3

– Можливо, Кос має рацію…

Єдиноріг говорив уголос, що для нас двох було зовсім не обов’язково. Але нас у кімнаті було більше, ніж двоє.

– Можливо, Косе, ти маєш рацію, – повторив я.

– Так, Єдинороже, – повернув до мене голову безпомильний ан-Танья. – Так, я тебе слухаю.

– Ти можеш бути правий у всьому, Косе, або не у всьому; ти можеш бути зовсім не правий, але це неважливо. Тим паче, що коли ми розглянемо таємний договір, підписаний кров’ю й попелом, не як угоду між старійшинами-людьми й людьми-батинітами, а як угоду між Звитяжцями Ради й Тьмяними, тоді все виглядає простіше й не так жахливо. Адже зовсім не за кожного жертвопринесення Минулим богам ламалася зброя бійців – тобто, гинув Звитяжець або Тьмяний! В основному, як пише Фань, смертельний двобій полягав в обов’язковій загибелі одного з людей! Тобто, гинули Придатки, і Тьмяні зі Звитяжцями радо розходилися врізнобіч – шукати нових Придатків для наступного жертвопринесення…

– Простіше й не так жахливо, – після паузи сказав Кос, із силою стиснувши кулаки. – Ні, я не ображаюся… не ображаюся.

– Іноді мені здається, – безпристрасно прошелестів Заррахід, – що ми не заслуговуємо таких Придатків. Ми – залізо, яке невідь що думає про себе… ні, не заслуговуємо.

А ось цього я Косові перекладати не став.

– І тому, – продовжив Єдиноріг-Я, – коли старійшини Звитяжців зважилися на клятвопорушення, вони в останню чергу думали про своїх Придатків. Я гадаю, що якби можна було винищити Тьмяних, не вбиваючи їхніх Придатків, старійшини пішли б на це з більшою радістю. Придатки живуть недовго, і це людину-Фаня хвилювала втеча двох ассасинів – а Звитяжців значно дужче турбувало зникнення трьох Тьмяних! Які здатні були виховати нових Придатків… і знайти нових Звитяжців, згодних потьмяніти.

– У Шулму б їх, – мрійливо скрипнув Сай Другий. – Ось де розгулялися б…

Він осікся, а Кос сполотнів. За час нашої подорожі з караваном я встиг розповісти ан-Таньї все, що знав про Шулму від Друдла, Дитячого Вчителя, Сая… усе, що знали про Шулму я і Єдиноріг.

– Один проти восьми, – ледь чутно брязнув Сай. – Усіх убив. І вуха заставникам відрізав. Сам з’явився на той, добровільно…

– Джамуха Восьмирукий! – не змовляючись, вигукнули я й Кос.

– І Звитяжець Чинкуеда, – додав зі стіни Уламок.

– Тьмяний Чинкуеда, – поправив його есток. – Тьмяний… останній свідок Істини Батин. Так, він обов’язково повернеться в Кабірський емірат, тому що він нічого не забув! І він повернеться не сам, цей останній свідок Чинкуеда…

Я з тугою подивився у вікно. Чорне небо й три боязкі зірки в кутку шиби тиснуться одна до одної, немов у страху перед мовчазною порожнечею… Як же я міг забути!

– Він, звичайно, повернеться, – упівголоса сказав я. – І Джамуха Восьмирукий, вождь орд шулмусів, і Тьмяний Чинкуеда, вождь Диких Лез Шулми – але тут їх будуть чекати! Їх навіть зустрінуть із радістю! – їх зустрінуть Дванадцять і Один!

І Я-Єдиноріг розповів про нашу Бесіду біля ставка з Емрахом іт-Башшаром із Харзи й Поясом Пустелі, Маскіном Тринадцятим, колись Сьомим.

Якийсь час усі мовчали.

– Тепер я розумію, – закінчив Я-Єдиноріг, – чому Минулі боги чекали ціле століття! Тьмяні-батиніти, попри все, не порушили клятви. Вони шукали таких, як Пояс Пустелі, збираючи їх по одному, вони вчили, виховували, ховалися – і ось тепер їх знову Дванадцять і Один, і доки Чинкуеда готує Шулму, тут, у Мейлані, дуже скоро відбудеться чергова жертва Минулим богам!

– Тоді виходить, – втрутився Сай, – що вони не гірше від мене знають про те, що Но-дачі й Кунда Вонґ у Мейлані! Адже саме Придатка Кунди хоче вбити цей Пояс Пустелі… А як же вони, певно, раділи з усього того, що ми чинили в еміраті! Адже це для Тьмяних було відродженням Істини Батин, кінцем самотності й втаємниченості!..

– І твої приятелі, Вилорогий, цілком можуть примкнути до Тьмяних, – заявив Уламок доволі противним і в’їдливим тоном. – Ось уб’є цей харзієць Придатка Кунди – треба ж на комусь навчитися всерйоз, крім собак так мавп! – потім підшукають Кунді спільними зусиллями потрібну людину-батиніта з бажаючих помститися кому-небудь… А Но-дачі взагалі на Саїда-на оберуть, Главою Вчення буде! Дуже достойний, по-моєму…

– Ти ніколи не зможеш пробачити мені смерть Наставника? – навпростець запитав Сай. – Так, Дзю?

– Дурню, – буркнув Дзютте, але вже зовсім інакше. – Прощати його, бач… якби я на тебе зло тримав – зламав би тебе ще під час першої Бесіди, у караван-сараї, і було б тобі прощення!.. Тільки я тупий, а відхідливий. Так що терпи й мовчи! До речі, Вилорогий, – гаразд, я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?

– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.

«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»

Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.

У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.

– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, брати-недоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.

– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…

– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.

Сай глянув на Уламка з неприхованим жахом. По-моєму, він зрозумів, кого мав на увазі Дзютте, кажучи про вихователя.

– Ніколи, – задзвенів він, – ніколи ні Кунда, ні Но, ні будь-який інший Звитяжець з яскраво-червоної повстини не примкне до Тьмяних! Ми не хотіли бути вбивцями, нас змусили до цього – як Тьмяні змусили старійшин Ради, – і ми вбивали спочатку, щоб вижити, а потім, щоб навчити виживати вас; але ніколи не вбивали ми просто так, ні заради віри, ні для задоволення!

Сай переривчасто задеренчав, і якби він був людиною, я б сказав, що він плаче.

– А харзієць цей ваш – дурень дерев’яний! – уже зовсім невлад закінчив він. – Балакучий язик Рудного Полоза! Придатка Кунди він, бачите, уб’є… її в Шулмі й не такі вбити намагалися! Ось!..

– Добре, добре, – заспокійливо почав було Я-Єдиноріг, не встигнувши звернути уваги на це «її», стосовно Придатка Кунди Вонґ, але тут у двері постукали.

– Хто там? – крикнув я.

– Послання Вищому Ченові Анкору від Юньер Мейланьської! – почулося з-за дверей. – Гонець щойно доставив…

Двері несміло відчинилися й у щілину просунулися рука зі згорнутим у рурочку посланням із яскраво-червоною печаткою.

– Проти ночі… – пробурчав я і, згадавши, що вже давно ніч, засмутився ще дужче, підійшов до дверей, забрав і розпечатав депешу, і довго дивився на неї, вникаючи в зміст ієрогліфів.

– Спати, – нарешті наказав я, не обертаючись. – Усім спати. Нам із Єдинорогом завтра рано вставати.

– Запрошення? – поцікавився здогадливий Кос.

– Запрошення. На ранішню верхову прогулянку по місту. Навіть коня з особистих стаєнь обіцяє надіслати в подарунок. Ото напасть! Їхати не хочеться, а відмовитися незручно.

– Наречені, – розсміявся на килимі Уламок. – Ні, все-таки добре бути блазнем! Блазнем – добре, а нареченим – погано! Нова істина вчення Батин!

– А я не поїду, – раптом заявив Єдиноріг, причому вголос, щоб усі чули. – Про мене в посланні нічого не сказано. Я – зброя, чого мені їхати й заважати людям розмовляти… І шпиці знову приставати почнуть… ні, не поїду.

 

– Скотина ти, а не Звитяжець, – беззлобно лайнувся я. – Гаразд уже, сам поїду… за двох віддуватися.

І жбурнув послання на стіл.

Розділ 17

1
 
Наснився сон. Я був мечем.
В метал заточений, іще
Цьому я не подивувався.
Немовби не мені ця честь.
Наснився сон. Я був мечем.
Злетівши над чужим плечем,
Я сам собою опускався.
Я був приречений на це.
Наснився сон. Я був мечем.
Суддею й катом.
Наречеш Мене останньою свічею
В житті, що швидко так тече.
В сплетінні помислів і суті
Був непорушний я – затям.
Немов минуле і майбутнє.
Немов опорний стовп буття.
О дурню! Це гордині щем.
Чого бажав би ти іще?!.
Мене скарали за гординю.
…Наснився сон. Я БУВ мечем.
 

Серед ночі я прокинувся.

Зазвичай я сплю на боку, але цього разу спав на спині, і моя права рука, рука аль-Мутанаббі, лежала на моїх грудях.

 

Навпроти серця.

Серце билося рівно й спокійно.

2

Зранку мене розбудило іржання. Слід завважити, дуже вимогливе й доволі-таки нахабне іржання. Першою моєю думкою було: «Який дурень вивів вигулювати коня так рано, та ще й по цей бік ставка?!» Друга думка була вже інша: «Вухатий демоне У! Я, напевно, проспав час призначеної прогулянки, і тепер пані Юньер у гніві з’явилася до мене й ірже під вікном! Вірніше, це її кінь ірже під вікном… у гніві. Сором який!»

Третя думка була найкоротша: «Хто б не іржав – час уставати!»

На цьому думки закінчилися, я миттю зіскочив з ліжка й визирнув у вікно. У дворі невідомий мені конюх (утім, його яскраво-жовта куртка була прикрашена гербом Мейланя – алебарда, повита плющем) тримав на вуздечку коня. Величезний, геть чорний звір, без сумніву, жахливо породистий – бач, шия яка, і ноги як із мармуру виточені! – і від усвідомлення своєї породистості доволі-таки лютий і норовливий. Конюх сприймався конем як особиста образа, і жеребець (звісно, не мерин!) ставав дибки, бив копитом, фиркав, зарозуміло косився й норовив вирватися з чіпких рук конюха.

І справді – Вухатий демон У! Або його останнє втілення…

Можна було не сумніватися, що скакуна мені прислала люб’язна пані Юньер. Із особистих стаєнь. Не знеславитися б на отакому нічному жахітті!.. Гаразд, поснідати зможу пізніше, а зараз – збиратися – і вниз. Лати одягати чи ні? З одного боку – навіщо вони мені на прогулянці, а з іншого – краще все ж одягну…

 

Будемо вважати, що в них я кращий.

 

За допомогою розбудженого тим же іржанням Коса я одягся в спідній одяг, начепив зверху панцир, одягнув ліву рукавицю, наручі, підперезався, тоді накинув зверху марлотту, на голову – шолом-тюрбан, і спустився вниз.

Єдиноріг, доки я одягався, сумирно лежав на столі й вдавав, що спить.

…Коли я підійшов до коня, Демон У (так я вирішив називати чорну бестію, незалежно від первісного імені) підозріло скосив око на мене й підняв горішню губу.

Зачекай, ти в мене зараз посмієшся!..

– Шляхетна пані Юньер, правителька Мейланя… – почав було конюх, але я відмахнувся від нього й забрав повід. Тоді я підморгнув коневі, поплескавши його по морді, а коли обурений жеребець ощирився – сунув йому просто у вогнедишну пащу правий кулак. Властиво, міг і лівий сунути, але вирішив не ризикувати. Ліві ж пальці свої, а праві – Кобланові! Нехай рукавиці й однакові…

Демон У, як і передбачалося, негайно вкусив мене за руку, і рука аль-Мутанаббі справила на нього незабутнє враження. Особливо коли я додав нею ж Демонові по шиї. Не те щоб надто сильно, але вагомо й образливо. Демон У задумливо захрипів, шанобливо покосився на лускатий кулак, оглянув мене з голови до ніг (ось коли я зрадів, що у латах!), ще раз захрипів – і я підхопився в сідло з усією спритністю, на яку був здатен.