Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.
Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню.
- Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг - усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі - ганьбою!
Лентовський здригнувся, як від удару, хотів був відштовхнути чоботом божевільну бабу, але чомусь передумав, обережно вивільнився й став, замислений, перед Михалом. Щось відбувалося в душі Лентовського - невидиме збоку, проте віддзеркалювалося на обличчі старого князя, - той кліпав єдиним оком так, наче те око йому дуже свербіло.
Хвилину-другу стояв князь перед убивцею сина свого, і поволі згасало розпечене вугілля в його очах, зникали зморшки на чолі…
А потім похилилися плечі грізному князю Лентовському. Зітхнувши, він ступив уперед і важко ляснув воєводу по спині, від чого Михал ледь устояв на ногах, повернувся й пішов геть, так і не сказавши жодного слова. Отетеріли пахолки зграйкою поквапилися за князем, здивовано перезираючись на ходу. Щось казати вони не наважувалися….
- Що це з ним?
- здивовано поцікавився Мардула, коли Лентовський та його люди розтанули в досвітньому тумані, що підступив до пагорба.
- Я вже намірився його ножем у спину, а він…
- Совість заговорила, - хихикнула, не стримавшись, Тереза.
- У князя Лентовського - совість?!
- щиро здивувався Мардула.
- Зроду-звіку в нього її не було!
- А тепер - є, - посміхнулася Марта.
- Тереза ось у чоловіка свого, купця краківського, потрошку тягала, коли її забагато набиралося; тому й справи в нього йшли добре - адже купцеві од зайвої совісті - тільки збитки. Але сама совість нікуди не ділася, в Терези осідала. От я щойно взяла в сестри дещицю та старому князеві й підкинула! Може, оговтається потім, але вже пізно буде!
Тут Михал, до якого нарешті дійшло, кому і, головне, ЧОМУ він зобов’язаний життям, із реготом кинувся обнімати своїх сестер, волаючи від болю в обпечених долонях, абат Ян із Мардулою теж не втрималися від сміху, і незабаром над цвинтарем розлягався аж ніяк недоречний тут багатоголосий регіт упереміш із заливистим собачим гавкотом - діти злодія Самуїла давали нарешті вихід напрузі тієї кошмарної ночі.
А коли всі нареготалися і споконвічна тиша знову повернулася до шафлярського цвинтаря, отець Ян поправив складки своєї сутани, пригладив волосся, після чого повернувся до всіх і стиха промовив:
- Нам пора. Ходімо, пом’янемо батька Самуїла.
І вони тихо зійшли з цвинтарного пагорба.
Розвиднялося.
Епілог
То було щось вище за нас, То було понад усіх.
Й. Бродський
Бувають такі хвилини між ніччю і ранком, коли ніч іще не відступила, а ранок ще не настав, і в ці неможливі хвилини може бути все, сховане від світла й загублене для пітьми.
Є такі хвилини…
Старий, сидячи на могильному горбику, простяг кістляву руку, взяв хлібину, що лежала неподалік. Розламав її навпіл, засунув пальці у м’якушку… Вирвав шматок хлібної плоті. Зім’яв у кулаці, подумав про щось своє, роздуваючи тріпотливі ніздрі гордого орлиного носа, і взявся захоплено ліпити м’якуш, як те роблять шафлярські дітлахи, коли позирають, чи не дивиться строга матуся, чи не одлупцює за пустощі!
Під пальцями старого народжувався кривий перехняблений тарантас. Ось він поставив іграшковий візок на пухку грудку цвинтарної землі, крізь яку вже пробивалася молоденька травичка, застромив у тарантас два патички замість голобель - і виліпив коняку. Жалюгідну таку кобилку із ребристим хребтом та стертими копитами. Поставив коняку між голоблями, посміхнувся в сиві жорсткі вуса й знову набрав пригорщу м’якушки.
Фігурка, друга… третя… Жінка з одновухим псом, який притиснувся до ноги, священик у сутані, ще одна жінка - ставна, показна з себе… Воєвода з прямим палашем при боці, юний хлопець із розбійницьким профілем…
Розставивши фігурки навколо тарантаса, старий знову посміхнувся й вигріб залишки м’якушки з короваю.
Незабаром на передку сидів худорлявий чоловічок у береті, хвацько заломленому набакир. Старий пошукав очима довкіл, знайшов руду соснову глицю, казна-яким вітром занесену на шафлярський цвинтар, переламав надвоє, ще раз надвоє - і прикріпив уламочок на берет візниці.
Потім підвівся, гмикнув чи то здивовано, чи то втішно, потягся - й у величезних долонях старого опинився замшевий берет із півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою: досі берет мирно валявся оддалік, притрушений зверху землею.
Старий повертів берет у руках, обтрусив, протер рукавом срібну пряжку та й начепив його на голову.
Узяв руки в боки, сяйнув вирячкуватими смоляними очима й заламав берета набакир так хвацько, що якби був поруч хтось із тих людей, котрі нещодавно покинули цвинтар…
- Туман яром, туман долиною, - завів Самуїл-турок надтріснутим голосом, - тиша навкруги… Хльоскає-стьобає старий баца довгим батогом!..
Почекав, немов сподівався, що хтось підспіває йому з тиші, і знову заходився коло фігурок.
Виліпив себе - на це йому ледь-ледь м’якушки вистачило, довелося навіть шматочок скоринки слиною розмочити - зробив себе зовсім маленького, але схожого; виліпив і поставив оддалік. Трішки повернув інших, щоб не бачили його, потім посидів-посидів, дивлячись на тарантас та на все, що було навколо візка, - упевнено простягнув руку.
