Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій - інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала.
- Це тобі не Відень, - розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу.
- Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда - і не перехрестяться!
- Спалять, - личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, - ой, спалять…
- То, може, разом поїдемо?
- заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою.
- Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я - священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові - у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга - там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, - in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7]
- Amen [8] , - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю.
* * *…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу - і віз мало-помалу покотився у зворотному напрямку.
Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича.
Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин - скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто - але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику.
Щось дуже важливе.
Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря.
Пахло бідою.
3
Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, - він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом - блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!
Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…
Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.
- Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?
Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.
- До мого млина, - нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся.
- Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш - їдь наперед і веди нас як пастир…
Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, - але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.
Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.
- Що це означає, старий?
- жорстко спитав він.
- Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?
- Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, - не змигнувши оком, зізнався мірошник.
- Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.
- Ах ти!..
- задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився.
- Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити - і мене теж, між іншим, людини Божої!
- такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…
- Угамуйся, брате Ігнатію, - отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.
- Може, й так, - погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, - може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.
- Про те не тобі судити, - урвав балакучого старого абат Ян, - і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди - виходить, є привід. Говори!
- Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник.
- Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?
- Точно, що Сокира, - пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.
- А розмова в нас довга буде - тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.
- Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати!
- перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена.
- Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!
Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.
- Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира.
- Їдьте, святий отче. У мене часу доста…
І не озираючись пішов до хати.
Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:
- Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей - чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!
- Чаклунство, кажеш?
- спокійно перепитав абат.
- Що ж, може, й так…
Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.
Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.
- Амінь, - посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул.
- Не допоможе, мій отче. Хрещений я, - і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані.
- Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати - поговоримо.
- Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти!
- не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок - саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати.
- Якщо ти молитви не розумієш, то оце - якраз для тебе буде!
Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях - чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири - і перевальцем рушили до сторопілого квестора.
- Випряжи коня, брате Ігнатію, - торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.
Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.
* * *Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці - міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.
Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.
- Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?
- Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.
- Це яка ж?
- недобре посміхнувся абат Ян.
- Підсобити тобі у ворожінні?
- З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.
- Із Нечистим змагатися?
- здивовано перепитав ігумен.
- Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?
- Не поділили, - кивнув мірошник, уникаючи подробиць.
- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив - каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!
- Можна й по-доброму, - посміхнувся Сокира.
- А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!
- Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?
- Погодитеся, святий отче, - тихо, але впевнено зронив Сокира.
- Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?
- Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!
- Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця - сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!
- Марта?!
- стрепенувся Ян.
- Що з нею?
- Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.
- Ти… - бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю.
- Ти і її сюди заманити вирішив?!
- Вирішив - не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?
Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.
- Тобі це дорого коштуватиме, старий, - вимовив він нарешті.
- Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.
- Не жду, - кивнув мірошник.
- І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…
Абат Ян не відповідав, понурившись.
- Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром - їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте - чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, - додав мірошник зовсім тихо.
Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, - тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.
Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.
- Учасно ти стражу покликав, діду, - абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка - на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру - і тебе разом з нею!
- від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!
- Це моя справа, святий отче, - приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта - як любите казати ви, служителі церкви, - решта - в руках Господніх.
Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.
* * *…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.
«Підслуховує!
- оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря - і така халепа!»
У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище.
Звір ощирився і зник за рогом.
4
Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер - який там полудень!
- вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє.
