Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити - недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших помешкань, майже відразу ж запросив його преосвященство в хату Самуїла - відпочити з дороги (а заодно, якщо треба, і погомоніти), поки меткі ченці розпрягали коней, тягали в будинок поклажу, а улещений і трохи наляканий хазяїн спішно розпоряджався готувати покої та вечерю для високого гостя.

Єпископ нічого не мав проти.

Марта з Михалом правильно витлумачили короткий братів погляд і поквапилися кудись відвести Терезу - наймолодша сестра кмітила в таких ситуаціях трохи повільніше; а стара мати, натомившися за день, дрімала на печі, і було її не чутно й не видно, отож духовні пастирі залишилися практично сам на сам.

Якийсь час обидва мовчали.

- Дивні речі люди розповідають, - заговорив нарешті єпископ і провів по голеному підборіддю пещеною рукою з коштовними каблучками.
- Волосся дибки стає… От, приміром, днями пахолки князя Лентовського криком кричали, наче неподалік од вашого Тиньця, отче настоятелю, на млині якогось Сокири, відомого ворожія (прости, Господи), - єпископ перехрестився, - такі неподобства богопротивні діялися, що й говорити не хочеться! Мертві з могил уставали, як у день Господнього гніву, і живих до себе тягли… Може, звісно, брешуть пахолки, та тільки багато чого в їхніх казках збігається з тим, що мені й так відомо. Без чаклунства, без підступу ворога роду людського, думаю, тут ніяк не обійшлося. Ну, про млин той я давно чув, ніби нечисто там, - ось по дорозі сюди й завернули…

- І що… ваше преосвященство?
- не втримався зблідлий абат Ян.

- Та нічого особливого, - стенув вузькими плечима Гембицький, від якого не сховалася несподівана абатова блідість, і складки його фіолетової мантії плавно гойднулися.
- Спалили, звісно. І млин, гніздо чаклунське, і самого чаклуна з усім його виводком. Тут діло ясне, без вивідувачів обійшлися…

Янові надсилу вдалося повернути на своє обличчя попередній ввічливо-зацікавлений вираз.

- Але ж не тільки про Сокирин млин ідеться, - вів далі тим часом єпископ.
- Пахолки князеві твердять, начебто й вас, отче настоятелю, там бачили. Немовби стояли ви поруч із тим самим чаклуном, якого ми днями покарали вогнем, і ніяких перешкод його підступам не творили. Звісно, люди князівські зі страху перед хазяїном чого тільки не наплетуть! От і вирішив я, отче настоятелю, особисто з вами побачитися та особисто від вас довідатися про обставини цієї дивної події.

- Що був я там - це правда, ваша превелебносте, - спокійно відповів абат Ян, котрому цей спокій коштував не одного пасма сивого волосся.
- А щодо ожилих мерців і сатанинського підступу… Не бачив я нічого такого. Пахолки князівські пана Михала Райцежа, придворного воєводи графа Висницького - сподіваюся, вам знайоме ім’я графа Єжи, улюбленця їхньої величності Яна-Казимира?!
- схопити хотіли силоміць; це було, на власні очі бачив, не відрікаюся. Тільки пан Михал від них відбився, трьох порубав, а решта кинулися геть. Мірошникового підмайстра ще по дорозі Лентовські своїми кіньми потоптали на смерть, царство йому небесне, нещасному… А мерців повсталих я щось не примітив, ваша превелебносте. Може, людям Лентовського з п’яних очей привиділося?
- тумани в нас досвітні самі знаєте, які!..

- Вірю, вірю, отче настоятелю, - єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову.
- Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це - наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали?

- Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати.

- Схвалюю, схвалюю, - покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями.

Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: «Схвалюю, схвалюю…»

- Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином?

Абат лише мовчки хитнув головою.

- Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене - моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо…

Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати.

Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб!

А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм - насамперед Марті - про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями.

Слушно казав старий чаклун - недовго їм топтати ряст залишилося.

Як у воду дивився.

На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду.

5

…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля.

Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, - четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло кроків із двадцять у поперечнику й тицяючи по дорозі в сушняк вогнем. Зустрілися пастухи біля того місця, де коло було розімкнене, де кільце палаючих багать хотіло й не могло зійтися, утворивши темне провалля воріт до рукотворного Пекла.

Солтис Кулах скинув крислатого капелюха зі срібним образком на тулії, розгонисто перехрестився й махнув рукою: починайте, мовляв! Богові й людям вогнем живим присвітили, ніч-матір шанували - треба й міру знати!

І двоє роздягнених до пояса чоловіків ступили біля воріт у вогненне кільце.

Приглушений гомін прошарудів по юрбі шафлярців та тих горян, котрі зійшлися на Божий Суд ледь не з усіх ближніх Татрів. А й справді: було про що перемовитися слівцем із сусідом, дивлячись на воєводу Райцежа й Мардулу-розбійника, перш ніж обидва сховаються у вогні та почнуть питати Бога своїми гострими чупагами. Зовсім юний, гнучкий, стрімкий, мов однорічна рись, Мардула, який ще не ввійшов у повну чоловічу силу, пританцьовував на місці та зиркав блискучими очима на односельців та на гайдуків Лентовського, немов ладен був розтерзати кожного, хто завадить йому покінчити з ненависним воєводою; і зрілий Михал, котрий непорушно завмер і тьмяно дивився перед собою, як дивиться іноді білоголовий орел із Криваньських вершин перед тим, як ринути в прірву, розпластавши могутні крила та розчепіривши страшні пазурі - справді, воєвода був схожий зараз на хижого птаха: сухий, обплетений джгутами м’язів торс, обм’яклі руки, що зависли з тією оманливою незграбністю, з якою крилатий цар гір звичайно пересувається по землі, коли волочить громаддя крил.

Першим у палаюче коло кинувся Мардула. Він звів над головою свою чупагу, пронизливо заверещав, підстрибнув ледь не вище од власного зросту, приземлився на схрещені ноги, знову підстрибнув прямо з місця і через мить був уже на середині кола - присідаючи, метався то в один бік, то в другий, дзенькав мідними кільцями на ратищі вівчарської сокирки. Шаленство розбійника було схоже на шаленство зимового урагану в горах, що безглуздо б’ється об стіни ущелин та розтріпує сиві гриви снігів на вершинах - але не чекай від нього пощади, коли трапився йому на дорозі, якщо тільки ти не гірський хребет чи гола скеля! Змете, натішиться, пошматує…

Воєвода Райцеж повагом витер зрошене потом чоло і, не оглядаючись, повільно рушив до Мардули. Чупагу Михал тримав так, немов не знав, що з нею робити, зціпивши сухі пальці посередині ратища; і в юрбі корінних гуралів осудливо захмикали, поплескуючи по плечах і спинах зажурених шафлярців - односельців чоловіка, такого незграбного у поводженні із знаком вівчарської гідності. Хіба що двоє-троє старезних дідів, котрі пам’ятали покійного Самуїла-бацу та його звички, перезирнулися між собою та прошамкали щось беззубими ротами.

Але ж хто їх слухав, тих стариганів!..

* * *

Михал усе ще не міг зрозуміти, на що сподівається дурненький Мардула. Таких Антоніо Вазарі, перший справжній Райцежів учитель, презирливо називав «жеребчиками» і любив жорстоко карати, змушуючи брати в руки бойову рапіру, після чого ставав навпроти з тупою сталевою лозиною, гартованою спеціально для таких випадків, і насадженою на дерев’яне руків’я без чашки. Якщо «жеребчик» бодай раз примусив Антоніо зрушити з місця, не кажучи вже про те, щоб подряпати, - учитель флорентієць брав на себе зобов’язання платити за це й ставив великий глек виноградної грапи. Наскільки пам’ятав Михал, такого не трапилося жодного разу; дружина Антоніо якось прохопилася, ніби колись грапа й справді «жеребчикові» дісталася, але це було давно, десь через рік після їхнього весілля з Антоніо Вазарі. В інших випадках, яких було чимало, учитель пив грапу сам, поки побитого до синців «жеребчика» вели попід руки його друзі.

Воєвода Райцеж міг убити юного розбійника будь-якої миті, навмання. Відразу, коли стане надто жарко чи коли набридне гратися; вимучити ранами або покінчити одним ударом - те, що в Михалових руках замість звичного палаша була чупага, не мало ніякого значення.

Він міг убити хлопчиська.

Він не хотів цього робити.

І не розумів: чи є в Мардули щось приховане за пазухою для сьогоднішнього двобою, чи це просто молоде вино, яке не вигронилося, піниться від молодецтва та глупоти?

Мардула-розбійник збирався помститися за смерть Самуїла-баци. Михалек Івонич не міг дозволити собі карати за це смертю. Якщо карати, то починати довелося б із себе; але Беата й дитина під її серцем змушували Михала жити.

Жити.

…Цим ударом можна було розколоти камінь. Легендарний Водопуст із гуральских переказів ніби так і робив, коли відчиняв джерела на Підгаллі. Але ж камінь під вістря Мардулиної чупаги не потрапив, і вся сила удару пропала марно. Розбійник скрикнув із розпачу й на зігнутих ногах, мов павук, побіг навколо проклятого воєводи-батьковбивці, намагаючися дістати обушком по гомілках, але Михалові руки були значно довші від рук Мардули, а те, що воєвода все ще тримав чупагу посередині ратища, чомусь не мало ніякого значення. В останню мить, коли обушок уже вкотре спробував пройтися по щиколотці Михала, який наче вріс у землю, й стояв як стовп конов’язі, зворотний бік ратища воєводиної чупаги сухо клацав по вузькому лезу біля самого чобота, і обушок безсило повискував і черкав навскоси по шкіряній халяві.

За поясами в обох бійців стирчали ножі - прямі й вузькі вівчарські ножі з дубовими руків’ями; і воєвода запізніло подумав, що рано чи пізно запальний розбійник спробує метнути ножем у ворога. Гуралі чудово метали й чупаги, але на таку дурість, після якої ризикуєш залишитися зовсім беззбройним, Михал не розраховував. Точніше, сподівався, що вона не спаде Мардулі на думку - беззбройного розбійника було б дуже просто оглушити й поволочити за комір із вогненного кільця, однак горяни могли б зарахувати це до випадкового везіння, а не до Божої волі, і зажадати продовження двобою.

Юний месник усе ще метався за невидимим колом, звично обкресленим для себе воєводою, і

Михал міг дозволити собі поволі продумувати можливі повороти бою, дозволивши своєму тілу діяти самостійно. Він лише краєчком свідомості наглядав за собою, бо якщо повністю відпустити поводи, можна отямитися від роздумів уже над трупом Мардули і запізніло проклинати себе за те, що надто добре вчився убивати.

Зневірившись зачепити воєводу здалеку, розбійник затанцював навколо, він вибивав ногами барабанний дріб, крутив чупагу вихором - і зненацька по-дитячому нерозумно кинувся до Михала впритул. Пальці лівої руки Райцежа миттєво, немов живучи власним життям, вчепилися в зап’ясток Мардули, скували його кайданами міцніше за каторжних, і розбійникова чупага зависла над простоволосим воєводою, не спроможна зрушити з місця. Навіть не зробивши спроби дістати ніж, розбійник вільною рукою обхопив Михала за шию, рвонув на себе…

- Навіщо?
- тихо, у самісіньке оскалене розбійникове обличчя видихнув Михал.

Він і справді не розумів - навіщо? Як значно дужчий за молодого Мардулу, Райцеж у ближньому бою мав безліч переваг, якщо в такій ситуації мало сенс вести мову про переваги. Навіть зараз Михалові коштувало певних зусиль не зламати розбійникові карк чи не всадити ножа в сухорлявий юнацький живіт.

- Навіщо?
- ще раз запитав Михал, не відпускаючи Мардулу, і раптом йому привидівся за десять кроків, біля самого вогню, хиткий силует, що схрестив примарні руки на примарних грудях. Вогонь хлюпнув на видиво іскристим валом, обриси проступили чіткіше, опукліше, - широкі плечі, орлиний ніс із роздутими ніздрями, жаб’ячі витрішкуваті очі…

- Батько?
- не стямившись, прошептав Михалек.
- Батьку, прости дурня!..

І раптом збагнув, навіщо Мардула проривався впритул.

Збагнув за мить до того, як Стражі його власної свідомості опустили вогненні мечі на зухвалого прибульця.

Напевно, якби не дар вирізняти до себе подібних, винесений із палахкітливої свідомості конаючого батька, Михал усе-таки спізнився б і вже тримав би ідіота у своїх обіймах.

Гірше - рослину.

Юний Мардула-розбійник, син Мардули-розбійника і Янтосі Новобильської, був злодієм. Розшукуючи своїх майбутніх прийомних дітей по містах і селах, вимогливо потім виховуючи, старий Самуїл не помітив того, що зростало в нього під боком; точніше, помітив, але запізно - в останні роки життя, коли пташенята з його гнізда розлетілися, роз’їхалися, коли сам він остаточно постарішав і випоював травами на печі пораненого підлітка-розбійничка. Саме тоді й відчув Самуїл-баца в розбійному гураликові знайомий злодійський талант, саме тоді й узявся навчати Мардулу потрібної вправності, однак мало чого встиг навчити - помер.

Одне забув сказати, головне - що не один він такий на білому світі, Мардула-розбійник, Мардула-злодій, ні, не один, навіть після Самуїловой смерті.

І ось тепер останній учень Самуїла-баци своїми мізерними силами намагався вкрасти бойові знання в Михалека Івонича, не розуміючи, що робить та з ким зв’язався.

Це було те, чого Михал ніяк не міг передбачити.

Але ж він краще від будь-кого знав, що військовий талант не викрасти, так само, як інший якийсь талант; що в розпал двобою аж ніяк неприпустимо пхатися в душу супротивника - ліпше вже одразу підставити шию під клинок; що безпечніше красти здобич у недремної рисі або яйця з гадючого гнізда… Він це знав.