От і все. Вільний!!!
Вільний…
17
Коньяк був дешевий, тризірковий. Качка куди кращим пригощав! Від лимону щелепи зводило. А в серці тихо завмирав спокій. Мені було добре. Концерти зірки закінчилися, і жах цей клятий закінчився, а життя продовжується.
Гіп-гіп-ура!
– Ну, старий! Ну, врятував! Думав: все, хана чосу!..
«Чос» на жаргоні естрадників – швидкий заїзд в місто, один-два концерти в найбільшому залі, який знайдеться. Дехто для «чосу» віддає перевагу стадіонам. Себто «вичесав» максимум «понтяри» (вона ж – поважна публіка) – і по конях! Далі…
– …мені Арнольдич плаче: Юрок, тонемо, половина шоу нанівець! Я йому: кочумай, випливемо! А ти, старий, прямо бог з машини! Слухай, давай мій шмок з тобою контракт підмахне? Або я сам… Гайда з нами на гастролі: піротехніку ставити, ефекти? Башлі лопатою гребти станемо!..
«Шмок» – це зоряний менеджер. Скупердяй рідкісний. Хоча башлями справді не обділив. Лопатою-не лопатою, але совочком я їх, хрустких, загріб. Правда, довелося попрацювати. Димова машина? – гаразд, я з такою вже працював. А ось поки в їхньому пульті для ефектів розібрався, поки з пожежником домовився – наш «гасила» тризірковий не п'є, йому «Ай-Петрі» подавай! Замість римських свічок виставив кольорові фонтани, в «чортовому колесі» всі заряди позамінював – щоб шлейф трохи менший давали. Нічого, прокотило. І ще від себе сюрприз додав: під фінал «Ночі над містом» (це у зірки супер-хіт!) торохнув два магнієві заряди. Укріпив на бічних штанкетах і, коли тінейджери в залі полізли в прохід танці-шманці влаштовувати… «Гасила» мене потім мало багром не вбив, зате публіка вищала від захоплення! Аншлаг, овації, свист, крики, фанати в екстазі. І ми, так би мовити, Химко, люди!
Є чим пишатися. Добре вийшло, і то добре дуже.
– …ну, ти вирішив, старий?
Зараз всі були добряче «на бровах», і під цю справу справді світило підписати контракт. Тільки навіщо? Наїздився я з гастролями. У печінках сидять: потяги, готелі, печія від кафешного їдла, п'янки-гулянки, смутна любов з кордебалетками… Коли еротичний балет «Птах Миру» два місяці конферив, ледве імпотентом не зробився. Богема хрінова. Знову ж таки, не хочу Наташку з Денисом кидати надовго.
– Спасибі, Юрок – ми із зіркою вже третій день на «ти». – Вибач, не зростеться. Я за вдачею домашній. Не потягну.
– За вдачею він! Які наші роки, старий! Давай! Всіх справ: заряди розкидав – тисни кнопки! Не потягне він… Адже я тягну – а ти й поготів зможеш. Тобі козлом не скакати!
Що правда, то правда. Тягне. Аж дим іде. Хоча старший за мене років на п'ять. А так і не скажеш. Завивочка, підтяжечка. По сцені як хлопчик скаче. Професіонал. Бачив я, як він біля балетного станка париться. Кожного божого дня. Зранку. А ввечері – концерт. Спробуй, побатрач так в сорок з гаком! Я відразу в'їхав: він під «голубого» для іміджу косить. Нормальний мужик по життю, ще й здоровий – дай боже кожному! Вчора, пам'ятаю, від сміху аж захлинався, дивлячись, як він перед фанками гея розігрував. Дістали його дівки, ось і вирішив відігратися. І на них, і перед ними. Повірили, дурепи! Утекли, всі яскраво-червоні. Навіть квіти вручити забули. А зірці за півгодини вже справжнісіньких геїв відшивати довелося. Ну, до цих він з Поліною-танцюристкою вийшов. Обійнявшись. І лапа у Поліни під спідницею. Геї ошаліли, знітилися, а Юрок їм простою російською мовою, без щонайменшої політкоректності: зайнятий, мовляв, гетеросексуалю потрохи… Бо всі чоловіки – негідники, і чистої любові між ними довіку не знайдеш. У перекладі з культурного на загальнодоступний. Геї, що дивно, не образилися. Троянди подарували і повідомили, що все одно на концерти ходити будуть, бо Юрок для них – символ. На зразок Статуї Свободи і Кролика Роджера. А орієнтація – його особиста справа, хоча, звичайно, шкода.
Я просто засмутився, що натурал.
Теж був би ввічливим…
– Гаразд, старий, ти думай. До ранку час є. Потяг о пів на шосту, ніч тут гуляти будемо.
Усміхаюся зірці:
– Мене дружина не відпустить. Ревнива.
Юрок пхикає у відповідь і витягує з-під купи сценічних шмоток гітару. Акустику. Стареньку, бувалу, але ще, схоже, цілком робочу «Кремону». Бере пробний акорд. Гітара не настроєна, і зірка починає терпляче підкручувати кілки.
Вибираюся в коридор.
Із-за сусідніх дверей долинає голос моєї дружини:
– …це як в музиці. Де зараз симфонії? ораторії? сюїти на півгодини-годину?! А немає! Суцільні шлягери-трихвилинки. Навіть для симфоністів композиція на десять хвилин – це вже багато. І в джазі – аналогічно. Про попсу і рок я взагалі мовчу…
– Перепрошую! А як же тоді…
Все зрозуміло. Наталя після третьої чарки сіла на улюбленого коника, зібрала навколо себе компанію підігрітих естетів, і тепер вони із задоволенням чешуть язиками. Вічна тема: «Куди, блін, котимося?!» Добре, що ми сьогодні на таксі приїхали, а «Хонду», циганочку нашу, на стоянці залишили. За кермо Наташці краще не сідати. Зате вчора і позавчора під’їжджали на своїй тачці, як «білі люди». Самому може водити навчитися? Треба б…
– …але ж це крапля в морі, Сірий! А література?! Де тепер романи, я вас питаю?
– Навпаки! Зараз якраз вірші і збірки оповідань майже не видають. А романами вашими всі ятки завалені…
– Ви не зрозуміли. Я маю на увазі справжні романи: на сорок, а то і на сімдесят авторських аркушів. Гюго, Голсуорсі, Фейхтвангер… Дюма, нарешті?! Де вони? Наші, сьогоднішні?! Зараз роман – це максимум чотирнадцять-п'ятнадцять аркушів, безбожно розтягнутих версткою. Щоб людина за вечір проковтнути могла. І забути за три дні. А ви спробуйте «Собор Паризької Богоматері» за вечір осилити! А? Отож бо! Адже це Книга. З великої літери. І за рік пам'ятаєш, і за десять. Повертаєшся, перечитуєш… фільми знімають, опери…
– Здається, ви згущуєте фарби, Наталочко. Давайте по чарочці, і я вам наведу приклади. З сучасних.
– Зробіть ласку! Ні, мені справді цікаво… Куди ви стільки ллєте?! Ну добре, добре, це мені на два рази буде. Ізольдо, передайте, будь ласка, шоколад…
Життя у Наталі явно вдалося. Знайшлися близькі душі. Іду далі по коридору. Накурено – хоч сокиру вішай. З дверей найближчої вбиральні вискакує гола дівчина. Побачивши мене, просить закурити, і в пасмах диму поволі йде до туалету, хилитачи худою дупою.
За спиною продовжується:
– …та що ви мені торочите! Де багатошаровість, де розгалуженість сюжету, відступи, роздуми? Де поліфонія? Немов на естраді: залишилися тільки найпростіші ритм і мелодія. Добре, нехай ритм «заводить», і мелодія мила. Чудово! Але де імпровізації, соло, оркестровки, екзотичні аранжування? Де душа, я вас питаю? Гармонія?!
– Ви б, Наталочко, ще Гомера пригадали! Інший час, інший ритм життя. І, проте, візьмемо, наприклад…
– Не треба: наприклад! Роман помер! Вони романом називають повісті. Скоро оповідання назвуть…
Гулянка розпадалася. Десь пили, сміялися, розповідали анекдоти, десь сперечалися про постмодернізм; із-за дверей, звідки з'являлася гола феміна, млосно стогнали в ритмі «кантрі». Я попрямував назад до гримерки, в якій влаштувалися Юрок, його клавішник і звукооператор. Всі ці дні, починаючи з моменту, коли злодій-невдаха поцупив «цяцьку», у мене був прекрасний настрій. І ніщо не могло його похитнути. Розбив випадково вазу – на щастя! Дружина нудить з приводу невибитого килима – ноу проблемс! Пішов і вибив. Із задоволенням. Денис відмовився йти на концерт зірки, дивитися на батькові спецефекти? – добречки! Хай тренується. Може, воно і на краще, що хлопчак хоч до чогось серйозно ставиться. Буде Чаком Норрісом.
Катарсис? – накось-викуси!
Ніколи нам ти не розповіси,
Що бачив, вдершися в чужу державу;
Мабуть, там рай у Божій силі й славі,
Та нам не бачити тієї-от краси…
Спочатку навіть не зрозумів, що співає зірка. Голос зовсім інший, інтонації. Хвороблива хрипота, надтріснуті акорди гітари… Тихо причинивши за собою двері, я став у куточку. Притулився до стіни. Зараз Юрок співав не «для башлів» – для себе. І обличчя у зірки було…
Зоряне.
Втомлена, немолода людина, поза славою і мішурою.
Там стогін-дзвін, розірвана струна
Розріже тишу – чуєш, мій юначе? —
Як звук в багатожильній тятиві:
Стріла у серці, хай її не бачать…
Звукооператор протягує мені чарку. Повну. Дякую мовчки, кивком – боюся перешкодити пісні.
І хтось розійдеться з бідою,
А хтось всміхнеться від знущання злого,
Тобі зробивши боляче цим словом.
Та ти мовчиш.
Ти бачив ад в раю.
– Валеро? Ти тут? Тебе на вході чекають.
У дверях – Наталя у супроводі меланхолійного охоронця.
– Хто?
– Якийсь юнак, – басом гуде охоронець.
Винувато розводжу руками: бачиш, Юрку? Не одного тебе прихильники дістають!
Обіцяний юнак чекає внизу, у фойє. Дивно, що охорона його сюди пропустила: оно, залишки фанів дотепер на вулиці товчуться. Пиво п'ють. Скандують всілякі нісенітниці. Але – «кордон на замку»! А цього пустили. Дивний він, причмелений. Коли підходжу ближче – враження посилюється. Очки бігають, кутики губ тремтять. Обличчя… псоріаз у нього, чи що? Екзема?! Шкіра блищить, ніби вкрита «тоналкою», навколо рота – почервоніння, облямоване білою плівкою. Нагадує посмішку Рудого клоуна.
Рум'янець ідеально круглими п'ятаками.
– Це ви мене шукали?
– Ви… ви Смоляков? Валерій Якович?!
Паузи між словами – немов людині катастрофічно не вистачає повітря. Голос ламається, «пускає півня». Від хвилювання? Від страху? Нісенітниця! Чого йому мене боятися?!
– Так, це я.
– Я… я прийшов вибачитися… і повернути… Повернути!
Він судомно робить крок до мене. Я не встигаю нічого гаразд зрозуміти, як у мене в долонях опиняється ціла купа мотлоху: купка купюр різного номіналу, моє власне портмоне, авторучка «Паркер», годинник на шкіряному ремінці (здається, золотий!) і…
Куля-в-кулі-в-кульці підморгує: привіт!
Втім, все це я розгледів трохи пізніше. А в першу мить погляд прикипів до його зап'ястка, який виглядав з-під куцого рукава. Шкіра була вкрита коростою, лущилася, нагадувала риб'ячу луску або нашарування лупи… Місцями короста відшаровувалася, і під нею прозирав розсип гнійних виразок. Господи! Ніколи не зустрічав хворих на проказу. Або це у нього псоріаз такий страшний?
Сахаюся. Мимоволі.
– Ви… н-не бійтеся! Це не заразне! Я сам… сам винен. Пробачте! Я ж не… знав! Не знав! Ось, все, що є – беріть! Беріть! Не треба мені вашого! Не треба!
По візитівках, мабуть, вирахував, шакал! Ну ні б попастися, дурню, в КПЗ загриміти – хіба тобі важко було, гад?! Думка абсолютно клінічна, але злодій, здавалося, її прочитав:
– Ви… це… якщо хочете!.. Ментам мене здайте! Я сам! Я зізнаюся! Хочете?! Я…
– Пішов ти знаєш куди?! Вимітайся звідси!
От і все. Погуляв на волі – досить. Рано пташечка заспівала. Злодюжка, не ймучи своєму щастю, поволі задкує до виходу. На страшному, загримованому обличчі його крізь клоунський вишкір боязко проступає справжня усмішка.
– Спа… спасибі! Спасибі!
Він раптом кидається вперед, швидко цілує мені руку (мотлох сиплеться на підлогу…) і, розвернувшись, що є сили тікає до дверей. За мить швидкий тупіт стихає зовні. А я стою, як дурень, і тупо оцінюю: що з його крамом робити?
– Вам допомогти?
Охоронець починає завзято збирати речі. Суне мені. У портмоне виявляється п'ятидесятидоларова купюра. Годинник? Ручка? Викинути? Шкода. У міліцію віднести? Між собою, мабуть, поділять. А наді мною посміються. Собі залишити? Незручно, крадене все-таки…
– Ви йдете?
– Так, я вже йду…
Треба йти. Сміятися, пити, ніби нічого не сталося.
Треба жити далі.
– Ух ти! А ну, покажи!
Як у мене за спиною опинився Юрік, що вибрався у фойє провітритися, я не помітив. Хоча я, коли задумаюся, можу не помітити Годзиллу за два метри на зріст. Рожеву в зелений горошок. Знаю за собою таке.
Кулька опиняється в загребущих лапах кумира молоді. Юрік крутить «цяцьку», дивиться на просвіт, цокає язиком.
– Де узяв, старий?
– У спадок дісталася.
Чиста правда.
– Продай! Я такі цяцьки збираю.
– Ну…
– Не будь жадюгою! За сто баксів поступишся?
Вперед, Валерій світ Якович! Ось воно, твоє щастя: підморгує жовтим оком, шкіриться підбадьорливо. Давай же, скористайся! Що ж не радієш, не квапишся погоджуватися, не біжиш за нотаріусом? Адже сама людина напрошується! Іншої такої нагоди не буде.
– Вибач, Юрік, не можу. Пам'ять… спадок…
Поряд виростає Наталя. Її погляд красномовніший за будь-які слова: що ти мелеш? Збожеволів? Яка пам'ять, який спадок? Продавай, дурень! Хто тобі ще за цю дурницю сто баксів відвалить?!
– Старий, ти жартуєш? Тобі воно до фені, а мені – у колекцію. Гаразд, півтори сотні даю. Годиться?
Дідько, хоч би Наталки поряд не було! Спокусник… Ні, не можу. Підставити доброго, по суті, мужика, який ні сном, ні духом?
– Вибач, Юрік. Не зростеться. Пішли вип'ємо?
– Ну, як знаєш…
Зірка скривджена. І контракт старий не підписує, і цяцьку не продає. За такі башлі! Зовсім зазнався, підривник хрінів.
– Ти що коїш?! – шипить у вухо Наталя. – Наздожени його! Півтори сотні… Лови момент, тютя!
– Якщо він відразу півторашку запропонував, значить, кулька більше коштує, – примудряюся нарешті знайти гідну відповідь. – Треба до оцінювача занести. Справжню ціну дізнатися…
– Бізнесме-е-ен!..
Наталя гордо йде геть. Услід за Юрком. А у мене раптом з’являється пристрасне бажання напитися. До півсмерті. Як чіп. До повного затьмарення і жорстокого бодуна на ранок.
Що ж, коньяку для цього залишилося цілком достатньо.
