Гаряче й мокро.

І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.

А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до ан-Таньї під напутню лайку Дзю…

 

Я-Чен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив Чен-Я й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмуса-охоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна Я-Чен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».

Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палиця-ґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.

Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечем-махайрою.

– Чин! – з останніх сил гукнув Чен-Я. – Чи-и-и-ин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Кобла-а-а-ане!..

– Я т-тобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані Ак-Нінчі, вихором промчавши повз мене. – Я т-тобі…

Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.

«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу один-єдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.

Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.

Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.

Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.

Розділ 20

1

– Тікає! – почув я розпачливий брязкіт Пояса Пустелі. – Тікає! Ах ти… ні, дістану!..

Шпичастий Мовчун у Кобланових руках, що наскочив на мене, піднявся зовсім поруч, опустився, знову піднявся… і я опинився поза боєм.

За п’ять випадів від гучного Ґердана із тлуму вилетіла булана кобила іт-Башшара й помчала в стрімкому галопі в бік Кулхана. До спини кобили прилип харзієць Емрах, нащадок кочівників-хургів, і його талію міцно обіймав невдатний Тьмяний, Маскін Тринадцятий, Пояс Пустелі.

Я лише встиг помітити, що Кунди Вонґ із ними немає й що права, поранена ще в Мейлані Емрахова рука бовтається в такт скачці. За ким вони гналися – цього я тоді ще не знав, але, корячись неясному пориву, описав коротку дугу й плазом опалив ударом круп Демона У, страшенно цим обуреного.

І тоді я зрозумів, якого коня подарувала нам Юньер Мейланьська. Побачивши поперед себе булану кобилу, Демон У забув про все – про бій, образу, втому – і кинувся в погоню з громовим іржанням. Я молив Небесні Молоти тільки про те, щоб залізні пальці аль-Мутанаббі не випустили моє руків’я (Уламка Чен усе ж встиг сунути за пояс, і зараз Дзю стукав об панцир, проклинаючи геть усе), а простір навколо нас бився в падучій, доки вороний Демон нісся по висохлій землі на всіх своїх чотирьох, восьми, шістнадцяти чи скільки там у нього було ніг.

Пил налипнув на мій вологий клинок, і коли ми порівнялися з Поясом Пустелі, я заледве розібрав, що він хоче мені сказати.

– Он! – дзвенів Маскін. – Он вони!.. Он-н-н…

 

Якийсь час ми йшли врівень, і здавалося, що Демон і Емрахова булана взагалі стоять на місці, а дві кошлаті низькорослі конячки попереду нас, упираючись і штовхаючи землю копитами, підтягуються до нас на невидимому канаті, і їхні вершники-шулмуси все частіше обертають назад блискучі від поту й напруги обличчя.

В останню секунду, коли до втікачів було клинком подати, Емрах кинув повід, підхопився обома ногами на спину своєї буланої й, так і не розстебнувши Пояса Пустелі, обрушився всією вагою на найближчого вершника, що злостливо настовбурчив руді жорсткі вуса.

Їхні тіла, падаючи, тісно переплелися, другий шулмус різко осадив коня, розриваючи йому рота – і на нещасну тварину налетів наш Демон, одразу вчепившись зубами в холку, а я навершям руків’я вдарив шулмуса в обличчя, так і не давши йому оголити криву легку шаблю з дзьобатим руків’ям.

Шулмус вилетів з сідла, і Чен одразу ж зістрибнув на землю, надаючи змогу Демонові У самому розбиратися зі своїм супротивником, що нестямно іржав. Ото вже хто-хто, а Демон допомоги не потребував.

Утім, допомога зараз була б зайва. Вибитий мною шулмус лежав нерухомо – здається, він зламав собі шию – всім тілом придавивши шаблю, що зарилася в пісок; Емрахів підопічний був живий, але приголомшений падінням, а іт-Башшар уже вмудрився, користуючись лише здоровою лівою рукою й зубами, зв’язати йому зап’ястя відібраною в шулмуса мотузкою з петлею, немов призначеною для подібних цілей.

Перш ніж витертися об одяг мертвого шулмуса, я обернувся й глянув назад.

Пил над місцем бою вже починав осідати.

 

Демон У нарешті дозволив вихованцеві шулмуських степів вирватися й утекти, потім грайливим кроком підійшов до Емрахової кобили й увіткнувся мордою їй у плече.

Кобила не заперечувала.

2

…Поверталися кроком, не кваплячись. Демон У невдоволено схропував, сердячись через необхідність везти пійманого шулмуса, перекинутого через сідло; я злегка постукував піхвами об Ченове стегно й міркував про неминуче.

Що робити з полоненими Дикими Лезами?

Що робити з полоненими шулмусами?

Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?

Що взагалі робити далі?

Що робити з Чин?!.

Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…

«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого-го скільки!.. і турбот – відповідно…»

Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт-Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.

Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім-вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.

 

Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.

Своїх.

Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао-Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш-менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.

Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.

Минулі боги, певно, залишилися задоволені.

Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.

– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!

– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..

Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.

На невизначений час.

Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак-Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.

 

Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.

– Ось, виходить, чому ти втік із Кабіра! – задихаючись від обурення, кричала Чин, наступаючи на розгубленого Чена. – Женитися надумав, герою? Правителем вирішив стати?! Жеребець Мейланьський! Дикий осел! Мене, виходить, набік – і до нової дурепи під крильце?! Ассасинів у її постелі шукати! Ловити їх, за що піймаються! Та краще б той вилупок, той убивця приблудний тобі на турнірі не руку, а голову відрубав! І заодно того Єдинорога, який у тебе, негідника, під шароварами!..

Я образився, але промовчав.

Вилупок і приблудний убивця Асахіро Лі бочком-бочком відступав за валун, а Но-дачі безуспішно ховався за його спину й щосили намагався не привертати уваги Вовчої Мітли.

– А цього разу куди зволили вирушити, Вищий Чене?! – вела далі Ак-Нінчі. – Набридли мейланьські красуні? У Шулмі пошукати захотів – чи як там ця діра називається?! Та я тобі пошукаю, підлий ошуканцю, я тобі побігаю – ти від мене й у Нюринзі не сховаєшся!..

– З тобою – хоч у Нюринґу! – спробував було віджартуватися змоклий Чен, але тут Вовча Мітла вирішила взяти участь у розмові й стрибнула вперед.

Я спізнився, відволікшись на крики Чин – зате недремний Уламок вискочив із-за пояса й зі здивованим брязкотом: «Сам не зрозумію, чого це я лізу в родинні сцени?!» – відбив перший випад.

Намагаючись не дати сварці розгорітися ще дужче – знаючи Дзю, від його втручання не варто було чекати іншого – я сковзнув до Мітли; ми вперше за такий тривалий час торкнулися одне одного – і з’ясували, що цей дотик приємний нам обом. І миттю забули про розбрат наших Придатків, про минуле побоїще, про все на світі; ми повністю пішли в Бесіду, як не раз бувало раніше в Кабірі, у тихому мирному Кабірі, де я не знав, що Придатки – це люди, що Звитяжці – це зброя, а в Чена були на місці обидві руки, і тінь Шулми не робила день темним, а ніч небезпечною, і майбутнє було ясним і прямим, як мій власний клинок, що виграє сонячними відблисками…

Я вів Бесіду з Вовчою Мітлою й думав про те, що все буде гаразд. Навіть якщо все погано – все обов’язково буде добре. А інакше треба до половини піти в землю й попросити Чена щосили штовхнути ногою руків’я.

Але ж не штовхне – скільки не проси… ось тому все неодмінно буде добре.

…Я вчергове легеньким рухом пройшовся між полірованими зубцями Вовчої Мітли – і ми застигли, не ворушачись.

Не одразу я зрозумів, що Чен і Чин теж стоять, обійнявшись, і цілуються.

Схоже, їм теж було непогано…