерева біля вікна. Плямистий стіл із лапами леопарда не дуже гармоніював із обстановкою номера, виконаною в пастельних тонах. Але приват-демонолога не хвилювала естетика інтер’єра. Так, Матіас Кручек чув про дивні порядки, що панують тут. Зрештою, він сам прибув сюди для допомоги у відомих вимірах. Але теоретик ніяк не припускав, що буквально все життя цієї малюсінької держави… Судячи з розділів довідника, еталонізації в Брокенгарці підлягав будь-який дріб’язок. Готелі, крамниці й пральні, згадані портьє. Майстерні, стайні, млини, комори, причали, карети… Люди-фахівці: золотар та ювелір, кельнер і бургомістр. Рухоме й нерухоме майно. Предмети розкоші й начиння. Послуги дівиць відповідної поведінки та праця ката. В обов’язковому порядку. Кожному цвіркунові – свій еталон. «Якщо тільки фоліант – не витвір старанно продуманої містифікації!» Останню думку Кручек відкинув відразу. Інакше доводилося б припустити, що все населення Брокенгарца задіяне у змові та ошуканні довірливих прибульців. І довідник написаний саме задля розіграшу постояльців «Дракона й Лілії». – Ваша ванна готова, пане Кручек. * * * Палата міри й ваги розташовувалася на центральній площі, неподалік від ратуші. Кручек із Пумпернікелем вирушили туди пішки. З Фортунатом приват-демонолог домовився зустрітися ближче до вечора у таверні «Замурзаний Фріц». Цвях у місті мав свої справи, тож стежки давніх друзів на деякий час розійшлися. Головний скарбівничий причепурився: каптан піскового кольору, оздоблений карунками, Орден Дбайливості I ступеня, панталони з бантами, черевики з позолоченими пряжками. Картину довершували легка тростинка та валіза з телячої шкіри. Кручек змушений був віддати належне парубкові, якому вдалося поєднати елегантність столичного франта з офіційною статечністю. Скарбівничий видивлявся обабіч, примічаючи надвірні бляхи, таблички та вивіски з вибитими на них цифрами. Він мружився, мов ситий кіт, і швидко робив подумки якісь обчислення. Хлопець теж устиг ознайомитися з довідником і неодмінно прихопив би його з собою, якби не його неабияка вага. – І зважте, – натхненно і вже втретє за п’ять хвилин повідомляв Пумпернікель, – що у вихідних даних значилося: «Книга відповідає сім та три еталона довідкового посібника»! Чудово! Неможливість щомиті зазирати в таку чудову працю – навіть це не затьмарювало гарного настрою Августа Пумпернікеля. З усього видно, він був щасливий. «Я потрапив у рай!» – промовляли його очі. В особливий рай для арифметів і скарбівничих. «Можливо, щастя передається, – міркував Кручек. – Якщо так, то добре…» Він дивувався, ніде не помічаючи жодної стічної канави. Характерного запаху нечистот не відчувалося. Схоже, місто було оснащене системою підземних стоків, куди зокрема йшла завбачливо прикрита зливна труба, виявлена у ванній кімнаті. Поряд із трубою стояла нічна ваза: про запас. Але нудьга відступила. І не тільки тому, що не було клопів та працювала каналізація. Поки Матіас Кручек ніжився в теплій воді, він несподівано для себе самого сформулював бездоганне спростування другого постулату Родкліфа Твердині, покладеного в підмурівок теорії висхідного розвитку некорінних інферналів. Це означало кінець двомісячній апатії та розумового застою. Свіжі ідеї вже роїлися працьовитими бджолами та несли нектар фактів і пилок міркувань у грандіозні вулики наукових концепцій. Спростування другого постулату неминуче вело до перетворення теорії висхідного розвитку на теорію розвитку циклічного, що, у свою чергу… «Вдало я опинився в Брокенгарці, – подумав Кручек, прямуючи до Палати міри та ваги. – На Вальпургіналії збирається сила-силенна некорінних інферналів. І я зможу знайти незаперечні підтвердження своєї теорії…» * * * Ознайомившись із паперами реттійців, змінний розпорядник Палати одразу ж провів їх до зали Піднесених Вимірів. Здобувачі на звання мага-еталона вже чекали. Білявий молодикчаклун, гладкий волхвачендарій, схожий на дикого шкарбуна з вусами-іклами; сором’язливо посміхався коротуннекромант у квітчастій робі; розмовляли про щось лайливий маг, жовчний і сухий, зі статечним душком-малефиком… На довгому столі в зразковому порядку були виставлені прилади. Руновані пробірки для проб крові. Шеренга небитких колб Стефануса з укладеними всередині лярвамидегустаторами. Ауропробник на триногому штативі, з обертовим барабаном змінних реторт. І, немов полководець над військами, вишикуваними на плацу, – дилигентивний манометр. Підрахувати загальну манафактуру кожного зі здобувачів міг би будь-який дипломований маг. Однак при розрахунках еталона була потрібна неймовірна точність, і манометр був незамінний. Корпусом приладу служив череп морського змія, надійно захищаючи тонку «начинку» від випадкових зовнішніх впливів. Крім того, череп із гілчастим гребенем та кістковим «нашийником» відповідав за функцію повідомлення результатів. Усередині цього разючого вмістилища жила колонія ефірних інсектоїдів, загорнутих у «серпанок стабільності». Тільки-но до очниць манометра доторкалася людина або інша істота, що володіє запасом мани, інсектоїди враз відгукувалися. Чим сильніший чарівник прикладав долоні до двох із шести очниць, тим сильніше збуджувалася колонія. Від серпанкового кокона, який утримував колонію, до внутрішніх стінок черепа тяглися еластичні джгутики й передавали вібрації. Перетворювальні ланцюжки рун давали хід інвокаційним мембранам, і кістяна «голова» уголос повідомляла рівень мани випробуваного з точністю до восьмого знака після коми. Приблизно так Кручек пояснив дію манометра цікавому скарбівничому. Ряд нюансів, стомливих для тих, хто непосвячений у Високу Науку, він опустив. Із вдячністю вислухавши пояснення, Август Пумпернікель почав прискіпливо вивчати акуратні стоси розкреслених бланків і незаповнених таблиць. Із цим належало працювати саме йому. – З методикою попереднього обчислення даних ви знайомі? – До дрібниць, – кивнув Пумпернікель. – Чи не потрібна вам допомога переписувача? – поцікавився магмедикус. До його обов’язків належало взяття проб крові в здобувачів та швидке загоєння порізів. – Дякую вам, я сам. У своїх записах мені легше буде розібратися. – Тоді починаємо, добродії. Перший здобувач, білявий молодик, підійшов до манометра й поклав тремтячі долоні на очниці. Усередині приладу почався рух. – Нуль цілих і шістдесят два мільйони двісті тридцять чотири тисячі триста сімдесят сім мільярдних декасингеля за шкалою Кірхмайєра, – доповів череп. Чаклун засмучено зітхнув. Утім, шанси в нього ще не вичерпалися. CAPUT IV де Август Пумпернікель із жахом розуміє, яка заварюється каша довкола нього; маги й скарбівничий збираються в «Замурзаному Фріці», де стають свідками запеклої дуелі, і нарешті розкривається лиховісна таємниця XIII Вальпургіналій – О! А це у вас що? – Інтегральна формула розрахунку динаміки нагромадження мани. З урахуванням поправних коефіцієнтів. Кручек сьорбнув ковток пива й скосив очі на скарбівничого. Захопившись обчисленнями, Пумпернікель забув про свій кухоль, – він з головою зануривсь у вивчення врученого йому пергаменту. Раптом парубійко зайшовся реготом. – Вам моя методика здається смішною? – образився доцент. – Та ні ж! Я не розуміюся на магії, але з математичної точки зору ваша методика чудова! Вона дає змогу домогтися значно більшої точності, ніж стара. У вашій особі помер великий арифмет! – Дякую, – сухо озвався Кручек. – Зате, кажуть, народився непоганий теоретик Високої Науки. Але що ж тоді викликало у вас напад веселощів, пане? – Формула! Подивіться самі! Дуже потішно вийшло. Ні, там усе правильно! Просто смішно… Приватдемонолог у свою чергу схилився над пергаментом, уважно вивчив власну формулу – й раптом голосно до непристойності хрокнув. – Ваша правда, пане! Ви абсолютно праві. А якщо провести зворотне перетворення… Ха-ха-ха! Двоє чоловіків реготали до сліз. Пумпернікель навіть пиво розілляв – на щастя, не на пергамент. – Дурниця, – махнув рукою Кручек, утираючи сльози. – Ще замовимо. – Ви помітили, що в них пиво одного виду за різною ціною? – Справді? Десь отут я бачив аспідну дошку… Так і є, на дошці, біля входу в аустерію, крейдою було написане: ПИВО: «Бургбір» (світл.), 1,0 – 1,5 пфеньги за пінту. «Бургбір» (світл.), 1,5 – 2 пфеньги за пінту. «Бургбір» (світл.), 2,2 – 3 пфеньги за пінту. «Кров Нижньої Мами» (темн.), 1,3 – 2 пфеньги за пінту. «Кров Нижньої Мами» (темн.), 2,4 – 3,5 пфеньги за пінту. «Кров Нижньої Мами» (темн.), 3,0 – 4,5 пфеньги за пінту. «Оксамитова смола» (портер), 3,8 – 1 гривнінг за пінту. – Агов, люб’язний, – скарбівничий ляснув пальцями, підкликаючи кельнера. – Слухаю, добродії! Кельнер вихопився, мов джин із розкоркованої пляшки. Поверх зеленого фартуха в нього красувалася бляха із цифрами: 1,8. – А скажино, люб’язний… У чому, приміром, різниця між «Кров’ю Нижньої Мами» за три з половиною пфеньги та за чотири з половиною? – Охоче поясню! Перше пиво зварено в броварні Якоба Штеєра, і в ньому два й чотири десятих еталона. Друге – із броварні Клауса Хольне. У ньому 3 еталони. – Вони відрізняються на смак? – Смію вас запевнити, відрізняються. Пореттійскому кельнер говорив без акценту. У свій час курфюршество входило до складу Бреннської імперії, заснованої Піпином Садженим, зі столицею в Реттії. Та хоча Брокенгарц давно одержав статус окремої держави, реттійскою тут володіла більшість мешканців. – Різницю в нуль два еталона відчує лише досвідчений дегустатор. Але різницю в нуль шість відчує кожний, хто хоча би раз куштував гарне пиво. Існує допуск в нуль один еталона, і ніяк не більше! – Ага! – очі Пумпернікелеві спалахнули. – А чи не трапляється помилок при визначенні еталонності напою? Або, гірше того, підробок сертифікатів? – Що ви, добродії?! – здивувався кельнер. – Хіба так можна?! Будьяка броварня дбає про свою репутацію! У Брокенгарці з цим суворо. А за підробку сертифіката можна головою накласти! Це найтяжчий державний злочин! Руйнування засад!..   – Дякуємо за пояснення, люб’язний. Яке пиво ми перед цим замовляли? – «Кров Нижньої Мами», два й чотири еталона. – Тоді принесіть нам ще по келихові тієї ж «Крові…», але вже триеталонної. Для порівняння. – Прекрасний вибір! Айн момент. Добродії бажають чогось до пива? Кнедликів? Капусняку? Сосисок? Солоних плетенців? – Двійко крендельків, – замовив скарбівничий, не бажаючи псувати апетиту перед вечерею. Триеталонна «Кров» і справді була помітно краща. Колір, насиченість, оксамитовість; легка, ледь відчутна гіркуватість, тонкі відтінки післясмаку… – Чудово, – губи парубка все ще щасливо усміхалися. – Як усе продумано! Не те, що в нас. Виставив корчмар кислятину – можеш хіба що в пику вихлюпнути. А тут раз – і прикрили заклад. Або ласкаво просимо – на плаху! Куди більше задоволення, ніж від доброго пива, він одержував від самого факту існування правильної системи, де все розраховано, обміряно й зважено. А вже те, що й сам він нині причетний до такої корисної справи, доводило Пумпернікеля до екстазу. «Захисна реакція, – подумав доцент. – Сам же розповідав про кошмарний сон, от і радіє…» – Велике місто! Захоплені просторікування супутника доволі набридли Кручекові. Та й ідея відправляти корчмарів на плаху за кисле пиво не здавалася привабливою. Так у Реттії жодного корчмаря не залишиться! А от у пику хлюпнути – це правильно. Це по-нашому. І потіха, і корчмар живенький. – Ви ознайомилися з методикою остаточних розрахунків? – Готовий розпочати хоч зараз! – Не варто квапитися. Пропоную оглянути місто й повечеряти. Увечері ми з майстром Фортунатом домовилися про зустріч. Якщо бажаєте, можете приєднатися. Кручек щиро сподівався, що скарбівничий відмовиться. – Слово честі, мені незручно. Ви – друзі, колеги… Я буду зайвим. Мабуть, піду відпочину в готелі. – Не смію наполягати, – полегшено зітхнув приват-демонолог. – Кельнере! Рахунок, будь ласка. – Ось вам решта, добродії. – Залиште собі! – Дякую вам, але це зовсім неможливо. – Чому?! – Моя кваліфікація – один і вісім еталона, – зітхнув кельнер. – Я не маю права брати чайових понад дев’ять відсотків від загального рахунку. Візьміть решту, не занапащуйте мене! * * * – Ви звернули увагу, як система еталонної сертифікації сприяє підвищенню суспільної моралі? – солов’єм заливався Пумпернікель, перетинаючи площу. – В нас би взяв, скільки дають, і оком не змигнув би! Хазяїн не бачить; а ми – приїжджі, тутешніх порядків не знаємо. Та ні ж! Винятково чесні люди! І це ще раз підтверджує… – Ви б ліпше дивилися навколо себе, пане. А то й поїдете, так нічого не побачивши… – У якому сенсі?! – обурився збитий з пантелику парубок. – У прямому. От, приміром, будівля ратуші. Оцінили? Пумпернікель уповільнив крок і задер голову догори. Ратуша нависала над площею величним кораблем-трищогловиком. Гострі шпилі простромлювали небесну синяву, силкуючись досягти Вищих Емпіреїв. Райдужною лускою дракона, що розкинув крила, переливалася в променях надвечір’я глазурована черепиця даху. Стрілчасті вікна фасаду підкреслювали стремління до височини. На фронтоні, серед міфічних альбасанктусів та вітагаудів, простерла руки статуя Третейського Заступника – Сеніса Палкого, недремного опікуна Брокенгарца. Сеніс був виконаний натуралістично: лисий, сивобородий, у дірявій мантії й шпичастих сандаліях на босу ногу. У простертих руках він тримав кухоль пива та вимірювальну лінійку, демонструючи Овалу Небес безсумнівні досягнення й чесноти підопічних городян. – Оцінив. На будівлю затрачено приблизно сто двадцять сім тисяч бінарів. Якщо мені пощастить оглянути внутрішню обробку та оздоблення, я зможу сказати значно точніше… Завваживши, як витяглося обличчя приват-демонолога, скарбівничий щасливо розреготався. – Здорово я вас купив, еге ж?! Ні, метре, Август Пумпернікель здатний не тільки рахувати гроші! Відчуття прекрасного мені теж притаманне. Досконалість геометричних форм, колірна гама й гармонійність конструкції, підкореної єдиному задумові… Ви праві. Місто варте того, щоб я його оглянув. Кручек сподівався розстатися зі супутником край площі. Але обидва затрималися біля широченного рекламного щита, всуціль заклеєного афішами. – Тринадцяті Вальпургіналії: фестиваль інферналів, – уголос прочитав Пумпернікель. І повернувся до супутника: – Фестиваль інферналів? Як це розуміти?! – Ви що, не в курсі? Читайте, тут усе написано. «МОЯ БОРОТЬБА» Відкритий симпозіум немертвих Тема: протидія ловецькій та стримуючій магії. Амулети, обхідні шляхи, використання особливих здібностей. Доповідачі: обер-ігіс Арчимбольдо Ковзало, заслужений упир Никодим Проклятущий, хиткий спектрум Джозеф Невловний та наш таємничий інкогніто під псевдонімом Морок де Безосіб. Вхід для живих – вільний. Вихід – за спеціальними запрошеннями. «ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ!» Семінар із атрактивної спокуси без афродизіації. Суккубара Алісія Венанда ділиться трьохсотрічним досвідом. Для істот жіночої та близьких до жіночої статі – вхід вільний. «ТАМ, ЗА ПОВОРОТОМ» (небезпеки посмертного існування, та як їх уникнути) Майстер-клас для вампірівпочатківців. Провідна – метресавамп Клотильда Двічінароджена (стаж – 271 рік). Запрошуються некорінні інфернали зі стажем посмерття до 15 років. Вартість участі – пінта «соку» першої свіжості. «ЗАКРИТЕ ЗАСІДАННЯ КЛУБУ КОРІННИХ» Тільки для членів клубу. XIII ВАЛЬПУРГІНАЛІЇ Підсумки голосування та нагородження переможців за номінаціями: – Вампір року; – Інкубус (суккубара) року; – Подвижник року (за наведення мостів довіри); – Улюбленець Нижньої Мами; – Гросмейстер (авторитарним рішенням Комітету Батьків). Лауреати нагороджуються коштовними артефактами та пам’ятними дипломами фестивалю. МІЖРАСОВІ ШЛЮБИ: КОНФЛІКТИ Й ШЛЯХИ ЇХНЬОГО ВИРІШЕННЯ Конструктивний диспут. Практичні рекомендації з підсумків диспуту. Експерт – гомолюпус Кіш Малий із Глухої Пущі. СВОБОДА ВОЛІ В ПІДНЕСЕНИХ: МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ? Доповідь: «Активація тонких шарів аури дрейгурів». Дебати й дискусія. Доповідач: Ефраїм Клофелінг, грос-мейстер СВН Чуриха. ЛЮДИ ТА ДЕМОНИ: НЕЛЕТАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Публічна лекція. – Це… серйозно? Вони сюди з’їдуться? Головний скарбівничий Реттії пополотнів. Коли він обернувся до Кручека, в очах парубка на мить сяйнуло надвечірнє сонце, – вкупі з блідістю скарбівничого додавши йому подібності до учасників фестивалю. – Уже з’їхалися, пане, – із затаєною зловтіхою посміхнувся приват-демонолог. – І якщо упирі, ігиси або, скажімо, спектруми на вулицях при світлі не з’являться, то суккубари, не кажучи вже про гомолюпусів… Август Пумпернікель зацьковано озирнувся обабіч. У кожному перехожому йому бачився кровожерливий демон. – А люди? Як же – люди?! – А що – люди? Ну, з’їдять яку-небудь молочарку чи вип’ють зеленаря, – з удаваною байдужістю кинув Кручек. – Такі інциденти й без будь-яких Вальпургіналій трапляються. З іншого боку, треба ж погані, нежиті й представникам поліморфних рас десь збиратися? Обговорювати невідкладні справи та проблеми? Чому б не в Брокенгарці? Скарбівничий був уражений широтою поглядів доцента Реттійського Універмагу. Ще більше його налякала перспектива перебування понад три доби в місті, заповненому інкубусами, упирями та «представниками поліморфних рас». Зрозуміло, парубок чудово знав, що на просторах земної тверді існує низка не дуже приємних істот, які мають людей за їжу. Але істоти ці досі водилися десь далеко, за тридев’ять земель. Столицю Реттії, де мав щастя мешкати скарбівничий, надійно захищали фортечні стіни, мережа заклять, варта, армія, лейб-гвардія, квізитори Всевидющого Приказу й вігіли Тихого Трибуналу, венатори, ложа Сварливих Магів… Особисто Просперо Кольраун, зрештою! Якщо неприємні істоти когось їли-пили, то Августа Пумпернікеля їхні кулінарні вподобання аж ніяк не стосувалися. Але тепер він із пронизливою ясністю відчув: небезпека чатує на конкретну особу. Не абстрактний «хтось», ти, дорогий та улюблений, маєш усі шанси урізноманітнити чуже меню. – А влада?! Курфюрст, магістрат, Колегіум Волхвування? Куди вони дивляться?! – Гармонія – в доцільності й порядку, – повчально звів палець Кручек, вдало скопіювавши жести та інтонації скарбівничого. – Доцільність безсумнівна: організатори фестивалю платять серйозний внесок у скарбницю Брокенгарца. І в періоди між Вальпургіналіями втримуються від бешкетів у межах міста. А порядку буде дотримано, не сумнівайтеся. Міська варта пильно охороняє учасників фестивалю від зазіхань із боку людей. – Охороняє – учасників?!! – Авжеж. Недобре, бачте, вийде, якщо під час майстеркласу для молодих вампірів увірветься маніяк, закутий у руноване срібло та обвішаний часником, зі зв’язкою осикових колів напереваги… – А як щодо нас?! Мене?! Хто захистить мене від цих… учасників?! Кручекові зробилося шкода переляканого скарбівничого. – Заспокойтеся, пане. Як ви гадаєте, навіщо тут збираються мисливці на демонів, кращі з кращих? З якою метою сюди прибув майстер Фортунат? Під час Вальпургіналій у Брокенгарці панує Парна Дюжина. Спорідненість манафактури венаторів забезпечує резонансний синергізм їхніх дій, багаторазово підсилюючи магічну силу мисливців. Фактично, їхні аури зливаються в єдиний кустодіальний купол, накриваючи Брокенгарц і дозволяючи відчути агресивні еманації, якщо їхній рівень перевищує контрольну межу Шеффена-Делакруа… Август Пумпернікель слухав дуже уважно. Хоча й мало що розумів у термінологічній тарабарщині Високої Науки, в яку з головою і захопленням занурився приват-демонолог. Коли Кручек замовк, скарбівничий кинувся до нього з обіймами. – Дякую, метре Кручек! Від усього серця! Я з вдячністю приймаю ваше запрошення! – Яке запрошення? – розгубився доцент. – Приєднатися до вас і майстра Фортуната. Ви пропонували, пам’ятаєте? Тепер, по розважливому міркуванні, я згоден. Якщо в місті – воля для демонів, то поруч із уславленим венатором я буду в цілковитій безпеці. Хто-хто, а він, коли що, зуміє захистити нас! Ходімо, я готовий. Август Пумпернікель заспокоївся. А Матіас Кручек прокляв свій велемовний спіч. * * * «Замурзаний Фріц» розташовувався ближче до північної околиці міста. Поки приват-демонолог зі скарбівничим добралися до таверни, почало смеркати. Вузькі вулички тонули в лиховісних кіноварних тінях. Останні промені світила – розбухле, багряне, воно повагом падало за обрій, – віддзеркалювалися від черепичних дахів, туфових стін, вітражів, щедро розфарбовуючи темною кров’ю спливаючий день. І це нітрохи не додавало Пумпернікелю оптимізму та щиросердого спокою. Збадьорившись на часину духом, молодик невдовзі знову почав боязко озиратися на всі боки. Він сахався випадкових перехожих і намагався заховатися за широкою спиною метра Кручека. На жаль, марно. Широкої спини вистачило б і на двох Пумпернікелів, але зростом довготелесий скарбівничий удався на голову вищий за доцента. Сховатися остаточно ніяк не вдавалося. Збоку його маневри мали кумедний вигляд. – Та годі вже, заспокойтеся! – не витримав зрештою Кручек. – Сонце ще не зайшло, а до таверни – шапкою докинути. Крім того, я всетаки маг вищої кваліфікації. – Ви теоретик, – зітхнув скарбівничий. – Мені би практика. – Не принижуйте теорії, юначе! Елементарний «сікач» або «грім із ясного неба» я вже якось влаштую… Народу на вулицях прибувало – незважаючи на швидке й неминуче пробудження сили-силенної нежиті, що окупувала місто. Скарбівничий дивувався з безтурботності брокенгарців. Замість того, щоб відсиджуватися вдома, вони, можна сказати, самі лізли демонам у зуби. – Фестиваль усетаки. Свято, – кинув Кручек у відповідь на його здивоване запитання. – Свято?!! – Авжеж. Народні гуляння, публічні диспути. Карнавал, пісні-танці… – Я рішуче відмовляюся вас розуміти! – І на здоров’я. Покладіться на венаторів, як тутешні мешканці. Народ не довіряє кому попало, вірте моєму слову. Крім того, небезпека загострює відчуття. – І цьому є своя логіка, – змушений був визнати Пумпернікель. – А проте я би не став так ризикувати заради сумнівного задоволення… – І все ж, ви зараз на вулиці. – Я – інша справа! – палко заперечив парубок. – Я поспішаю під захист… Ой! Ви бачили?! Бліда, як смерть, дівиця посміхнулася до скарбівничого, показавши невеликі акуратні ікла. – Овал Небес! – Годі репетувати, пане. На нас озираються… Кручек мимохідь зачепив її ауру – аби остаточно впевнитися в тім, у чому ніколи не сумнівався. – Вона не вампірка. – А хто?! – Не знаю. Покоївка. Куховарка. Каретникова дочка. Пудра чинить чудеса. – А зуби? Ікла?! – Накладні. Кажу ж вам, Вальпургіналії – це фестиваль. А для місцевих ще й маскарад. Стемніє, почнуться феєрверки… До речі, ми прийшли. За вивіску таверні правив чорнющий сажотрус у височенному капелюсі й з триеталонною медаллю на грудях. Видно, той самий Фріц. Очі сажотруса з нагоди свята палали пекельним вогнем – тут не обійшлося без дрібки чарів – чи скорше, без двох замаскованих лампадок. У таверні було повно народу. Від стола в далекому закутку доцентові зі скарбівничим заклично махав рукою Фортунат Цвях. За компанію йому правили двоє: лисий стариган зі шрамом на щоці та веселий рум’яний товстун. Стариган накинув на плечі потерту замшеву куртку, товстун же хизувався камзолом кольору півнячого хвоста. – Дозвольте вас представити, добродії. Майстер Гарпагон, венатор. Майстер Люстерка, венатор. Пан Пумпернікель, головний скарбівничий Реттії. – Душевно радий! – басовито прогудів товстун Люстерка. Бажаючи вклонитися, він насилу вибрався зза столу. Але тимчасом забув про уклін, утнув танцювальне колінце й поліз назад. Лисий Гарпагон кивнув. – А вже до чого радий я, добродії! Серед безпросвітного жаху, що може поглинути славний, чудово збудований Брокенгарц, ви – єдиний захист для мирних людей начебто… – Жах, пане? Безпросвітний? – Аякже, панове мої! Вальпургіналії! Шабаш, оргії, насильство… Люстерка пирснув, затуливши рота долонею. У Фортунатових очах затанцювали бешкетні бісенята. Навіть похмурий Гарпагон зволив посміхнутися. – Матті, що ти наплів цьому бідоласі? Я розумію, коли доводиться пудрити мізки улюбленій дружині, аби вона не ув’язалася на скромну парубоцьку вечірку… Але пан Пумпернікель? Він усетаки мужчина! – Ну, він трохи пожартував наді мною, – ніяково червоніючи, почав виправдовуватися Кручек. – От я й вирішив, у свою чергу… – Так як ви смієте, пане?!! Ні, обурений лемент, що птахом злетів над глухим гомоном таверни, належав аж ніяк не головному скарбівничому Реттії, котрий здається, аж тепер утямив, що йому наміряли блазенський ковпак. – Я вимагаю вибачень! – І не подумаю! – А я вимагаю! – А я навіть не думаю! – А я… – А я… – А ви!.. Реттійці вчасно обернулися. На їхніх очах молодий гусар у лазуровому ментику з еполетами штабсгефрайтера вихлюпнув уміст свого келиха в обличчя здорованю-гумаймейстеру, як іменували у курфюршестві командира батареї важких катапульт. У відповідь щоки штабсгефрайтера відшмагали рукавичкою. – Дуель! – Дуель! – Тут і зараз! – Згоден! Як правило, дуелянти знаходили значно придатніше місце для вирішення питань честі, ніж повнаповнісінька таверна. Але ніхто й не подумав вийти із «Замурзаного Фріца». Секунданти знайшлися одразу, добре, що тут бенкетували товариші по службі обох забіяк. – За правом ображеної сторони ви можете вибрати зброю. – Палаші, – заявив гумаймейстер, буравлячи супротивника важким поглядом ізпід брів, схожих на жмутки бурого моху. – Ви володієте палашем, герр штабсгефрайтер? – Безперечно! – Зброю вибрано. Шум і дзенькіт келихів стихли. Усі затамували подих і спостерігали за стрімким розвитком подій. – Попрошу ваші фехтувальні сертифікати, добродії. Правила вам відомі. Відповідно до дуельного кодексу, кожний передає сертифікат секундантові супротивника. Першим оголошується еталонний рівень кривдника, другим – ображеного. Готові? – Так! – До бар’єра! Дуелянти одночасно витягли з пазухи тоненькі книжчини, в оправі з жовтої шкіри та оздоблені тисненням. Мить – і книжчини опинились у секундантів. Літній гумайєнобершутце, секундант катапультиста, першим розгорнув книжечку гусара. – Палаш: один і сім, – оголосив він. Гусар обдарував суперника гордовитою посмішкою. Юний обер-фенріх, що зголосився бути секундантом штабсгефрайтера, довго перегортав катапультистову книжчину, шукаючи потрібної сторінки. А коли нарешті знайшов – судомно ковтнув, смикнувши кадиком, перш ніж оголосити високим, дівочим голоском: – Палаш: два і один еталона. Усмішка на гусаровім обличчі зблякла. – Отже, оголошую результат дуелі. Перемогу одержав барон фон Шварценкопф, гумаймейстер першої окремої батареї важких катапульт. Ви задоволені, добродії? – Так. – Так. Гусар повільно, немов постарівши років на двадцять, підвівся, кинув на стіл жменю монет і, згорбившись, побрів до виходу. Катапультист зиркнув йому вслід і відвернувся. – І це все?! – Усе, пане Пумпернікель. Саме так дуелюють у Брокенгарці. До речі, Вальпургіналії, що так розпалили вас, небезпечні для життя й здоров’я нітрохи не більше. Приватдемонолог розвів руками й докінчив: – Якщо не вірите, зайдіть у ратушу й прочитайте договір між курфюрстом Боніфацієм Відважним та інкубусом-розстригою Вальпургом. Там усе розписано до дрібниць. CAPUT V у якому хвилі Вальпургіналій несуть друзів містом, Август Пумпернікель блискуче виступає на диспуті й стає улюбленцем публіки, а венатор із приват-демонологом мирно спочивають на цвинтарі, де з ними трапляється бічний заліт – Любий Фарте! – Слухаю? – Ти певен, що з дд… з ддду… – Слухаю? Кручек зосередився. – …з нашим юним ддругом будде все гараздд? Приватдемонолог почувався чудово. Ліпше не буває. Правда, щось скоїлося з літерою «д»: коли її вимовляв, вона двоїлася й троїлась. Але це дрібниці, житейська справа. – Д-до речі! Там ще залишилося? Кручек понишпорив у високій траві. Пальці схопили за горлечко чималу сулію в обплетенні з сухої виноградної лози. Всередині точно щось булькнуло. – Баняк! Повен баняк! – Д-дайно. Д-до дддна!   – Ти й справд-дді… справд-ді впевнений? – теоретик важно зіперся на могильну плиту й подав сулію Фортунату. – Він пішов з поганою компанією… Венатор відповів не одразу. Як зголоднілий упир, він присмоктався до горлечка сулії баданденскої «Інфанти», рожевої, немов хмари над морем, і довгенько не мав змоги відповісти. «І кудди в нього стільки лізе? – подивувався Кручек. – Худа жердина, без живота… Напевно, чари». Про те, що сам він вихлебтав різного винця нітрохи не менше за приятеля, теоретик якось забув. Два маги вищої кваліфікації привільно вмостилися на міському цвинтарі. Метикований містобудівник обгородив Брокенгарц фортечним муром «на виріст», із великим запасом. І нові квартали друге століття будувалися, і для цвинтарів місця вистачало, ще й залишалося. Помирай, оскільки хоч! Схоже, тут спочивали заможні брокенгарці. Мармур і граніт надгробків, величні пам’ятники й склепи, куди легко можна «запакувати» цілі родини, промовляли самі за себе. Місячний серп устиг трішки поповніти й хитро посміхався з Овалу Небес, посипаного блискітками зірок густіше, ніж мармизка лейб-фаворитки. Тепла літня ніч ласкаво прийняла світ у свої обійми. Таємниче шелестіли кущі дружинника й лисотрава. У галузі плутався легкий вітерець, овіваючи обличчя друзів. Звичайно! Шикарна ідея! Де ще пристойні люди можуть знайти спокій і самоту, аби згайнувати час за приємною бесідою? Тільки на цвинтарі! Не в готель же вертатися? – …Нині мораторій, Матті, – озвався нарешті Фортунат Цвях. – Мора-то-рій! Зрозумів? Жодна морда… мору… Словом, ніхто – нікого. Свято! Коли що – їм за Коло Парної Дюжини не вийти. Ми ж ізпідд… землі зпід!.. Зрозумів? Тут зараз безпечніше, ніж у Реттії на День Мезоттеї… Теоїззме… Тезоіменитства! От. – А компанія?.. Д-дайно сюдди! – Що – компанія? Цього разу надовго замовкнув Кручек. – Бульбуль-буль… Погана компанія. Біси, ддемони, ддівиця ота… – О! – значущо підняв палець венатор. Не інакше, перейняв жест у скарбівничого. – Д-дівиця! – На суку… суку-кубу… на суккубару схожа! – Ти що, не мацав її?! – здивувався Фортунат. – Ні… Кручек серйозно задумався й раптом закричав на весь цвинтар: – Ні!!! Я теоретик! – Та не її саму, – махнув рукою венатор, ремствуючи на нетямущість друга. – Хоча взагалі варто було би, задля торжества теорії… Ауру мацав? – Н-ні… – А я трішки потиснув. Вона така ж суккубара, як ти – абадон. – Я не абад-дддон! – От і вона – гомофеліна. Хвіст, ікла, весела вдача. Щастить скарбівничому на жінок… Поки він з нею, я за Августа спокійний! Венатор підморгнув доцентові з виглядом бувалого зальотника. – Чому?! – Він їй потрібен живий і бадьорий. Якщо вона – перевертень, та ще й на хлопця оком накинула – будь-кому горлянку за свою здобич перегризе. Кішечки, вони впертюшки… Фортунат мрійливо зітхнув. * * * Спершу вони сиділи в «Замурзаному Фріці». Сиділи красиво: свинячі гомілки в меду, курчата на рожні, капуста з квашеною журавлиною, пиво й спотикач. Доївши капусту, Гарпагон показав, як робиться «Пломінь Безодні». Змішати те, що є, плюс двічі навмання, плюс екстракт черемші, розсіл, перець-чернець і часникова витяжка. – Ну як? «Пломінь» одностайно визнали амброзією. Після нього спотикач пивсь, як вода. Августа Пумпернікеля звістка про безпеку фестивалю помітно збадьорила. Та й близькість до трійці венаторів додавала впевненості. Проте він підозріло зизував на кожного нового відвідувача таверни й вимагав пояснень. – Цей уже точно з домовини встав! – чіплявся він до Кручека. – Усі там будемо, – відмагався доцент. – А очі чому горять? – Соком флюгерели закрапав. – А в цього роги! – Значить, дружина гуляща… – А цей!.. Пика, пика – ви тільки гляньте!.. – Що?! – Вибачите, майстре Люстерка, не відразу впізнав… Військові, обговоривши дуель, пішли. Стіл, що звільнився, миттю окупувала веселенька, неприродно рум’яна компанія. Від закусок вони відмовилися, зате кельнери з ніг збилися, тягаючи кухлі, горнята й келихи. «Червоні вітрила», «Кривава Клара», «Кривавий Карл», «Кров корала», «Sanguineus imber»… Скарбівничий посміливішав, утерся до рум’яного в довіру. Він оголосив, що бажає почастувати всіх, в обмін на право сьорбнути з кожної посудини. Ідею зустріли оваціями, і хлопець застряг у випадкових друзів надовго. До магів він повернувся посоловілим, що називається, «до поросячого вереску». Обличчя вигравало кармінними, пурпуровими та кіноварними барвами. Настрій злетів до небес і висів там погойдуючись. – Наупирячилися, пане? – запитав у нього товстун Люстерка, добра душа. – У смислі? – У прямому, – венатор почав тикати пальцем, мало дбаючи про веління пристойності. – Два ігіси, один спектрум, двоє вампіряків… Молоденькі, не старші за шістдесят. Так, колеги? – Усе точно, – підтвердив Фортунат. – Троє упирчиків вульгаріс, брукса, шикса… Ще інкубус до них затесався, дурненький. Кліпаючи, Пумпернікель силкувався збагнути: розігрують, чи ні? – Але чому вони такі… – Рум’яні? – Життєрадісні? – Товариські? – Так! – Свято, – буркнув Гарпагон Понурий. – На свято треба веселитися. – А рум’янці – діло наживне. Сьорбнув раз, сьорбнув другий – от і рум’янці. – Чого сьорбнув? – Ну, а що ви там на брудершафт сьорбали? Молоко із кров’ю? До всіх замовлених напоїв неодмінно входить свіжа кров, – просвітив скарбівничого метр Кручек. – Н-на… ннаша?! – Кривдите! «Фріц» – пристойний заклад. Три еталони, між іншим! Тут клієнтам свинячої крові не пропонують. Завсідникам хазяїн особисто зціджує… Обличчя Августа Пумпернікеля страдницьки спотворилося. Однак майстер Люстерка знав точний засіб. Добрий запотиличник і келих емурійського врятували скарбівничого від конфузу, а з’їдене й випите ним – від зміни місця проживання. – Гуляємо? – Гуляємо! – Ходімо звідси! Із настанням темряви місто перемінилося. Вулиці покреслили незліченні гірлянди ліхтариків. Зв’язані ниткою, посміхалися черепи, вищирялися рогаті пики й вовчі морди, фиркали іскрами балухаті жаби. Всюди грала музика: скрипалі й лютнярі, дударі й цимбалісти, ложкарі й варганісти змагалися за титул кращого шпільмана. На площах співали й водили хороводи. – Понаїхало тут!!! – захоплено репетував якийсь хлопчисько, тікаючи від няньки. За будинками в піднебесся із тріском і шипінням злітав феєрверк. На чорному оксамиті повільно гаснули іскристі розчерки. В очах рябіло від строїв і масок, моторошних і потішних. Магів хтось гукнув, і Люстерка, церемонно вибачившись, пірнув у морок, звідки вже не повернувся. – Агов, ви далеко? – попитав Пумпернікель. – Шукай тверезого! – долинуло здалеку. – Безнадійно, – резюмували маги хором. Незабаром вони пустилися навприсядки – хто кого перетанцює. Саме тоді до них прибилася гарненька гомофеліночка. – Свято! – розчулено сказав їй скарбівничий, утираючи скупу чоловічу сльозу. – Радіти треба! – Порадіємо, красунчику? – підморгнула киця. Потім вони хотіли піти на лекцію про «нелетальне співробітництво», але потрапили на публічний диспут. Ну так, це Пумпернікель усіх туди затяг. Киця бажала усамітнитися з «красунчиком», Гарпагон вимагав лекцію, Матті з Фартом було наплювати, а скарбівничий здер із тумби афішу про диспут, де значилося: «Тема: щільність проходження бісів у мінімізованому вигляді крізь портали обмеженої пропускної здатності». Маги не відразу допетрали, що йдеться про споконвічний камінь спотикання софістівприкладників і схоластівемпіриків: скільки бісів за хвилину протиснеться крізь вушко голки? Зате скарбник зметикував блискавично – кинувся в бій. Відтіснивши від аспідної дошки якогось заїку з перекошеним від зловживання обличчям, він демонічно розреготався, зітер ганчіркою опонентове обчислення й заходився коло власного. Сьогодні Август Пумпернікель був у якнайліпшому настрої. Формули та рівняння сполучалися, народжуючи істину. Та легко спростовувала саму себе, двоїлася, троїлася, породжуючи у свою чергу суперечки… Учасники диспуту охали, ойкали та підкидали догори чепці, зірвані з дам, що пробігали мимо. Час від часу скарбівничий просив аудиторію підказати йому числові значення: радіуси кривизни овалу вушка, пропорції мінімізованого біса, комфортну відстань між сусідніми бісами… Останнє питання викликало ревіння захвату серед бісівської братії: – Правильно! – Не бажаємо, як оселедці в бочку! – Давай комфорт! – Давай, арифмете! Розраховуй на нас! Біси, мов горохом, сипали цифрами. У підсумку Пумпернікель таки вивів остаточну формулу, підставив у неї все, що було потрібно, й оголосив, що за хвилину крізь вушко голки пройде 144 758 бісів. Аж ніяк не 13 мільйонів, і навіть не 666 легіонів, як твердили попередні дослідники цього питання. Заперечити результат ніхто не наважився. Зрадівши, біси потягли Пумпернікеля відзначати видатне наукове досягнення. Незадоволена таким розвитком подій, дівкаперевертень буквально прилипла до скарбівничого. Не залишалося сумнівів, що так чи інакше, як не києм, то палицею, але вона таки доможеться свого. Здається, блискуча перемога кавалера в диспуті ще більше заохотила гомофеліну. Куди подівся Гарпагон, ніхто не знав. Мабуть, не захотів іти на цвинтар. Незабаром, заснувши на м’якій травичці в затінку якогось склепу, друзі зрозуміли: «Старий мав рацію». * * * Бічний заліт, або ефект Морфініда У льоху смерділо теплою гнилизною. Сірі, з горбами та щілинами стіни були схожі на тіло прокаженого. По них тяглися труби, обліплені де товстою, а де тонкою іржавою коростою, брудом та пластівцями цвілі. Труб було багато: вище, нижче, біля ніг чи на рівні лиця. Горизонтальні жили трималися вертикальними стояками. У місцях з’єднання стирчали заклепки. У трубах скиглило й брьохалося. Здавалося, чудова зливна труба з ванної кімнати «Дракона й Лілії» переселилася сюди, пустила коріння, рясно розрослась – і забула щасливе дитинство, перетворившись на виродкакракена, отруйну грибницю, кишківник якогось монстра. Із найближчого наросту клубочилася пара: огидна, біляста, немов ікра в череві дохлої риби. Струмок коливався, сичав гадюкою, вився кільцями – й нарешті звертав до прорізу, схожого на дупло у хворому зубі. Там згущувалася пітьма. У мороці струмок розчинявся, додаючи вологи спертому повітрю. Весь час чекалося: ось зараз нарив прорве, пара не буде сочитися тонкою цівкою, а хльосне бичем, і в льоху запанує пекельна лазня. По одній трубі неквапом ішов пацюк. Дебелий, жирнющий пацюк, король недоїдків, згусток скаженої нахабності. Хвіст, голий і рожевий, волочився за пацюком, немов злодюжка, який пропився дощенту, – за портовою повією. Зиркнувши налитими кров’ю очима, пацюк зник у кутку, в щілині між стіною та стелею. Підлога студила ноги. Але якби в льоху було щось їстівне, цей холод не зберіг би продукти. Вологість, гнилизна, судомний морозець від ступнів до колін – глуха теплінь, що ніби обмотала голову мокрим рушником. Над головою, майже торкаючись волосся, гойдалася тьмяна лампада на шнурі. Лампаду хтось приладнав у клітину зі сталевих прутів. Щоб не втекла. – Сон, – мовив Фортунат Цвях, мерзлякувато переступаючи з ноги на ногу. – Еге ж, – погодився Матіас Кручек. – Чужий сон. – Не годиться стільки пити… – Еге ж… – І спати де попало – теж… – Еге ж… Приватдемонолога ніби заплішило на отому «еге ж…» Звук клекотав у горлі, немовбито полоскання від ангіни. Кручек розумів, що відбувається, знав, що боятися нема чого, але все одно не міг позбутися нервової хрипоти. Підвищена чутливість Фортуната, залученого до Парної Дюжини, хміль, що розмив деякі загати у свідомості, випадковий резонанс аури – тисяча причин знайшлася би для того, аби два маги вищої кваліфікації, заснувши на цвинтарі, попали наче в пастку миш, – прямісінько в чужий сон. У видиво того, хто спить неподалік. На жаргоні чарівників це називалося «бічним зальотом», а офіційною мовою Високої Науки – ефектом Морфініда. – Ходімо звідси? – Еге ж, зараз… Розігнався. При зальоті треба оглядітися. Якщо необачно розірвати зв’язок, можна попсувати ауральні липучки. Потім рік відновлюватися, полин із багном запарювати… – Не хочу я тут оглядатися… – То й не пив би стільки… – А ти не наливав би… Хотілося сваритися. Навіть побитися про всяк випадок. Льох наводив таку глуху та безпросвітну тугу, що вона вимагала виходу. Маги ледве стримувалися від підштрикування та образливих вихваток. На щастя, чудово розуміючи, звідки береться цей щиросердний бруд, обидва намагалися триматися в рамцях пристойності.   – Ходімо, чи що? – Еге ж… Льох був невеликий: десять кроків завдовжки, сім – завширшки. Його стіни мали три прорізи: правий, де згущувалася пітьма, лівий, звідки смерділо особливо сильно, і центральний, де горіла ще одна лампадка. Не бажаючи зв’язуватися з темрявою та смородом, маги рушили на світло. Незабаром вони пошкодували про свій вибір. Другий погрібець був суцільно завалений мотлохом – скидався на братську могилу занедбаних речей. Дивний візок на двох колесах, схожий на дохле теля здутий диваннебіжчик, рване взуття. Вузька лежанка на коліщатах, зроблена із заліза, – поза сумнівами, інструмент для катувань. Щербаті ящики, про які поет сказав би: «кістяки трун». Гори паперу – вільгого, пухкого. Темні знаки письмен кишіли хробаками. Шпагат, мокрий і волокнистий, стягував стоси, але вони розповзалися, виверталися з пут. Навіть перетворившись на кашу, папір прагнув геть, на волю. Було важко зрозуміти: речі викинуто чи їх зберігають про запас? Невизначеність хихотіла з темних закапелків. «Пусте, – шепотів мисливець на демонів. – Ну, запах, труби, пацюки. Мотлох горою. Лампада в клітчині, ліжко з металу. А примари ці – дрібниця. Не геєна, зрештою! Не Поле Голок!..» Він дурив сам себе. Краще б уже Поле Голок. Не порадившись із Кручеком, венатор повернув у той бік, звідкіля несло смородом. Фортунат проминув малюсінький передбанник, де спершу спіткнувся, а там і вдарився лобом об підступну трубу, що таїлася під низьким причілком, та опинився в третьому льосі. Тут панував морок. Нога заковзала, маг замахав руками, шукаючи рівновагу, ступнув назад і вперся спиною в стіну… Тихий ляскіт. Світло. Замість лампадки зайнялася довга штуковина, схожа на гомілкову кістку Охрімана-полум’яника. Промені штуковина випускала неприємні, з мертвецькою синявою. – Пшш… хр-рр… пшшшл тти наххр… У кутку на купі розмоклого паперу спав якийсь волоцюга. Кволий, скоцюрблений чоловічок поворухнувся й стулив ноги в подертих черевиках. Намагаючись зберегти тепло, щільніше загорнувся в сукняний плащ. Насунув нижче брів плетеного каптурика з дірою на тім’ячку, втяг голову в плечі. Поряд зі сплячим валялася порожня сулія. Із горлечка тхнуло сивухою. Пацюк – чи то старий знайомий, а чи новий, хто його знає? – шмигнув над чоловічком та помчав далі по трубі. Навіть пацюкові не хотілося тут затримуватися. Фортунат мимохіть позаздрив гризунові. Він відчував: огляд, доконечний для безпечного розриву зв’язку, ще не закінчився. – Хрр… н… наволочч… Волоцюга сів. Від нього відгонило хворістю, застарілим потом і перегаром. У кутиках очей засох жовтий гній. У клоччастій бороді стирчали скіпки. Чоловік чухався, лупав очима, булькав горлом і щомиті харкав прямо перед собою. Гостей він не бачив і не чув, що цілком природно для ефекту Морфініда. Венатор теж волів би не бачити бідолаху, але це вже було би неприродно. Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї – з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе. Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками. – Чрш-шшо… чртзнашшо!.. похх… – Фарте! Ходімо! – Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли… – Я й сам відчую. Просто вилиці зводить… – Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?! – Авжеж, не позаздриш… Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору. Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо. – Тоді! Фарте, годі… – Біжімо!.. Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути. * * * Прокинутися пізнім ранком? На брокенгарцькому цвинтарі? На вологій траві, під кущем козолисту? О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір – три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень – він не вагався би жодної миті. Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки – мереживні жабо – та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами. Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі – вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів. – Овал Небес, гарно ж як! – радів Фортунат, дихаючи на повні груди. Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства. – А це хто? – раптом запитав Кручек. Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо. Бентежило інше: за метеликом так не ганяються. Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі. «Меморіальний хробак? – припустив мисливець на демонів. – Ні, вони вдень не потикаються. Клопотун? Ці й удень… Ні, клопотун крав би чужі пожертви, а не стрибав із сачком. Служитель? Ловить духа-інхабітанта?» – Божевільний? Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю. – Схоже… Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на тарганагіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрестнавхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, – упіймана здобич палко бажала порвати сільце. Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили. Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів. Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше. – Спрут, – гмикнув венатор. – Дивино: летючий спрут! – Медуза, – не погодився приват-демонолог. – Летюча медуза. – Червона. – Малинова. – І білі плями, – підсумували обоє. Та із сумнівом поцікавилися у Небес: – Ми точно прокинулися? Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися в тісних проходах, ближче до стін склепів і ґратчастих огорож. Здавалося, на просторі йому погано. За віком чорний чоловік годився би магам у батьки. В ці роки самий час ловити сачком мухоморних спрутів, що мирно кружляють над цвинтарем. Здобич він тримав на віддалі від себе. – Добрий ранку, голубчики! З вашого дозволу, я є Ікер Панчоха-Тирулега. Це ваш! Він виставив сачок поперед себе. У сітях борсався буйний кошмар: мацаки, штрикальця, бородавки, сисунці, жовті очища. Клацав дзьоб: такий самий, як у папуги, тільки загнутий догори. Чорнильна хмара виривалася із таємного сифона й без сліду зникала. Маною здобич не володіла. – Не наш, – заперечили маги, вже звикаючи говорити в один голос. – Ваш! – Мій, – погодився літній ловець, фиркнувши у звислі вуса. Акцент і жахлива вимова виказували в ньому приїжджого. – Мій і трішечкитрішечки ваш. Ледь я усвідомлювати, куди пристосувати оригінальний снулль, я зв’язати себе з вами. І видавати десятину. Десятий частина гонорару. Ви розуміти мій зміст, голубчики? Маги кивнули. Не те щоб вони достеменно щось «розуміти», але гонорар є гонорар. – Снулль! – першим зміркував Кручек. Теоретик тримав у пам’яті купу відомостей, зайвих на перший погляд, але здатних стати в пригоді підходящої миті. – Ефірний рознощик снів! А ви, треба думати, морфініт? Ловець снуллів? Чорний чоловік засяяв від задоволення. – Треба! Треба думати! Друзі говорити старий Ікер: на ВальПургалях ти могти ловити в екзипула грандіозний снулль! Рідкість! Друзі правильно говорити: я ловити й бути щасливий! Як я зв’язати себе з вами, голубчики? – Ви хочете потім знайти нас? – Так! Мріяти! Десятину возвернуть, по-честі… – Десь у мене були візитні перинки, – Кручек запустив руку в кишеню сурдута. – Ага, ось вони! Беріть, пане морфініт. – Віддяка! А вас, голубчику? Я не знати, чий снулль ловити у в’язницю… – А я пір’їнки не взяв, – засмучено мовив Фортунат. – Гаразд, ми по-давньому. Скривившись від болю, мисливець на демонів видер волосину зі своєї гострої борідки. Волосина була сива: Цвях узяв її зсередини, де біле пасмо ділило надвоє темний клинець бороди. – Якщо захочете відшукати нас, пане морфініт, спаліть візитки. Ми невдовзі зв’яжемося з вами. Якщо потрібні будемо терміново, постарайтеся, щоб попіл упав на воду. У блюдце, в слоїк, у струмок – однаково. А як нам знайти вас? – Я до кінець тиждень жити в «Тихий закуток». Запитати портьє: де Тирулега? – портьє тикати палець. Пізніше шукати старий Ікер в ущелину Рагнарйок. Будьякий енітимур запитати: де є Тирулега? – енітимур не палець тикати, до поріг мого гнізда вести. Май честь, добрі голубчики! Він низько вклонивсь і пішов, тягнучи за собою сачок, у якому брикався снулль. CAPUT VI у якому магів діймають сумніви, етичний диспут із вампіром закінчується скандалом, ловець снуллів шукає, та не знаходить, а загадки так і пнуться отруїти веселі Вальпургіналії Цілий наступний день Фортуната Цвяха діймали роздуми. Людина дії, він не дуже любив ті періоди життя, коли доводилося зважувати й зіставляти. А надто якщо ти ледве вирвався на веселу парубоцьку вечірку. З лекцій, прослуханих на курсах підвищення кваліфікації багато років тому, у пам’яті зав’язла якась нісенітниця: «Сновидіння є астральнодуховне явище, що в алегоричній формі натякає нам на майбутнє. Діяльність організму вві сні варто розділяти на сон і сновидіння, оскільки…» Далі «оскільки…» – як відтяло. Він навіть зайшов до Громадського Скрипторію при магістраті, взяв у читальній залі важезний том «Непрямого Бестіарію» і поновив у пам’яті відомості про снуллів. Книга не сказала йому нічого нового. Ефірні тварини, рознощики снів, маною не володіють. Типи снуллів: інкубоніс (кошмар), севільянс (віщий), щастихай («везунчик»), флуксус (порожній), моргач (здоровий), амориш (мрія) тощо. Морфініти, інакше кажучи, ловці снуллів (енітим.: каптор іртаз), спіймавши та оформивши снулля, знаходять йому застосування в побуті – прокат снів, медицина, боротьба з комахами та ін. Зі Скрипторію його витяг Гарпагон. Старий венатор не хотів пропустити конкурсу краси серед корінних інферналиць. І тим самим не дозволив більше колишньому учневі киснути серед пилу й шереху сторінок. На конкурсі їх обох обрали до складу журі. А потім мало не побили, коли їхні голоси виявилися вирішальними у присудженні Корони Жаху молодій ваалберитці. Цвяхові довелося негайно набути Вигляд, що він виплекав його для переслідування демонів у пеклі. Лише тоді гнівні учасниці погодилися, що справді, хвіст скорпіона дивовижно сполучається з жувальцями. А отруйна мошва на зубцях крил – це просто знахідка. Ваалберитка навколішки благала венатора взяти Корону собі, разом із рукою й серцем демониці. Але Фортунат чемно відмовився. Його дружина не зрозуміла би такого вчинку. А він вельми оберігав подружнє щастя. Розпрощавшись із Гарпагоном, він зайшов пообідати до малолюдної аустерії. Куховарили тут смачно, але обід був отруєний спогадом про чужий сон. Венатор не знав, чому самий спогад про зальот викликає в нього трепет. Приреченість? Безнадійність? Від сну смерділо, як від падла. Сморід заважав насолоджуватися їжею. – Завданнячко! – сказав він сам собі й криво посміхнувся. – Дано: ранок, цвинтар, два маги бачать чийсь сон. Питання: чий це сон? Хто може спати після світання на цвинтарі, неподалік від двох уже згаданих магів? Відповідь була зрозуміла. Сьогодні надвечір Фортунат Цвях збирався з’ясувати: чи правильно він розв’язав задачу? * * * – Пробачте, пане, але я змушений з вами не погодитися! – Ви не праві, пане. Міркуйте самі: ви на моїй території, сонце зайшло… – Але я маю свободу волі! – Я не зазіхаю на вашу свободу. Мені доста лише дещиці крові. – Але я не бажаю! – На жаль, пане. Та ви не хвилюйтеся, втрата крові позначиться на вас у межах дозволеного. Щощо, а закони я знаю… – На час Вальпургіналій оголошено мораторій на насильство! – Читайте договір уважно, пане. Цвинтар від заходу до світанку – суверенна територія. Пільги некорінним, і все таке інше. Зрештою, я ж не на вулиці до вас чіпляюся! – Ви спонукаєте мене до опору! – Не рекомендую, пане. Опір може призвести до небажаних наслідків. Будьякий житель Брокенгарца знає, що склеп вампіра – його фортеця. – Я – гість міста! На запрошення магістрату! – Моє шанування, пане. Розпочнемо? – Я – маг вищої кваліфікації! – Це змінює справу. Профіль? – Теоретична демонологія. – Теоретик? Пане, це несерйозно. Дозвольте вену! Фортунатові стало весело. На його очах друг дитинства Матіас Кручек, опинившись на цвинтарі раніше за венатора, але пізніше від заходу сонця, сперечався з балакучим вампіром. Розмова незмінно заходила в глухий кут. Судячи з аргументації сторін, це могло тривати до ранку. Він не боявся за друга. Незграбний теоретик був не такий простецький, як думав багато хто, судячи з вигляду Кручека. Але й чекати, поки сперечальники втомляться, венатор не збирався. – А два маги вищої кваліфікації – це серйозно? І якщо один із них – винятковий практик? Почувши репліку, що називається, «із залу», вампір притьмом обернувся. Якби на місці венатора був хтось із брокенгарців, цвинтарний лорд зачув би його наближення заздалегідь. Але чи варто говорити, що мисливці на демонів – надто, коли їм приспічить, – уміють рухатися зовсім нечутно? – Фарте! Як я радий тебе бачити! – вигукнув доцент. – Доброї ночі, пане! – кровожер відзначався не лише балакучістю, а й увічливістю. – Ваш профіль, якщо неважко? – Полюю на демонів. У вільний від списометання час. – Що було жартом? Перше чи друге? Замість відповіді Фортунат ляснув пальцями. Загострений кілочок, вирізаний з Populus Tremula (тополі тремтячої, чи просто – осики), зі свистом пролетів над головою вампіра. Уже що-що, а викликати імперативний кіл з таємного арсеналу учень Гарпагона Понурого вмів будь-якої миті. Вампір погрозив венаторові пальцем. – А оце – зайве. Такі люди, як ми з вами, – на слові «люди» він трохи затнувся, – вірять один одному без зайвих… Ну що ж, коли вечеря відміняється… Добродії, дозвольте відрекомендуватися! Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосмок. Еталон Брокенгарца, чиста одиниця! Останнє було мовлено з відвертою гордістю. Вампір, чесно кажучи, не вражав. Середнього зросту, з черевцем, мокрими від вечірньої роси залисинами на скронях, не блідий, а якийсь жовтавий… Він мало був схожий на шляхетну особу з титульною приставкою «фон», елегантну навіть у посмерті. Скоріше – крамар або шефкухар аустерії. Віддаючи данину моді, Реджинальд носив чорний плащ на червоній підкладці. Але плащ був куций, ледве сягав колін, а підкладка вилиняла від частого прання. – Чиста одиниця? – не зрозумів Кручек. Фон Тирле споважнів. – Ось уже багато років я вірою й правдою слугую мірним еталоном усім вампірам Брокенгарца. Кількість крові, споживаної щомісяця, динаміка зростання здібностей, реакція на часник, нетопиризація з огляду на процес природного розвитку, – все це відповідає еталонній одиниці! Мій склеп перебуває під охороною держави! Певна річ, гості міста не зобов’язані знати в обличчя кращих людей курфюршества… Цього разу «люди» далися йому без зусиль. – Повірте, я не хвалько. Це мій обов’язок – повідомити вам про свою винятковість. А також дозвольте засвідчити вам мою щиру повагу. Конфлікт вичерпано, добродії! Наближається північ, – вампір загорнувся в плащ, маючи намір піти, – я мушу покинути вас і пошукати крові та видовищ… Мисливець на демонів заступив йому дорогу. – Хвилиночку! Дозвольте задати одне сміливе питання. Ми з другом тут заснули учора… Так, саме тут, під козолистом. І мимоволі втрапили в чужий сон. Льох, труби, волоцюга з картатою торбою. Вибачте, що потривожили, пане… То був ваш сон? Разюча переміна трапилася з Реджинальдом фон Тирле. До такої міри різка, що мимоволі напрошувалася думка про чари. Замість смішного, безглуздого, балакучого упирця – чистої одиниці під охороною держави! – перед магами постало живе втілення всесвітньої скорботи. Фортунат відчув навіть гострий напад докорів сумління. Хоча й не розумів, чим скривдив еталонного вампіра. – Це підло! Це… Як вам не соромно, добродії! Реджинальд мало не плакав. Здавалося, батьки застали малолітнього сина за мерзенним, брудним заняттям; наприклад, за рукоблудством. І не просто застали, а мимоволі взяли участь. – Ніхто не давав вам дозволу втручатися в приватне життя! Я буду скаржитися! Я… ви… Він розвіявся туманом і згинув. Маги не перешкоджали. * * * – Чим можу бути корисний? Горбун-портьє із залишками чуприни, зализаними поперек лисини, й зіжмаканим, наче спросонку, лицем був жалюгідний. Не те, що його життєрадісний колега з «Дракона й Лілії»! Ну, та й готель – не рівня тому, де зупинилися реттійці. На вивісці чесно зазначалося: 1,2 еталона. – Ми хотіли би побачитися з нашим добрим знайомим, Ікером Тирулегою. – Номер сім, – портьє, як і обіцяв ловець снуллів, тицьнув пальцем углиб темного коридору. – Пан Тирулега в себе. – Дякую. «Авжеж, ось вона – різниця між 3,7 та 1,2. Навіть не спитав, хто ми, – думав Кручек, крокуючи поруч із венатором у вказаному напрямку. – Не спитав: що це ви проти ночі? У книгу відвідувачів записати – навіть гадки не мав! А раптом ми – якісь лиходії? Пограбуємо старого, вистрибнемо крізь віконце – і стільки нас бачили! Дивовижна річ: відчути різницю між двома різними числами не в арифметичній площині, а в побуті…»   Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч. – Тук-тук! – Хто там є? – Це ми, ваші знайомі з цвинтаря! – Заходити, заходити! – радісно відгукнувся морфініт. – Двері навстіж! Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер. У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець – снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть. Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім – праві. Задоволення від цього видовища – аж ніякого. «Цікаво, який на вигляд отой снулль, – задумався мисливець на демонів, – що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так – із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…» Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів. – Сідати просити вас. Два крісла досить вільне. – Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане? – Я? Я катувати… – Катуєте впіймане чудовисько? – Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися. Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», – подумки відзначив приват-демонолог. Снулль захвилювався. Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини. – Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! – Тирулега показав забинтовану долоню. – Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І – ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить? Тирулега був засмучений. – Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в страху не продати цей снулль. Заробітку нема – з чого платити десятина? Можу дати сама дрібниця – за дрібний турбота… – Що ви, пане! – поспішив заспокоїти ловця Фортунат. – Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували! – Навпаки, – приєднався до друга Кручек, – ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару. Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля. – Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан оберквізитор фон Шмуц. Теж – свій і чужий відразу. Але той снулль – смутний. Добрий. А цей – злющий, падлюка. Ні, не розуміти я… Приватдемонолог зітхнув: – На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває. – Так, так! – закивав Тирулега. – Чужий сон приснить! Я знати! Фортунат потягнувся до райдужної клітки. – Не торкати! Він печеться! – Дарма, я звичний, – промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього… Наче струмом вдарили.   Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду – сльота, попереду – лід. Самотність. Смерть. Скоріше б. А втім, смерть – лише хвилинний перепочинок… – Агов, ти! Ану, чвалай звідси…   – Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути – нудота… Венатор лише мовчки кивнув. Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно. – Це не людський снулль, – припинив Фортунат ходити околяса. – Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній… – До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий. Користь зовсім ніяка. Треба відпускати… Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини. – Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити – я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити – я не знати… Старий із сумнівом похитав головою. – Постривай. Не треба його вбивати, – втрутився приват-демонолог. – Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи. Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг. – Що ви, що ви! Це надто багато! – замахав руками чесний морфініт. – Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай! Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, – це вам не дружині голову морочити… * * * На вулиці Кручек смутно зітхнув. – Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, – він узявся загинати пальці, – вранці не виспався… Удень – розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю. Він і справді був змарнілий. – Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! – спробував розворушити друга Фортунат. – Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття – ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак… – І не вмовляй! Жодних симпозіумів. А щодо дівчаток, – приват-демонолог значуще посміхнувся, – то це до нашого юного друга. Сьогодні йдемо з ним у Палату… Бачу, в пана Пумпернікеля вуха яскраво-червоні, хіба що дим не йде. А очі сяють. Видно, що хлопець сам не свій. І шия геть подряпана. Ну, я не витримав, переборов природну делікатність… – Розколовся?! – Спершу вагався, потім розповів. Мовляв, прокинувся, а з ним у ліжку – гірська левиця! Здоровецька! І нумо його облизувати!.. А язик – такий шорсткий… Маги добродушно розреготалися. – От! Бери приклад, Матті. Людина відчула, що таке свято! – Ні, нам ліпше – спатоньки. Завтра – вимірювання градієнтів здобувачів. Зіпсую динамічну серію – ганьба неминуча. Ти йди, розважайся, а я – до готелю. Хвилину-другу Фортунат стояв біля входу в «Тихий закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити. «Годі!» Венатор стрепенувся. Зрештою, яке нам діло до кошмарів дрібної нежиті? Та хоч би й еталонної одиниці! А все ж він рядовий вампір, і квит! Фестиваль у розпалі, час минає, а він ще хотів побачитися з колегами. Подейкують, ніби Теофіль Ступка сформував бойовий «тягништовхай» із трикратним мано-збереженням. Може, поділиться? Фортунат зосередився, вигнав із голови зайві думки та вийшов у ближній астрал. Ось воно, Коло Парної Дюжини. Опалесцентна корона з дванадцятьма зубцями накрила місто. Ефірні нитки обплели вулиці й площі Брокенгарца, проникаючи всюди: в готелі й аустерії, житлові будинки й крамниці. Як сигнальні павутинки, вони озивалися тремтінням на будь-який сплеск агресії. Але все було спокійно: місцеві й сторонні розважалися, дискутували, випивали й сперечалися, танцювали й робили один одному не цілком пристойні пропозиції. Побіжним дотиком до Дюжинних зубців мисливець на демонів відшукав потрібний, вийшов із трансу й рішуче попрямував до центру міста. Теофіля Ступку він знайшов серед учасників диспуту про міжрасові шлюби. Що тут робив Теофіль, було загадкою. Ступка був жонатий – хай на стерві, але на звичайній, людській стерві. А втім, розгадка швидко знайшлася: Ступка, який сидів неприродно прямо, просто спав. Із відкритими очима. І навіть стиха похропував. Фортунат вирішив не будити його. Покинувши диспут, він попросив пива у найближчому наметі. Без ентузіазму зробив кілька ковтків. І зрозумів, що йому не хочеться ні пити, ні веселитися, ні спілкуватися з друзями. Нічого не хочеться. Зовсім. Проклятий сон – проклятий снулль! – отруїв душу! Висмоктав радість, відбив смак до життя. Фарби зробив тьмяними, а задоволення – прісними. Кисла оскома в роті. Апатія. Туга. Що ж це за напасть така?! Венатор вилаявся, плюнув спересердя та й побрів до готелю. * * * Чужу присутність у номері він відчув ще на сходах. Нудьга випарувалася, немов роса під пекучими променями сонця. Поганий настрій міг скільки завгодно псувати венаторові життя, але навіть найбільш кепський настрій пасував перед професійними навичками. Цвях підтягнувся. Виникло знайоме поколювання в кінчиках пальців. Один блискавичний пас – і «ланцюги Хіменналя» закують хитрого зломщика по руках і ногах. Здіймаючи шуму не більше, ніж від руху астральних мас, мисливець прошмигнув до дверей апартаментів. Узявся за ручку, промацуючи номер кордативним поглядом. Ось він, незваний гість: у кріслі біля вікна. Некротична фактура аури? Ба, знайомі все обличчя… – Добраніч, фон Тирле, – зумисне голосно дзвякаючи ключем, венатор відчинив двері й ступив у номер. – Сидите в засідці? Може, вам пивця принести? Або чогось міцнішого націдити? – Попрошу без інсинуацій, – з гідністю озвався Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосос. – Не в засідці, а просто чекаю. Доброї ночі, пане. Вибачайте за візит без запрошення, але в мене до вас серйозна розмова. Мисливець влучно накинув капелюха на оленячий ріг, що правив за вішалку, і влаштувався навпроти гостя, на дивані. – Що ж, давайте, – по-простецькому посміхнувся він. – Люблю, бачте, просидіти ніч за приємною бесідою! Із хвилину фон Тирле міркував, треба йому ображатися на явне глузування, чи ні. Зрештою вирішив із образою почекати – й сконденсувався. Невиразна постать туманом снувалася в кріслі, зрештою набула знайомого Фортунату вигляду. – Я би дуже попросив вас із вашим другом-теоретиком не втручатися більше в моє особисте… життя, – цього разу Реджинальд затнувся перед словом «життя», хоча при першій зустрічі вимовляв його спокійно. – Ви зіпсували мені свято. А прийдешні неприємності я навіть боюся уявити! Тому з усією відповідальністю я вимагаю… Венатор жартівливо підняв руки, немов благаючи зглянутися. – Помилуйте! Ми й гадки не мали тривожити вас. А вже щодо неприємностей такому ґречному панові… Будемо квити: ми вторглись у ваш сон, ви – у мій номер. До речі, як ви мене знайшли? Мабуть, стежили? Айяйяй, пане! – Стежив?! – вампір бридливо скривився. – Навіщо? Ви – один з Парної Дюжини. Самі сказали, пам’ятаєте? Фортунат кивнув, заохочуючи фон Тирле до подальших пояснень. – Я зайшов до магістрату, звернувся до нічного доглядача, повідомив, що шукаю одного із запрошених венаторів, і описав вас. За п’ять хвилин мені дали адресу. Дуже просто й бездоганно з позицій законності. Без будь-якого принизливого стеження. – Справді, – гмикнув мисливець на демонів. – Я – вампір Брокенгарца! Я поважаю закон! – з натиском повторив фон Тирле. – Й у відповідь я вимагаю поважати мої права! Зрештою, я цінний екземпляр Палати міри й ваги! Я перебуваю під охороною… Якщо ви й надалі дозволятимете собі… Я подам скаргу!.. позов!.. я дійду до самого курфюрста!   Він був близький до істерики. – У такому разі, я подам зустрічний позов, – осадив нахабу Фортунат. – Ваш снулль зіпсував нам травлення на цілий тиждень. І обпалив руку ловцеві Тирулезі – старому, хворому чоловікові. Запевняю, пан Тирулега приєднається до наших претензій. – Це ганебно! Невже у вас немає совісті?! Вампір задихнувся, хоча й не дихав. Венатор із задоволенням обміркував би цей парадокс, але Реджинальд від хвилювання перетворився на протяг – якийсь час мовчки носився по номері сюди-туди. Коли фон Тирле знову матеріалізувався в кріслі, на нього жаль було дивитися. – Ви… ви підглядали за мною! Вторглися, підглядали, а потім безсоромно викрали мого снулля! Так, викрали! І тепер мені загрожують більші неприємності. Значно більші! Я прошу… ні, я вимагаю!.. Вампір замовк, обм’як, немов купа мокрого ганчір’я. Мисливець на демонів щосили намагався не подати виду, що співчуває фон Тирле. Ось він, шанс розговорити кровососа, вичавити з нього правду. Зараз – або ніколи! CAPUT VII у якому вампір сповідається мисливцеві на демонів, з’ясовується таємниця смертних снів, венатор дає слово, а снулль Реджинальда фон Тирле дуже хоче на волю Загалом Фортунат Цвях ставився до вампірів без поваги. Так мисливець за левами нехтує гієнами та шакалами. Венатори не займалися «істотами зі склепів»: упирями, вовкулаками, носфератусами та іншою поганню. Кровожерів, якщо ті заривалися, «сушили» інші: ловецькі чаклуни, хто спритніший, лайливі маги середньої руки (ну, не Просперо ж Кольраун?!) або студіозуси Універмагу – старшокурсники прикладфаків складали заліки з цивільної оборони. – Комарів молотом не б’ють! – жартував веселун Люстерка. Поодинокі випадки пікових криз погоди не робили. Так, довелося поморочитися з Йошкою Босилом, що впав від загробної старості в маразм, – він оголосив себе Верховним Дергдуєм Анхуеса й призначив Криваву подать. Довго ловили черського Лобишомена – цей капосник нападав тільки на жінок. Панянки залишалися живі, бо Лобишомен відпивав ковточок, не більше. Але всі вкушені ставали затятими німфоманками. У підсумку чоловіки-рогоносці звернулися в Гільдію Венаторів, і похмурий Гарпагон Понурий підвів риску під пригодами хитромудрого кусаки. Відтоді шлях до Черсів був для Гарпагона закритий. Черсіянки погрожували розтерзати негідника. А так вампіри поводилися тихо та сумирно. Висока Наука обмежувала їх зусібіч. Чаклун із глухої Дрібноприщенки легко майстрував «відворотиповороти» на цибульній основі, відьми за гріш плели «вурдалачні запіканки» – словом, хочеш жити, мертвяче, вмій крутитися. Не вбивай, не жадай, не привертай зайвої уваги… Вирішив продовжити рід, сисунцю? Тоді шукай підходящої кандидатури. Якщо в людини немає схильності до кровопиття, вампіром їй не стати. Хоч до сухого її вихлебтай, у жмути поскручуй, слини отрутної в жили напусти – не стане вона кровосмоком. Умре, а не стане. Упирі в сезон гонів з ніг збивалися. Поки знайдеш правильного чоловічка, з потрібною червоточинкою в душі! – поки вгвинтишся в серце, визначиш: він чи не він… Бувало, і випадкові жмурики вставали від сверблячки в іклах. Сьомий син сьомого сина, убитий на межі, похований обличчям униз… Місяць крізь крону в’яза молочком хлюпнув, рак на горі свиснув, смажений півень закукурікав – лясь, і відкинулося віко труни. Але продовжувати свій рід «приймаками»? Не всякий вовкулака хотів узяти на виховання нерідного. От і мучилися. Зате бардам – воля. Буденного упиря спритні писаки розмальовували, як тільки вміли. Фантазія так і юшила крівцею з жил. Талант бив колом у груди. Творчість пахла часником. Шляхетні вампіри, мудрі вампіри, чарівні, велелюбні, дотепні, віддані, відважні, добрі, з потягом до прекрасного – панянки ночами мріяли про чудових женишків, змочуючи подушку слізьми. Скажи хтонебудь Фортунатові Цвяху, що настане день, а точніше, ніч, і він перейметься до одного такого, ікластого та нещасного, співчуттям – у вічі розреготався б. – Ви твердите, що ми вдерлись у ваш сон з метою його подальшого викрадення. Я правий? Реджинальд кивнув із приреченістю людини, яка з доброї волі віддає себе лікареві-зубодерові. – У такому разі, смію вас запевнити: ви помиляєтеся. Наше вторгнення мало випадковий і ненавмисний характер. А ваш сон – вірніше, принесений снуллем, – викрали не ми з колегою. «Дуже мені потрібен ваш скарб!» – мало не бовкнув мисливець. – Ви знаєте, де мій снулль? – Так. Він викликає серйозний науковий інтерес. Ми хочемо провести деякі дослідження. – Не треба, – жалібно попросив вампір. – Не треба досліджень. Що вам від мене потрібно? Чого ви до мене прив’язалися? Дайте мені спокій! Випустіть мого снулля! Ви не маєте права! Я подам позов… Фортунат насупився. – Знову ви за своє? Пропоную залагодити справу по-мирному. Ви забуваєте про свій вампірський гонор і розповідаєте мені: чим вам так припав до душі цей снулль? Я ж даю вам спокій. І прошу ловця звільнити вашого коштовного улюбленця. До загального задоволення. Що скажете? – Вампірський гонор? – фон Тирле підвівся з крісла й почав міряти кімнату кроками, з кутка в куток. – Ви теж мені заздрите?! Він з гірким презирством дивився на венатора. Мить, і презирство зникло. – Бачу, ви – незаздрі. Але багато хто… Багато хто! «Ох, коли б я був вампіром!» Звучить, як: «Ох, коли б я був султаном!» Це так романтично! Це так витончено! Ой, вони творять чудеса: у піднебессі літають, туманом стеляться, мишкою шмигають, крізь щілинку просочуються… навівають мрії на шовкові вії. Збожеволіти! Ох, чарівники!.. Венатор посміхнувся з розумінням. Вампір і магія – дві речі несумісні. Запитай першокурсника Універмагу, і той миттю відтарабанить, у чому різниця здібностей магічних – і фізіологічних, виниклих у процесі некроеволюції. Мрець, хоч устань він, хоч у труні лежи, маною не володіє. І до чаклування, а це – творчість, не здатний. Навіть найсильніші некроманти під «Тавром Ревітала», вставши, використовують запас мани, накопичений при житті. А як витратять – був маг, і немає. – …заздрять. Нашому життю заздрять! А хіба ж це життя?!! Безсмертя? Ми не безсмертні, ми довгомертві. Вічний Мандрівець, які ідіоти!.. Фортунат уперше чув, щоб нежить згадувала ім’я Вічного. Видно, вже дуже бідоласі допекло! – Ви хочете знати? Гаразд! Фон Тирле вигукнув мало не з погрозою. – Тільки майте на увазі: задоволення ви не одержите! І пам’ятайте про свою обіцянку!.. * * * Сповідь Реджинальда фон Тирле, вампіра й еталонної одиниці, що пролунала вночі в «Драконі й Лілії» Реджинальд фон Тирле став вампіром у сорок два роки. Трапилося це буденно, можна сказати, геть нецікаво. Ні тобі жагучих брюнеток із маленькими гострими іклами, ні елегантного графа з екзотичними фантазіями; навіть нападу кажана, що втілився з туману, – ну просто-таки одна прикрість! Звичайно, якщо вже вампіризуватися, то ліпше в замку над урвищем, у горах, під скрипки та гітари, та ще й у ніч любові… А тут – спірне майнове питання. Приїхав із міста до маєтку судовий гачок, залишився на вечерю, бо затримався в дорозі й прибув пізно… Слово за словом – коротше, вкусив. І не просто вкусив, а у відповідь на п’яні нарікання хазяїна дому. Мовляв, життя марудне, жінки не люблять, слуги не поважають. Був би я, мовляв, інкубусом, тоді всі красуні були б моїми! А вже якби я став вампіром!.. Ну, сам напросився. Устав фон Тирле вранці з ліжка й знову під ліжко забився – від сонячного світла. Спасибі, «благодійник» заздалегідь штори затягнув. Турботливий трапився. Ясна річ, в жодному суді він не служив. Був одним із шістнадцяти сертифікованих вампірів Брокенгарца, а інших тут не водилося, – хіба що проїздом, на гастролі. Напередодні видали йому, як володарю 1,6 еталона, ліцензію на разове продовження роду. Там же чорним по білому було сказано: «Першого стрічного, котрий почне ремствувати на долю чи прямо звернеться з проханням, запевняючи, що бажає позбутися життя добровільно…» От негідник-гачок і скористався з нагоди. Далі все йшло, як по писаному. Через троє діб Реджинальд з’явився в нічному відділенні Палати міри й ваги. Зареєструвавсь, як належить: хто, звідки, який прикус… Одержав бляху: 0,4 еталона. До бляхи додавалася посвідка на проживання – це для тих, у кого замку в горах не було. На всіх вампірів замків не настарчиш. Маєток фон Тирле племінникові у спадщину залишив. Поселився у гачка: у підвалах міської в’язниці. Труну взяв із собою: гарну, вистелену оксамитом. В’язниця стояла порожня, тривожили їх рідко. Правил новий вампір дотримувався ретельно: харчувався справно, без зайвого насильства, рід продовжувати не поривався, раз на рік їздив на чергову сертифікацію… Він і раніше був людиною без претензій. А тепер – і поготів. Устав, знайшов, куснув. Посидів до ранку в «Замурзаному Фріці». І додому, спатки. Огидні сни почали снитися йому точно від дня річниці вампіризування. Перший раз він списав їх на місячне світло та важкість у шлунку. Місяців зо два тому до нього звернулися з пропозицією цирульники з «Розіни». Серед дворянок стали модними часті кровопускання – для млосної блідості лиця. Зціджену кров виливали на задньому дворі: сморід, мухи, лайка сусідів. А співробітництво з фон Тирле – чиста вигода. І вовки, так би мовити, ситі, й зі смітника не смердить. Думав: об’ївся, от і наснилося казнащо. Пробував голодувати – не допомогло. Сни приходили щоночі. Він метався, вертівся в труні, хотів прокинутись, але не міг. Вампіра вдень не добудишся, хоч сріблом пропікай, хоч колом штрикай. Після заходу сонця вставав розбитий, у препоганому настрої. Думав: звикну. Не звик. У снах він був дрібним, неприкаяним чоловічком. Довкола нього снувався такий самий дрібний і неприкаяний світ. Діймали кошмари, в яких сплячий Реджинальд сприймав навколишнє як єдино можливе. А, прокинувшись, дивувався: хто вигадав цю клоаку? По той бік реального в загробних мріях кожний старався ошукати ближнього, здається, йому на горб; кожний створював проблеми всім на світі, в тому числі й собі. Сон уявлявся фон Тирле малиновим спрутом, що присмоктується до нього зі сходом сонця – і довбає дзьобом, чмокає присосками, стискає в обіймах, насолоджуючись нерухомого мукою здобичі. Вампір спить півжиття: від світанку до надвечір’я. Фактично виходило, що Реджинальд одержав як навантаження до вампірського існування ще одне огидне буття. І порятунку від цього він не бачив. Йому снилося: він гибіє під ненависними для нього справами. Вживає їжу, від якої верне. П’є отруту, валяється попідтинню. Дружина покинула його, діти батька уникали. Хитромудрі шахраї відібрали житло. Він перебрався в підвал будинку – сірої височенної коробки, – схожий на склеп для велетня. Почав хворіти. Жебрав, порпався в покидьках. Харкав кров’ю. Харчувався недоїдками. Тягався з такою ж, як сам, шушваллю. Когось бив, хтось лупцював його. Зістарівся.   Помер. Овал Небес, як же тішився вампір Реджинальд фон Тирле, коли помер уві сні! Сподівався: тепер усе припиниться. Або почнеться щось інше, значно привабливіше. Надії не виправдалися. Два дні він спав удень без жахливих видінь. Спав, як мертвий, хоча в його випадку порівняння викликало нервове хихотіння. На третій день почав снити знову. Те ж саме, тільки гірше. Друге коло пекла. Єдина дитина народилася недоумкуватою. Дружина пішла, коли він спав, років на три раніше. З роботи, хоч би куди влаштувався, гнали поганою мітлою. На вулиці просили закурити, потім били й відбирали останнє. Житло Реджинальд утратив удвічі швидше. Пробував дзявкати – замордували. Відтоді, крім знайомого кашлю, страждав на нирки. У підвалі завелися пацюки. Ритися в покидьках забороняли сусіди з будинку. Вартові лупили волоцюгу кийками: просто так, на потіху. Всяка погань крала в нього добуте. Обурювався – давали стусанів. Випали зуби. Прийшла рання старість. Смерть. – Що це? – поспитав фон Тирле в гачкабатька, перш ніж піти на третє коло. Він давно вже з’їхав від гачка на цвинтар, де вподобав собі тихий склеп. Віддавав перевагу самотності під час денного сну. На останній сертифікації йому вже вп’яте підтвердили чисту одиницю еталона. Сказали: якщо найближчого року принципових змін не відбудеться – стане Реджинальд мірним еталоном для вампірів Брокенгарца. – Сни? – знизав плечима гачок. Він навіть не запитав, що має на увазі «пташок». Видно, чекав на це запитання довгий час. От і дочекався. – Нічого особливого. Наші, вампірські сни. Не хвилюйся, приятелю, ти не унікальний. На них страждає вся зубаста братія. Просто про таке не заведено говорити в суспільстві. Соромно. Терпи й помовчуй. – Але ж чим далі, тим гірше! – Природно. Чим далі, тим гірше. Порівняно з новою ходкою попередня здається медом. Поживи стільки, як я, натерпишся. – Я не хочу терпіти! – А що робити? Рецепта немає, магія безсила. Ти вже повір мені на слово: шукали, намагалися, виверталися… Марно. Сниться, і хоч ти йому що! Терпи, дурненький… Мало втішений «батьком», фон Тирле повернувся до рідного склепу. «Третя ходка» почалася зі сну, такого ж несподіваного й такого ж огидного. Спрут кольору запеченої крові, у білястих лишаях, заліз у Реджинальдову труну. Це вже був не виплід уяви, але ще й не реальність – сон, та й годі. Вампір спав і бачив, як він спить у домовині, в обіймах мерзенних мацаків. Спрут пожирав його цілий день, від світанку до заходу. Виродок не квапився. Відривав, скубав, розчиняв, висмоктував. Пропускав через себе, викидаючи назовні жахливі, мислячі, стражденні нечистоти… Коли Реджинальд прокинувся, сонце давно сіло. Він проспав – промучився! – куди довше звичайного. Над цвинтарем уже промайнула стрімка північ. Наближався світанок, а з ним і новий сон. Від голоду кишки скручувало вузлами. Вампір труснув головою, повертаючи думкам ясність. Злетів над огорожами та пам’ятниками – він розумів, що змінився. Вигляд нетопира дався значно легше, ніж звичайно. Найближчі три ночі фон Тирле досліджував власні таланти. Ікла зробилися гострішими, рухи – прудкішими, погляд – гіпнотичнішим. Негативної реакції на часник і срібло поменшало. Переваривши вампіра, снулль зробив його сильнішим. У Палаті міри й ваги Реджинальдові зберегли одиницю еталона. Виявилося, такі стрибкоподібні зміни характерні для упирів, їх беруть до уваги при розрахунках. До параметрів мірної одиниці входила й динаміка розвитку об’єкта. Тепер фон Тирле знав, як пізнається некроеволюція. Зжерли й викинули. Терзаючись снами, що повернулися, він із жахом чекав: коли ж прийде черга «розвиватися» далі? Коли кривавий снулль прилетить, не тримаючи кошмар у мацаках, а з бажанням поласувати беззахисною здобиччю? Час спливав. Ніч змінила день. Ява – сон. Снулль прилітав їсти ще не раз. Нарощування здібностей уповільнилося, але тенденція збереглася. Останнім часом вдавалося бачити відразу два сни: перший – про хворого волоцюгу в підвалі, а другий – про снулля, що насолоджується безгучно волаючою трапезою. – А якщо його вбити? – запитав гачка-батька фон Тирле, відчуваючи жах від самого цього запитання. – Я про снулля. Вбити, зловити, заґратувати. Зітерти в порошок. Найняти ловця-морфініта. Навиворіт вивернути гадину! Що тоді буде? Гачок зітхнув. – Ще гірше буде. Так, сни перестануть снитися. Але ти почнеш деградувати: не щодня, а щогодини. Вигляд нетопира? – забудь, пташок. Туман? – навіть кашею не розтечешся. Ікла затупляться. Погляд утратить демонічність. Від самого запаху осики тебе трястиме. Від часникової лушпайки покриєшся виразками. Про срібло я навіть казати не хочу. Тільки вимовлять: «Срібло!» – а ти вже весь гориш. – А голод? Спрага? – Із цим – навпаки. Жерти захочеш, немов рік зі склепу не вилазив. І що найприкріше – питимеш, і не напиватимешся. – Надовго? – Поки новий снулль не з’явиться. Чекати маєш його, як порятунку. Зрозумів, дурненький? Із розповіді гачка складалося враження, що він говорить не з чужих слів. Надто вже дрижали пазуристі батькові пальці. І губи він облизував: пересихали від монологу. – Я зрозумів, – кивнув «пташок». Реджинальд фон Тирле, еталонна одиниця вампірів Брокенгарца, не знав, що колись йому доведеться благати нещадного венатора відпустити мерзотника-снулля на волю. * * * За вікном скрипки заграли танцювальну. Почався шум. Підпила юрба проходила повз «Дракона й Лілію». Слухаючи смутну повість фон Тирле, якось забулося, що в місті – Вальпургіналії. Сміх, пустотливі вигуки здалися недоречними, як на похоронах. Пронизливий дискант злетів над загальним гомоном, угвинтився в небеса, підсвічені далеким феєрверком, і розсипався бешкетною частівкою:   – Ох ти дуле, моя дуле, — Не продати, не купить! Хіба з зашморгом на шиї Тебе катові скрутить?   Юрба закричала від захоплення, вимагаючи продовження, – і раптом затихла. З готелю вибіг хазяїн, наполегливо вимагаючи спокою. 3,7 еталона – це вам не грифон начхав! У номерах відпочивають пожильці, стомилися за день, прошу дотримуватися тиші, буду скаржитися – і все таке. – Це Брокенгарц, – криво посміхнувся вампір, коли веселуни, замість того, щоб послати хазяїна в чертоги Нижньої Мами, почали спілкуватися пошепки й навшпиньках відійшли подалі. – Чули? На прощання скрипалі заграли колискову. – «Спи, моя радість, засни…» І я не хочу позбавляти вас сну, пане. Пообіцяйте, що відпустите мого снулля, і я піду. – А якщо я не дам обіцянки? – запитав Фортунат. – Я все одно піду. Що я можу вам зробити? Солі на хвіст насипати? Ви мене в баранячий ріг… Скажете, був вихід? Запитаєте, чого ж я не наклав на себе руки, якщо так страждаю? Він нахилився вперед, намагаючись заглянути венатору у вічі. – Батько сказав: вампірсамогубець навічно залишається у своїх снах. Ви розумієте? Не половину існування, а все життя. І день, і ніч. У смердючому підвалі. Біля сміттярки. Ні, я не зможу. Від самої думки про це мене кидає в холодний піт, хоча мертві не пітніють. Інакше я давно б… Адже це просто: укопав осиковий кіл у землю й упав обличчя уперед. Думаєте, я б злякався? Ех, ви… Я був кірасиром. За життя. Гідно показав себе під Трендау. Орден Вічного Мандрівця з бантами. Не вірите? Мисливець на демонів промовчав. Вірилося слабко. Цей голомозий, нервовий бідака – один із тих молодцівкірасирів, чия божевільна, самогубна атака під Трендау не тільки врятувала життя курфюрстові Боніфацію, що потрапив в оточення, але й повернула військову удачу спиною до переможців, що вже тріумфували від щастя?! Уявити фон Тирле в сідлі? Палевий колет, галуни на обшлагах? Каска й кіраса, чорна зі сріблом? На грудях сонцем сяє золотий герб Брокенгарца? У руці – довгий палаш, рот розчахнутий несамовитим криком? Уява відмовлялася підкорятися. – Не бійтеся, пане, – замість відповіді сказав Фортунат. – Я зроблю все, щоб ваш снулль звільнився. Тирулега не відмовить. Ми випустимо снулля у віконце, і він… – Скажіть… Який він на вигляд? – Хто? – Мій снулль! Дивна справа: вампіра аж затрясло від збудження. Немов запійному пиякові дали понюхати міцного вина. Верхня губа ощирилась, оголила ікла. Зіниці звузилися, перетворившись на вертикальні щілини. Пальці скорчилися, втяжні пазурі виповзли назовні. Реджинальда бив сильний дрож. В іншій ситуації венатор подумав би, що упир готується до нападу. І негайно вжив би заходів. Але тут… Фортунат сидів, дивився на збудженого фон Тирле й міркував, як би точніше описати йому снулля. Наче дитину хотів заспокоїти. – Ну, він малиновий. Знаєте, коли малина стара, вона темніє… Згадалося, що найкраща малина росте біля нужників і на цвинтарях. – По тілу – світлі плями. На вигляд – схожий на спрута. Хоча мій друг, доцент Кручек, твердить, що радше на медузу. Мацаки, дзьоб, штрикальця. Та ви ж і самі його точно описували! – Великий? – тихо спитав фон Тирле. – Гігант? – Нічого подібного. Не більший за кішку, – венатор розвів руки, показуючи розмір. – І літає. Якщо чесно, мерзенна тварюка. Тут ваша правда. – Я хочу його побачити! – Навіщо? Ви ж його бачили. – Уві сні! Тільки вві сні! Я хочу побачити його наяву! Ви допоможете мені? Я побачу мого снулля, а потім ви його відпустите… І правда, подумав Фортунат. Снулль прибував, коли Реджинальд уже спав мертвим сном. Відлітав – за мить до його пробудження. Те, що в сні снулль був приблизно такий самий, як і наяву, за винятком розмірів, нічого не міняло. З іншого боку, чому б і не зробити послугу фон Тирле? Нам ця послуга ламаного шеляга не коштує. А вампірові – радість. Он як він змінився! Глянеш – і повіриш: такий міг у кірасирах. Каска, палаш, баталія під Трендау. Герой. – Гаразд. Я домовлюся з морфінітом. Повертайтеся в склеп і чекайте. Ми прийдемо до світанку й принесемо вам вашого снулля. Ви подивитесь один на одного, снулль полетить на волю, а ми розстанемось, як добрі друзі… Вампір підвівся із крісла. – Я ваш боржник, пане. Фон Тирле добра не забувають. Мить, і венатор залишився в номері самодин. * * * Вимуштруваний портьє лише вклонився, приймаючи у Цвяха ключ від номера. Під час Вальпургіналій день і ніч у Брокенгарці зливалися в божевільну круговерть. Людина, вирушаючи на нічну прогулянку, мала цілком природний вигляд. Утім, навіть якби не вирував у місті фестиваль, портьє був би такий же незворушний. Пожильці вільно заходили чи виходили, коли їм заманеться. «Драконові й Лілії» у недалекому майбутньому явно світив шанс отримати 4 еталони. Ковзнувши поглядом по дошці з рядами пронумерованих гачків, мисливець на демонів виявив дивний факт. Ключ від 23-го номера висів на місці. Виходить, Кручек додому не повернувся. Таки передумав відсипатися й пішов «фестивалити». Молодцем, теоретику! Не те, що ми: то чужі сни, то бесіди опівнічні; то премося через усе місто – і хоч би в аустерію чи до поступливої красуні. Та ні ж! Дав упиреві слово? – тримай тепер його. Венатор від роздратування голосно ляснув вхідними дверима. Ображено тенькнув дзвоник. Рвонувши по сходах, Фортунат швидким кроком попрямував до готелю «Тихий закуток». До мети він дістався без пригод, якщо не зважати на зустріч із компанією молоді, що лякала випадкових перехожих у темному провулку. Перехожі жахалися з величезним задоволенням. Зачувши наближення Цвяха, жартівники вискочили зза рогу. Вони завивали й корчили мармизи. Справжня ноктюрнела, затесавшись межи молодиків, накривала їх «флером», спотворюючи обриси. Однак мисливцеві сьогодні було не до гумору. – Гайда звідси! – гарикнув він, набуваючи Вигляду, з яким спускався в пекло. – Вуха надеру, шмаркачі! Марно він сподівався, що шибайголови поступляться дорогою. Молоді люди просто шаленіли від захвату. Обступивши монстра, вони заповзялися упросити його, щоб приєднався до забави. – Пане демоне, благаємо! – Із вами буде ще краще! – Ви такий милий! – Ви такий страшний! – Ох і потішимося! А ноктюрнела загравала, хапаючи за жувальця. Щоб уникнути тривалих пояснень, венаторові довелося скористатися крильми за їхнім прямим призначенням та й махнути через кілька будинків на сусідню вулицю, скоротивши собі шлях до «Тихого закутка». Портьє спав за конторкою. Він лише на мить розплющив очі, коли пізній гість пройшов повз нього, і знову поринув у сонмрію. – …доволі леткий. Бачите? – Яка розкіш! Випаровуватися просто на очах! – А що я казав? Голоси видалися Цвяхові напрочуд знайомими.   CAPUT VIII у якому теоретик і морфініт вибухають ідеями, всі персонажі збираються на цвинтарі, де стають свідками жахливої баталії, а хтось волає: «Лікаря!» У номері, що його навіть не поклопоталися замкнути, влаштувалася солодка парочка: морфініт Ікер Тирулега й приват-демонолог Матіас Кручек. Обоє, мало не силою відбираючи один в одного «інструмент», із азартом мучили стомленого снулля – тицяли в дзьоб тварюки кедровою лопаточкою. Снулль чхав, його мацаки здригалися, а сам він, здавалося, волів би здохнути. Дослідники ж захоплено обговорювали результати. Від Кручекової нудьги не зосталося й сліду. – Фарте, друзяко! Як добре, що ти прийшов! – Еге ж! Ми дуже раді! – Ми тут із паном Тирулегою дійшли до приголомшливих висновків! – Еге ж! Старий Ікер дуже дякувати голубчикові Кручек! – Неоране поле! – Тепер знати: від цей снулль великий користь… витягати! Давши напівмертвому снуллеві спокій, доцент із ловцем заходилися навперебій хвалитися досягненнями. – Ти розумієш, Фарте? Ми маємо наочне підтвердження Другого Принципу Компенсації! Як установив пан Тирулега, цей снулль є ефірним носієм зворотно-циклічного типу. Судячи з ряду ознак, йому дуже багато років. – Дуже! Старовина! – Ти розумієш, що це означає? – І що ж? – обережно поцікавився венатор, побоюючись отримати репутацію цілковитого тупака. Ще якби лише перед другом дитинства, а то перед практично незнайомим ловцем снуллів! – Я теж не відразу зметикував, – змилостивився теоретик. – Це персональний снулль! Він являється конкретному вампірові протягом тривалого часу. У сновидця просто доконче має виробитися найсильніша фобія. Він панічно боїться… – Еге ж, упирець боятися! Аж йому жижки тремтять! – утрутився Тирулега. – Й голубчик Кручек узяти… розумна-вивід? – Умовивід? – О! Точно! Розумувивід: із цей снулль треба зілля варити. Людина зілля пий, живіт натирай, у помешканні бризкай. Упирець така людина, як вогонь, боятися. До житла близько не підходь! – Але ж він отруйний! Фортунат скосив око на мухомора з мацаками. Той зацьковано згорнувся клубком у райдужній клітці. Снулль аж лиснів від гидоти, що сочилася з пор та бородавок. – Його отрута летка, – не забарився з відповіддю доцент. – При належній термічній обробці… – Голубчик Кручек і старий Ікер придумати! Ми інкубоніс варити в окріп. Разом із цибулею-порей. Цибулин викидати, вода зливати, знову варити. Поки цибулин синій – далі варити. Цибулин приємний колір – сушити, дрібнити варений снулль, на порошок товкти. Отрута більше ні, а упирець тремтіти жижки зі страху! Старий аж сяяв од задоволеної посмішки. – Коштовний зілля робити! Багато грошей брати в обоє рук! Старий Ікер ділитися процентом зі голубчик Кручек. Голубчик Кручек розумний дуже. Він за великий мудрість третину забирати… – …ми стоїмо на порозі підтвердження дослідним шляхом теорії циклічного розвитку некорінних інферналів! Крім того, викрадення снулля, напевно, спричиняє тимчасову деградацію вампіра. Ти – мисливець, ти повинен розуміти! Небезпечного й сильного упиря тепер можна банально «опустити» за шкалою Тремменса, викравши його персонального снулля! А потім, ослабленого, ліквідувати або винести догану… – …крамниці скрізь відкривай. У крамницях торгуй, ліверант бери!.. – Жаль, що фон Тирле так болісно сприйняв порушену тобою тему. Так, це є непрямим доказом, але ми маємо потребу в прямих свідченнях. Думаю, якщо залучити середньої сили психею-найманку, його пощастить розговорити… «Психея-найманка? Мудрагель ти, друже дитинства! Саме в такій ролі я й виступав минулої ночі. Хто б міг подумати?..» – Добродії! Ви мене чуєте?! Дослідники прикусили язики. – Усе це чудово. І теорія, і практика, і майбутні прибутки. Однак я змушений вас розчарувати. Фон Тирле бажає повернути свого снулля. Я дав йому слово відпустити на волю цього летючого мухомора. Сьогодні ж. – Упирець хотіти возвернуть кошмар? – украй здивувався Тирулега. – Навіщо?! – Не хоче, а палко бажає. Матті, він фактично підтвердив твої висновки. Я потім розповім. Фон Тирле надзвичайно цінує пекло, в якому перебуває щодня. Вибачте мені, пане Тирулега. Напевно, я не мав права все вирішувати самодин. Але ж ви збиралися знищити здобич… Старий сумно зітхнув. – Я розуміти. Якщо йому снулль доконечно потрібний – я випускати. – Нічого, ви інших наловите, – підбадьорив морфініта Кручек. – У місті розважається безліч вампірів. Ходи собі від світання до смеркання та й лови сачком… – Інший снулль ловити, виходить, інший упирець мучити, – заперечив старий. – Кепсько. Душа в мене болів. – Так це ж упирі! Кровосмоки! Чого їх жаліти?! – Еге ж. А душа все одно болів. – Людям користь буде! Ще й грошей заробите. Ви ж хотіли розбагатіти? – Так воно-то так. Ваша правда є… – непевно вимовив старий. Він задумався й підбив підсумок: – Але цей погань таки випускай треба. – Постривайте! Фон Тирле дуже просив показати йому снулля перед звільненням. Він його жодного разу не бачив. Ми домовилися зустрітися біля склепу, перед світанком. Збуджений теоретик по-юначому підхопився. – Я обов’язково повинен при цьому бути! Ходімо мерщій! – Гаразд, – кивнув лагідний морфініт. – Старий Ікер іти разом із голубчики, нести снулль. Тільки капелюха надіти й мурашиний сік узяти. Коли такий злющий снулль нести – мурашиний сік ой як потрібен… * * * – Ну, то де він? Цвинтар потопав у тумані. Все навколо залило вівсяним киселем. Немов ранні пташинки потрапили в Простір Між Світами, в Царину Розподільчої Імли. Рукотворними стрімчаками стирчали верхівки надгробків і пам’ятників. За десять кроків темніла кам’яна брила склепу – житла Реджинальда фон Тирле. Вампір не квапився вийти. Досвіток – смутний час доби. Нічна темінь порідшала, витончилася, зробилася хиткою й оманливою. Місяць сховався на спочинок, зірки згасли, а сонце не поспішає викотитися зза обрію. Обриси предметів зливаються в сіру каламуть; вона насувається брижами, задурманюючи зір. А тут ще безсонна ніч, очі злипаються… Венатор мазнув долонею по мокрому від роси листю упокійника. Провів по обличчю, стираючи сонний одур. Поруч мерзлякувато пересмикнув широкими плечима приват-демонолог. Начебто й літо в розпалі, а вогко, гнітюче, дрижаки діймають. Ловець снуллів присів навпочіпки у вузькій ущелині між двома меморіальними стелами. Його чорний капелюх плавав на поверхні мрячної сутіні. Старому було якось не по собі, але він кріпився. – Він боїться. Хоче побачити снулля, але не може перебороти страх. Кручеків голос лунав хрипко, мов у застудженого. – Судячи з того, що ти розповів нам по дорозі, його фобія дуже сильна. – Я спробую його намацати, – буркнув Фортунат. – Напевно, десь поряд ховається… Мисливець на демонів розкинув «Вовчу мережу», накривши неабияку частину цвинтаря. Біля склепу миттю постав силует у тьмяно-мерехтливих некроеманаціях. Відчувши доторк мережі, вампір нервово заворушився. – Пане! Я вас знайшов, хай вам абищо! – венатор навмисно обрав глузливий тон. Якщо у фон Тирле збереглися бодай залишки гордості, це подіє. – Виходьте. Ваш снулль чекає на вас. Якусь хвилинку фон Тирле вагався: у прямому й переносному значенні слова. Потім він розплився ляпкою та й зник. Забурлив туман, розпухнув білястими хмарами – одна мить, і з них виткалась як є Реджинальдова постать. Вампір був спантеличений. – Ви пунктуальні, добродії. Прошу вибачення, що змусив вас чекати. Отже, чи можу я побачити?.. – Можете. Пане Тирулега, прошу вас. – Доброго ранку, голубчик. От, любовайтеся. Морфініт виринув із туману. Завдяки борошнистому кольору лиця та чорному балахону, він скидався на посталого мерця більше, ніж Реджинальд. – Отут, в екзипулі. Не боятися, він у пастці. Тирулега підняв райдужну клітку зі снуллем, аби вампір міг як слід розглянути бранця. Але той не квапився наближатися. До пояса потопаючи в брудно-сизій імлі, він пішов по колу і залишив старого з його здобиччю в центрі. Снулль у клітці нервово заворушився. Потвора невлад бликала чотирма очами. Здавалося, вже зійшло сонце, і світло терзає снуллеві очниці. Обійшовши ловця, вампір рушив на друге коло. На третє. Четверте. Це нагадувало дитячу гру в «карусельника». Старий крутив головою, вивертаючи її мало не на сто вісімдесят градусів. Снулль дедалі більше нервував, сплітаючи мацаки вузлами. Тіло його почало пульсувати в дивному, заворожливонебезпечному ритмі. З бородавок виступили краплі пекучої отрути. Краплі яскраво блищали. – Не лови ґав, Фарте, – шепнув приват-демонолог. – Можливо, ми – перші свідки такої зустрічі! Венатор мовчки кивнув, спостерігаючи за розвитком подій. – Не такий уже ти й страшний… – бурмотів між тим фон Тирле. Його хитало, немов п’яного. Мертві не пітніють, але зараз піт градом котився по обличчі вампіра. На блідих вилицях спалахнули червоні, як у сухотного, плями. Синя жилка пульсувала на скроні, загрожуючи прорвати шкіру. – Стільки років… якась жалюгідна медуза!.. летючий мухомор!.. Вампір почав звужувати кола. – Ласкаво просимо, мучителю!.. Тепер я знаю… знаю!.. Тихенько, по спіралі, він підбирався до снулля. – Більше не залякаєш мене, ні… Фон Тирле все ще страшенно боявся. Жах сковував рухи. Всі члени хололи, наче з упиря висмоктали крадену, чужу кров, що зігрівала неживе тіло. Але серце гупало, штовхаючи на безумство: уперед! уперед!.. – Ви не намірилися кусати мене, голубчику?! – стурбовано поцікавився ловець снуллів. – Він не вкусить, – запевнив морфініта мисливець на демонів. – Ви точно знаєте? – Так. Нехай тільки роззявить рота! Спопелю на місці. – Я надіяться на ви, – з гідністю відповів старий.   У цю мить вампір перетнув незриму межу, за якою чатував справжній кошмар. * * * – Ї-і-і! Снулль у «клітці» раптом почав збільшуватись і розпухати, як тісто на дріжджах. Роззявивши дзьоба, спрутомедуза видала вереск – моторошний і пронизливий. Усім заклало вуха. Під тиском дивовижного звуку навіть туман спадав липкими грудками, прагнучи втиснутися в рятівну землю. У глибинах могил чулося відлуння. Надривне, протяжне, воно вдаряло в підошви. Венатор над силу втримався на ногах. Розбудив снулль когось у потайних надрах цвинтаря, стряс землю чи просто ввів людей в оману підлою ілюзією – цього Фортунат не знав. Він знав інше: все це було схоже на сон. Тільки вві сні хочеш бігти – й не можеш. Клітка затріщала. Три мацаки прорвалися назовні. Тирулега скрикнув від болю. Упустивши екзипулу, що розпадалася, старий схопився за руку, обпалену лютим снуллем. – Тахтомиз! – вилаявся він. – Хуртиг н’є! Пактук гирх! Вереск покотився вниз на цілу октаву, якщо не на дві. Він перейшов на утробне виття, перетворивши шлунки слухачів на крижини, – й стих. Фон Тирле приріс до місця, неспроможний поворухнутися. Він тепер був, як могильний пам’ятник, зпід якого вкрали постамент. Старий же, навпаки, задкував до склепу. Відчувалося, що найкраще Тирулега почувався би, спершись на яку-небудь стіну. А ще краще – якомога далі звідси. На споді туману, куди каменем бухнула клітка зі снуллем, щось відбувалося. Кипіло, народжувалося, гнівалося. Митьдруга – і, розриваючи жмутками пасма, що горнулися до землі, у повітря зметнувся клубок багряних мацаків. Вони шалено хльоскали праворуч і ліворуч. А слідом за ними над цвинтарем, що затаїв подих, випливав розлючений снулль вампіра Реджинальда. Він був величезний. Заввишки, як два людських зрости. Чи навіть більше, якщо зважати на довжину мацаків. А вони паскудно звивалися і показували світові ряди блідих скловидних присосок завбільшки з медаль «За взяття Дангопеї». Четверо жовтих очей перестали кліпати. Жовтки, розітнуті посередині вертикальною зіницею-зародком, схожою на лезо, невідривно дивилися на фон Тирле. Мов обценьки в ката, розкрився роговий дзьоб, здатний перекусити людську руку. – Фарте! Він уб’є його! Хто кого вб’є, пояснювати не було потреби. Над вампіром, паралізованим від жаху, навис його роздутий від люті кошмар. Усе відбувалося наяву. Ніхто не сумнівався, що це не сон – і всі ясно розуміли, що трапиться далі. Спрут кольору запеченої крові та з білястими лишаями стискав вампіра в обіймах мерзенних мацаків – і неквапно пожирав. Відривав, скуб, розчиняв, усмоктував…   Колись, убиваючи, снулль робив вампіра сильнішим. А тепер? – Дзумтеррах непентес! Гігандо суммус’ари акх’арр! Венаторова правиця заклякла в повітрі, так і не діставшись до «зеніту втілення». Закляття «мармурового віяла», яке він уже майже створив для нищівного удару по монстрові, небезпечно зависло на межі зриву. Реалізація двох заклинань в унісон – насамперед згубна штука для чарівників, якщо вони не домовилися заздалегідь. Рикошет, конфлікт манозастосування… А фразуінвокацію «дзум-террах» – грізну, гортанну, з ідеально розставленими «наголосами» – вимовив не він. Уражений до глибини душі, Фортунат дивився на друга дитинства. У цю мить доцент Кручек найменше був схожий на того натхненного теоретика, кабінетного вченого, яким його звикли вважати. Приватдемонолог стояв, як матрос під час жорстокої хитавиці, щільно впершись у землю міцними ногами. Твердо прискалений погляд викликав у пам’яті образ стрільця з арбалетом. Миттю пізніше Кручек зробив витончений, хитромудрий пас. Жест напевно був би гідно поцінований хоч метром Високої Науки, хоч майстром рукопашного бою з острова Гаджамад. Власне, на цвинтарі був ще один маг вищої кваліфікації. Венатор оцінив. Але забарився з визначенням типології чарів. Земля здригнулася під ногами. Цвях над силу втримав рівновагу. А ловець снуллів розпластався по стіні склепу й наче прилип до граніту. Здавалося, жодна сила не змогла би відірвати його від кам’яної поверхні. Землетрус, кінець світу, спільна з’ява Вічного Мандрівця й Нижньої Мами в сонмі й сонмищі всього їхнього почту – марно. Приватдемонолог стояв як укопаний. Твердь репнула під завислою в повітрі спрутомедузою. Від туману й сліду не зосталося: википів, відлетів хвилями пари. Із зяючої розколини з вихльостом вигулькнув гнучкий батіг: буро-зелений, довжелезний, завтовшки зі стегно доцента Кручека. Батіг зметнувся над снуллем і зігнувся знаком питання, немов хотів про щось довідатися в монстра. Пучок тонких вусиків обмацував простір. Зберігаючи запитальний вигин, батіг рвонувся вгору – як у відомій казці про чудесний виноград, – немовби маючи намір досягти Овалу Небес. Кручек ризикнув здійснити найрідкісніше закляття виклику. Тепер із землі попер Пекельний Фагот – велетенський м’ясоїдний ліаноїд. За одними, неперевіреними даними – результат безвідповідальної гібридизації печерного слизня-рибоїда з пухирчастим біблісом, родом із ла-лангських джунглів. За іншими, ще більш неперевіреними відомостями – черговий крах (або, навпаки, успіх) чурихських некромантівекспериментаторів. На третину – рослина, на третину – тварина. На третину – невідь-що за капость. Крізь розколину протиснулося м’ясисте створіння, схоже на жовторожевий глек із покришкою. Глек ріс на короткій ніжці зі стебла ліаноїда. Жадібна пульсація чітко давала зрозуміти: саме цим органом ліаноїд харчується. Цвинтар накрила щільна хмара смороду: гнилі фрукти, тухле м’ясо, кошик золотаря. Облямована по краях шпичками, загнутими всередину, покришка глека відкрилася. Оголилося нутро рота-шлунка, лискуче від активно діючого секрету. Ріст Пекельного Фагота уповільнився. Глек опинився точно під снуллем. Блискавичний ривок – і здобич зникла в його ненажерливих надрах, де вже вирував травний сік. Рот-шлунок роздувсь і жвакав: покришка стала на місце й щільно закрилася. – Є! Кручек стомлено поворухнув плечима й почав розминати затерплу від напруги шию. І тут він завмер, вражений до глибини душі. Мерзотник-снулль, цілий і неушкоджений, зі знущальною повільністю виплив із глека, просочившись крізь його стінки. Здавалося, він навіть не помітив нападу Пекельного Фагота. Хіба мало хто тут жвакає? Ліаноїд розчаровано цмокнув. І ковзнув назад під землю, затягуючи розколину. Фортунатові пальці зсудомило: «мармурове віяло» вимагало завершення. Ну що ж, коли не вийшло в доцента, черга за мисливцем… Гострі крем’яні пластини, виринувши нізвідки, розшматували снуллеву плоть і зі свистом полетіли геть. А користі? Нахабний снулль тільки похитнувся – цілийцілісінький. Висока Наука пасувала перед носієм кошмарів! * * * Фон Тирле нарешті вийшов зі ступору. І кинувся геть, навіть не намагаючись обернутися на кажана. Далеко відійти йому не вдалося: снулль наздогнав утікача в одну мить. Обплів мацаками, роздираючи присосками одяг; повільно підтяг до дзьоба, який зловісно клацав. Жовтки очей байдуже вивчали жертву: «Ач, який допитливий!» Вампір сіпався в мерзенних обіймах, але, схоже, підкорився своїй сумній долі. Зате Ікер Тирулега раптом відірвався від стіни, упав рачки, підхопився й боком, як краб, кинувся до снулля. На ходу він дістав склянку з прозорою рідиною. Одним рухом старий витяг корок – і розмахнувшись хлюпнув із посудини на снулля, зайнятого з’ясуванням стосунків із заблудлим упирем. Там, куди потрапила рідина, плоть тварюки з сичанням здулась і взялася смердючими пухирями. Снулль знову заверещав. Де не впоралася Висока Наука, зненацька подіяв заповітний засіб ловця – мурашиний сік. Жаль, його не вистачило, щоб остаточно вгамувати велетня. Раз-другий – і склянка спорожніла. Снуллева плоть чаділа та шкварчала, як жир на розпеченій пательні. Але чудовисько було живе. Не звертаючи уваги на отруту, що роз’їдала тіло, спрутомедуза дедалі дуже стискала мацаками обм’яклого вампіра. Венатор рвонув із піхов шпагу, розуміючи, що це скоріше буде жестом розпачу. Ноги стали ватяними і відмовлялися коритися. Руки налилися свинцем. Усе довкіл зробилося хистким, ірреальним. Досвіткові сутінки? – Ні! Сам того не очікуючи, Фортунат Цвях вічна-віч зустрівся з власним кошмаром: першим дитячим видивом геєни! Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині… Пекло. Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих іншого, нелюдського світу. Лютий холод, пекельний жар. Неминучість посміхається, вищиривши ікла. Розум ціпеніє. Надія в душі помирає. Рятунку нема, це кінець. Хоч скільки разів мисливець спускався у володіння Нижньої Мами, переслідуючи демонів, – уві сні все знову було не так. Ноги не слухалися, чари не діяли, жах заморожував серце… Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі. Нічого не виходило. А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, – та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон – ява, і знову, і знову – по колу… Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками – самодин посеред величезного порожнього простору – від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину – тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені повіки, крізь долоні, в яких намагався заховати лице… І ніхто не заважав спрутові кольору засохлої крові пожирати Реджинальда фон Тирле. Ніхто. Гострий дзьоб безжально рвав плоть. Вона не встигала відновитися, зяючи майже безкровними ранами. Присоски впивалися в шкіру, висмоктуючи й переварюючи соки жертви. Жалюгідні спроби опиратися були просто смішні. Неймовірним зусиллям фон Тирле визволив голову зі смертельних обіймів. Хотів гукнути: «Рятуйте!» – але мацаки затисли горло, і голос зірвався в придушене сипіння. Немов насміхаючись, із міста долинув звук труби. Якийсь веселун ні сіло ні впало вирішив зіграти побудку. Вальпургіналії тривали. Сурмачжартівник збився на «Тарантелу», видув п’ять тактів бадьорого маршу – й заграв кавалерійський апель. Фон Тирле ще пам’ятав ці звуки: сигнал скликання вершників після атаки. Тоді, під Трендау, їх зібралася небагато: жменька божевільних переможців. Співає труба. «Кірасири! В атаку! Палаші наголо!» Земля двигтить під копитами коней… Мертве серце стрепенулося в неживих грудях. Рани наповнилися кров’ю, вона пухирилася. З ясен висунулися ікла, з пальців – криві пазурі. Шкода, немає палаша. Та дарма, обійдемося! Отже, снулль! Отже, ти жируєш, а я сплю та помовчую?! Снулль заверещав, коли жертва вчепилася в нього пазурами й іклами. Із розпачем смертника фон Тирле вгризавсь у ворога. Він відкушував і випльовував шматки слизької плоті, роздирав спрута на частини, відриваючи мацак за мацаком, які конвульсивно смикали. Обидва впали на землю. Підім’явши потвору під себе, вампір наліг зверху. Уже непритомний, засліплений болем, приголомшений втратою крові, він і далі нестямно рвав снулля – той кошмар, який усі ці роки спав із ним в одній труні. Сурмач давно замовк. Але труба викликала з небуття. * * * Перші промені сонця впали на могильні плити. Надгробок, кущі лісотраву, древній склеп… На зім’ятій траві, в калюжі швидко зникаючого слизу, без руху лежав Реджинальд фон Тирле. Одежа нещасного була подерта на клапті. Тіло в цьому сенсі мало відрізнялося від одягу. Ще не цілком отямившись, старий морфініт поповзом наблизився до вампіра. Приклав вухо до грудей, долоню – до губ. – Він живий є! Дихай-дихай! І серце битися… – Який «дихай»?! Який «битися»! Адже він нежить! – Та ось! – не погодився впертий Тирулега. – Самі дивитися, голубчики! Мисливець на демонів охнув. – Овал Небес! Сонце! Його зараз спалить! Швидко, тягнемо в склеп! Але Кручек, не кваплячись виконувати наказ друга, чемно відсторонив ловця снуллів і сам схилився над пораненим. – Справді, дихає! – в голосі доцента чулося здивування впереміш із допитливістю істинного вченого. – Й серце б’ється. Ні, до склепу нам ще рано… Навколо них засяяла примарна корона: обруч із дванадцятьма зубцями. Парна Дюжина зафіксувала сплеск агресії, локалізувала місце дії, тож венатори готові були з’явитись у всеозброєнні: припинити й покарати. На одинадцяти зубцях світилися іменні герби мисливців, що з’їхалися до Брокенгарца. Ступивши до порожнього зубця, Фортунат Цвях увігнав у нього по капелюшок палаючий срібний цвях – свій власний символ.   – Я тут, друзі. Все гаразд. – Допомога потрібна? – заклопотано спитав зубець Гарпагона Понурого. – Дякуємо, Гарпе, не треба. Ми самі впоралися. – Точно? Може, всетаки?.. – Лікаря! – втрутився приват-демонолог. – Ми на цвинтарі, у східній частині міста. І покваптеся! Бо в нас тут неживий помирає… EPILOGUS Кхр-р… кррракх-х… Щебінь полігона скрипів під пазурами. – Чіі-і-ізз! Хрясь! Метнувшись убік, подалі від місця, куди за мить до того ляснув бич здобувача, Фортунат Цвях припав животом до землі. Хвіст скорпіона вигнувся дугою – жалом, націленим на супротивника. Настовбурчився спинний гребінь – розчепірені шпичаки були пасткою для бича. Цівки їдкого диму, звиваючись кільцями, поповзли із ніздрів. Венатор рушив по колу. Здобувач у центрі не поворухнувся. Бич випливав із його правиці і стелився по землі. Хльоснути по оманливо беззахисній спині демона? Ні, для цього здобувача надто добре підготували. По дві години щодня без вихідних, протягом трьох тижнів – бий, але сам уникай ударів. Плюс загальна теорія демоноборства. Навіть заклятий на три вітри батіг заплутається в шпичаках, кривих і зубчастих. А беззбройного чоловічка (якщо він не професіонал-мисливець!) дитя Нижньої Мами зжере, не змигнувши оком. Усе ще кружляючи, Фортунат чхнув. Крапельки отрути розлетілись далеко. Отрута була слабенька: свербіж, хирлявість, легкий параліч. Хвилина-дві, не більше. Але й хвилини досить, щоб від необережного залишились тільки ріжки та ніжки. Зубастий ваалберит або, скажімо, дагонець здатний за цей час до кісток обгризти слона. На жаль, чих згинув задарма. «Божа роса», заздалегідь накладена здобувачем, трималася міцно. Мабуть, оборонні чари знешкодили б і чорну жовч, якби венатор захотів удатися до сильнодіючого засобу – черевної відрижки. – Х-ха! Боком, із немислимого, цілком безпечного положення Фортунат стрибнув. Ноги, вивернуті коліньми назад, мав пружини, штовхнули могутнє тіло. Сальтомортале, виляск крильми, отруйна мошва злетіла із зубців. Туша демона мусила всією вагою накрити здобувача, який загаявся. В польоті венатор спритно згрупувався в грудку… – Н-на! Вивернувшись ізпід Цвяха в останню мить, здобувач відкотився геть. Бич цьвохнув блискавкою, залишивши на задніх лабетах мисливця жирні на смуги червоного кольору. Фортунат, накульгуючи, метнувся слідом. Жало вивищувалося над здобувачем, який і хотів би підвестись, але не встигав. – Бер есенен тугандай! Куп койорга! А оце даремно. Казематні чаклування – штука занадто довготривала, щоб користуватися нею в критичній ситуації. З таким самим успіхом можна читати атакуючій мантикорі трагедію «Зоря», сподіваючись дійти до фіналу. Переборюючи киселізацію повітря – наслідок чаклунства! – хвіст Фортуната випустив додаткові сегменти. Жало злетіло на два лікті вище й ринуло вниз. – Саб’ир шуни кіт! Здобувач хитрував. Порушуючи всі канони, він заокруглив «казематку» малим тупичком. Ризик, звичайно, але хвіст на мить обернувся на кам’яну арку, а жало – на дверний дзвоник. Але камінь обсипався з сегментів скоріше, ніж бич знову опустився на демона. Малий тупичок гарний, якщо ти володієш басом. Тоді вібрації будуються уступами. А якщо в тебе колоратурне сопрано, начувайся. Залишивши жало дзвоником, Фортунат тричі «продзвонив» голову здобувача: вухо, шия, ніс. Пролунало знущальне дзеленчання. Здобувач вибухнув лайкою, відскочив і замахнувся бичем. Демон чекав удару, бич нарощував кільця, вибираючи місце… – Стоп! Залік! Голова приймальної комісії вдарив у гонг. Сьогодні головував Серафим Нексус – випадок рідкісний, можна сказати, унікальний. Старий давним-давно відмовився від участі не тільки в захистах ординарних магістрів, а й у вищих кваліфікаційних іспитах. Присвятивши себе винятково охороні найвищої особи, Нексус відійшов од інших справ. Але відмовити Фортунатові Цвяху, якого любив і поважав, він не міг. Незважаючи на різницю у віці більш ніж удвічі, старий ставився до мисливця на демонів із заступницькою симпатією. Більшість розумних людей утікали від симпатії наймилішого лейб-малефактора на протилежний край землі. А Фортунат лише посміювався. Йому подобалося ходити по цьому краєчку. Поки старий дозволяє бути із собою «на ти» й не поспішає «переходити на ви» – рибка в сітці. – Ваша думка, панове комісари? – Залік! – погодився Просперо Кольраун, бойовий маг трону. Гігант, він був на голову вищий за інших. – Проте вичікувальна тактика в цьому випадку згубна. Я б учинив отак… Він плюнув у долоню, створив малюсіньку модельку демона й показав, як перехоплював би ініціативу в злісного нижньомамця. Вийшло швидко, добірно й без зайвого калічення. – Ти занадто багато чого хочеш від майбутніх магістрів, друже мій! Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти, ляснув бойового мага по могутньому плечу. Просперо похитнувся, відновив рівновагу й повернувся до приятеля лицем. Мало що, раптом іще раз лясне? – Порівняй їхній досвід і свій! Я би теж інакше бичував… Комісія відсахнулася на безпечну відстань, оскільки крихітка-капітан скинув поясний ремінь, збираючись улаштувати показову демонстрацію. На щастя, Рудольф обмежився двома «гвинтами», простим і шестірковим, після чого знову підперезався, не зупиняючи обертання. – Залік! – підбив він підсумок. – Залік! – погодився доцент Кручек, із осторогою зизуючи на ремінь. – Залік! – Вітаю, люба! Остання репліка належала Фортунатові Цвяху. Венатор на цей час уже скинув Вигляд, поставши в людській подобі. Хіба порядний чоловік кинеться обіймати кохану дружину, залишаючись демоном? А надто зважаючи на характер рудої Меліс та на той факт, що колишня відьма щойно склала конфлікт-мінімум. Без нього здобувачів не допускали до захисту магістерського дисертата. – Водички б… – скромно нагадав про себе старенький лейб-малефактор. – Із сухариком, можна? Натяк був зрозумілий. Воду із сухарями завбачливий венатор забезпечив ще зранку. * * * – …нічого такого! – Фартушку, не мороч дідусеві голову! Були, були піддавки. Я ж розумію: ти й захищеного магістра згамонькаєш – не подавишся. – Я сам її тренував! – Бачу. Гарненько підготував, заперечень немає. А жало на уколі все одно притримуєш. Якби я так лялечку голочкою колов, ти б давно на моїй могилці плакав. Ось, дивися, люб’язний… Лейбмалефактор показав двозубою виделочкою для риби, як він колов би жалом. Потім струсив із зубців цілу колекцію вбитих ос, мух та одного ґедзя, взяв іншу виделку й заходився далі ласувати форелькою. Зазвичай Нексус користувався лише своїм власним столовим прибором. Але в гарному товаристві, траплялося, розслаблявся. Руда відьма в розмову не втручалася. Меліс відпочивала душею й тілом. Вона пускала очима бісики лейб-малефактору, червоніла від компліментів бойового мага, підкладала теоретикові печені з чорносливом, чистила й різала на скибки яблуко для капітана… Словом, весело й з користю проводила час. А якщо її чоловік і справді поберіг кохану жіночку під час іспиту, то це з великого й світлого почуття. Хто осудить? Конфлікт-мінімум при зареєстрованому профілі цілительки – так, рудимент минулого. Пам’ять про часи, коли цілителі ще виганяли бісів з одержимих. Тепер бісів ганяють інтенсивні екзорцисти. А ми – мирні чарівнички з дипломом. Нам і батіг, і пряник, але батіг – рідше… Грізний чоловік підтвердить, що батіг – дуже рідко. – Чули? – запитав Просперо Кольраун, вибираючись ізза столу та вмощуючись на дивані. Ложе рипнуло під могутнім чарівником, але упокорилося. – Подейкують, у Брокенгарці новий проповідник з’явився. Хворий на всю голову. Ходить по вампірських кублищах і навчає нежить, як жити. – Вампір? Маг? Ефектор генія? – Людина. Якщо не брешуть, звичайно. – Це ненадовго, – капітан потягся за вином. – До першого укусу. – Не скажи, Руді! Він ходить, а його не кусають. Пазуром не чіпають! Навіть слухають, уяви собі. Збираються опівночі, запалюють свічі, вмощуються на могильних плитах… Картинка! – А що він їм проповідує? – зацікавилася Меліс. – Достеменно не відаю. Щось про страх. Мовляв, страх – це одна із найтяжчих вад. Відкиньте його, станьте вічна-віч, і спатимете спокійно. Живі ви чи мертві – головне, чесний, заслужений, вистражданий сон. Інакше, мовляв, добродії мерці, сорому не позбудетеся. І що найцікавіше, за компанію із проповідником ходить ловець снуллів. Гадки не маю, навіщо той упирям знадобився… – Як його звуть? – лагідно спитав лейб-малефактор. – Я маю на увазі проповідника. Мисливець на демонів посміхнувся. – Реджинальд фон Тирле. – Ви знайомі? – Зустрічалися на Вальпургіналіях. Навряд чи його ім’я тобі про щось скаже, Серафиме. – Ну чому ж? – образився старий. – Світ тісний, Фартушку. Мій дід знав колись одного фон Тирле. Офіцер-кірасир, відзначився під Трендау. Після загибелі командира очолив ескадрон, на повному галопі вдарив у фланг значно більших сил супротивника. Божевільної хоробрості був добродій. Напевно, пращур вашого проповідника. Відвага – вона у спадок передається. – Так, – погодився Фортунат. – Напевно, ваша правда. А доцент Кручек нічого не сказав. Доцент їв печеню. Учора йому надійшов лист із Брокенгарца. Обербургомістр дякував за ідеальне обчислення мага-еталона, повідомляв про преміальні, надіслані до Реттії з казенним скороходом, – і пропонував нову роботу. Треба було вивчити групу вампірівздобувачів на відповідність чистій еталонній одиниці, у зв’язку з тим, що попередній еталон утратив придатність. Август Пумпернікель уже підтвердив свою добровільну участь у розрахунках. Залишилося заручитися згодою шановного метра Високої Науки, чиї заслуги… Матіас Кручек чемно відмовився. Його розумові сили всі до крихти були зайняті теоремою Ярвета-Шпеєрца, однією з трьох великих недоведених теорем елементарної теорії манолітичності, й розпорошувати свої сили він не мав охоти.