11

– Ось такий веселий джир! – уже не стримуючись, закінчив я.

Зблідла Юньер злякано дивилася на мене. Схоже, на якусь мить їй справді здалося, що я не Чен Анкор, а якша-кровосос Асмохата в чужій подобі. Одначе слід віддати їй належне – всього на мить. Потім вона простягнула руку до столика, плавним рухом узяла кубок із вином, надпила – і щоки її злегка порожевіли.

Ось так краще…

– Скажи-но мені, шановний, де ж ти почув такий чудовий джир? – мов ніде нічого, запитав я мандрівного співака, що застиг на килимі.

– Цей чудовий джир я склав сам! – гордо відповів старець, дивлячись повз мене невидющими очами. – А історію підміни в родині Анкорів Вейських – щоправда, коротенько – мені повідав сьогодні на світанку один добрий чоловік. Він навіть дав мені десять золотих динарів – повновагих кабірських динарів! – щоб я склав цей джир і проспівав його на базарному майдані не пізніше полудня. Що я й зробив, і навіть значно раніше, навчивши цього джира Сяо чангіра, його братів У та Аня, а також двох співаків із майдану Фонтанів – і з кожного я брав по чотири зв’язки монет…

– Ясно, – подумав я, плескаючи в долоні. – Якщо по чотири зв’язки монет, та за кожен рядок… Курган із монет скласти можна.

Двері відчинилися, і ввійшов Кос із двома слугами.

– Винагородіть цього чоловіка за його працю, – наказав я, хоча мені дуже хотілося винагородити старого дурня ціпками. – І відведіть туди, куди він попросить.

Кос і слуги мовчки поклонилися, допомогли старцеві підвестися й повели його геть.

– Що ти думаєш про все це, Чене? – запитала Юньер, із тривогою заглядаючи мені в очі, немов боячись виявити там криваві відсвіти моєї демонічної сутності.

– Що скажу? Скажу, що комусь дуже не подобається весілля Юньер Мейланьської і Чена Анкора Вейського! А крім того…

У двері постукали.

– Так! – роздратовано крикнув я.

У двері, безупинно кланяючись, протиснувся гонець із гербом Мейланя на дорожньому чекмені.

– Повідомлення для правительки Юньер… – почав було він.

– Читай, – одразу перейшла до справи Юньер.

– Насмілюся доповісти, що з храму Семизоряного Місяця пропала книга Роду, куди вписувалися всі відомості про народження, смерті й шлюби правителів Мейланя і їхніх кревних родичів протягом ось уже…

– Зрозуміло, – перервав його я. – Схоже, наш двоголовий Швета вирішив законним чином оформити свій шлюб із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох! Тобі так не здається, пані Юньер?

І Юньер усміхнулася. Усмішка вийшла розгубленою, але все ж це була усмішка. Здається, Юн уже почала потроху звикати до витівок ошалілих ракшасів…

…Ясна річ, незабаром я сів на Демона У й провів Юньер до палацу (почесна варта тяглася позаду на достатній відстані – чи не хотіли заважати розмові, чи теж чули джир і побоювалися за свої життя).

У палаці ми попрощались, я з’ясував, що Юньер, як не дивно, майже зовсім заспокоїлася, і за хвилину вже їхав назад у доволі-таки прийнятному настрої.

А за три квартали до моєї садиби з провулку вийшли двоє й перепинили мені шлях.

Уже темніло, але навіть у суцільній темряві, навіть якби я був сліпий, як наш розторопний мандрівний співець, я впізнав би першого – міцного чоловіка, на плечі якого лежав великий, слабко вигнутий меч, що зовсім недавно відрубав мені руку.

Но-дачі, вихованець Шулми. І Асахіро Лі, прийнятий у плем’я.

Так, Асахіро Лі. Так звали цю людину – я пам’ятаю, він ще назвався мені перед турнірною Бесідою…

Брехав? Ні? Яка різниця?!.

Другою була жінка з майже прямою шаблею при боці. Якщо вірити Саєві, шаблю звали Кунда Вонґ. Як звали жінку – це мене не цікавило.

– Привіт, – просто сказав Асахіро Лі.

Зі мною не було Єдинорога, то ж я не чув, що сказав Но-дачі.

– Привіт, – кивнув я. – Хоча й не хочеться тебе вітати.

– Убий його, Асахіро, – сказала жінка. – Чого ти чекаєш?

– Це Фаріза, – повідомив мені Асахіро. – Я чув, Чене Анкоре, що ти шукаєш мене.

– Ти не міг цього чути, – відповів я. – Я ні з ким не ділився цим. Але я справді шукав тебе.

– Гаразд. Ти мене знайшов. Їдь уперед, ми підемо слідом.

Демон із іржанням обігнув дві постаті, що ледь посторонилися, і я поїхав далі, не обертаючись. «Утечуть», – мигнуло в голові. І одразу ж: «Ні, не втечуть. Інакше навіщо вони взагалі тут?»

 

Так, вони йшли за мною.

Я часто уявляв собі, якою буде моя зустріч із людиною, що відрубала мені руку.

Зустріч виявилася ось такою. Простою й нудною.

І все-таки – зустрілися.

Розділ 18

1

– Мабуть, я повинен тебе вбити, – сказав Я-Єдиноріг. – Ні, не так: я обов’язково повинен тебе вбити. Так. Так правильно.

– Убий мене, – відповів Но-дачі, великий меч.

– Убий мене, – відповів Асахіро Лі, Придаток Но-дачі, людина з мертвими очами.

– Убий, але вислухай, – додали вони обидва.

…Кімната була тісна для нас. Я, Єдиноріг і Дзютте по один бік столу; Асахіро Лі й Но-дачі – по інший.

За спиною Асахіро стояла смаглява Фаріза, і я відчував на собі її погляд – погляд самиці барса, у якої намагаються відняти не здобич, а дитинча.

Права рука Фарізи (тонке, але сильне зап’ястя, чіпкі пальці… гарна рука!) лежала на крученому руків’ї шаблі з хрестовиною, прикрашеною по краях кільцями. Шаблю звали Кунда Вонґ, і вона була божевільна. Вона любила Но-дачі, а він щойно сказав: «Убий мене». Вона любила Но-дачі, а Фаріза любила Асахіро, і це було видно всім, крім самих Асахіро й Но.

Мертвими очима не побачити любові.

За три кроки – ні, тепер уже майже за крок від них стояв безпристрасний Кос. На його поясі непорушно завмер есток Заррахід – і дехто знав справжню ціну Заррахідової непорушності. Статуя Кос-Заррахід була висічена з найдорожчого мармуру, який лише зустрічається на цьому світі, і ліва Косова рука чекала за полою блузи.

Там, прихований до часу від сторонніх очей, був Сай.

Можу собі уявити, про що думав Сай Другий у цю мить.

Можу – але не хочу.

Кімната була тісна для нас.

Світ був тісний.

– Убий, але вислухай, – повторив Асахіро Лі, Придаток Звитяжця Но-дачі.

– Убий, але вислухай, – повторив дворучний Но-дачі, меч людини Асахіро Лі.

– Уб’ю, – погодився Я-Єдиноріг. – А слухати не буду. Не хочу я тебе слухати.

І тут Фаріза й Кунда Вонґ не витримали.

Пружина, схована в шаленій Фарізі, розпрямилася, не витерпівши напруги, й гострий клинок Кунди навскіс метнувся над столом, прориваючись до мого горла. Дзю кинувся напереріз, із невиразним брязкотом перехопив шаблю, що скрикнула, і намертво припечатав її до стола – а хватка в Дзю була ще та. Тим часом оголений Єдиноріг уже впирався вістрям у ніжну шкіру під Фарізовим підборіддям.

Я відчував, як пульсує тоненька жилка на шиї молодої жінки. Один необережний рух…

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – крижаним голосом заявив Уламок, не випускаючи тріпотливої Кунди. – Зрозуміла?

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – повідомив я спопелілій, аж сірій Фарізі, намагаючись точно повторити інтонації Дзю. – Зрозуміла?

– Вона зрозуміла, – замість Фарізи й Кунди відповіли Но-дачі й Асахіро Лі. – Вона все зрозуміла.

Дзю і Єдиноріг знову лягли на стіл – Уламок знехотя випустив Кунду Вонґ, що слабко бриніла, – а поверх Звитяжців лежали мої руки в лускатих латних рукавицях.

Тільки ліву рукавицю можна було зняти.

І в мертвих очах Асахіро мигнуло щось живе, коли він подивився на мої руки.

Мигнуло й згасло.

Кос стояв майже впритул до Асахіро Лі. Косова рука й далі залишалася за пазухою – і на грудях ан-Таньї з-під блузи ледь помітно випирало вістря Сая Другого. Цей горбок був зовсім поруч із потилицею Асахіро, мов нарив, готовий прорватися смертю.

«Цікаво, чи зміг би він?» – подумав Єдиноріг, маючи на увазі Сая.

«Цікаво, зміг би він?» – подумав я, маючи на увазі ан-Танью.

Кос спокійно глянув на нас і скривив свої тонкі губи в подобі усмішки.

Асахіро повинен був спиною відчути цю усмішку.

– Хороша у мене людина Кос ан-Танья, – мовив у простір Заррахід, так і не покинувши піхов. – Хороша… у нас людина.

Блуза на Косових грудях ворухнулися, і я зрозумів, про кого говорив есток, кажучи «нас».

Фаріза відійшла на колишнє місце, не потрапляючи шаблею в піхви. Обох дрібно тіпало. І я нічим не міг їм допомогти.

Не збирався я їм нічим допомагати.

Ми йшли по Шляху Меча.

– Я вб’ю тебе, – ще раз сказав я, і Фаріза тихенько заскиглила. – Сьогодні. Зараз. Цієї миті. Я вбивав тебе весь цей час із того моменту, коли ти, Асахіро, людино, – коли ти, вибачившись, відрубав мені руку…

– …коли ти, Но-дачі, Звитяжцю, – коли ти, вибачившись, відрубав руку, що тримала мене, – луною продзвенів Єдиноріг.

Інші мовчали.

– Я вбивав тебе, у розпачі підносячи до свого горла ніж кусунгобу; я вбивав тебе, стоячи біля ковадла в Коблановій кузні: ненавидячи мертвий метал на своєму обрубку, стискаючи сталеві пальці на руків’ї меча, роблячи неможливе – весь цей час я безупинно вбивав тебе…

– Я вбивав тебе, – відгукнувся Єдиноріг.

– …метаючись між мудрим Муніром і гордим Масудом, споживши крові звіра, переживши Друдлову смерть, відправивши твоїх кабірських убивць до Того, хто чекає їх у раю, якщо Він їх там справді чекає – весь цей час я безупинно, у душі й у помислах своїх, убивав тебе й тільки тебе.

На словах про «кабірських убивць» Асахіро Лі й Но-дачі здригнулися.

Я-Єдиноріг чекав.

Ні.

Вони не сказали нічого.

І косого погляду Асахіро на Фарізу було достатньо, щоб шабля й жінка залишилися на місці.

– Я вбивав тебе, але ти не вмирав. Ти залишався десь глибоко всередині мене, і якщо зараз я насправді вб’ю тебе, ти залишишся в мені назавжди. Я ніколи не зможу позбутися примари. Але все одно ти вмреш, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Сьогодні. Зараз. Цієї миті.

Дзю рвонувся вперед і з силою вдарив об клинок Но-дачі. Пролунав довгий і чистий дзвін. Тієї ж миті Єдиноріг майже ніжно погладив Асахіро Лі по щоці. Лезом. Крапля крові, набухаючи, зірвалася вниз і впала на великий меч, що лежав поперек стола.

І розтеклася.

– Ти вмер, – сказав Я Єдиноріг. – Відтепер і навіки ти вмер, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Примара, що мучила мене весь цей час, мертва. Я вільний і кажу тобі, мертвому – спасибі за те, що я став тим, ким став. Раніше ти приймав рішення за інших: сьогодні я прийняв рішення за тебе. Ти вмер. Ти народився знову. Ми зобов’язані один одному життям – не тим, що було, а тим, що починається заново. Ми квити. Я вітаю тебе.

– Я вітаю тебе, – слідом за Мною-Єдинорогом повторив Уламок. – Дивися, дитино, щоб мені не довелося покаятися в цьому. Бо мої жарти не завжди бувають смішні.

– Я вітаю тебе, – одночасно заговорили Заррахід і Кос. – Якби ти мав хорошого дворецького – не гуляв би по той бік Кулхана. Гаразд, будемо вважати, що тобі просто не пощастило в минулому житті… сподіваюся, у новому пощастить більше.

І тут сталося непередбачене.

– Привіт, Но! – радісно заволав Сай Другий, вилітаючи в Коса із-за пазухи й утикаючись у стільницю поруч із Но-дачі й Асахіро Лі. – Привіт, Кундо! Щоб ви всі зламалися – який же я радий вас бачити!.. А ми тут вас шукаємо, шукаємо…

Асахіро ривком підвів голову й глянув на мене.

Очі його неприродно блищали.

Живі очі.

Точнісінько так само блищав клинок Но-дачі.

Живий клинок.

– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Но-дачі.

– Обійдешся, – відповів Я-Єдиноріг.

– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…

2

…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку аль-Мутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня Анкора-Куна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…

– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Но-дачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий Ар-Фасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хто-небудь!..