У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один-два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.

Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».

Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.

Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…

Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.

Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.

А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.

4

…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.

– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?

– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.

У вустах ан-Таньї – тим паче нового, незалежного ан-Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.

Ми знали. Я-Єдиноріг.

Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із-за пояса підозріло тихого блазня.

І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем-Звитяжцем без посередництва мого меча.

Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.

Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…

Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!

Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а їх обох – і захотіли, і змогли!

Так, не будемо поганяти коня ненависті… не час. Як же тебе перехоплювати, Уламку ти такий, щоб із прямого захвату в зворотний ліг? А якщо…

І тут я чітко відчув, як Дзютте здригнувся в моїй руці, намагаючись допомогти, підштовхнути, підказати…

– Ні, зачекай, – уголос сказав я, чудово розуміючи, що без допомоги Єдинорога Уламок мене не почує, а почувши, не зрозуміє. – Дай-но мені самому спершу з’ясувати, що й до чого… самому.

Загалом, за деякої вправності справа виявилася не дуже складна. Я ще раз подумки уявив, як важкий Уламок обертається навколо мого зап’ястя, як після чверті кола я прихоплюю великим пальцем його ґарду-пелюстку, зручна в тебе ґарда, блазню, даремно з неї Кабір сміявся, дурні вони всі! – і до кінця оберту Дзю вже…

– А тепер уперед, блазню! – вигукнув я.

…і за мить, хоробро крутнувшись, Дзю вже лежав уздовж мого передпліччя, брязнувши об метал поруча… або наруча, або як там цей залізний нарукавник зветься.

– Молодець, – прошептав я, маючи на увазі себе, чи Уламка, чи нас обох.

Продовжуючи крутити Дзютте, раз-у-раз міняючи захват, я прикидав, як можна на Уламка – вірніше, на руку, захищену ним, – ловити чужий клинок. Виходило, що ловити можна по-всякому й досить непогано. На такий товстий брусок (вибач, Дзю!) і Ґвеніля піймати не страшно, якщо вчасно спружинить.

Головне – трохи прослизати під час зіткнення, і тоді клинок, що б’є, цілком може застрягти між Дзю й пелюсткою його ґарди. А далі – різкий ривок із поворотом, і Звитяжець вилітає з рук, які його тримають, або…

Або одним Звитяжцем на світі стає менше. Був би живий Шото, він би зі мною погодився.

…Я піймав себе на тому, що поняття мої і Єдинорога так тісно переплелися в моїй голові, що я сам плутаю їх і не завважую цього. Кажу «Ґвеніль», а уявляю собі Фальґрима, і Білявий настільки зливається в моєму мозку зі своїм дворучним еспадоном, що мені загалом уже однаково як називати цю подвійну істоту.

Знову ж, Кос із його Заррахідом… наші відставні дворецькі. І не лише вони…

Я вилаяв себе за сторонні думки – думати про що завгодно я можу дозволити собі лише з Єдинорогом, та й то не завжди – і продовжив вивчати Дзютте. Ні, не вивчати – знайомитись; і не я з ним, а ми один з одним. На рівних. Це я відчував і без Єдинорога.

Гм, якщо Бесідник – зовсім не Бесідник, і не має жодного бажання зупиняти свій удар – тоді такий ось Уламок для людини з незахищеними руками просто знахідка! Та мало не батько рідний, благодійник і рятівник…

І кат для Звитяжців!

Але ж ти не міг не знати цього, блазню… Ти зобов’язаний був знати. У які ж часи тебе кували, для чиїх рук?! Скільки тобі років, Дзю?

«Скільки тобі років, Дзю? – луною віддався в мене у свідомості голос Єдинорога, дуже схожий на мій власний, і я відчув, що сталеві пальці міцно стискають руків’я. – Скільки?»

– Багато, – глухо буркнув Дзютте, і його відповідь була подібна до скреготу клинка об наруч. – Багато мені років. Слухай, Єдинороже, а ти справді… гм, ти й справді з ним, зі своїм… розмовляєш?

По-моєму, він хотів сказати «зі своїм Придатком», та остерігся.

– Так, – коротко відгукнувся Єдиноріг-Я.

– А зараз… хто із вас запитував, скільки мені років?

– Не знаю, – задумливо прошелестів Єдиноріг-Я. – Здається, обоє. А яка різниця, Дзю?

– Різниця? – повільно простягнув Уламок. – Не в різниці справа… А він сам – Чен твій – може мені щось сказати? Нехай через тебе, але – сам?

«Скажеш? – беззвучно звернувся до мене мій меч і охоче розслабився, пропускаючи мене вперед. – Ану!..»

– Я… – почав було я й відчув, як шерех клинка в піхвах, ледь помітне погойдування, тріпотіння китиць – як усе це стає мовою, словами, зрозумілими й доступними нам: Єдинорогові, Уламкові й мені.

– Я… мені… дуже жаль, Дзю, що Наставника вбили. Слово честі, просто дуже жаль. Якби ми з Єдинорогом знали тоді… якби ми розуміли!..

Бач, як із покійним Друдлом розмовляю! Недорікуватим стаю, слова всі кудись розбігаються, і почуваюся вже й не дурнем, а цілковитим недоумком. Доки це буде тривати?!

– Спасибі, – дуже тихо й серйозно вимовив Дзютте Уламок, і ще раз крутнувся у мене в руці. – Спасибі й… заздрю. Від душі. – А потім додав звичнішим тоном: – Щастить же дурням! Щоправда, не всім. Ти хоч не чіпляйся в мене на перехопленні з усієї сили, я ж тобі не кебаб несмажений…

5

І я кивнув, сприйнявши слушну пораду. Справді, тепер перехоплення виходило значно легше (я б навіть сказав – хвацько), і Дзю майже без брязкоту сам лягав уздовж передпліччя, а коли було треба – стрімко кидався вперед, заклинюючи невидимого Звитяжця, відводячи його вбік, вириваючи з чужих пальців…

Я й сам не помітив, як у правій, залізній руці в мене опинився Єдиноріг, і при світлі місяця, що виповз нарешті з-за хмари, тьмяним маревом розгорнулися «Голки Дикобраза»; довгі уколи й п’ястні удари Єдинорога змінялися короткими й азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.

Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть-чисто встиг забути…

Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан-Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан-Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!

За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..

А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.

Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…

Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.

Можна.

Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…

Ось як це було.

А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.