Із нею все гаразд!
- суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?!

Але тут воєводині думки перебив шурхіт - кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття («Молодці, розбійне плем’я, додумалися!»), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем.

Здається, із дружиною справді все гаразд.

Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині…

- Михалек! Живий!
- і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми.

…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть.

«Михалек! Живий!..» - ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою - і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду!

Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали - про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути…

От воно й вихопилося першим, інстинктивним:

- Михалеку! Живий!..

Хапай, воєводо, ще один ляпас долі!

Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?!

Усе - даремно?!

Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі - куди тобі, криворукому…

- Я люблю тебе, - зривистим голосом прошептав Михал.
- Тепер у нас усе буде гаразд.

- Чому буде?
- запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози.
- У нас і було все гарно… І зараз - добре…

Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:

- Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…

Їм справді було пора.

3

На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву - зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання - убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях - не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?!
- ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!

Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані - він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, - то спохмурнів остаточно.

Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.

- Це по мене, чи що?
- розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.

- Та ні, приятелю, це по мене, - мимохіть гірко посміхнувся Михал.

Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, - і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.

Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, - не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.

- Здавайся, вбивце!
- вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший.
- Падай князеві в ноги, чобіт цілуй - може, зглянеться їхня ясновельможність!

Сам князь навіть слова не мовив до Михала.

Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.

Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.

- А ви беріть мене, не соромтеся!
- криво посміхнувся воєвода.
- Три десятки озброєних на одного беззбройного - чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!

І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.

Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл - та й по всьому, без страждань.

- Ну що, сміливці?!
- під’юджував він трохи розгублених ворогів.
- Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!

Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.

- Легкої смерті хочеш, пся крев?
- голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання.
- Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!

Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.

Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.

- Наступна стріла - твоя, князю. Отож думай, - пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»

Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.

Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.

І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.

- Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, - проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі.
- Може, чув, твоя ясновельможносте?

Лентовський похмуро кивнув - чув, мовляв.

Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.

- Попитати в тебе хочу, князю, - вів далі солтис.
- Купиш - не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?

- Сина він мого вбив, - знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.

- Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?

- Не твоє діло, старий!
- відрізав князь.
- Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських - і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!

- Незнатний, кажеш?
- щиро здивувався старий.
- А я, дурень, думав, що честь шляхетська - на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу - трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!

- Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах!
- гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість.
- І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!

- А ти мені не погрожуй, князю!
- старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули.
- Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал - не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?

Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський - родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь - одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість - чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.

Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько - «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.

А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, - посилати кварцяное [22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій - розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший - ним буде, не мало ніякого сенсу.

І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні

його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.

- …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, - провадив між тим старий.
- Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв - не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш - рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там - як сам вирішиш.

Князь вагався недовго.

Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув.

- Суд то й суд, - зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо.
- Либонь, приб’ють паршивця…

4

Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців.

І не лише чутки.

Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци - це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека - мало що хлопцеві зопалу привиділося?!

Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення - адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище!
- тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому.

Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці.

Мало що може трапитися…

Але й це було ще не все!

Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи - на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом!

Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій.

Божий Суд.

Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово «провінціал», почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза «його первелебністю»; нарешті пригадав прізвище - Гембицький, - і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися.