Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину - вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.

Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.

Великий здрайця

Я не пам’ятаю, ким був - я знаю, ким став.

Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.

Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.

Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою - але й перестати бути я теж не можу.

Люди називають мене дияволом.

Це правильно.

«Це правильно, - як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, - це правильно, правильно… правильно це!»

Вони не вірять.

Від певного часу - не вірять.

Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.

Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.

Не знав, що таке можливо.

Не знав…

Люди називають мене Князь Тьми.

Я не князь.

Я - невільник Тьми.

Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.

Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ - колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!

По суті, це те саме.

Для мене.

Я не пам’ятаю, ким був - я знаю, ким став.

Я вмію тільки брати й складати.

Ще я вмію сміятися.

Хочете реготати так, як я, ваші милості?

Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки - тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!

Брати й складати, ваші милості, брати й складати!

Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде - другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче - сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!

Для вас воля починається зі слова «ні», бо, вимовляючи «так», ви підписуєте угоду, а потім - яка потім може бути воля?! Я ж говорю «ні», і це - моє рабство, оскільки «так» відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це «так» навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти!

Згинь, вільне слово «так»!

Я не вмію віддавати!

Я не вмію… Я не вмів віддавати.

Я - невільник Тьми, я - вілан Геєни, я - порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл.

Що взяти з порожньої рукавички?

Виявляється, є що…

Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю.

Я більше не самотній.

Хіба не так, злодієчко?!

Якщо ти зуміла ввійти й вийти, якщо я зумів на мить зупинитися і, пританцьовуючи босими п’ятами на пекельній пательні, зробити неможливе, отже, я не самотній, навіть коли знаю, що такі, як я, ніколи не зустрічаються один з одним у цьому світі. Самотність палаючого всередині диявола серед людей, які вважають, що це вони страждають, як ніхто; самотність пекла в чистилищі - невже ти не назавжди?!

Риплять колеса тарантаса, форкає натомлена кобила… Куди я їду?

Люди називають мене Нечистим.

Називайте як завгодно - тільки зовіть!

Книга третя Єресь катарів

Розділ сьомий

1

- …Ой люди добрі, ви ж тільки погляньте, хто до нас приїхав! А ми вже й заждалися, думали, не встигнете! А мамка, мамка геть очі виплакала… стара вона геть, мамка наша, із печі вже майже не злазить!

Звісно, першою, кого побачили подорожні при в’їзді до Шафляр, була розповніла за ці роки рум’яна Тереза - старша з прийомних дочок Самуїла-баци. Щаслива дружина благополучного краківського купця дісталася до рідного села три дні тому без будь-яких пригод, від душі виплакала своє над батьківською могилою й тепер щиро тішилася зустрічі.

Такою Тереза була завжди - щирою і в горі, і в радості.

А позаду Терези, котра негайно кинулася обнімати Марту, яка вже спішилася, виходили з сусідніх хат шафлярці, на ходу поправляючи одяг та витираючи руки, - на скотарні чи біля грубки важко дотримуватися охайності. Деякі обличчя були знайомі, хіба що гусячих лапок у кутиках очей та зими у волоссі додалося; інших упізнаєш не одразу - спробуй упізнай у ставній господині, яка стоїть руки в боки, тим часом як за її поділ чіпляються двоє замурзаних малюків, оте худюще веснянкувате дівчисько, з котрим у дитинстві грав у піжмурки, а пізніше намагався пригорнути в кущах, як навчав старший брат, і дістав од недоторки такого ляпаса, що потім півдня у вусі дзвеніло!

Схвально кивали, підводячись із колод, відполірованих за роки сидіння до матового блиску, білобороді старі (начебто, коли їхали звідси, вони були такі ж… Чи це вже інші?), лунко відчинялися віконниці, виходили, посміхалися, віталися краяни, і від загальної неквапливої привітності, від статечного поплескування по плечу та скупого доброго слова, від того, що нарешті приїхали ДОДОМУ, легшало, яснішало на душі, і світ раптом починав здаватися не таким похмурим та безрадісним, а туга, що стискала серце, потроху відступала, згорталася в клубок…

Марта, Ян і Михал вертіли головами навсібіч, щохвилини віталися й чимраз більше переконувалися, що Шафляри залишилися такі ж, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Міцні брусовані хати, мукання корів і блекання овець по оборах, городи, де росло все що завгодно, аби тільки годилося до холодника, до кухля доброї слив’янки; викладені вздовж єдиної вулиці товсті колоди для вечірніх посиденьок, суто символічна огорожа околиці, постарілі паркани, до лагодження яких ніколи не доходять руки… Навіть вибоїни на дорозі були ті ж самі, знайомі, і повітря, свіже гірське повітря кожним глибоким вдихом нагадувало: «Ти вдома!»

Удома…

Величезні вівчарські пси, які не знали прив’язі, мовчки зизували на Джоша; зрідка порикували молодші з них, але бійки не зчиняли - бачили, відчували досвідчені вівчарі в одновухому прибульці щось чуже, не собаче, а тому поклали собі не зв’язуватися.

Повагом пройшовши-проїхавши майже через усе село, подорожани вже добиралися до Самуїлової хати на іншому кутку Шафляр, коли перед ними постав молодий хлопець у широких шкіряних штанях, заправлених у невисокі стоптані чоботи, у вишиванці, підперезаній квітчастим поясом, за яким стирчав короткий ніж. Хлопець упевнено загородив подорожнім шлях і, міцно стиснувши вузькі губи, уп’явся поглядом у Михала, ігноруючи обурені вигуки квестора Ігнатія, який правив абатським візком.

«Мардула», - відразу здогадалася Марта. Притримуючи коня, вона спостерігала за тим, як Михал з навмисною неквапливістю злазить з коня, перевальцем підходить до юного розбійника, причепуреного з нагоди такої очікуваної зустрічі, і різко, не розмахуючись дає йому дзвінкого ляпаса, від якого Мардулі ледве вдається встояти на ногах.

На загальний подив, хлопець не схопився за ніж, не спробував відповісти Михалові ударом, навіть сваритися не став - криво посміхнувся, доторкнувся до щоки, яка швидко червоніла, і сплюнув кров’ю під ноги воєводі.

- Бий, - спокійно заявив Мардула.
- Бий, поки дозволяю. Батька вбив, сволоцюго, то що для тебе якийсь там Мардула! Мене липтовці поранили, ледве утік через Гронь, то дядько Самуїл мене виходив, ночами наді мною сидів, травами випоював; дядько Самуїл мене… - розбійник раптом затнувся, немов зопалу ледь не наплів зайвого, не призначеного для Михалового вуха, та й для інших вух.

- А ти його прикінчив, мерзото, і пішов геть!
- після тривалої мовчанки договорив Мардула і знову сплюнув.
- Ех ти, гадюко потайна…

Кривава слина тяжко шльопнулася Райцежу на чобіт.

- Це неправда, Мардуло, - тихо промовив Михал, білий як крейда.
- Я не винен у батьковій смерті. Так… так Богом судилося.

- Це ти іншим розкажи, - люто вищирився хлопець, і Марті на мить згадалася вовча усмішка Сивого.
- Бабі своїй, родичам, - а я все на власні очі бачив! Богом судилося… Бог ще не судив, не настала годинка!

- Ну, і чого ж ти хочеш?
- як і перше ледь чутно спитав Михал, і Марта зрозуміла, яких зусиль коштує її братові цей спокійний, тихий голос. Хлопець, який стоїть перед Михалом, із потомственного розбійницького роду. Він тримав заручницею вагітну дружину Райцежа, через яку відчаюга Михал… Тримав. У лісі. Заручницею. І тільки тому Мардула ще й досі живий.

У всякому разі, так думалося Марті.

- Двобій, - вилицювате обличчя Мардули стверділо. Він більше не посміхався.
- Божий Суд. У вогненному колі, як у гуралів здавна заведено.

- Гаразд, - повагом кивнув Михал.
- І тоді ти відпустиш мою дружину?

- Відпущу. Хоч би чим закінчився Божий Суд, я чи мої люди її відпустять.

- Гаразд, - знову кивнув Михал.
- Коли і де?

- Біля підніжжя Криваня, над Грончеським озером, де сходки відбуваються. Сьогодні ж увечері.

- Згоден. Але спочатку я мушу побачити свою дружину.

- Побачиш, - кивнув у свою чергу Мардула.
- Ціла твоя баба, не сумнівайся… Іди за мною. Тільки зброю тут залиш. Не вірю я тобі, ні на от стілечки не вірю.

Михал мовчки відчепив від пояса палаш із піхвами, вийняв повернуту Сивим дагу, витяг через халяву ніж і передав усе це Марті, яка підійшла ззаду.

- Їдьте до батькової хати, я туди повернуся, - махнув він рукою абату.

Абат Ян пильно поглянув на Мардулу.

- Він повинен повернутися, - строго сказав абат, і трапилося неймовірне: Мардула, який не схилив голови перед грізним воєводою, раптом понурився й опустився долу.

- Повернеться, - лагідно заспокоїв абата, непомітно підступившись до них, ставний дідуган із широкою сивою бородою й хитрими очима, - вони сяяли пронизливою блакиттю весняного неба.
- А щоб напевне повернувся, ми з Кшиштофом, - він кивнув на ще одного, як дві краплі води схожого на першого старця, який підійшов слідом і, напевно, доводився йому рідним братом, - із ними підемо. При братах Кулахах жоден розбійник, хоч сам розбійницький атаман, непотребства робити не стане. Так я кажу, Мардула?

- Так, пане солтису [20] , - негайно погодився молодий розбійник.
- Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав - щоб потай, у лісі…

- Божий Суд - це правильно, - схвалив солтис Кулах.
- Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, - а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, - солтис статечно вказав на Михала.
- От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо.

Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів - Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци - та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу…

2

Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув.

Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові - плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира.

- Приведи її, Галайдо, - коротко наказав Мардула, і старі Кулахи, Ясиця й Кшиштоф, непомітно перезирнули: до болю зараз був схожий юний робійник на свого батька, який згинув у Оравських Татрах вісім років тому.

Хлопець мовчки схилив голову й нечутно гулькнув у чагарник.

Мардула тим часом сів прямо на траву край стежини й приготувався чекати. Обидва діди статечно вмостилися навпроти, підстеливши прихоплене казна й навіщо рядно (ну тепер-то зрозуміло - навіщо, недаремно Кшиштоф ніс його під пахвою); Михал, щоб не стояти стовпом, подумав-подумав і влаштувався на пеньку за два кроки від Мардули.

У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне - Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити - це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався - чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках - і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них.

Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж!
- на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд - але правий. Якщо з Беатою все гаразд…