Щось піднімається в мені. Щось чуже. Своє. Позичене. Минулого тижня, знайшовши у копії заповіту координати нотаріуса, я того розшукав. Побачивши мене, нотаріус одразу зблякнув. Згасло сяйво лисини, потьмяніла шпилька на краватці. Лак черевиків втратив лиск. Хвилин п'ять ми говорили ні про що, я не знав, як підступитися до головного. Потім зібрався йти. Нотаріус провів мене до дверей. І сказав, дивлячись в підлогу: «Вибачте… Я був зобов'язаний. У мене ліцензія, вам не зрозуміти. Раптом що, звертайтеся. Ось телефон.» Потім додав глухим, старечим голосом: «Можете викликати додому. Я приїду.» Увечері я відвідав церкву при невідкладній допомозі, знайшов священика, що сповідав Скомороха. Батечко – моложавий, з кокетливо підстриженою борідкою – благословив мене. Запропонував поставити свічку. «За упокій?» – запитав я. «Не жартуйте так,» – строго відповів батечко, бліднучи. Я не зрозумів, що він має на увазі.
Куля-в-кулі-в кульці…
Сідаю в крісло навпроти.
Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія п'ята
Їдальня в квартирі Смолякових.
На задньому плані велике, чотирьохстулкове вікно. Валерій проходить до вікна, відкриває дві стулки. Навстіж. За ними, на заднику, зображений пейзаж, який відкривається тільки з третього поверху: гілки розквітлої акації і частина вулиці, напівприхована листям. Видно пластикову вивіску «Друге життя: дешевий одяг з Європи». Слабкий шум вулиці: бурчання автомобілів, галас дітей. Десь, голосно: «Мар'яно! Йди обідати! Мар'яно! Йди…» Звуки нервові, переривчасті, немов плівка фонограми вся в склейках і дуже стара.
У правому кріслі, ближче до залу: Кожум’яка-молодший.
Кожум'яка. Я вже подав до суду на батькову другу дружину. Точніше, мама подала. Від мого імені. Хай відстібнуть, з квартири. Тепер ви. Цінна штука, так? Якщо залишив?! До речі, за яку таку послугу?..
Валерій (з дивними інтонаціями. Здається, у нього болить горло). Ні. Не цінна. Ось, дивіться самі.
Кожум’яка-молодший довго крутить кульку в руках.
Валерій. Ви розчаровані? Очікували іншого? Розраховували на антикваріат?
Щока Кожум’яки-молодшого сіпається інакше, ніж все тіло: раз, другий. Це добре видно. Зараз горять всі прожектори, включено освітлення рампи. При яскравому освітленні обличчя без гриму виглядають виразно, різко.
Валерій (дуже тихо). Ви досі наполягаєте на своїй частці?
Кожум'яка. Так! Наполягаю! Вам не вдасться обдурити мене! Я інвалід! Мені немає вісімнадцяти…
Валерій. Ну що ж, ваш вихід.
Кожум'яка. Що?!
Валерій. Я хотів сказати: ваш вибір. Мені зовсім не хочеться вас обманювати. Давайте зробимо так: ви виплатите мені мою частину, і я віддам спадок вам. Цілком. Домовилися?
Кожум'яка (з підозрою). Нннн… Н-ннааа-аа… Напевно, загнете?
Валерій (збираючи увесь свій шарм). Ображаєте, хлопчику. Червінець вас улаштує?
Кожум'яка. Вісім! Ну, вісім п'ятдесят…
Валерій. І мито за ваш рахунок.
Кожум'яка. Яке мито?
Валерій. Зараз я викличу нотаріуса. Він все оформить.
Кожум'яка. А-а-а… Мито навпіл!
Валерій встає. Десь, мабуть, на вулиці лунають два постріли. Швидше за все, хлопчиська граються петардами. Луна віддаляється, тікаючи на інший кінець міста – до запорошених «кишень» сцени, де зберігаються декорації, які віджили своє. Довга тінь тягнеться навскоси від Смолякова до авансцени. Чорна тінь. Неможлива – при такому освітленні.
Шум вулиці стихає.
Зовсім.
Звукооператор зупинив фонограму.
Валерій (у мертвій тиші). Добре. Мито навпіл.
19
…Завірюха.
Справжня.
Мокрий сніг липне до скла. За вікном – біла карусель, що залучає будинки, машини, людей до танцю, скріпляючи світ цементом мерехтливих пластівців. Підняті коміри, таксі буксують в заметах. Дивлячись у вікно, посміхаюся. Після чого повертаюся в ліжко. У нагрітий, обжитий барліг. Добре хворіти в січні! У другій його половині. Ялинки закінчилися – Дід Мороз скоро стане нікому не потрібний. До «Проводів Зими», коли паркам міста знадобляться мої послуги, ще далеко. Всіх грошей не заробиш. Можна добряче погрипувати: чай з малиною, перцівка на розтирання й усередину, турбота дружини, мляве співчуття сина. Неробство облагороджує.
Я лежу, хворію, відразу веселішаю…
Дзвінок телефону. Ну просив же, якщо йдете, залишати трубку поряд, на подушці! Тихо зітхнувши, покидаю благословенну нору. Плетуся до їдальні.
– Так! Слухаю!
– Валерію Яковичу? Доброго ранку!
– Хто? Хто це?
– Качка!
– Яка Качка?!
– Дівоча у вас пам'ять, Валерію Яковичу! Качка, Матвій Андрійович!
– Підполковник? Ви?!
– Вже полковник. Вашими молитвами. Ну що, пригадали?
Матвій Андрійович говорить без угаву. Перейнявся моїм хрипінням. Радить гаряче молоко навпіл з «Боржомі». Ще додати масло какао, і всю ангіну… Підтакую, сміюся, киваю. Вітаю з новою «зірочкою». Звісно, я пам'ятаю його. Звісно…
А ще я пам'ятаю кращий катарсис свого життя.
Завірюха за вікном. Пух тополь. І я, щасливий, боячись зайвий раз зітхнути, дивлюся із зали – п'ятий ряд, третє місце! – як НЕ-Я, Той-Хто-На-Сцені, дзвонить нотаріусу. Чекаючи на нього, розважає Кожум’яку-молодшого анекдотами й похідними байками. Відчиняє двері. Уважно спостерігає, як «північне сяйво», приїхавши за півгодини, оформляє дарчу. Ось НЕ-Я платить свою половину мита. Бере у Кожум’яки-молодшого гроші. Спектакль стрімко наближався до фіналу. І коли двері зачинилися за ними, за неприємним хворим хлопцем і нотаріусом, а на сцені, в повній тиші, залишився НЕ-Я, коли тінь від Не-Мене зіщулилася, скорчилася, втягнулася в кулю, утворену зоокругленими кулісами й падугами, коли Той-Хто-На-Сцені кинувся до телефону: дзвонити підполковнику Качці! – і після хвилинної розмови, поклавши трубку, витер піт з чола…
Зал встав.
Овація.
Я боявся: серце лопне від захвату.
– …а вам спасибі, Валерію Яковичу! Адже це ви попередили: простежте за молодиком. Я було вирішив, що ви просто заметушилися. Але сказав кому треба. Ви, дорогий мій, як у воду дивилися!
Горло починає дуже боліти. Дуже.
– Убив? Він справді убив когось?!
Качка сміється:
– Ну чому відразу убив? Ні, Валерій Яковичу, нікого ваш пасія не вбивав. Просто крупна афера, ліві кредити, те се… Три дні тому закінчився суд. Сім років з конфіскацією.
– Сім років? Він же неповнолітній!
– Був неповнолітній. Дітки ростуть, знаєте.
Ну та, звичайно. З серпня минулого року…
– З мене коньяк, Валерію Яковичу. Ви видужуйте…
Ми прощаємося. І я встигаю, встигаю, встигаю крикнути, терзаючи хворе горло, увірватися перш, ніж Качка повісить трубку:
– Почекайте! Ви сказали: з конфіскацією? Це як?
– Ви дивна людина, Валерію Яковичу. Як завжди. Майно відчужується на користь держави.
– Все? Все майно? А… кулька? Ви пам'ятаєте: та кулька?!
– Яку ви йому подарували? – заспокоївшись було, Качка знову починає реготати. – Так, і кулька. На користь держави. А що, надумали викупити? Можу посприяти…
Довго стою біля телефону. Гудки в трубці. Завірюха за вікном. Відчужується. На користь. Держави.
Мені здається, скоро в залі буде аншлаг.
Завтра?
Через рік? два? п'ять?!
Ляскають вхідні двері.
– Тобі епістола! – кричить Наташка, обтрушуючи сніг з капішона й коміра дублянки. – Поминальна!
Жартові не сміюся.
– Дай сюди.
Довго дивлюся на білий конверт. Бюро Імміграції та Натуралізації.
…відчужується на користь держави.
– Лерко, ти чого? – Наталка хвилюється. Торкається крижаною рукою мого лоба. – Піднялася температура?
Мені б дуже хотілося, щоб усе виявилося маренням.
Дивлюся на конверт.
– Знаєш, Нато… Я боюся, що з цієї країни скоро доведеться тікати.
– Леро…
Завірюха стукає у вікна.
