Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, - ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, - а може, й ні! Повага до покійних - діло угодне, але не християнський це звичай - ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?
Оце й належало з’ясувати достеменно.
Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.
Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.
Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, - блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.
Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав».
Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись.
- Ти місцевий?
- строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків.
- Ні-і, - мотнув головою той.
- Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки - то ми з кумом…
- Де тут цвинтар, знаєш?
- урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго.
- А хто ж цього не знає?
- вигукнув безмежно здивований гураль.
- Усі знають: і живі, і мертві!
- он там, за пагорбом, а потім…
- Проведеш?
- знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі.
- Уночі? На цвинтар?..
- знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати.
Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся.
- Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?
- Цвинтар як цвинтар, - образився гураль.
- Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!
- Та ти хоч знаєш, хто перед тобою?
- спитав котрийсь із ченців.
- Хто?
- відразу зацікавився пастух.
- Мати Божа?!
- Його превелебність єпископ Гембицький!
- урочисто виголосив чернець.
- Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!
- Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, - без особливого бажання погодився гураль.
- Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…
- Це вже мій клопіт - навіщо, - присадив пастуха єпископ.
- А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.
- Угу, - приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.
- Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там - хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…
- Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, - строго завів єпископ.
- Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!
- Худоби?!
- щиро здивувався гураль.
- То це ми з кумом… ач, скажеш таке - худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!
Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію - чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.
Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.
Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.
- Добрий вечір, ваша превелебносте, - промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину.
- Що, і вам не спиться?
- Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням - чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?
- Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче?
- здивовано підвів брову Лентовський.
- І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…
- Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд - помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.
- Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, - кивнув Лентовський і підвівся.
- Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся - бо щось не спиться. Не заперечуєте?
- Аж ніяк, сину мій, аж ніяк!
- сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.
«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, - подумав єпископ.
- О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!»
Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.
* * *…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.
Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.
- Чи не збився ти часом з дороги, сину мій?
- не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.
єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…
- Ні в якому разі, святий отче!
- впевнено заявив гураль.
- Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся!
- І куди ж нам, по-твоєму, йти?
- глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала - скоріше потішала.
- Туди, - провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку.
Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.
- А скажи-но, сину мій, - ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, - чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?
Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.
- Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.
- Хто?
- не зрозумів єпископ.
- Бухруни, кажу!
- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?
- Навряд… Під місяцем аж сяють - отже, чисті!
- Може, звірина яка?
- припустив Гембицький.
- Наче нетопирі?
- Ну, таке скажете!
- впевнено спростував єпископове припущення провідник.
- Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!
- І що ж твої бухруни роблять?
- поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.
- Мої - нічого. А ці літають!
- Це я й сам бачу!
- єпископ почав потроху втрачати рівновагу.
- Шкоди вони якоїсь завдають?
- Звісна річ!
- упевнено заявив пастух.
- Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести.
- Кого навести?
- його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі.
- Та кого завгодно!
- недбало відказав гураль.
- Оце зараз і нас наводять.
- Нас?!
- до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни!
А коли нарешті дійшло, й розлючений єпископ уже набрав у груди повітря, щоб висловити свою думку з приводу провідника, бухрунів і взагалі тутешніх порядків, то з’ясувалося, що правда цілковито була на боці пастуха, - бухруни таки навели, причому саме туди, куди треба: попереду, на тлі зоряного неба, проступили з темряви близькі силуети хрестів шафлярского цвинтаря.
6
Шість темних примар завмерли біля пагорба, вчепившися одна в одну, і єпископ не відразу втямив, що там відбувається. А коли нарешті роздивився, то мимоволі перехрестився й зашептав молитву: п’ятеро з останніх сил тримали шостого, а той, шостий, виривався, не по-людському звиваючись та смикаючись, мов припадочний, і було в його судомах щось моторошне, протиприродне. Руки-ноги людини згиналися під якимись неймовірними кутами, стогін відчаю час від часу проривався крізь щільно затиснуті в судомі, вкриті піною губи. І безупинно бігав навколо та підвивав великий рябий пес, не зважуючись наблизитися до сплетених в одне ціле людей.
- Диявол! Це сам диявол, святий отче!
- шепотів поруч гайдук Лентовського і щиро хрестився та показував на постать, яка звивалася. На голові дивом тримався берет із півнячим пером.
І ще ввижалося провінціалу, ніби якісь примарні тіні одна за одною вислизають із гурту зчеплених тіл і зникають у темряві ночі, полегшено зітхаючи, немов душі грішників, що вирвалися нарешті на волю…
А потім той, котрого переляканий гайдук назвав дияволом, неймовірним зусиллям вивільнився від рук, що його тримали, рвонувся вбік, збивши когось із ніг, - і завмер, дико озираючись навсібіч. Інші люди на пагорбі теж знесилено заклякли - тут усі й побачили, як тіло істоти в береті, лише зовні схожої на людину, зайнялося зсередини холодним зеленуватим світлом, яким світяться трухляки в нічному лісі. Світло це розгорялося, дедалі яскравішало, ось уже пасма зеленого полум’я танцюють навколо лиховісної постаті - породження Тьми, висвітивши виснажені обличчя людей, які дивилися на нього. І, немов відповідаючи на нечутний заклик, таким самим зеленим світлом засяяв неподалік старий тарантас разом із запряженою в нього конякою; світло ставало нестерпне, воно сліпило очі, і постать нібито людини, і тарантас, і коняка поступово роз’ятрювалися зсередини, наливаючись вогнем самого Пекла - і раптом із неголосним виляском людина (?!) зникла у хмарі сірчаного диму, разом із нею щез і тарантас, і кінь - одразу впала темрява, а єпископ, старий князь, ченці з гайдуками та вмить протверезілим пастухом стояли й дивилися на те місце, де щойно стояв посланець пекла, і достоту так само дивилися туди змучені люди з пагорба…
Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті
людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: «Apage, satanas!», здійнявши до неба руки.
* * *- …Щиро вітаю вас, отче настоятелю!
- це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно.
А що ще міг він сказати?!
- Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!..
Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського:
- Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав!
- А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут - от тинецький настоятель його туди й спровадив!
- Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував - а Сатані хоч би що! А той абат - врукопаш…
Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.
- Дякую вам, ваша превелебносте, - утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову.
- Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, - настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього.
- Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим!
- Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, - сухо зауважив Гембицький.
- А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом.
Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.
- Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю?
- зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.
- Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, - твердо відповів отець Ян.
- Що ж, - стенув плечима провінціал.
- Хай береже вас Господь.
Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.
Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.
У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, - і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини - з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…
