2

У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.

Осінь, одначе… час звикати.

Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш-тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.

Куш-тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі-таки привабливе обличчя.

– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів-вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая-лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур-калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш-тенгрі.

Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван-до де-небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш-тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куш-тенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.

Якщо йому й справді тридцять три роки.

– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат-та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур-калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон-гриба не нюхають, хош-травою не димлять…

– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.

– Чому? – щиро здивувався Куш-тенгрі.

– Та… не знаю, – зам’яв я.

– А у вас… е-е-е… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?

– Ні. Безкровно.

– Чи ви туди товчених сон-грибів підсипаєте?

– У жодному разі!

– То чого б нам не пити араки? – запитав Куш-тенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.

Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!

І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.

– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохат-та ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куш-тенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохат-та? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?

І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.

Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.

А Куш-тенгрі з іншим горщечком до входу в намет наблизився, полог убік відкинув, щоб світліше стало, тоді повернувся й кроків за вісім від мене на повстину сів. Горня з аракою перед собою поклав, горщечок із камінцями – поруч.

Один камінчик дістав.

У мене кинув.

Я піймав і назад відправив.

І він піймав.

Додав другий камінчик, на долоні похитав і обидва мені послав.

Забава це мені була, а не гра.

Три камінчики.

Чотири. Два одразу, третій і четвертий – за мить, один за одним…

Добре він, негідник, ловив, так і брав з повітря, а пальці м’які-м’які… Без суєти, без смикання марного, спокійно й упевнено… вовчий годованець.

 

Це я так хвалю…

П’ять камінчиків. І щоразу, коли чергова галька лунко цокала об метал моєї правої руки, в очах Куш-тенгрі спалахував холодний чорний вогонь.

Ми кидали ліниво, не кваплячись, даючи каменям злегка зависнути в повітрі, не більше трьох одночасно, але все ж, усе ж…

Шість.

А на семи він зламався.

П’ятий узяв, шостий ліктем відбив, а сьомий йому в горня плюхнувся.

Халат білим забризкав.

А я не про питання розумні думав, не про відповіді правдиві, а про те, що якби діти Ориджа бодай п’ятірко камінчиків ось так ловити вміли, наше знайомство з ними по той бік Кулхана зовсім інакше склалося б.

І оцей чоловік стверджує, що ніколи не брав до рук зброї?!

«І оцей Придаток усе життя прожив без Звитяжця?!» – луною вдарила мене думка Єдинорога.

– Гей! – владно крикнув нам Дзютте. – Що ж ви?! Запитуйте!..

І ми зрозуміли, що і як треба запитувати.

– Лови, шамане!

Я запустив у нерухомого Куш-тенгрі Уламком; а коли Дзю ще був у повітрі, пролетівши дві третини шляху від мене до Неправильного Шамана, я стрибнув слідом – і сутінок пискнув від болю й несподіванки, розсічений Єдинорогом.

Він не збрехав. Він справді ніколи не тримав у руках зброї, цей дивний чоловік, що народився сивим. Він піймав Уламка, але піймав так, як це не зробив би жоден кабірець – за край ґарди, і навіть не подумав захиститися ним від удару, а спробував ухилитися, і ухилився, але за мить вістря Єдинорога вже впиралося в брязкітку на правому шамановому плечі.

Куш-тенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.

Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.

– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.

Я кивнув.

– І я на нього відповів?

Я ще раз кивнув.

– А… а що я відповів?

– Що ти справді не знав Звитяжців…

– Що?!

– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.

Куш-тенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.

– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?

– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохат-та, а ти.

Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.

– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.

– І мені, – зітхнув Єдиноріг.

Я налив собі зі жбана.

– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.

– Кому це – вам?

Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.

– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куш-тенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.

І шаман замовк.

– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?

– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажи-но йому: мені теж здалося, що він – живий.

А я все згадував камінчики, що летять, і гусей, що летять.

Камінчики ловив я й губив він; гусей бачив він і не бачив я; а ще він знав, що трапиться з гусьми завтра.

Галька, що впала в горня з пінливою аракою; сизий до вечора відстане, а той, що з чорним хвостом…

3

…А потім я вийшов із намету і довго кліпав, звикаючи до світла й намагаючись зрозуміти – ось переді мною обідні приготування моїх супутників, але для кого це, властиво, окремо в маленькому казанку вариться рис (та й звідки рис у Шулмі?!) без м’яса, зате з різними сушеними овочами й травами?!

Потім з’явився із за моєї спини Куш-тенгрі, і призначення рису одразу стало зрозумілим, бо шаман відігнав від казанка невправного (на його освічену думку) шулмуса, дістав зі складок свого одіяння кілька шкіряних мішечків і висипав у казанок по дрібці з кожного, бурмочучи собі під ніс і помішуючи вариво дерев’яною кописткою, яка зринула невідь звідки.

Пахла шаманська страва напрочуд смачно, анітрохи не гірше від м’ясного плову у великому спільному казані – і мій шлунок схвально забуркотів. Утім, шаман не збирався пригощати ні мене, ні кого іншого – він зняв казанок із вогню й приступив до трапези на самоті, уплітаючи їжу тією ж дерев’яною кописткою із завидною ретельністю, як робила б на його місці будь-яка зголодніла людина – а не таємничий шаман Безликого Ур-калахая.

Певно, не лише я зацікавився кухарськими таємницями шамана, бо після того, як казани спорожніли, а животи наповнилися, до Неправильного Шамана, не змовляючись, підсіли з двох боків ан-Танья й Матінка Ци, і почали в нього щось випитувати, показуючи пальцями на казанок. Куш-тенгрі охоче дістав свої мішечки й показав їх цікавій парочці – гадаю, таємниця їстівних приправ не була таємницею Безликого – і Кос негайно озброївся кістяним каламом, похідною чорнильницею й аркушем пергаменту, маючи намір записати все почуте.

І тут я відволікся, зацікавившись розмовою за моєю спиною.

Асахіро, який останнім часом став напрочуд миролюбний, длубався в зубах довгою колючкою й жартував із новоспеченого нойона Кулая, а тоді почав говорити на теми більш загальні й навіть, можна сказати, піднесені.

 

Говорили шулмуською й доволі швидко, але я встигав уловлювати зміст.

– Убивати – погано, – вселяв шулмусам ситий Асахіро, і шулмуси дружно кивали головами. – Убивати – дуже погано. Спершу ви один одного, відтак ми один одного, потім ви – нас, ми – вас… І що? Хіба в цьому звитяга? Чи не краще військове вміння без крові виявити, по-дружньому, а потім разом піти араку пити?!

– Краще, – подумавши, вирішив Кулай. – Значно краще.

Шулмуси оживилися, дехто засміявся, а Тохтар-кулу поліз за бурдюком, зрозумівши Асахіро занадто буквально.

Бурдюк забрали подалі – це Фаріза постаралася, – старий Тохтар невдоволено прищулився, почмокав губами й повернувся до Асахіро.

– Добре сказав Асахіро-ецеге, – поволі почав Тохтар, і я чітко побачив, як в очах старого лиса забігали хитрі вогники. Ецеге – воно, звичайно, ецеге, і незабаром усі мої приятелі в «батьки» шулмуські виб’ються, а деякі навіть і в матері… отож, навряд чи Тохтар хоч слово без шпильки скаже, та й саме «ецеге» для кабірського вуха – ніж гострий…

– Добре сказав Асахіро-ецеге, смачно, солодко, вуха тішаться, ще хочуть… Убивати – погано. Пам’ятаю я, років зо два тому в племені аруданів ув одного мисливця молодша дружина пропала. Що ж, пропала – й пропала. Украли, певно. Буває. Потім ще однієї жінки не долічилися. І ще. Захвилювалися арудани – ворог жінок краде, незабаром усіх украде! Чи не злий мангус з’явився?! Потім у степу дружину мисливця знайшли. Мертву. Хто вбив? За що вбив? Якщо мангус – чому не з’їв?! Якщо людина – навіщо вбив? Украсти – зрозуміло, а вбивати – нерозумно! Що з мертвою жінкою робити?! Покликали шамана. Прийшов шаман Безликого, воїнам в очі глянув і на кульгавого табунника вказав. Це він, каже, жінок краде. Глумиться не по-чоловічому, а опісля вбиває. Щоб мовчали, щоб не сказали нікому. Арудани кульгавого табунника до двох жеребців прив’язали, жеребців у степ погнали, кривавими жмутами степ усіяли. Не пропадали більше жінки в аруданів. А я зараз Асахіро-ецеге слухаю, вуха тішу, серце тішу, думаю: «Убивати – погано. Краще араку пити. Даремно тоді арудани кульгавого табунника вбили, зовсім даремно… араку з ним пити треба було…»

– Дурень ти, Тохтаре, – зашарівшись обірвав старого Асахіро. – Такого табунника тричі вбити треба було!..