7

– Но, Саю, Кундо, – свиснув у моїй руці Єдиноріг. – Ідіть сюди!

– Асахіро, Косе, Фарізо! – крикнув я. – Ідіть сюди!

Вони підійшли.

Вони розповіли.

Коротко і ясно.

І їм повірили.

Одразу й беззастережно.

Бо брехати або сумніватися вже не лишалося часу.

– …гадаю, що це вторгнення, – закінчив Но-дачі. – Початок його.

– Початок кінця, – брякнув Сай.

І тут уперше заговорив Чань-бо. Він говорив неголосно й немов відсторонено – але всі мовчали й слухали, що мовить Посох Зосередження.

– У нашому світі не буває початків і кінців, – сказав Чань-бо. – У ньому трапляються відходи й повернення. Сьогодні до нас на вістрях Диких Лез Шулми повернулася Прихована Таємниця Батин. Це – звершилося. У нас є три шляхи, що починаються з порога цієї зали. Можна залишити все, як є, гідно прожити відпущений нам строк і гідно вмерти такими, якими ми є. Можна змінити гідність на лють і вийти назустріч Шулмі, ставши такими, як вона. І є третій шлях – стати такими, як вона, залишившись собою. Я не знаю, чи можливо це. Вибір – за вами.

І він замовк.

– Ми не можемо покірно чекати їх приходу, – продзвенів Кханда.

– Не можемо, – погодився Ковзкий Перст.

– Але й стати такими, як Дикі Леза, зможуть одиниці, – завважив Заррахід.

– Одиниці, – погодився Юе Сач-Камал.

– Чань-бо запропонував нам три шляхи, – тихо сказав Єдиноріг-Я. – Але Чань-бо не має рації.

Запанувала мертва тиша.

– Він не має рації, – повторив Єдиноріг-Я. – Це все один Шлях. Шлях Меча. Ми не вибираємо його, ми навіть не йдемо ним – він іде крізь нас. І тому коли нам здається, ніби ми вибираємо – ми просто робимо ще один випад. Свій випад я зроблю вранці. Виїхавши на кордон із пісками Кулхан.

– Ми слухаємо тебе, – прошелестів Чань-бо. – Кажи. Я запропонував різні шляхи, ти ж не пропонуєш – ти бачиш Шлях. Кажи, Мейланьський Єдинороже.

– Юе Сач-Камале, – продовжив Єдиноріг-Я, – ти мусиш знати способи, як учити Звитяжців… як учити їх бути Тьмяними, коли це треба. Ти знаєш?

– Я знаю, – відгукнувся Юе.

– Добре. Кхандо й Ковзкий Персте, ви забудете про клеймо клятвопорушення й самогубства! Завтра ви введете Юе Сач-Камала й тих, кого він скаже, у Раду Вищих Мейланя, і нехай інші дізнаються все! Якщо знадобиться, ви згадаєте те, що вміли століття тому, і будете вчити цьому всіх… і щоб ніяких зсувів, криниць і коліс гарби! Ніяких випадків!

– Так, – ледь чутно дзвякнув Ковзкий Перст.

– Так, – луною відгукнувся Кханда.

– Якщо гонець, якого я пришлю, скаже вам: «Так» – учіть! Якщо ж він скаже «Ні» – вирішуйте самі… я не маю права жадати від вас більшого. І пам’ятайте, що час невблаганний…

8

– …і пам’ятайте, що час невблаганний, – закінчив я, повторивши все, що було потрібно, присутнім людям.

– Ти сам збираєшся їхати? – вкрадливо поцікавився Кос, і я зрозумів, що поїду не сам.

– А куди ж я від тебе дінуся? – невесело усміхнувся я своєму колишньому дворецькому.

Кос згідно кивнув.

Нікуди, мовляв, не дінешся… і не сподівайся.

– Я з тобою, – поклав мені руку на плече Асахіро Лі.

– Так. Ти – зі мною, – погодився я.

– Нікуди ви не поїдете, – упевнено заявила Фаріза. – Тобто, нікуди ви не поїдете без мене. Хіба через мій труп.

Я глянув на неї й переконався, що без неї ми справді нікуди не поїдемо. Навіть через її труп. Бо труп Фарізи поїде слідом.

– Чене, ти, звичайно, можеш мене прогнати, – подав голос Емрах іт-Башшар, що сидів на підлозі, – але я однаково поїду з вами. Я перед тобою в боргу і…

Я приречено махнув рукою. Виїхати з Кабіра було стократ простіше!

– Тільки його нам і не вистачало! – фиркнула Фаріза, але, як не дивно, обійшлася цього разу без образ на адресу пригніченого Емраха.

Молоді батиніти весь цей час про щось тихо радилися – і тепер від них вийшов один представник.

Той найгнучкіший юнак зі світлим волоссям, що перев’язував плече іт-Башшару.

– Ми їдемо з вами, Вищий Чене, – схилив він голову переді мною.

– У вас є справи тут, – якомога м’якше відповів я. – Можливо, доведеться вчити інших істині Батин.

– Ми не можемо вчити інших того, що до кінця не пізнали самі.

– Тоді вас уб’ють.

– Можливо, – спокійно відповів він. – Ми готові до смерті. Але ті, хто виживе, побачать світло Прихованої Таємниці, і їхні життя ще придадуться тобі, Чене у Рукавиці.

Я важко зітхнув.

– А що скажеш ти, Саїде-на?

– Нехай їдуть, – відгукнувся Вардан Сач-Камал. – Вони вільні у своїх учинках. І їх веде світло істини Батин. Нехай їдуть.

Я мовчки розвів руками.

– …а я покажу вам дорогу.

Знахарка Ніру стояла біля стіни. Сльози в очах її висохли, губи були щільно стиснуті. Вона подивилася на мене впритул – і я поспішив відвернутися.

Моєї згоди тут не було потрібно.

– Спасибі, Ніру… До речі, скільки їх було?

– Не пам’ятаю.

Гаразд. За цим і їдемо.

– Ой, бідна я, бідолашна баба, блукалиця нещасна! – пролунав у мене над самим вухом нестямний крик Матінки Ци. – Не кидайте мене, шляхетні панове, пропаду я тут сама-саміська, хирлявою стеблинкою зав’яну – а так, дивись, і згоджуся на щось, і дорога веселішою видасться, і пораджу що, та й узагалі – не бувала я в тих краях, а давно вже збиралася, ой, давненько, лише не виходило ніяк, а тепер бачу…

– Вухатий Демон У з нею! – гаркнув Кос. – Нехай їде… відьма стара! Може, язика шулмуси відріжуть!..

– Ой спасибі та спасибоньки, шляхетні панове! – анітрохи не зніяковівши, забалаболила Матінка Ци. – Ой спасибі величезне, всім спасибам спасибі…

Я застогнав і схопився руками за голову.

9

…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…

На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.

Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…

На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!

Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі коли-небудь відбудеться…

Вибач мене, Юньер.

Вибач мене, Чин.

Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.

Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.

– Уперед! – закричав я, і з-під копит Демона У бризнули дрібні камінці…

Постскриптум

…а кляте сільце згоріло майже миттєво.

Нойон племені ориджитів рудовусий Джелма-багатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.

Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кул-кииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелми-багатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитів-слідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.

Погано, що село так несподівано зринуло із-за пагорбів; і, напевно, все-таки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуул-джай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.

Джелма-багатур задумався, чому в наметах Хуул-джай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.

Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїни-ориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.

Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелма-багатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будь-коли в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.

Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.

Ніколи не забуде Джелма-багатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:

– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..

Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кул-киизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.

Та й хіба це сутичка?

Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення Джелми-багатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кул-кииз і зовсім тихої згадки про спалене село?

Адже ніхто не втік…

Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будь-якого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронців-тургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.

 

Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…

Джелма-багатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Ху-коу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.

І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.

Мабуть, якби Джелма-багатур мав дар передбачення, як шамани Ур-калахаю, він уже зараз наказав би охоронцям-тургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…

Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.