А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?
Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.
Тому я чесно відповів за всіх трьох:
– Не знаю.
– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть по-іншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…
Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.
– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…
«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»
«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»
Я запитав.
А Куш-тенгрі відповів.
– Хороше запитання, Асмохате-та.
– Це не моє запитання. Його, – і я злегка торкнувся Дзютте.
– Однаково хороше запитання. Розумне. Я відповім. Світ у нас такий. Хочеш чи не хочеш – а доля людини з її зброєю пов’язана. Ото й бачу я їхню спільну долю. Інакше лише половину побачу. І то – туманно. Тому за клинок тримаюся. Тому ми, слуги Безликого, самим лише воїнам гадаємо. А воїни в нас дикі й дурні. І шаблі в них дурні й дикі. Воїнові пророкувати просто: уб’ють чи не вб’ють, зі здобиччю повернеться чи без неї.
Ви – інші. І зброя у вас інша. Он запитання які розумні ставить, – шаман шанобливо глянув на Уламка. – І пророкувати вам складніше. Але цікавіше. І ось що я думаю: з мечем чи без меча, а чи не зійдуться наші дороги? Не тепер, а колись… А може, й не зовсім колись. Спробувати треба.
– Треба спробувати, – погодився Я-Єдиноріг, забувши навіть на мить, де перебуваю і з ким розмовляю. – Але як?
– Не важливо. Головне – пробувати. Що йде – дійде. Приміром, я буду тебе і їх, – кого мав на увазі шаман, було неважко здогадатися, – учити майбутнє бачити. Або минуле. Або помисли людські розгадувати. Самим. Без мене. Але не так, як я – так у вас не вийде. Ви спробуйте – коли свою Бесіду ведете. Спершу Бесіду наперед побачити. Не один удар – два, три, дюжину; потім – далі.
– Спробуємо, – із сумнівом пробурмотів Я-Єдиноріг.
– Або – коли з невидимим ворогом б’єтеся. Я бачив – ви так часто робите.
«А оце вже цікавіше, – завважив Єдиноріг. – Але який сенс Бесіду наперед знати! Ось якщо танець…»
– …а ви мене вчитимете.
– Чому? – зачудувався я. – Це ж ти шаман, а я…
– А ти – Асмохат-та, залізнорукий, що розмовляє зі своїм мечем. Ти будеш учити мене володіти зброєю.
– Володіти? – усміхнувся Уламок. – Гм…
– Тебе?! – вигукнув я.
– Так, мене. Воїни бояться шаманів – тому що шамани роблять те, чого не можуть вони. І воїни заздрять нам. Зате воїни носять зброю. Вони – чоловіки. А шамани… начебто теж чоловіки, але не зовсім. Беззбройні. Раніше ми й самі думали – не можна шаманам зброю мати. Або зброя – або дар шаманський. А тепер бачу – можна. Можна зброю мати. Вести Бесіду можна. Як друзі ведуть. І дар не втратити. А якщо вийде – не лише не втратити, але й далі пройти, по шляху нашому. До того місця, де він із вашим знову перетнеться. А потім – разом іти. Разом легше йти, і нам, і вам, і мечам…
– А ми… ми зможемо те, що й він?.. – помовчавши, тихо запитав Уламок.
– Тепер, коли я бачив живу зброю, я розумію, що і їй не заказаний цей шлях, – немов відповідаючи на запитання Дзю, знову заговорив Куш-тенгрі. – Я бачу… щось. Щось, що чекає нас попереду. Воно вже близько. Поруч. Треба лише зробити кілька кроків, треба зробити їх разом – і тоді, за поворотом…
– Я не впевнений, але, по моєму, це ті самі світи, про які говорив Хум-Тенґе, мій учитель, – сказав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.
5
Чи цього я чекав, виїжджаючи з Мейланя й вирушаючи до Кулхану?!
А тепер шаман, що бачить суть речей і ніколи не брав до рук Звитяжця, крім як для передбачення; шаман, чиї слова були однаково зрозумілі й мені, і Єдинорогові з Уламком, цей Неправильний Шаман розповідає мені про інші світи, створені Безликим, і збирається побачити ці світи, і для цього він візьме до рук Звитяжця, одного з тих Звитяжців, які, за його ж словами, закрили для людей емірату шлях шамана…
«Відкривши навзаєм Шлях Меча…»
«Так, це так, Єдинороже. І однаково це важко вкладається мені в голові. Може, тому що я бачив заграву Масудового вогню над Кабіром? І я передчуваю…»
«…я – теж. Я передчуваю, що відповідь на наші запитання лежить там, попереду, на тому Шляху, по якому хоче йти Куш-тенгрі. Маємо йти разом із ним. Я не знаю, чомусь я в цьому впевнений. Інше зараз неважливо.»
– А я знаю, чому в Єдинорога передчуття! – не витримав Дзю. – Бо він уже стає шаманом! І ми всі скоро ошаманимося…
– Ми зробили вибір, – обірвав я Уламка, стиснувши його рукою аль-Мутанаббі. – Ми зробили його ще в Кабірі, не розуміючи цього. Наш вибір – іти. А Куш-тенгрі зробив його зараз. І він має знайти собі Звитяжця.
– Або Звитяжець має знайти його, – уточнив Уламок.
– Припустимо. Але це має бути Звитяжець, який не спробував крові.
Це я вимовив уголос.
Шаман зрозумів.
– У дальньому наметі, – сказав він. – На білій повстині. Там напевно мусить бути зброя прийшлих рабів, недостойних того, щоб їх прийняли в плем’я. Зброю приносять сюди, щоб служитель Ур-калахая провів обряд занурення у водойму.
Єдиноріг здригнувся.
– Але ми прибули швидко й зненацька, – продовжив Куш-тенгрі, – і шамани могли не встигнути провести обряд. Підемо перевіримо? Так?
– Гаразд.
– І ви… ви допоможете мені вибрати? Якщо там є з чого вибирати…
– Допоможемо. Вам – вибрати. Обом. Якщо буде кому вибирати.
І ми пішли до дальнього намету.
Чи чекав нас там хто-небудь? Не знаю.
Зате нас чекав Шлях. Чекали Кабір і Мейлань. Чекала Шулма. І чекав Джамуха Восьмирукий.
Хоча в мене було дивне відчуття, що Джамуха вже дочекався.
Чого?
Може, я теж стаю шаманом?..
Частина IX
Чужі поля
…Ми бились мечами на чужих полях…
Н. Язиков
Розділ 26
1
Цей намет був зовсім не такий, як інші.
Вогкий і холодний, він несподівано пахнув болотом, і мерзлякувате тремтіння пробігло по моєму клинку, коли я подумав про те, куди веде дорога, яка починається від цього намету.
– Темно, – пробурчав Дзютте, незатишно перевертаючись.
– Ага, – погодився я. – Темно.
Сказано було значно менше, ніж не сказано.
Чен і шаман узагалі мовчали.
– Темно, – повторила луна, і я спершу не зрозумів, що це не луна, а коли зрозумів, оманлива луна вже змовкла, зависла важка пауза, і одразу ж, напівкриком-напівстогоном:
– Заради Небесного Молота! Звитяжці! А вас… вас за що? Теж – не змогли?!
Куш-тенгрі з голосним шерехом відсунув полог, блякле вечірнє світло увійшло в намет, у кутку слабко засвітилася біла повстина – і струнке тіло на ній, завдовжки приблизно як Вовча Мітла. Я вийшов з піхов, звикаючи до убогого освітлення, і незабаром розібрав, що переді мною – Чида.
Із хакаських списових родин. Бо лише в Малому Хакасі давали такі імена, які вимовити було важче, ніж вести Бесіду з Ґвенілем, коли еспадон був у поганому настрої.
А ще хвацька хакаська Чида мала настільки витягнутий вузький наконечник на довгій трубці, що насаджувалася на ратище, оповите сталевими стрічками хлист-навхлист, – і з основи трубки, на півтора ліктя нижче від жала наконечника, стирчала поперечина, заточені краї якої трохи загиналися догори.
Я знаю, що кажу. У перші два десятиліття мого життя в Кабірі я не раз навідувався в дім навпроти, де жила Чида Абенсерах, Звитяжець одного віку зі мною – і ми з задоволенням велу Бесіду, доки одного зовсім не прекрасного дня Абенсерах не виїхала назавжди, повернувшись у свій рідний Хакас.
– …Отже, не змогли, – тужливо підсумувала Чида, по-своєму витлумачивши наше мовчання. – Що ж… чому бути, того не минути, а разом і плавитися легше. Нумо знайомитися, бо незабаром, певно, прощатися доведеться. Чида Хан-Сеґрі з Білих гір Сафед-Кух. Ой, де ж ви, гори мої Білі…
– Сафед-Кух? – здивовано перепитав Уламок. – До чого тут Сафед-Кух? Ти що, у Кулхані не була?
– Кулхан? – у свою чергу здивувався Чида Хан-Сеґрі, тьмяно зблискуючи наконечником. – Що таке Кулхан? Де це? Я Придатка за перевал Ан-Рок повела, дурепа цікава, а там і пішло… Скеля на скелі, ущелина за ущелиною, де сковзаєш, де падаєш! Казали ж мені: хто вважає, що знає гори – той їх спізнає, але пізно буде!.. Ото й спізнала. І гори, і горе, ось лише гори скінчилися, а горю кінця-краю не видно…
– Звідси вийти хочеш? – напряму свиснув я.
Було зрозуміло: якщо зараз ми візьмемося з подробицями пояснювати простакуватій Чиді, що відбувалося з нами протягом останніх півроку, та де це було, та як це було, та з ким це було й навіщо та чому – закінчимо якраз до повернення Джамухи й Чинкуеди з переможного походу на Кабір.
Та й то можемо не встигнути…
– Як не хотіти? – простодушно здивувалася Хан-Сеґрі. – Але як?
– Разом із новим Придатком, – втрутився Уламок. – Будеш його навчати – сьогодні ж вільною будеш, диво ти гірське, що не з того боку звалилося!
– А де ж мені Придатка нового взяти?
– Та ось він стоїть! – брязнув я, вістрям показуючи на Куш-тенгрі. – Куш-тенгрі та Хан-Сеґрі – чим не пара?!
– Цей? – тихо й не по-доброму, ой, не по-доброму почала Хан-Сеґрі, аж мене ознобом пройняло. – Цього… мені в Придатки? Ох, і навчу я його, мерзотника гидотного, ох і…
– Цить! – гаркнув Уламок, обриваючи Чиду, і вже спокійніше звернувся до мене: – Чуєш, Єдинороже – бери-но ти Чена з шаманом, і вийдіть звідси ненадовго. А мене на повстині залишіть. Усе життя мріяв на такій повстині полежати і з такою Чидою поговорити…
І ми вийшли.
– Полог засмикніть, – почулося нам услід. – Кохання у нас зараз буде, а я кохання при світлі не розумію…
Чен знизав плечима й засмикнув полог.