- Ось зараз, - буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, - і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування - незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
- Найдобрішого ранку, ваші милості!
- першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
- Оце і є диявол, святий отче!
- шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
- Котрий з них?
- недовірливо перепитав абат.
- Отой, кошлатий?
- Та ні!
- прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля.
- Кошлатий - то мій син! А Нечистий…
- …А Нечистий - це він про мене!
- Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів.
- Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15] !», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
- Здоров був, Сташе!
- як нічого не бувало вів своє Півняче Перо.
- Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
- Тобі потрібна ця жінка, - нарешті набрався відваги мірошник.
- Потрібна, - погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
- Ет, перемелеться - борошно буде!
- А мені потрібна душа мого сина, - відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
- Потрібна, - знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками.
- Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
- А тому, що інакше… - старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує - як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…
- А інакше… - тупо повторив мірошник і знову замовк.
- А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!
Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.
- Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати?
- з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця.
- Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть - як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири - огнь палаючий, вічна гроза над головою!
Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.
- Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, - зробив висновок Великий Здрайця.
- Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?
І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.
Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити - сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!
Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку - Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.
Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.
Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.
- Михале!
- скрикнула Марта.
І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.
- Джоше!
- За нами женуться!
- сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.
Розділ шостий
1
Туман.
Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть…
«Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, - зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, - хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…»
І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!..
Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, - і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману.
- Дике Полювання!
- скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота.
Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну.
Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита…
- Стійте!
- Вигукнув абат Ян.
Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок.
- За яким правом розбій чините?!
Першим спішився вусань - колишній власник спрямованого на нього пістоля - він нетерпляче махнув вітцеві Яну.
- Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку - полисієш! Геть, кому сказано!
Ян Івонич не рушив з місця.
Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая - туди його замкнули підмайстри від гріха подалі - тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла.
- Святий отче!
- голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани.
- Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!..
Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям.
- Кривдиш, святий отче!
- через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном.
- Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди!
- І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете?
- глумливо спитав абат Ян.
- У першу руку - Божі, - смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, - а в другу - їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю!
- Лентовський?
- абат був безмежно здивований.
- А я думав…
Утім, отець Ян одразу отямився.
- І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж?
- А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина?
- у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі.
Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя - і князь перемагав.
Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту - і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, - того я не знаю.
- Якщо так, - трохи поміркувавши, сказав ксьондз, - тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову?
Образливий регіт був йому відповіддю.
- Вірю, - нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани.
- Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча!
І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала.
- Звісно, ближча!
- істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом.
- Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював - мабуть, винагородив би пана Михала по-князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть - я все розповім князю, все!..
Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем…
Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі [16] , на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері.
- Гаразд, - нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, - сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате!
Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для «хлопців», які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль.
Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача - і нишком потягнув із-за халяви ножа.
Того самого, на який накинув оком Джош, - після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами.
Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз настільки зайнятий.
Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його.
