2

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро, і Матінка Ци, що стояла в нього за спиною, широко усміхнулася й часто-часто закивала головою, немов намагаючись переконати мене в тому, що це Хаміджа, а не хтось інший.

Асахіро не назвав мене «Асмохат-та». Навряд чи нас хто-небудь підслухував, але все ж… Я ще подумав, що називаючи мене справжнім ім’ям, Асахіро Лі, доля моя невідступна, хоче наголосити… не знаю вже, на чому він хотів цим наголосити, бо додумувати мені перехотілося.

Хаміджа виявилася дуже схожою на Чин. Ні, не обличчям – хоча деяка витонченість рис і матова блідість була властива обом, та здорова блідість, яку не забарвити жодним сонцем від Хакаса до Шулми – а радше, манерою рухатися, стояти і… і дивитися. Так само, як у Чин, у Хаміджі спокійно впевнений погляд вступав у неясне протиріччя з крихкістю статури, і лише коли дівчина починала рухатися, навіть просто переступивши з ноги на ногу, ти розумів усю оманливість цієї підліткової крихкості. З таким же успіхом можна дорікати Єдинорогові, що він тендітніший, ніж, скажімо, Шпичастий Мовчун.

І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.

– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…

– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.

По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.

Бо я вже бачив.

Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.

Потойбічний погляд.

Сірий туман в обрамленні неймовірно довгих вій, яким належало простромлювати серця нещасних закоханих; утім, я погано уявляв собі когось, закоханого в давіні.

– Таких, як вона, у Шулмі ніхто й пальцем не торкне, – продовжив Асахіро здавленим голосом, чомусь дивлячись собі під ноги. – Коня дадуть, намет дадуть, начиння всяке… а в племені жити не дадуть. Окремо кочувати проженуть. Зумієш не пропасти – міряй степ від краю до краю, не зумієш – у степу поляжеш.

Я ще раз оглянув Хаміджу з голови до ніг. Старенький халат, латаний-перелатаний, з-під якого визирає щось на кшталт шкіряних шароварів; на голові чи то башлик, чи тюрбан… щось. Півчоботи з порваним верхом, ліва підошва скоро відвалиться…

Маленькі долоні дівчини безглуздо погладжували товсту пошарпану мотузку, яка заміняла пояс.

Мовчить…

– Німа вона, чи що? – поцікавився я, наче дівчина була неживим каменем, який і не тут стоїть, а десь далеко.

Марно. Ані образи, ні відповіді. Немов ми всі в одному світі, а вона – в іншому.

– Не знаю, – відповів Асахіро. – Поки що нічого не казала…

– Тоді звідки ти знаєш, що її звуть Хаміджа?

Якось неприємно було стояти поруч із людиною, про яку говориш, і відчувати, що людина ця наче й не зовсім людина, і однаково їй – говориш ти про неї, не говориш чи взагалі геть підеш.

Давіні.

Вмістище дева. Я згадав голосного й могутнього Чандру Дева; і глянув на тиху байдужу давіні.

Мені й самому собі зізнатися ніяково було, що остерігаюсь я її, оцю Хаміджу. Ще в дитинстві якось налякала мене одна бабця-давіні, забившись у нападі біля ніг Чена-семилітки, відтоді страх цей і сидить у мені. Ніби й не сім років мені, і розумом усе усвідомлюю, а хочеться відійти…

– То ми нагодуємо її?

Це Асахіро. А Матінка Ци підморгує мені й пальцем Хаміджі в бік тицяє. Ні, не в бік, а в бляшку нефритову, до халата казна-як пришиту… ієрогліфи там два, «квітучі ліщини» і «весняний дощ». Вимовляються як «хамі» і «джа». Написання вейське, з нахилом, хоч і потерлося дуже…

Такі бляшки в нас у Веї на іменних поясах носять.

Он воно в чому річ… Хаміджа, значить.

– Звичайно, – сказав я. – Звичайно, нагодуйте.

Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.

– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…

І тут до мене дійшло.

– Зачекай-зачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?

Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.

– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабиню-давіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!

І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!

Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскраво-червону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його по-шулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!

– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Но-дачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.

Я-Єдиноріг мимоволі усміхнувся.

– То й що? – запитав Єдиноріг-Я.

– Та нічого… Пальці в неї холодні.

3

…Вечір.

Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…

Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджу-давіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.

І нехай собі йде…

Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.

– Чи дозволить Асмохат-та поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.

– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.

І бачу перед собою Неправильного Шамана. Ох, і не хочеться мені з ним зараз говорити! Утім, шаман у цьому не винен. І говорити доведеться – якщо сам підійшов, отже, не відв’яжеться, і я ж дозволив, ніхто за язика не тягнув.

Але ж міг би й не дозволяти, на правах Асмохат-та…

Я плескаю по невідомо чиїй повстині поруч із собою.

– Сідай, шамане. Говорити будемо. Сім днів мовчали – тепер, схоже, час.

Куш-тенгрі ледь помітно киває й легко опускається на запропоноване місце під передзвін своїх брязкіток.

– Ти маєш рацію, Асмохате-та. Настав час говорити. Раніше не можна було – ти б і не слухав. Зараз – слухатимеш.

Так уже й слухатиму….

– І про що ми будемо говорити, мудрий Куше-тенгрі?

– Про тебе. Про людей твоїх. Про живі ваші мечі (Я-Єдиноріг внутрішньо здригаюся: як він здогадався? Чи йому хто сказав?..). Про шаманів Ур-калахая Безликого. Про мене – теж. Про те, як нас вчать. Про те, як вас вчать. Багато про що говорити будемо.

– І як вас вчать? – напозір цікавлюся я.

Куш-тенгрі пропускає моє запитання повз вуха. Принаймні, так мені здається.

– Коли народжується хлопчик, Асмохате-та, його показують шаманам Ултая-цілителя. Є в дитини шість дюжин таємних ознак – бути йому шаманом. А знайдуть сім дюжин – бути дитині слугою Безликого. Заберуть його від матері, сюди принесуть і з двох років учитимуть.

 

Дивитися навчать – щоб око не втомлювалося. Бачити навчать – щоб завважував, що слід. Мене самого старий шаман Хум-Тенґе вчив. «Обернися, – каже, – і дивись. Що бачиш?» «Табун бачу», – відповідаю. «А тепер заплющ очі. Скільки коней у табуні?» Я відповів. Правильно відповів. Півтори дюжини й ще дві. «А мастей яких?» Я відповів. «Скільки кобил, скільки жеребців?» І так постійно. А зіб’єшся – спочатку; доки до грудей йому не доріс, батогом бив. Боляче, а як образливо – й не сказати. Коли доріс до грудей – перестав мене бити Хум-Тенґе. Але, бувало, так подивиться, що вже краще батогом би потягнув…

Дихати вчив. Стояти вчив. Камені ловити вчив. Як голими руками від вовка відбитися вчив. Опісля травам учити став. Щоб навпомацки чув – де жива трава, де мертва, де зла, де добра. А пізніше, коли мені все це передав, узявся іншого вчити. Людям в очі дивитися, душу їх бачити, думки, тіло поглядом в’язати; людське вчора й завтра – прозрівати.

Старий був Хум-Тенґе. Перед смертю сказав: «Гарним шаманом будеш, Куше-тенгрі. Знаю. Сам учив. А я – хороший шаман. Був. Усе, що знав, тобі передав. Тепер останнє віддаю. Не бійся світу. Не жалій світу. Не живи в цьому світі, як звірі живуть, – побоюючись його втратити. Безликий Ур-калахай не лише цей світ сотворив. Є й інші. Я знаю. Я двічі бачив. Дерева дивні. Люди не в нашому одязі. Небо – чуже. Не наш світ. Не той, що за горами. Не той, що за Кулханом. Той, що за поворотом шляху шамана. Я – бачив. Дивися на наш світ. Шукай – інші. Навіщо – не знаю. Може, ти дізнаєшся. Але спершу – знайди.»

І вмер.

Великий шаман Був Хум-Тенґе. Зараз жодного такого немає…

4

Куш-тенгрі зітхає й мовчить, дивлячись у вогонь – і мені здається, що язики полум’я бояться й заспокоюються під чорним шамановим поглядом.

Я теж мовчу.

Якийсь час.

– Ти раніше нікому про це не розповідав, Куше-тенгрі.

Я не запитував.

Я стверджував.

– Нікому, – погоджується Неправильний Шаман.

– Тоді чому мені розповів?

– Спробуй сам здогадатися.

– Я здогадуюся. Але краще розкажи ти.

– Гаразд. Усі ці дні я на тебе й на людей твоїх дивився. На ваші Бесіди (це слово Куш-тенгрі вимовив по-кабірськи); на те, як і чому ви ориджитів учите; як коваль ваш залізо кує; як клинки ваші живі один з одним грають. Ти, Асмохате-та, коли мені його кинув, – шаман кивнув на Уламка, що стривожено визирав у мене із-за пояса й уважно слухав усе, що перекладав Єдиноріг, – я його життя під рукою відчув. Життям він мені долоню обпалив. Не як шабля шулмуська. Не як трава. Не як звір. Як людина. І потім, коли ми минуле дивилися… Тоді – не зрозумів я. Злякався. Тепер – зрозумів. Його це минуле було.

І Куш-тенгрі вказав на Єдинорога.

– Ти бач, який тямущий, – пробурмотів Дзютте. Однак продовжувати не став. Лише об руків’я Дан Ґ’єна слабко брязнув – перекладай, мовляв, ні слова не пропускай!

– Сім днів дивився, – продовжив між тим Неправильний Шаман. – Дивився й думав. Думав про те, що мені ваш Асахіро сказав. І ти теж. У нас дихати, стояти, дивитися, землю відчувати – лише шаманів навчають. У вас – усіх. У нас лише шаманам кров проливати заказано. У вас – усім. Спочатку ти казав – я не вірив. Життя твоє дивився – і тоді до кінця не вірив. Хоч і знав, що правда. Тепер – вірю. Можна. Можна зброю в руки брати й не проливати крові. Отже, і мені можна. Й іншим шаманам.

– Можна, – погодився я.

– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохате-та… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?