Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер – розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне – вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.
Китайська забавка «Куля-в-кулі». Куля в кульці, і в кульці, і ще в кулі…
Спадок.
Наташка заводиться відразу:
– З тобою коли-небудь можна поговорити серйозно?!
Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія перша
Їдальня в квартирі Смолякових.
На задньому плані велике, чотирьохстулкове вікно. Дві стулки посередині відкриті. За ними, на заднику, зображено пейзаж, який видно тільки з третього поверху: гілки квітучої акації і частина вулиці, напівприхована листям. Видно пластикову вивіску «Друге життя: дешевий одяг з Європи».
Валерій сидить в лівому кутку сцени, на дивані. Звідкись, імовірно, з чужої машини, долинає «Ай-яй-яй, убілі нєгра, убілі…»
Наталя (нервово крокує просценіумом, між столом і сервантом). Якщо ти приносиш гроші в дім…
Валерій. Наташ, не треба.
Наталя…це не означає, що все інше тебе не стосується! Хлопець скоро дружину в дім приведе! На кшталт цієї Насті! Або знайде іншу шльондру!
Валерій (потягнувшись, машинально бере столовий ніж. Починає крутити в руках). Чому обов'язково шльондру? І потім: рано йому ще. Хороший хлопець, даремно ти… Ну, трохи бовдур. А хто в його віці вже визначився з професією?
Зовні, в невидимій машині, збільшують гучність. Мабуть, власник марудиться з ремонтом. Настирливе «Ай-яй-яй, убілі нєгра, сукі, замочілі…» лізе у вуха, змушуючи людей, що сваряться, говорити ще голосніше, перекрикуючи музику.
Горішнє світло стає тьмяним, ніби в люстрі згасли дві лампочки з п'яти.
Постаті більше схожі на тіні.
Наталя. Я! Я визначилася! Я завжди знала, що хочу на філфак!
Валерій (заводячись). А сенс? Ну, закінчила. Ну, сидиш редактором за гріш. Велика перемога!
Наталя. Я пишу! Я творчий працівник!
Валерій. Оттакої! Пише вона… Ах, Наталочко, ось нариси Остапа Ібрагімовича «Як я кинув пити і став депутатом!» Зробіть з них пристойний мемуарчик до восьмого січня! Творчий працівник!
Наталя (різко зупиняючись). Яка ж ти все-таки сволота! Ні, яка ж…
Світла майже немає.
Блищить ніж, крутячись у пальцях Валерія.
Дуже голосно: «Ай-яй-яй, убілі нєгра…»
6
Коли Наташка нарешті вщула, я усвідомив, що кручу в пальцях ніж. Столовий. З поплавленою пластмасовою ручкою. Зовсім непогано кручу. Як на свою криворукість, звісно. Лезо підморгнуло сонячним (точніше, електролампочним) зайчиком, нагадавши давній епізод, коли в ТЮГу ставили Едліса, «Спрагу над струмком». Про Франсуа Війона. Я тоді шабашив на півставки: фонограму на замовлення монтував, а потім сидів на музиці. Це зараз компакт-диск ткнув, і гуляй собі, а тоді стрічку «Свема» ножичками, та ракорди кольорові вклей, та стеж, щоб старенький «Юпітер» не зажував у найвідповідальнішу…
Прем'єра. Нудьгую в будці за пультом. Сцена – як на долоні, зал теж. Б'ю байдики: всього й роботи, що знімай з паузи, міняй гучність, мікшуй і знову вчасно на паузу став. Головне – не промахнутися. Мені їхній головний так і сказав перед початком: «Промахнешся – уб'ю.» І про надзадачу нести почав. А я його на хрін послав. Уб'є він мене, Немирович драний, якщо я їхню бодягу напам'ять знаю! Плюс партитурка поруч, з ключовими репліками. Загалом, голий робот. І треба ж: у зубах давно нав’язло, на генералках вовком від нудьги вив – а захопився, як мала в першому ліжку.
Одна з найбільш вдалих сцен. Коли Франсуа у виконанні істерика Артема Тарасюка дістав усіх, і банда зібралася його різати. Рудобородий статист першим вихоплює ніж. Красиво – чорний плащ крилом злітає вгору, і з цього крила (руки не видно!) прямо у промені прожектора зблискує лезо. Рудобородий поволі йде на Артемка, крутить в пальцях ніж – на вигляд, страшний тесак, а може, і не тільки на вигляд, я їхнього режисера знаю, він же фанат, він пропустить… Тарасюк задкує до рампи. Зараз ватажок банди повинен схопити заздалегідь поставлену біля задника бочку і з ревом жбурнути її в братву. Тільки ватажок чомусь запізнюється. Артемка біля самої рампи, далі відступати нікуди. Ще крок, жест, мить – і ніж рудобородого увійде йому в груди. Ну ж!.. Суміш жаху і захоплення. Злітає похмуре крещендо «Чакони» Ганса Найзідлера, з «підписаною» ззаду грозою – рука машинально виводить гучність на максимум. Я там, в залі, зі всіма, я дивлюся, як вперше, я чекаю катарсису…
Краєм ока помічаю: почервонівши від натуги, ватажок на ар'єрсцені неймовірним зусиллям зриває над головою бочку. Юрко Литвин, колишній морський піхотинець, схожий зараз на Верещагіна з «Білого сонця пустелі». Ваше благародіє, гаспажа Удача… Навіщо пуп рвати, вона ж порожня?! Ревіння ватажка заглушає музику до бісової мами, лютні не чутно, «Чакона» здохла, сама гроза огризається хрипким громом. «Кореші», включно із рудобородим, розбігаються, як таргани від пантофлі. Перед рампою з гуркотом розлітається на тріски бочка, з неї – бісова сила піску… частина висипається в залу, на ноги першому ряду…
Овації. Зал аплодує. Я – теж, навіть не помітивши, коли встиг зняти звук і натиснути «паузу». Здорово! Але не полишає дивне відчуття, отруюючи катарсис. Так, театр. Так, п'єса. І, проте, важко позбутися думки: якби рудобородий все-таки зарізав Тарасюка – катарсис був би повним! А він міг, я нутром чую – міг би… Що за нісенітниці в голову лізуть?!
Після прем'єри з'ясувалося: вранці надміру завзятий пожежник насипав в бочку-реквізит купу свого протипожежного піску! Юрко Литвин, хапаючись то за спину, то за живіт, і лаючись, як цілий взвод морської піхоти, збирався натовкти пожежнику пику, але старанного не знайшов.
А відчуття неповноцінності катарсису я запам'ятав, напевно, на все життя.
– …поклади ножик, – спокійно сказала Наташка. – Поріжешся.
Слухаю, мем.
І цей проклятий сусід з його машиною, змінив нарешті хвилю. Настройки радіо з півхвилини бурчали, обнюхуючи шкалу, поки з моря звуків не виплив Михайло Щербаков:
– …Неужто разговоры тебя, брат, не пресытили,
Когда весь мир вокруг – актеры, а мы с тобой – простые зрители,
И кто-то там другой, над сценою, давно пропел мои слова дрожащие
О том, как я люблю тебя, бесценная, люблю тебя, дражайшая…
7
Благовіщенський собор – розумію.
Благовіщенський базар – не розумію. Ніколи не зрозумію. Тензки, ясна річ. І схожі: яскраві, наляписті. Наш собор, кажуть, на поганому місці збудовано. То з нього хрести валяться, то блискавка по куполу торохне. Ось і базар: штовханина, гамір, і ніяких тобі благих звісток, окрім нав’язлого в зубах: «Підходь-налітай!» Не люблю я їх.
Від поживи для духу до їдла для черева – п'ять хвилин навпростець.
– Скільки коштує кінза?
– Сорок копійок пучок.
– Давай. І петрушки…
Якби не пральний порошок, в житті б сюди не пішов. Хіба мало тихих базарів? – Сумський, наприклад. І до дому ближче. І пиво там у кнайпі холодне. Темне «Монастирське» навпіл зі світлим в один келих. Вобла… Немов відгомін захопленого мату: «У!.. бла!..» І кишеню увесь час притримувати не треба. Зате тут порошок дешевший, м-мати його… Ще на старті сімейного буття підписав для дружини жартівливу грамоту. Зобов'язуюся, мовляв, те та се, міняти шкарпетки, крутити м'ясорубку, походи на базар – раз на тиждень. Наслідок наявності грубої фізичної сили і відсутності тачки. Оно на що жарт обернувся…
– В-ва, дарагой, який гранат! Ц-ц-ц! Щастя, не гранат!
– А поступитися?
– Слюшай, мущин, куди поступитися?! Навіщо поступитися! Вах! Образити хочеш?!
Ага, образиш його, вахаббіта. Гаразд, беру два добрячих щастя. Один лопнув, в тріщину криваво-соковитий м'якуш пре. Проштовхуюсь повз розсипи зелені, повз штабелі яєць. Повз жовтих курей, що безсоромно розсунули жирні стегна. Стегенця, тобто. Фламандський натюрморт пензля Ламме Гудзака. Ні, братики-сестрички, мені до виходу. Рюкзак на ходу зав'язав, застебнув, за спину кинув. Ненавиджу тяжкеважке в руках носити. А на спині – люба річріч.
В'ючна я тварина.
– К-куди преш?!
Куди треба, туди і пру. Ну, зачепили тебе пряжкою. Ну, змовч: буває, мовляв.
Ні, розпатякався.
Яблука-груші на прилавках раптом здалися восковими. З ум'ятинами від пальців неуважного бутафора. Петрушка з кропом – дрантя на дроті. Абхаз у кепці – погано загримований статист. Галас – фонограма, вся у склейках. У косих променях прожекторів танцює пил. Зворотній бік вистави. Показаний глядачеві, він зруйнує магію.
– …дець! Оселедець! Малосолоний…
Іду за порошком. Найбільшу пачку візьму. Щоб надовго вистачило.
Коли, ощасливлений важким мішком «Бінго-Автомат», вибирався на міст – вороняча лапка вчепилася у рукав. Над головою вітер дер кігтями вивіску «Торгiвельний майданчик». Рюкзак уперто сповзав на дупу: треба зняти, лямки підтягти. Додому хочу. Бурсацьким узвозом, в метро. Додому. А тут – лапка.
– Поворожити, абрикосовий? Всю правду скажу, на минуле, на майбутнє, на любов, на успіх…
Ось це «абрикосовий» мене доконало.
Молода циганка труснула квітчастим поліном, яке спало у неї на руках. Поліно заходилося було зі сну пронизливим криком – і замовкло. Зацмокало, засопіло… Не захотіло допомагати мамі крутити товстого фраєра. Чи у циганів не фраєр? Шкода, запитати немає в кого: я з історії трудових ромале тільки «Повернення Будулая» вивчив. З молдаванином Міхаєм Волонтіром у головній позитивній ролі.
– Ай, абрикосовий, Катя все знає, все ска…
Уперше побачив, як циганки бліднуть. Щоки попелом засипало. Лоб – у синяву. Під лівим оком жилка ударила пульсом. Ледве дитину в річку не жбурнула. І бочком, бочком від мене.
Дивний кураж запалив серце. Ніби недопалок – мішковину декорацій.
– Стій! Стій, кажу! Ворожити будемо!
Рукав її блузи виявився тонким, але міцним.
– Пусти! Пусти, абрикосовий!
– Ах, абрикосовий? Всі, значить, яхонтові, всі діамантові, а я абрикосовий?! Ворожи, Катя! На!
Вільною рукою рвонув з кишені червонця. Останнього. Мало не розсипав дріб’язок.
– Пусти!
– Ворожи! Кому сказав!
Тут стара Ізергіль підскочила. Спідниці – веселкою, у кінських, вивернутих, зубах темна паличка «More». Добре живуть, кучеряві…
– Джя! Джя! – це вона до молодої. Біжи, мовляв.
Услід дітлахи: зграйкою. Ще три баби. Ні, чотири. І двоє мужиків. Цілий табір. Зараз у небо йтимуть. Червінець в руці мокрим здався. Випустив я Катіну блузу. А кураж не згасає. Все вранішнє роздратування злилося докупи. Не хочеш мені ворожити, красива? Будеш!
Темно довкруги зробилося.
Затишно.
І твердий оксамит крісла за спиною.
