Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Шарант, літній барон фон Бартенштейн - кожен з них, утрачаючи якесь знання, украдене їхнім моторним учнем, відновлював утрату майже миттєво, практично не зауважуючи цього, як дерево не зауважує втрати листя чи навіть утрати молодого пагона, коли стовбур цілий. Відростуть нові, не сьогодні, то завтра. Зате Михал старанно прирощував отримані пагони до себе, і в остаточному підсумку домагався потрібного результату, навіть і не замислюючись над тим, що для такої справи потрібно щонайменше мати свій стовбур - хай і незміцнілий, може, ще дикий, але він має бути.
Не можна прищепити пагін до порожнього місця.
Помре.
А ці - приживалися.
Десять років бабуся-Європа витирала запорошені ноги об Михала Райцежа, Михалека Івонича; десять років він крав усе, до чого міг дотягтися, і не щадив себе там, де не міг украсти; злодій з родини Самуїла-баци плакав ночами від болю в суглобах і прикладав зілля до кривавих мозолів на долонях - коли він залишив Флоренцію, вимогливий Антоніо Вазарі раптом напився мов чіп; коли він пішов із Тулузи, скупий на слова Жан-П’єр Шарант похитав головою й тихо мовив: «Дурненький…»; колишній драгунський полковник барон фон Бартенштейн, який не відзначався щедрістю навіть у ставленні до своїх близьких родичів, подарував йому на прощання палаш без жодної прикраси, бо клеймо на клинку само вже було варте цілого маєтку…
Через рік Михал Райцеж став придворним воєводою графа Висницького, змінивши на цій посаді колишнього воєводу - старого рубаку, який показав захопленому Михалу, що таке справжній шабельний бій.
Ще через рік він оженився, невимовно здивувавши всіх і взявши за себе дочку колишнього воєводи, лагідну дівчину на ім’я Беата.
І, здавалося, бурлака Михал міцно осів у Висничому.
3
…Сонце світило Марті у вічі, і вона щулилася, визираючи зі схожого на бійницю монастирського вікна. Звідси, від західного крила, - якби не сліпуче проміння сонця - чудово було видно краківський шлях, і навіть крізь мимовільні сльози Марті ще здалеку вдалося розгледіти крихітного вершника, який повагом наближався до монастиря з боку Тиньця.
За вершником котилася, підстрибуючи на вибоях, запряжена вороною парою карета; обабіч карети їхали верхи двоє гайдуків.
«Михалек», - зрозуміла Марта, зробила долоню дашком і взялася розглядати брата.
Тільки тепер вона раптом гостро відчула порожнечу, що утворилася після слів абата Яна про батькову смерть. Верхівець Михал у незрозумілий спосіб перетворив відсторонену та напрочуд неймовірну смерть Самуїла-баци у довершений факт, у реальність, і Марта зізналася собі, що лукавила перед Яном, коли казала: «До кого мені ще йти? Батько старий…» Там, де зараз було порожньо й гірко, ще день тому таїлася таємна надія, що на геть крайній випадок можна буде втекти у Шафляри, упасти в ноги батькові Самуїлу, а той настовбурчить тверді сиві вуса, дасть запотиличника, але після цього все буде добре.
Не буде.
А до Шафляр справді доведеться їхати.
Якщо не на похорон, то на поминки.
Ех, батьку Самуїле, Самуїле-баца…
Сонячний промінь невдоволено розбився об Мартину долоню, ковзнув убік і дуже здивувався, коли побачив на очах у жінки сльози.
Чому?
- адже промінь не знав, що люди плачуть не лише від сонця.
Вершник тим часом помітно наблизився, і Марта мимоволі замилувалася прекрасною виправкою Михала. На думку спало чомусь порівняння з конокрадом, що втікав од Жаб’ячого Джерела, циганчуком Друцом. Юний верхівець майже лежав на спині гнідого, усім тілом припавши до кінської шиї, а Михал сидів у сідлі підкреслено прямо, недбало бавився затиснутим у правиці повідком, а його ліва долоня неуважно торкалася руків’я драгунського палаша, з яким Михал, кажуть, ніколи не розлучався - брав його з собою ледь не на подружнє ложе.
П’ятеро вершників, які наздоганяли карету, що супроводжувала Михала, спочатку нітрохи не зацікавили Марту.
- Ну що?
- почула Марта позаду себе.
- Їде, - не обертаючись відгукнулася жінка, відразу впізнавши голос Яна.
- Майже біля воріт. Ти б сказав своєму воротареві, щоб не чіплявся з розпитуваннями, бо Михал умить укоротить його довгий ніс. Він такий, наш забіяка…
Абат Ян щойно звільнився від служби і встиг по дорозі до келії віддати всі необхідні розпорядження вітцю-келарю. Тепер він підійшов і став поруч із сестрою.
- А це що таке?!
- заклопотано промовив він, і Марта, яка була відвернулася від того, що діялося внизу, знову глянула у вікно.
Вершники додали ходу й опинилися біля зупиненої карети раніше за Михала, який розглядав монастир. Перший з них, пишно вбраний вельможа, який здався Марті чимось знайомим, зістрибнув з коня і застережним жестом відчинив дверцята карети. Він поштиво уклонився, трохи зачекав і подав руку молодій жінці, яка виходила з карети. То була дружина Михала Беата Райцеж, у дівоцтві Беата Сокаль. Коли збентежена Беата ступила на землю, вельможа відійшов убік і ще раз уклонився, приклавши руку до серця.
Гайдуки Райцежа знітилися, не знаючи, що робити, оскільки нічого особливого не відбувалося, а зачіпати без потреби ввічливого шляхтича в присутності чотирьох його людей їм, з усього видно, не хотілося.
Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами - і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові - слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота.
Беата покірно рушила до воріт, гайдуки, отямившись, поїхали слідом, а в компанії ввічливого шляхтича голосно розреготалися - сміх цей долинув навіть до тих, хто стояв біля вікна. Сам вельможа наблизився до пана Михала, узявся в боки й кинув кілька коротких різких фраз.
Далі Марта не дивилася. Скоряючись незбагненому пориву, вона вибігла з келії - абат Ян негайно пішов за нею - і сходами кинулася вниз. Спустившись, Марта покликала Джоша, який дрімав у холодочку, проминула Беату, яка щойно зайшла в монастирський двір (її вагітність лише тепер впала Марті в очі), і вискочила за відчинені ворота. Карета все ще стояла неподалік, сонні візниці дрімали на передках, забувши випрягти коней, але більше нікого поряд з монастирем не було.
Лише курява клубочіла по дорозі, що тяглася ліворуч, і в долину, до берега річки Тихої.
Марта мерщій рушила за тим пилом.
Джош трюхикав поряд. Він час від часу підводив голову й заглядав жінці в очі.
На морді собаки застиг той хворобливий вираз, який іноді буває в німих, коли їм конче треба щось сказати, а мертвий язик ледь повертається й народжує тільки звірине рикання.
4
Дзенькіт зброї - перше, що почула Марта, коли вибігла на кручу. Звідси добре проглядалося піщане плесо річки, прямо під Мартою біля плакучої верби стояли четверо супутників увічливого шляхтича й двоє гайдуків Райцежа. Вони збуджено сперечалися. За двадцять кроків від них один проти одного завмерли Михал і його супротивник - хвилину тому вони обмінялися першими ударами.
«Господи, та що ж це таке!» - з відчаєм подумала Марта. Вона ніколи не могла зрозуміти, як через дурницю, через мізерну дрібницю, що не варта й ламаного шеляга, двоє молодих, здорових чоловіків ладні всадити в груди один одному півтора ліктя холодної криці.
Утім, чоловік її покровительки Вільгельм фон Айсендорф теж не був миротворцем, і Марті двічі доводилося бачити двобої барона з черговим забіякою, що відбувалися просто в маєтку Айсендорфів; а скільки разів педантичний у питаннях честі барон Вільгельм бився не в присутності компаньйонки своєї дружини?!
Шляхтич зненацька стрибнув уперед, і кривий клинок його шаблі люто брязнув об важкий Михалів палаш. Полетіли іскри, шляхтич відскочив, знову наблизився й спробував дістати Райцежа з іншого боку. Михал не рушив з місця, лише рука його зрушилася на п’ядь лівіше, та лезо кривої шаблі знову наткнулося замість живої плоті на драгунський палаш.
Удар.
Ще один.
«Він же вб’є цього чепуруна!» - раптом зрозуміла Марта, дивлячись на вузьке Михалове обличчя, що перетворилося на алебастрову маску. Перед нею був не злодій, а воїн, не Михалек Івонич, а воєвода Михал Райцеж, і першими, хто після Марти зметикував це, були супутники шляхтича. Вони загомоніли й рушили до тих, котрі билися; вони мали намір розборонити їх, але не встигли, - Михал, який до того нерухомо стояв на місці, коротко ступнув уперед, драгунський палаш завертів криву шаблю в миттєвому страшному танку, прорвався крізь блискучий заслін і до половини пірнув у живіт увічливого шляхтича.
Потім Михал підвів голову, побачив бліду як полотно Марту на кручі, привітно помахав їй рукою і взявся жменею зернистого піску відчищати кров з палаша.
Біля ніг Михала помирав увічливий шляхтич.
Судячи з рани, помирати він мав довго та болісно.
Коли Марта зверху вниз дивилася на спокійну братову поставу, Михал навіть не повернувся до своєї жертви, біля якої розгублено товклися четверо його супутників, - вона подумала, що Михал свідомо вибрав для цієї людини таку смерть.
Ні хвилини не вагаючись.
І Марті зробилося холодно.
5
Усю відправу за здоров’я Беати Райцеж та за її благополучні пологи Марта простояла мов на голках. Перед очима весь час поставав молодик, убитий лише тому, що допоміг вийти Беаті з карети. Щоб хоч якось відволіктися, Марта переводила погляд на відповідне до події вбрання абата Яна на Михала - воєвода Райцеж стояв на колінах поруч із дружиною та час від часу хрестився - і мимоволі відзначала, що брати настільки ж різні, наскільки й схожі. Чернець і воїн, сповідник і вбивця… злодій і злодій. Обидва стрункі, сухорляві, з тонкими одухотвореними рисами обличчя - і Марті раптом спало на думку, що вираз обличчя абата Яна, коли він слухав
її сповідь і потім натхненно розповідав їй про єресь катарів, був багато в чому схожий на вираз обличчя Михала, коли той бавився лискучою крицею й коли витирав піском закривавлений клинок.
«А я?
- жахнулася Марта.
- А яка я?..»
Після богослужіння вона підійшла до Михалової дружини, їх познайомили, й Марта не відходила від Беати до того моменту, коли Райцеж посадив дружину в карету й відіслав у Тинець у супроводі гайдуків, які приїхали з ним. На прощання Марта не втрималася й похапцем обшукала Беатину свідомість. Було важко визначити навпомацки, що саме трапляється під руку, але Марта мала дуже гарний вишкіл, щоб не плутати можливу здобич із дрібним мотлохом, що завжди захаращує чужі засіки. Занепокоєння з приводу наступних пологів лежало в молодої жінки на самісінькій поверхні й не мало глибинних коренів - здорова й міцна Беата носила вагітність без особливих ускладнень, отож Марта могла б легко украсти необґрунтоване хвилювання в пані Райцеж, але робити цього не стала, лише здивувалася: чому Михал досі не полегшив життя коханій дружині?
Молебень молебнем, а злодійство злодійством…
Видно, за цей час батько Ян уже встиг нашвидку переказати воєводі Мартину історію, бо Михал після від’їзду дружини підійшов до Марти і без жодного слова пригорнув сестру та поцілував у чоло. Одновухий Джош ревниво загарчав, Михал повернувся до ощиреного пса, пильно подивився йому в очі й ледь помітно вклонився.
Джош сів - ні, швидше, впав на задні лапи, закинув лобату голову догори, опуклі собачі очі волого зблиснули, пес ледь не завив, але стримався й вихором вилетів за ворота монастиря.
Марта вирішила не кликати Мовчуна.
Розуміла - він повернеться.
Коли почало смеркатися, а Джоша все ще не було, Марта захвилювалася. Вона вийшла з монастиря - воротар був із нею ввічливий до нудоти, - побродила туди-сюди по дорозі, хотіла пройтися до близького узлісся, але роздумала й рушила на берег річки Тихої, де відбувся недавній двобій.
Спустилася з кручі, постояла під плакучою вербою, неголосно покликала пса, почекала й зібралася іти геть. Відламала від верби тонку лозину, кілька разів змахнула нею, наче шаблею, відкинула від себе лозину - і дивне хвилювання змусило її обернутися.
Там, де впала вербова лозина, танцювала неясна тінь.
Від річки тягло мерзлякуватою прохолодою, роздивитися щось у сутінах, що непомітно настали, було майже неможливо, але Марта до болю в очах вдивлялася в напрочуд знайомий танок тіні, і раптовий здогад обпік її гірше за жменю приску, узяту з багаття.
Перед нею була тінь убитого Михалом шляхтича.
Примара невтомно, раз за разом повторювала рухи того страшного танцю, що привів її до загибелі, ноги шляхтича одноманітно переступали по піску - вперед, убік, уперед, назад, убік, - руки виплітали багато разів повторюване плетиво жестів, аж допоки опадали зламаними крильми, змушуючи мерця схопитися за живіт і в мить припасти до сирого вечірнього піску… але тінь підводилася, і все починалося спочатку.
Можливо, з боку це було красиво й зовсім не лячно - надвечір’я, ріка, зламана тінь та жінка, яка притулилася до стовбура верби, - але Марта не могла подивитися на себе збоку.
Вона не встигла навіть зміркувати, коли, якої невловимої хвилі тінь обірвала смертний танок і повернула до неї безоку пляму обличчя.
Не слухом, а якимось далеким від людини чуттям Марта збагнула, що мертвий шляхтич регоче - тут вона пригадала, де й коли зустрічала вбитого Михалом у двобої молодика.
У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку!
Як звали молодого пана?!
Князенко… князенко Янош Лентовський!
Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; «Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..» - луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій…
У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу - але зараз усе було не так, як колись.
Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом - він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її - жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.
Примара реготала.
Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.
Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.
«Убивця!
- майнуло в голові.
- Михал - убивця!..»
Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!
- Ну і що?!
- істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала.
- Ну і що?! Звичайно, убивця!
- адже він убив тебе… Згинь, пропади!..
