Неподалік від воїна розташувалися Фальґрим із Ґвенілем і ан-Танья із Заррахідом і Саєм. Більше нікого не було – ні наших, ні шулмусів. Це не здивувало Мене-Чена: ще по дорозі Но-дачі з Асахіро розповіли нам, як вони розігнали всіх цікавих, не дозволивши їм юрбитися навколо посла Джамухи; і Я-Чен вирішив, що це правильно.
Побачивши нас, воїн насупився, із вдаваною байдужістю оглянув Чена з голови до ніг, і зробив крок назустріч. Усього один крок. Треба віддати належне – посол або справді нічого не боявся, або вміло приховував свої почуття.
– Я – тисячник Джанґар-багатур, – неголосно й владно сказав він, – глава тумену охоронців-тургаудів гурхана Джамухи Восьмирукого.
Потім він несподівано приклав долоні до рота й пронизливо завив.
Я-Чен навіть не встиг здивуватись, як у відповідь із північних пагорбів почулося таке ж виття, лише багатоголосе; і я почув іржання переляканих коней.
– Мої люди не хочуть тривожити спокій священного місця, – продовжив Джанґар, коли настала тиша. – Нехай навіть і опоганеного нечистим перебуванням. Я повторюю слова гурхана Джамухи: нехай той, хто називає себе Асмохат-та, прийде до гурхана й гляне йому у вічі. Після того він сам вибере час і місце своєї смерті. Я все сказав.
Куш-тенгрі, що прийшов разом із нами, передав Чиду Косові, відтак низько схилився перед Ченом-Мною й повернувся до Джанґара-багатура.
– Не личить Асмохат-та уподібнюватися послові самого себе, – вимовив Неправильний Шаман, і Я-Чен помітив, що незворушний Джанґар все-таки намагається не дивитися шаманові в обличчя.
– Джамуха теж не сам з’явився – тебе прислав, Джанґаре… Я піду з тобою, я, слуга Ур-калахая Безликого, я постану перед Джамухою як посланець Асмохат-та, і ми визначимо час і місце. А чия смерть настане тоді – це ще в Безликого за пазухою…
– Гаразд, – байдужно погодився Джанґар. – Іди ти, шамане-відступнику…
Шаман кивнув і відійшов на десять випадів, зупинившись біля статуї Мо.
Чен-Я подумав і рушив до нього.
– Тобі не можна туди йти, – самими губами видихнув шаман. – Ти не повернешся. А по степу гулятиме легенда, як демон-брехун не встояв перед поглядом гурхана…
– А ти? – запитав Чен-Я.
– А я спробую прищемити гордість Джамухи в присутності його охоронців. Тургауди – відчайдушні бійці, вони не побояться напасти й на священне місце – але якщо їхній вождь переступить закон військової звитяги…
Я-Чен не міг пояснити шаманові, що Джамуха-батиніт і Тьмяна Чинкуеда, Змія Шен, дуже своєрідно розуміють закони військової доблесті, і святість місця жодним чином не зупинить їх; і ще Я-Чен розумів, що не можу, не повинен іти сам на північні пагорби, і не маю права зупиняти Куш-тенгрі.
Я-Чен лише згадав слова Неправильного Шамана, коли ми прозрівали незмінну загибель Джамухи.
«Напевно, я вмру до того…»
– Мене звуть Чен, – сказав Чен, дивлячись у чорні очі Неправильного Шамана. – Чен Анкор.
– Спасибі, – невлад відповів Куш-тенгрі. – І крикнув послові, труснувши срібною гривою: – Агов, Джанґаре!.. Ходімо, чи як?!
Джанґар ступнув було вперед, але Асахіро притримав його за плече.
– Ти пам’ятаєш мене, тисячнику Джанґаре? – запитав Асахіро.
– Так, – кивнув Джанґар, струшуючи його руку (це виявилося не так просто). – Я пам’ятаю тебе, колишній рабе, пасинку хурулів.
– Це добре, що ти пам’ятаєш мене… І запам’ятай, що я скажу тобі зараз: якщо із шаманом що-небудь станеться… я вб’ю тебе, навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь твій тумен.
Джанґар радісно ощирився.
– Тобі не доведеться трудитися, колишній рабе. У бою я зазвичай попереду своєї тисячі.
Зверху на них дивився Жовтий Мо.
Гадаю, він був задоволений.
11
Решту дня я не знаходив собі місця.
Ось воно, прийшло, настало, постукалось у двері, брязнуло об клинок – і все ж у глибині душі я сподівався, сподівався сліпо, нерозумно, наївно, ховаючись у піхви від неминучого, сподівався, що все якось обійдеться саме собою, і боявся зізнатися в цьому сам собі.
Не обійшлося.
І вчити нікого – пішов Куш-тенгрі, і нудьгує заново осиротіла Чида, а я щомиті заглядаю на північні пагорби, які поступово тонуть у вечірній імлі.
Чекаємо.
І я остуджую руків’я об руку аль-Мутанаббі.
У підготовці нашого табору до оборони ми не брали участі. І правильно робили: Но-дачі й Асахіро миттю взяли владу у свої руки (смішно – Но-дачі – і у свої руки…), і вже незабаром кожен знайшов своє місце й знав, що йому робити у разі…
Що робити?
Ох, вибір небагатий… Біля села Сунь-Цзя трохи більше двох десятків Придатків і трішечки більше Звитяжців зупинили дванадцять дюжин дітей Ориджа, і всі наші люди виявилися поранені, а п’ятеро батинітів назавжди занурилися в Приховану Таємницю.
Зараз же нас, кабірців, на чверть менше, ніж тоді, з нами дві-три дюжини шулмусів (добре, певно, що Кулай із частиною своїх пропав – може, й виживуть…); ориджитські й маалейські діти, жінки й старі не беруться до уваги; – а супроти нас на північних пагорбах виє добірна зграя Джамухи, тисяча воїнів-людей, і вдвічі чи втричі більше Диких Лез.
Хто ми? Дрова для Масудової пожежі?
Отаке свято істини Батин…
Пророкування майбутнього, провидіння шаманське – дурниці все це!.. Адже не дійти Мені-Ченові до Джамухи, не дотягтися… зметуть, розтопчуть…
Дивне відчуття виникло в мене. Що дужче я переконував сам себе в неминучості загибелі, у безглуздості всіх наших дій, що виразніше я усвідомлював марність своєї появи в Шулмі у вигляді Пресвітлого Меча – то яскравіше накочувалася звідкись із душі, з того горна, що всередині нас, розпачлива радість єдиного випаду, коли відступати нікуди, і роздумувати ніколи, і життя існує заради цього випаду, а потім – гори воно все в Нюринзі, це «потім»! – і гордість Масуда, і мудрість Муніра, і сенс буття, і сап’ян нових піхов, і ремесло, і мистецтво, і вовче виття на пагорбах!..
Я говорив собі про кінець, що насувається, – і бачив внутрішнім оком, як сталева луската рука, стиснута в кулак над цим світом, повільно починає розкриватися, наче квітка на зорі, і рухаються неживі пальці, яким не слід рухатися, яким не дано рухатися – але настає день, коли ми всі безнадійно шаліємо, блазні світобудови, і цього дня нам усе належиться і все дано!..
…Вечір переходив у ніч, і пагорби поринули у тьму.
По всьому табору горіли багаття.
А Куш-тенгрі так і не повернувся.
Я запитав Кунди Вонґ, яка саме нагодилася, чому не зрушив із місця тимчасовий табір жінок, дітей і старих, розташований за південно-західними пагорбами.
– Навіщо? – здивувалася Кунда. – Кому вони потрібні? Тургаудам? На випадок чого їх і потім можна буде вирізати… після нас.
Я накричав на Кунду, обізвавши її дурною шаблею, і з подивом завважив, що їй полегшало. Незабаром я почув, як Кунда у свою чергу кричить на когось, обзиваючи його дурним мечем і звинувачуючи в слабодухості.
Я невесело усміхнувся, приліг на коліна до Чена, уткнувшись ґардою в Уламка – і ми чекали.
Розділ 28
1
Усю ніч у нашому таборі відбувалася якась перестановка – не занадто гучна, але доволі помітна. Нею й далі керували Но-дачі з Асахіро, і ми не втручалися, хоча добре розуміли, що в разі штурму будь-які приготування лише ненадовго віддалять трагічний фінал. Гадаю, що той же Но розумів це не гірше від мене – але щось робити, певно, було все-таки краще, ніж просто сидіти й чекати, як ми з Ченом.
…Поступово Я-Чен почав провалюватися в мрячне забуття – напівсон, напівяву, схожу на провісний транс. Ми потонули в якомусь своєму внутрішньому світі, повільно зісковзуючи туди крізь завісу багряного туману, і туман світлішав, розсіювався, і світ, що проступав крізь нього, був прекрасний – у ньому не було ні Шулми, ні Кабіра, ні Джамухи з Чинкуедою; у світі цьому не було й нас із Ченом – і над землею займалася зоря…
…Зоря. Повернувшись у негостинну реальність, ми роззирнулись. У передранковому серпанку темніли обриси перевернених візків, що оточували нас, а за ними розташувалися шулмуси («Наші шулмуси», – невесело подумав Я-Чен), і в багатьох була та річ, що звалася луком, а при боці висіли великі піхви зі стрілами.
Ці піхви називалися сагайдаками.
Підготувалися, бач… ох, якби нас було бодай уп’ятеро більше!..
Світало доволі швидко – ось уже з мерзлякуватої завіси зринули пологі схили ближніх пагорбів; туман відступав, майже як у сні, але сходив не весь, і лише навколо священної водойми туману, як це не дивно, не було взагалі…
Я знову глянув на північні пагорби – і побачив, як їхні вершини раптово наїжачилися колихкою гривою кінного строю.
– Зараз почнеться, – дуже спокійно і якось безбарвно сказали в один голос Но-дачі й Асахіро.
І шулмуси за візками заворушилися, дістаючи з сагайдаків стріли й накладаючи їх на тятиву.
Грива на пагорбах виросла, ущільнилася, здибилася – і завмерла.
Вони чомусь барилися. Навколо посвітлішало, туман уже майже розсіявся, і в кінному строю на вершинах пагорбів стало помітно якесь замішання. Місцями пасма цієї живої гриви переплуталися, переплелися, кілька крихітних вершників відокремилися від строю й поскакали ліворуч і назад і щезли.
«Закінчували б скоріше…» – відсторонено подумав я.
Скоріше не виходило. Тим паче, що на північно-західних і північно-східних пагорбах теж почала проростати грива. Лише ця грива була значно більш нерівна, непричесана, скуйовджена. Зате вона була густіша. Значно густіша від першої!
Туди-сюди забігали гінці-мурахи.
– А ось і наші, – несподівано завважив один із шулмусів.
Чен підійшов до нього й побачив, що це молодий маалей.
– Хто – ваші?
– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.
Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…
– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…
– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…
«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»
Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяк-так міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.
Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.
– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…
Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує Мені-Ченові давно припасений подарунок.
Двобій.
Двобій Асмохата-та й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.
Зважуйся, Пресвітлий Мечу!
Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…
То чому Я-Чен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!
Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»
І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..
Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!
Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…
Ах, як красиво все це звучить!
Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…
Але, здається, теж у зворотній бік.
