О, як добре він знав це!

І всі сили пішли на страшний окрик, нечутний нікому, за винятком Стражів, що знехотя опустили мечі та відійшли вбік, даючи змогу приголомшеному прибульцю випасти назовні.

Уперше Михалек Івонич, Михал Райцеж, придворний воєвода Райцеж довідався, що його власний військовий хист охороняють такі ж Стражі, як і дар Жан-П’єра Шаранта з Тулузи; що це його, його талант, не крадений, а власний, який вріс корінням у підмурівок душі, що дав численні пагони, і нема чого викладатися, метатися ночами серед зібганих простирадел і кусати подушку, нема про що шкодувати; тільки тепер зрозумів Михалек ту просту істину, що вчителі його, Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Тулузець, барон фон Бартенштейн і найперший, найвимогливіший учитель, батько Самуїл - усі вони зрозуміли давним-давно: не можна вкрасти те, що тобі й так віддають, із доброї волі.

Відкрито.

Одігнавши Стражів, як інстинктивно це зробив щойно сам Михалек, рятуючи дурного самовпевненого Мардулу від божевілля.

…І лезо ножа різонуло його по ребрах.

Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові.

Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани - поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба.

- Геть!
- хрипко вигукнув збитий з ніг Михал, і ніхто не знав, що вигук цей стосується не Мардули, а Стражів, його власних Стражів, які знову замахнули мечами, побачивши дурного злодія, котрий здогадався вдруге сунутися в смертельно небезпечний лабіринт, звідки йому, невмілому, чудом щойно пощастило піти живим.

І схвально кивнула чубатою головою примара, яка стояла біля вогню, схрестивши на грудях руки, і дивилася смоляними очима на своїх пасербів, які зчепилися у двобої.

Вони покотилися по землі й увігналися в палаючу в’язку хмизу, Михал ледь устиг розірвати обійми й підхопитися - а вогонь уже ліниво лизнув широкі Мардулині штани, пояс, оголений тулуб… одяг спалахнув, і якусь мить воєвода стояв над юнаком, а той корчився, потрапивши до власного пекла; після зустрічі зі Стражами він не тямив, що робити і як рятуватися.

- Тримайся, брате…

Цього теж не почув ніхто, крім примари.

* * *

Приголомшені гуралі зойкнули, коли з кола вихопився Михалек Івонич, тримаючи обпеченими руками над собою охопленого полум’ям Мардулу. Промчавши крізь юрбу, яка розступилася, він умить опинився край крутого схилу й, не роздумуючи, кинувся вниз із висоти чотирьох людських зростів.

У темні води Гронцького озера.

Розділ восьмий

1

Ранок займався просто чудовий.

Світанковий вітер мимохідь змахнув кучеряву піну хмар, що набігала з боку Оравських Татрів, і тільки легенькі бризки розлетілися в небі - сонце біжка занурювалося в них, аби виринути через мить і посміхнутись до Підгалля прохолодною посмішкою добродушного володаря.

На подвір’ї біля Самуїлової хати майже від самого досвітку товклися шафлярці - кремезні мужики тягли довгі дощані столи, вивантажували їх один біля одного коло огорожі, щоб розставити як належить увечері чи вже завтра, у день сороковин; скотарня розбухла від отари, чулося, як вона бекає, - кожен вважав своїм обов’язком пожертвувати бодай одну вівцю чи барана для помину славного баци; жінки, засукавши по лікоть рукави, тільки те й робили, що заганяли на піч німу Баганту, Самуїлову вдовицю, - без її допомоги все ось-ось мало засяяти чистотою, а пуття від немічної Баганти таки було небагато.

По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок - гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами - було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями - вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла.

У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи - а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, - збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність.

- Слухай-но, Яську, - горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, - матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?!

- Ну то й що?
- байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої.
- Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала - нехай горить, не шкода!

Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.

- Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт.
- Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!

- Благослови тебе Господь, - Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму.
- Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?

- Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала.
- Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…

- Полуденниця?
- лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич.
- Хто ж це така, сину мій?

- А Христова дочка, - нітрохи не спантеличився дід.
- Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?

- Дочка?!
- на мить сторопів Гембицький.
- Яка дочка?!

- Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!

- А… чим вони займаються, ті Полуденниці?
- дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття.
- Мабуть, ворожінням та лиходійством?

Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.

- Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися?
- здивовано звів брови дід.
- Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом - лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються - розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…

- Навіщо?

Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.

- Ох і пустун ти, отче, - нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, - ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…

Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.

Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.

- Онук?
- запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися.
- Чи правнук?

- Правнук мій он де, - дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського.
- А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…

Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.

- Зоська сказала - переодягти малого треба, - кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини.
- Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…

- Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку.
- Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць - це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…

І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.

Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами - Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого - дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.

Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш - навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.

Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.

Шафлярами без діла вештався Джош - він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку - Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.

Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.

Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки - як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як «хазяїн», потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше!

Справді така.

Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку?

Відповіді вона не знала.

Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними - і пильно глянула на Михалову дружину.

- Чоловік у мене гарний, - невлад заявила Тереза.
- Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю - сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться…

Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики.

2

Надвечір прийомні діти Самуїла-баци почали сходитися до батькової могили. Коли кожен із них у свій час покидав Шафляри, батько вимагав од пташеняти заприсягтися: ніч на сороковини від заходу до сходу просидіти при місці його останнього спочину. Чимось це нагадувало старі гуральські казки: ходив старший син на батькову могилу, та не дійшов, ходив середній - заснув на цвинтарі, а молодший цілу ніч висидів, і дісталися йому до ранку меч-саморуб, кінь-крилач та обрус-самобранець. На таку спадщину Самуїлові приймаки не сподівалися, але дану батькові обіцянку мали намір виконати. А й справді: чому не посидіти в ніч, коли заходять сороковини, над батьківською могилкою, не поміркувати про покійного та про власне життя, як там воно склалося; може, воно й непогано - стати, помовчати та подумати.

Скажи, батьку Самуїле, як жити далі?

Це тобі не меч-саморуб…

Перед самим виходом, коли сонце розхлюпалося червоним вогнищем об вершину Криваня, Михал усе-таки набрався сміливості й зайшов провідати Мардулу. Спершу він не знав, куди подітися від ніяковості, коли Мардулина мати, ще й досі ставна та гарненька Янтося, кинулася воєводі в ноги й зі сльозами почала дякувати за сина свого непутящого, за життя його молоде. Ледь вгамувавши Янтосю, Михал наблизився до ліжка й став над розбійником.

Мардула, схоже, чи то спав, чи був непритомний. Він лежав зовсім голий, розкинувшись на спині, опіки помалу підсихали, але не дуже, змазані маслом; дихав розбійник рівно, і життя його, з усього видно, було в безпеці.

Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика - не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя!

Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери - скільки влізе!

Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей.

Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника.

Можливо, це було добре - те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною.

Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім явором уже було на заячий скік - он воно, місце упокоєння шафлярців, які віддали душу Богові, а тіло - рідній землі Підгалля!

Ніякої їжі і питва Самуїлові приймаки з собою не взяли, хоч мама Баганта з усією материнською наполегливістю тикала їм у руки вузлики - на ситий шлунок погано думається, та й батько Самуїл образився б, якби діти його на його ж могилі в ніч на сороковини трапезувати почали! Проводжати їх ніхто не проводжав, навіть не визирнув у віконце, щоб хоч одним оком подивитися; розуміли шафлярці - ні до чого зайвий раз лізти в чуже горе, бгати цікаві пальці в живе, розверсте - воно й без того заходиться криком… От завтра й пом’янемо Самуїла-бацу, як у порядних людей узвичаєно, а в цю ніч нехай уже діти самі батька поминають!