3

– І жили вони довго й щасливо, і народилася в них Вовкорога Мітелка, – пробурчав Дзютте з-за плеча Чин, оскільки Чен і далі стискав його в лівій руці.

Ми знехотя розплели обійми і, немов опам’ятавшись, озирнулись. Виявляється, за цей час багато чого встигло статися. Двоє батинітів і Емрах під началом Коса, який тримався за бік і охав, переганяли коней із поклажею за пагорб: улаштовувати табір біля валуна, де повітря досі пахло кров’ю, було б верхом дурості. Родина Метальних ножів знову раділа життю, хоча радість ця добряче віддавала горем утрат: у в’юку якогось шулмуса виявилися захоплені в полон Звитяжці, і серед них два ножі Бао-Гунь, витягнуті шулмусами з тіл воїнів, убитих Ніру ще в скелях біля села Сунь-Цзя.

Фаріза щось ретельно пояснювала полоненим ориджитам, які пильно дивилися на нас із Мітлою й на Чена з Чин; Диких Лез у купі додалося, як, утім, і шулмусів біля валуна – тих уже виявилося більше трьох десятків, причому половина їх були серйозно поранені. Матінка Ци й Діомед, якому Чен був зобов’язаний «Джиром про…», закінчили клопотати біля наших поранених і тепер надавали допомогу бранцям; Асахіро й чомусь Коблан займалися кількома кульгавими кіньми.

Я подумав, що настав час брати керівництво на себе – себто, не заважати всім робити те, що вони вважають за потрібне, – а Чен відзначив, що Фаріза надто вже довго розмовляє з ориджитами, блідими й дуже переляканими.

– Що ти їм пояснюєш? – поцікавився Чен-Я у Фарізи.

Після удару булавою – на щастя, дотичного, який лише оглушив Фарізу – вона погано чула, й питання довелося повторити.

– Та ось, запитують, що це між вами зараз було, – хитро усміхнулася Фаріза. – Довелося пояснити… бо вони вирішили, морди немиті, що ви здобич не поділили або рабів…

– І що ти їм сказала, грозо степів?

– Сказала, що весілля у вас незабаром… ось, мовляв, і звикаєте до родинного життя. Здається, на них це справило незабутнє враження…

«А звісно, вони ж не знають, що таке Бесіда! Для них це – бій, бій на смерть…»

– Враження – це добре, – задумливо проказав Дзютте, вислухавши зміст розмови в моєму викладі. – Враження треба справляти й усіляко підтримувати… найперша заповідь будь-якого блазня.

І він багатозначно замовк.

І тут до Мене-Чена дійшло, що насправді хотів сказати Уламок.

І ми зробили все необхідне, щоб це дійшло й до всіх інших. А вони, ці інші, виявилися надзвичайно тямущі – хоч Звитяжці, хоч люди – і негайно взялися за справу.

 

Для початку ми перебралися за пагорб самі – до речі, там виявився гайок хирлявих і горбатих дерев, що було й справді до речі – і перегнали туди ж шулмусів, перевізши тяжкопоранених і Дикі Леза на полотнищах наметів, розтягнутих між безвідмовними конячками. А далі ми взялися за діло. Ми ставили намети, перев’язували рани, готували їжу…

Але як!

Я-Чен бачив, як, бо безпосередньо у виставі участі не брав, розташувавшись на пагорку й збоку спостерігаючи за тим, що відбувається.

…за тим, як Матінка Ци й Чин старанно перев’язують шулмусів заново, а могутній Ґвеніль у руках Фальґрима із застрашливим свистом відтинає зайві смуги тканини перед самим носом білих, як молоко, ориджитів – і Фальґрим із кожним ударом кривляється, начебто й справді зібрався повідрубувати нещасним голови, а заодно й усі інші частини їхніх тіл, які йому чимось не до смаку.

…за тим, як Вовча Мітла разом із усе тією ж Чин підхоплюють на зубці мотузки для наметів, сплутані в один вузол, і витонченим кидком переправляють Косові, чий Сай усіма трьома рогами розплутує це неподобство, верещачи від ретельності.

…за тим, як Бронзовий Жнець завиграшки смугує підвішені перед ним стрічки сушеного м’яса, і ті однаковісінькими скибочками сиплються в підставлений казан.

І Звитяжці, й Придатки поступово добирали смаку. Мов із нічого, на рівному місці, менше ніж за годину постав табір, виросли намети, у казанах закипіла «шурпа за родинним рецептом Анкорів Вейських», і хтось уже встиг спорудити примітивну конов’язь, у яку одразу ж зі свистом устромилися на рівних відстанях один від одного всі дев’ять ножів Бао-Гунь – Ніру метала їх лежачи, бо була поранена в обидві ноги, але ножі лягли точно туди, куди й мали лягти.

 

Емрах здоровою рукою, непомітно сичачи від болю, накинув на ножі згорнуту в кільця упряж і поводи кількох коней.

– Дожилися! – пробурчав крайній ліворуч ніж. – Щоб на мене – і отаку капость вішали…

– Терпи! – повчально обірвав його інший ніж, певно, старший у родині. – Якщо Вищий Дан Ґ’єн наказав – отже, він знає, що робить…

Я дуже сподівався, що так воно і є, але до кінця в цьому впевнений не був.

Час від часу виникали суперечки й сварки. Виникали вони однаково й закінчувалися одним і тим же. Приміром, Шпичастому Мовчунові здалося, що Но-дачі не ідеально зрізав верхівку стійки, про що Ґердан із властивою йому ваговитою прямотою й заявив. Но-дачі, природно, образився, у боргу не залишився, і якийсь час обидва грізно брязкали один об одного, висікаючи іскри – а потім, як ніде нічого, розреготалися, вляглися на плечі Коблана й Асахіро і пішли, мирно розмовляючи, до купи припасів, яку слід було розібрати.

Тьмяні з батинітами підняли на ноги дюжину міцніших шулмусів і пішли з ними до місця бою. Повернувшись години за півтори, вони розповіли, що наказали шулмусам копати могилу уламками їхньої ж таки зброї – мовляв, нехай мертві самі ховають своїх мерців. Я на мить уявив Чена, що риє могилу трупом мене, і здригнувся від витонченої фантазії шанувальників Прихованої Таємниці.

Неподалік була вирита ще одна могила – для загиблих батинітів і Тьмяної шаблі Талвар, похованих разом. Я трохи образився, що нас не покликали попрощатися, але вирішив не втручатися в таїнства й ритуали істини Батин.

Утім, ховати вбитих – наших і ориджитів – довелося б так чи інакше, і краще вже так, ніж інакше. Тим паче що Дикі Леза не бачили скорботної долі своїх загиблих побратимів, а шулмуси-люди розцінили можливість поховати покійних одноплемінників як честь, виказану переможцями переможеним, про що одразу ж, повернувшись, розповіли дітям Ориджа, що залишалися в таборі.

Усе це розказала Ченові-Мені напівоглухла, але всюдисуща Фаріза, що відшукала нарешті свою дорогоцінну Кунду – її Емрах наприкінці бою просто викинув із поля бою, чим і врятував від поганої смерті під копитами й ногами.

А Заррахід підтвердив, що Дикі Леза уважно стежать за нашим поводженням і весь час збуджено перемовляються між собою. Про що вони говорили – цього Заррахід не знав, але це й не було важливо. Головне – вони розмовляли. Отже, вони здатні вести Бесіду. Отже, рано чи пізно…

Принаймні, мені хотілося так думати.

– Відпочинок, – сам собі сказав Чен-Я, і Кос, сунувши Заррахіда в піхви, помчав із пагорка повідомляти всім: «Досить! Відпочиваємо!..»

Це було моє перше розпорядження.

4

…Діомед неквапно годував багаття з руки, а Махайра, що лежав у нього на колінах, ніжився в ласкавих відсвітах і голосно розповідав про те, як він, Вовча Мітла, Шпичастий Мовчун і еспадон Ґвеніль були тінню вислизаючого Мейланьського Єдинорога.

Виявляється, мої друзі-переслідувачі затрималися в Шешеза Абу-Саліма й покинули Кабір майже на день пізніше, ніж ми. По дорозі вони зупинялися в тих же караван-сараях, знайомилися з чутками й плітками, і рухалися далі, не наганяючи нас, але й не надто відстаючи.

Нічого особливого в дорозі з ними не траплялося (як, утім, і з нами, крім спілкування, яке між нами виникло) і, знову ж, днем пізніше погоня спокійно прибула в Мейлань.

Де й наглядала за нами за змоги, намагаючись не показуватися на очі…

– Ага, догледіли, спасибі за турботу, – не витерпів Уламок. – Грізний Бхімабхата Швета, що вогнем вночі палає, з’їв Семи Небес брама і «драконівку» ковтнув… Благодійники!

Ґердан і Ґвеніль здивовано перезирнулися. Так, звичайно – адже ні вони, ні Вовча Мітла, ні навіть Махайра про «Джиру про Чена й так далі» нічого не знають! Це ж справжнісінька вигадка людей – Діомед наговорив купу дурниць розповідачеві казок, старий дурень навигадував повен мішок, Чен слухав, я дізнався від Чена, Уламок та інші – від мене…

Цього мені зараз тільки не вистачало! Знову починай пояснювати, що Придатки – не Придатки, Звитяжці – не Звитяжці, і що ось рука аль-Мутанаббі, ось Чен, а ось я… а потім ось Чен-Я або Я-Чен…

Мабуть, усю історію емірату переказувати доведеться!

Обійдуться… якось іншим разом, часу в нас багато. Тим паче, що до Уламкових слів ніхто особливої цікавості не виявив, вважаючи їх черговою витівкою Дзютте.

А якщо чогось і не зрозуміли – то хто ж зізнається, що він дурніший від блазня?!

Я покосився на Вовчу Мітлу й з радістю відзначив, що на мене вона, схоже, більше не сердиться. У Чена з Чин усе було трохи складніше, але теж налагоджувалося. Про всяк випадок я прислухався до розмови людей – щоправда, побоюючись зіпсувати собі утихомирений і розслаблений настрій.

Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.

– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.

Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.

– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?

– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…

– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.

– А тут як ви опинилися?!

– Як-як… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…

 

Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.

– …і в палац! А там у шпиць Мейлань-го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач-Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач-Камал, через Придатка свого старого гарбуз-горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!

– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.

– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…

І не доказав.

 

– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.

– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен-Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль-Мутанаббі! Ото вже Бесіда…

– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан-Танья. – Теж спасибі скрині?

Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.

– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому-ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…

«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен-Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»

– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!

– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти-но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!

Чин пирснула в рукав.

– Та це шулмус один, – засоромився коваль, ховаючи обличчя в темряву. – Усе, негідник, норовив у бурдюк сокиру засунути! Я бурдюк забрав від гріха подалі, то він мене обухом і зачепив! Та і я його теж… зачепив трохи…

– Бреше! – упевнено втрутився Діомед. – Об його лоба будь-який обух розкололося б! Певно, сам собі Ґерданом зопалу й тріснув, доки бурдюк рятував!

– Та не брешу я… – почав було виправдуватися коваль, але його перебив Білявий.

– Ану покажи мені свій Ґердан!

Коблан простягнув руку, схопив Шпичастого Мовчуна й сунув його Фальґримові, ледь не луснувши Діомеда по голові.

– Ось! – переможно повідомив Білявий. – Одного шпичка не вистачає! І шишка на лобі. Усе сходиться! Ти, Залізнолапий, тепер замість Ґердана чолом бий – і простіше, й надійніше…

…Якийсь час іще жартували з величезного коваля, а тоді раптом застогнала Ніру – у неї відкрилася рана – і сміх миттєво змовк, Чин і Матінка Ци кинулися до знахарки, а п’ятеро батинітів, які доти мовчали, сказали, що нехай усі лягають спати, а вони будуть вартувати полонених, але Чен-Я подумав, що їм просто хочеться побути наодинці з собою, істиною Батин і душами вбитих братів, і…

Завтра.

Завтра, завтра, завтра…

Коли довго повторюєш одне й те ж слово, воно втрачає зміст, і ти смикаєш безглуздий міхур за ниточку, поринаючи в дрімоту; і так легше забути те, що було, легше не думати про те, що буде; легше, легше, легше…

5

…дуже легко.