Вони ночували по заїжджих дворах та в придорожніх харчевнях (якась копійка в Марти з собою була), а коли - то й просто в копицях сіна чи в занедбаних хатинках, і, зоставшись сам на сам, Марта розповідала чотириногому Джошеві-Мовчуну, хто вона така насправді і що сталося з ним.

І Джош уважно слухав, поклавши голову на Мартині коліна та дивлячись на неї карими очима Одновухого. Іноді він лапою незграбно виводив прямо на землі одне-два слова - і Марта потім довго посміхалась уві сні, перебираючи ці слова, як жебрак перебирає свій убогий скарб. То були хвилини їхнього гіркого щастя, коли на час відступала згадка про те, що Мартине життя враз поламалося і що за ними назирці йдуть слуги Великого Здрайці, тож невідомо, чим закінчиться завтрашній день.

Вони звикали. Джош звикав швидше, і це теж породжувало певні клопоти. Причина крилася в тім, що Мовчун і раніше не був надто цнотливий, а тепер, схоже, успадкував по-справжньому пеську вдачу Одновухого, у чиїм тілі віднині перебував. Бездомні суки його не цікавили, він почував себе людиною, причому, людиною закоханою, і Марті дедалі важче ставало противитися напівжартівливим домаганням свого чотириногого коханця, усміхатися, відштовхуючи пса, що нахабно лізе під одяг… Але одного разу вона не відштовхнуло його. І - нічого, навіть більше ніж нічого. Тільки Марті ще якийсь час було ніяково, але це швидко минуло. А Джош був усе тим же веселим злодієм, і якось показав Марті украдений в одного відвідувача харчевні важкий гаманець. Як він умудрився це зробити своїми лапами, зосталося загадкою, тож Марта, не стримавшись, тільки розреготалася. Ну а гроші з краденого гаманця їм дуже навіть стали в пригоді - ті, що їх прихопила із собою Марта, ось-ось мали скінчитися.

Загалом, Джозеф Волож і в собачому тілі залишався колишнім, чого не можна було сказати про Марту. Марта надірвалася, рятуючи Джоша, і вона це знала. Тепер жінка просто боялася витягати з чужої душі щось істотне - рана всередині в неї не гоїлася, перетворюючись на сверблячий свищ, тож будь-який «щиросердний» тягар завдавав їй нестерпного болю.

Зате Марта відкрила в собі нову здатність. Тепер вона могла підкидати украдене в одних людей іншим. Воно ніби випадало крізь діру, що утворилася десь глибоко всередині - і Марта швидко навчилася користуватися випадковим цим умінням, підкидаючи зайве тим, кому хотіла. Це було нове, незвичайне, батько Самуїл ніколи не розповідав їй про щось подібне - і це відкривало можливості, про які Марта раніше навіть не здогадувалася. Вона й тепер це не достоту розуміла, що їй робити зі своїм новим даром, і вдавалася до нього лише вряди-годи…

Вони прямували до тинецького монастиря.

Слуги Великого Здрайці незримо йшли слідом за ними.

Розділ третій

1

Скорботний Христос із настінного розп’яття дивився на Марту, коли вона замокла. Жінка боялася підвести очі - їй здавалося, що в Божому погляді вона прочитає осуд і нещадний вирок.

Абат Ян підвівся, пройшовся по келії, похмуро киваючи в такт ходьбі. Обличчя його змарніло, стемніло й анітрохи не було схоже на той піднесений образ, який звикли бачити прочани тинецького монастиря. Кепсько було абатові, дуже кепсько, і не тільки тому, що тепер він розривався між святим батьком Яном та Яносиком із Шафляр, старшим із непутящих дітей Самуїла-баци.

- Учора на світанку Михал приїжджав, - не до ладу зронив абат, перебираючи агатову вервицю, що висіла в нього на поясі.

- Михалек?
- мляво перепитала змучена Марта, не розуміючи, яке відношення до повіданого нею має приїзд у монастир Михала, їхнього четвертого брата, молодшого за Яна та осілої в Кракові Терези, але старшого за Марту.

От уже за кого не доводилося ніколи турбуватися, то це за Михалека, - він був здатен постояти за себе краще од будь-якого захисника…

- Батько помер, Марто, - скрушно мовив абат Ян, дивлячись кудись у куток.
- Михал був на похороні.

- Батько помер, - відлунням повторила Марта.
- Батько Самуїл. Помер. Помер…

І небо обрушилося їй на плечі.

Коли світ знову виринув із кричущого небуття й звузився до розмірів чернечої келії, абат Ян, як і перед цим, ходив із кутка в куток, перебираючи вервицю сухими пальцями, а Христос із розп’яття все так само дивився на бліду Марту.

- Після всього, що я почув, можу запропонувати тобі для початку поселитися в монастирі, - Ян одважував слова скупо, як чорні намистини вервиці. Пересидь якийсь час за освяченими стінами, поки вирішимо, що робити.

- У вашому монастирі?

Щось схоже на усмішку скривило тонкі абатові вуста.

- Наш монастир - чоловічий, дочко. Я б відвіз тебе до чорштинської обителі кармеліток - тамтешня ігуменя дечим зобов’язана мені… Утім, зараз це не має значення. Ти пам’ятаєш, як ми присягались, ідучи з Шафляр?

- Пам’ятаю, - кивнула Марта.

- І ти поїдеш на батькові поминки? Подумай, Марто, - адже якщо ми хочемо встигнути на сороковини, то виїжджати повинні завтра, у крайньому разі - післязавтра. Ні про який монастир тоді й мови бути не може. А якщо все, що ти наговорила мені, - правда…

- Це правда, Яносику. Але якщо я не стану в потрібний день над могилою батька Самуїла, я прокляну себе гірше, ніж це зробить будь-який диявол. Ти віриш мені?

- Я боюся за тебе, - відповів абат.

І Марті здалося, що в очах розп’яття на стіні майнуло схвалення.

- Ну що ж, - невесело посміхнулася жінка, - оскільки злодіям пряма дорога до пекла (не супся, Яносику, ти в нас святий і тебе це не стосується!), виходить, доведеться мені ще раз побачитися зі старим Самуїлом. Може, зійдемося в пеклі на одній пательні: я, батько, Тереза, Михалек…

- У пеклі?
- якось дивно запитав абат.

- А що, отче мій Яне, ти не віриш у пекло? Дуже дивно для тинецького ігумена!

- Я вірю в Бога, - дуже серйозно відгукнувся абат.
- А пекло чи рай… Можливо, що вони пусті, Марто.

- Пустують?

- Я кажу - можливо. Адже тобі відомо, коли Господь судитиме душі живих і мертвих, відокремлюючи овець від козлищ?

- По-моєму, ти хочеш, Яносику, в такий спосіб відвернути мене від більш земних турбот. Звичайно, відомо. Коли настане Dies irae, День Гніву - Судний день.

- Отже, Судний день іще не настав?

- Знущаєшся, святий отче?! Звичайно ж, ні!

- Але якщо нас ще не судили, - батогом хльоснув голос абата, - якщо Господь ще не виніс нам вироку, то чому нас повинні карати чи винагороджувати?! Хто взяв на себе право судити, карати чи милувати раніше від Господа?! Відкіля взялися рай чи пекло, кара чи віддяка, якщо вироку не винесено?! Скажи, Марто!

Марта розгублено мовчала.

- Ти щось чула про єресь альбігойців, які самі себе називали «катарами», що по-грецькому означає «чисті»? Про хрестові походи в центрі Європи майже чотири століття тому, коли альбігойський Прованс спливав кров’ю, коли полягло Тулузьке графство, а підданий анафемі граф Раймунд VI Тулузський поступився своїм титулом хрестоносцю Симонові де Монфору, - хоч правда, через два роки хоробрий граф Раймунд відбив рідну Тулузу в загарбника, а ще через два роки хрестоносця де Монфора було вбито під час повстання місцевого населення! Що ти знаєш про маленьку фортецю Монсегюр у Піренеях, що полягла останньою?!

Абат Ян перевів подих, якийсь час помовчав, тоді винувато подивився на Марту.

- Вибач, Марто… Ти й не повинна знатися на цих питаннях. Просто єресь катарів уже давно не дає мені, абату Янові Івоничу, злодієві Яносику із Шафляр, спати по ночах. Так, «чисті» спотворили чимало католицьких догматів; так, вони ввели в християнство зороастрійських Ормузда й Аримана, як символи добра і зла; вони вважали, що сповідаючи, ми допомагаємо Господові, а не навпаки, але не в цьому річ. Не гоже мені засуджувати вчинки святого Домініка Гусмана, засновника ордена домініканців, але я б не вдавався, як він, до спалення «чистих» на багаттях. Я взагалі не люблю багать, Марто…

- Ти щось не договорюєш, Яносику, - зронила Марта й пильно подивилася на схвильованого абата.
- Я могла б украсти в тебе це «щось», але злодій не повинен красти в злодія, а сестра в брата. Розкажи мені сам.

- Альбігойці вважали, що після смерті людина починає жити знову, що душа її втілюється в іншій живій істоті - у звірові, у людині, пташці - і минулі гріхи вкупі з колишніми заслугами тяжіють над її відродженням у новому житті. І так - до найстрашнішого Суду, людина збирає в собі добро і зло, її діймає свобода вибору, вона шукає, сперечається, погоджується, грішить… Але тоді - якщо Господь дарував таким, як ми, здатність брати чуже добро з душ людських, то чи не готував Він для нас особливу долю?! Не вищу за інших, не над людьми, але іншу, як відрізняються доля воїна та доля лікаря! Адже коли припустити хоч крихту слушності в догматах катарів - то продана дияволу душа потрапляє не на пательню - страховище для бабусь-прочанок, - а починає нове життя під сюзеренітетом Сатани! Чим це не пекло, Марто! Пекло на землі, здатне охопити своїм полум’ям навіть безневинні жертви поруч! Ти вкрала загиблу душу в Сатани… Чи немає в цьому особливого провидіння Божого?!

- Не знаю, Яносику. Не знаю. Знаю тільки, що мені тяжко жити від тієї проклятої ночі. Коли, кажеш, має приїхати Михал?

- Завтра, - відповів абат Ян.

Нитка його вервиці зненацька урвалась, агатові намистини лунко покотилися по підлозі, але він навіть не помітив цього.

- Завтра, Марто. Михал приїде разом зі своєю дружиною - вона при надії, і ми маємо відслужити молитву за щасливі пологи, - але назад Михалова дружина поїде без нього.

Марта кивнула.

2

Пан Михал Райцеж, придворний воєвода графа Висницького, був напрочуд вродливим. Це помічали палкі флорентійки, де пан Михал осягав нелегке мистецтво володіння рапірою під наглядом вимогливого Антоніо Вазарі; це обговорювали між собою досвідчені в любовних справах мешканки Тулузи, де знаменитий майстер шпаги Жан-П’єр Шарант після тривалих перемовин погодився взяти до навчання худорлявого шляхтича з далекого Погалля; краса пана Михала не давала спати пухкеньким саксоночкам Гербурта, коли Райцеж, повертаючись додому, зумів упросити барона фон Бартенштейна дати йому кілька уроків володіння важким драгунським палашем і застряг у баронському замку на три роки; жінки до самозабуття любили пана Михала, але, на жаль, - пан Михал не любив жінок.

Ні, це аж ніяк не означало, що шляхтич Райцеж був схильний до мужолозтва.

Просто пан Михал любив зброю, і ця пристрасть заповнювала його дні настільки, що ночами йому снилися випади та відбиття, внаслідок чого Михал Райцеж шепотів уві сні замість імені коханої:

- Парад ін-кварто й півкола в терцію!.. Парад ін-кварто… Ворушись! Рухайся, я тобі кажу!.. Парад ін-кварто…

Жінок, які зрідка потрапляли до його ліжка, потім довго діймав головний біль, і не раз вони найневідповіднішої миті командували законному чоловікові:

- Парад ін-кварто… Рухайся, я тобі кажу!

Чоловіки не любили пана Михала.

Вони його боялися.

Вони боялися б його ще більше, якби знали, що пан Михал Райцеж, Михалек Івонич, прийомний син Самуїла-баци із Шафляр - злодій.

Такий самий злодій, як Марта й абат Ян.

Сам же Михал не без підстав вважав себе найспритнішим злодієм із усієї родини, але й найнещасливішим. Мрію його життя не можна було просто витягти з кишені чужої душі - військовий талант, як будь-який талант узагалі, зберігався в найглибших підвалах його власника, він зрісся з фундаментом, підґрунтям сутності хазяїна.

Зустрівшися зі злодієм, що пройшов науку Самуїла-баци, скрипаль може забути, що він скрипаль, забути навіть мелодію сотні разів зіграної пісні, віддавши це знання зустрічному пройдисвіту, але пальці його змусять струни озватися швидше, ніж сам скрипаль знайде свою втрату. Знизає плечима музика - тим діло й закінчиться. Але якщо злодій спробує забратися не до кишені, де брязкають розмінні монетки, а до оселі скрипаля, туди, де зберігається його чуйний слух, здатний із першого разу запам’ятовувати будь-яку музичну фразу, де ховається суть скрипкового обдарування, де в скринях спить дане від народження золото…

Якнайсуворіше застерігав Самуїл-баца прийомних дітей від таких справ.

Лише один раз спробував відчайдух Райцеж забратися в дім душі шаленого тулузця, свого тодішнього вчителя Жан-П’єра Шаранта, коли Жан-П’єр заснув, - і до кінця днів своїх пам’ятатиме виття й крики тих жахливих Стражів, що ганяли його по нескінченному лабіринту Шарантової скарбниці та погрожували вогненними мечами, а вузлуваті корені виповзали зі стін, непомітно прагнули сплутати Михалові ноги, аби він назавжди залишився тут, у похмурих переходах…

Михалу вдалося знайти щілину й прошмигнути назовні.

У себе.

Але він знав: якби він загинув від клинків Стражів, якби пропав у лабіринті Шарантової майстерності, якби впав у Чорний Хід - за час сну Шарантова душа переварила б його, як відрізану та прожовану скибу хліба, і вранці, прокинувшись та ні про що не маючи гадки, вчитель Жан-П’єр Тулузець побачив би поруч із собою безумця.

Гірше.

Він побачив би поруч із собою рослину.

Іноді Михал дивувався з приводу свого вибору. Пробитися в церковні ієрархи, як старший брат Ян; стати зразковою дружиною щасливого краківського купця та народити йому дітей, як Тереза; жити, як тиха й сита мишка при дворі шляхетної покровительки, як Марта, - ну що, що заважало Михалеку обрати собі просту й зрозумілу дорогу, на якій для легкого існування цілком достатньо час від часу обчищати внутрішні кишені потрібних людей, вибираючи ту дещицю, що показується на поверхні?!

Нічого.

І жив би собі не гірше за інших, а то й ліпше…

Адже як легко він змусив чорштинського ректора сфабрикувати підроблені королівські грамоти зі справжніми печатками, а потім з’явитися з ними до останнього з роду Райцежів, глибокого вже здитинілого старця, і через деякий час остаточно перетворитися на пана Михала Райцежа, онучатого племінника цього самого дідуся!

Перед від’їздом до Італії це здавалося необхідним, бо інакше пробитися в учні до когось із відомих майстрів клинка було майже неможливо.

Були потрібні або гроші, або родовитість; у всякому разі, Райцеж був цього певний.

Якби Михалові сказали, що флорентієць Антоніо Вазарі, що відмовився колись навчати молодшого брата венеціанського дожа, узяв до себе в дім юного шляхтича з невідомих земель тільки тому, що побачив у ньому неабиякі здібності - Михал ніколи б у це не повірив.

Він палко прагнув добути чужий талант, страждав через неспроможність зробити це - і не помічав свого власного.

Він був злодієм.

Знання про будь-який, хай навіть найпотаємніший прийом володіння зброєю Михал міг викрасти і крав без усякого сорому. Але тільки тоді, коли це знання ставало справді знанням або хоч усвідомленим відчуттям, а не глибинними навичками та пам’яттю чужого тіла, котре не роздумує і найчастіше навіть не розуміє, що воно робить! Інакше вже будь-яка спроба вторгнутися в таємне… ні, Михал пам’ятав Стражів, що охороняють талант учителя Шаранта, і не ризикував повторити спробу. А якщо твоє власне тіло не готове сприйняти чуже знання, крадене чи отримане від учителя; якщо місяці, а то й роки виснажливих занять не відшліфували твоїх власних можливостей до гостроти толедського леза; якщо ти взяв, привласнив, але не можеш зробити по-справжньому своїм…