3
Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.
Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.
А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.
Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.
Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.
Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі-таки нечемної паузи.
– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…
– І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?
– Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.
Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.
– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…
– Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…
– Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…
– А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу-Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.
– А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…
– Хто? – поцікавився я.
– Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!.. Придаток його двері перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад ішли… у нас. Я тоді в коридорі був…
Он воно що! Це, виходить, учора він мій випад не до кінця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Ні. Не бачив він нічого. Двері вже після тюбетейки зовні відчинили… Не пощастило тобі, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звісно, в щілину не підглядав.
Чи пощастило?
– Я ще Вищому Ґвенілю потім кажу, – продовжував між тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсім трішечки, і побачили б ми випад Єдинорога у всій красі! А Ґвеніль глянув на мене, помовчав і старий виливок у кутку навіщось навпіл розрубав. Я півночі думав, що ж він цим сказати хотів… Лише до ранку додумався.
– І що?
– А те, що дотепер страшно, – тихо відповів Малий крис Семар.
Із гуркотом розчинилися двері підсобного приміщення, і звідти вийшов Придаток-Повитуха в шкіряному фартуху зі знаком Небесного Молота на кишені. На його плечі лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-ґердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжців, які здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.
Його потовщення, усі в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – і тому здавалося, що хтось із них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно від точки споглядання – зайве.
Ага, мало не забув… Тих Придатків, які стояли біля ковадла, де народжувалися Звитяжці – але не всіх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рідко називали Придатками, а частіше Повитухами.
…Чен різко підвівся, покинувши розгубленого Придатка-підмайстра, і підійшов до мене. Потім він підняв праву руку, негнучкі сталеві пальці торкнулися мене – і знову ми стали цілим, але тепер це відбулося простіше й легше.
Мабуть, крис Семар вирішив, що я збожеволів. Мабуть, його Придаток вирішив, що Чен Анкор збожеволів.
Просто я довідався, як звуть Ґерданового Придатка; просто Чен довідався, як ми звемо Тих, хто стоїть біля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойності. Надто вже смішно вийшло: Повитуха Коблан Залізнолапий.
Шпичастий Мовчун підійшов, і Повитуха Коблан опустив його на підлогу неподалік від мене. Я глянув на господарів кузні й… промовчав.
– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне, – гулко бухнув об підлогу важкий Ґердан.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.
А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але міцним путами – і тому кожен із нас вів одночасно дві розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумів: дві розмови – насправді одна, два голоси – майже один, Ґердан Шпичастий Мовчун і Коблан Залізнолапий – о палахкотлива Нюринґа, наскільки ми виявилися схожі один на одного, усі без винятку!..
Чен опустив руку й пішов із Повитухою Кобланом до горна. А ми з Ґерданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.
– Ти маєш право гніватися, Єдинороже, – Ґердан говорив повільно, слова заледве давалися, і від того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутності Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…
– Ти маєш право гніватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш мені…
– Ні, – перервав я його, – не знаєш. Я скажу тобі, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домі своєму Вищого Дан Ґ’єна з Мейланя і не злякався гніву розлютованого Єдинорога…
Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.
– Я скажу тобі – спасибі, – закінчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?
Біля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.
Майже одночасно з Ґерданом.
4
А до полудня приїхав мій чудовий дворецький, мій вузький і відданий есток Заррахід.
Я зустрів його на вулиці – не на тій глухій вуличці, куди виходили вікна моєї темниці, а біля парадного, так би мовити, входу в Ґерданів дім.
– Радий бачити вас бадьорим і сяючим, Вищий Дан Ґ’єне, – мов нічого не сталося, відрапортував Заррахід і привітно хитнув крученою ґардою. – Насмілюся запитати, у яких піхвах ви воліли б відправитися на сьогоднішню аудієнцію до Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра? Я привіз вам ті, що із вправленими топазами; тоді з білою смугою круж набалдашника… тоді ті, які вам надіслали на замовлення з Дурбана, і ще ті, що з мідними подвійними кільцями, а також…
На якусь мить я онімів. А безсовісний Заррахід за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десятків піхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!
І те, що я збирався висловити Заррахіду, непомітно відійшло на другий план. А тоді й узагалі випарувалося.
– Хіба ти все це… сюди привіз? – нарешті отямився я.
Питання виявилося зайвим. Звичайно, привіз! Тим паче, що з-за повороту вже виїжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.
– Там піхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.
– І піхви теж, – радісно підтвердив есток. – А також усе необхідне для вечірнього свята в Ґердана, на яке ви воліли запросити Вищого Ґвеніля з Лоулезьких еспадонів, Вовчу Мітлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Накажете розпорядитися?
– Я? Волів запросити?!
– А хіба ви хотіли б бачити сьогодні ввечері інших Звитяжців Кабіра? Кого саме?
– Та ні… якщо вже бачити – саме цих.
– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахід.
«…Чудові в мене друзі, – думав я, доки ми із Заррахідом їхали на присланих верхових конях у заміський дім Абу-Салімів, де мені було призначено аудієнцію. – І друзі чудові, і дворецький чудовий, і життя – щасливе… і піхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумію, все смикаюся, лютую, а довколишні тільки те й роблять, що безпутного Дан Ґ’єна на шлях істинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху істинного, а бачу безліч різних шляхів, істини ж у них порівну… Де він, де єдиний шлях Дан Ґ’єна, шлях Єдинорога – ні, просто Шлях Меча?! Де він?!.»
Із такими цікавими думками я й не завважив, як опинився в тій же залі, у якій не так давно відбувалася церемонія Посвяти, а клятий турнір був іще попереду, і все було гарно… Усе було гарно. Було.
Колиска новонародженого Придатка й далі стояла на церемоніальному підвищенні – я не бачив від дверей, чи є в колисці дитина – а в узголів’ї на родовій підставці мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.
І порожньо було в залі…
Я подумки торкнувся Чена – мені все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залізну руку, яка дивним чином ставала спільною частиною нас обох, і ми рушили було до підвищення, та не дійшли.
По-перше, нас зупинило звірине гарчання. У металевій клітці біля стіни метався з кутка в куток плямистий чауш – звір рідкісний не лише для Кабіра, але й для Мейланя, в окраїнних солончаках якого він і водився. Чауш скидався на катьярських бійцівських собак – короткошерстих, міцних, із вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кілька разів більший, із кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвіст його від народження був схожий на стиснутий кулак, що невідь як виріс із звірового заду. Зараз цей хвіст-кулак дрібно тремтів і злобливо посмикувався.
…А по-друге, мене змусив обернутися голос.
– На Бесіду, Єдинороже?
Їх сонцесяйність, царствений ятаган Шешез Абу-Салім з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Він був у темних нелакованих піхвах, відверто підкреслюючи цим буденність зустрічі, і його важкий Придаток тримав Шешеза в руці, немов забувши причепити кільця піхов до шкіряного пояса.
Я не відповів. Запропонувавши мені Бесіду, Шешез очевидно мав на меті перевірити особисто все те, що він чув про нового, божевільного Дан Ґ’єна й нову руку його Придатка – а чув він, поза сумнівами, чимало. І насамперед – від Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезові…
– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звіра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесіду?
Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись із піхов, і різко ввійшовши назад, Шешезів Придаток несподівано легко зіскочив з помосту, і я відчув, що Шешез Абу-Салім боїться мене.
Боїться. Для того й клітку зі звіром у залу велів поставити, щоб сліпа звіряча лють йому хоробрості додала; для того й приймав мене в залі, де спав старий Фархад – славне минуле Кабіра; певно, підточили останні події колишню впевненість ятаганів фарр-ла-Кабірів… випробувати хоче, а боїться!
