6
– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!
Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.
Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.
Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.
Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.
А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.
– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, іди-но сюди! Та йди, не бійся…
– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.
Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.
Принаймні, так мені здалося.
– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!
– Так, Вищий Чене! – просяяв гонець, який геть-чисто забув про присутність правительки. – Я зараз… я зрозумів вас!..
І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.
Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…
– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив що-небудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.
– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.
– У чому?
– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…
Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.
Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.
Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерів-ракшасів і лісовиків-якшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.
Зате було точно відомо, що цієї ночі на майдані Фонтанів побували двоє довірених велетнів велелюбного Швети – порослий білим хутром з голови до ніг гігант Амбариша з палаючим мечем і його рідний брат, володар палиці Кінець світу, велетень Андхака (теж порослий хутром, але, на відміну від Амбариші, чорним).
Ось ці два чарівні чорно-білі братики й зайнялися брамою, час від часу прикладаючись до барила з настоянкою Вогненного дракона. До речі, як шепнула мені Юньер, така настоянка справді існувала – вона уособлювала чоловіче начало і подавалася до столу у виняткових випадках (приміром, на весілля в правлячому сімействі), та й то крихітними символічними порціями.
Лише губи омочити.
До середини розповіді – яку я для себе назвав «Касидою про викрадення брами Семи Небес» – з’явився ще один свідок, якого привів спритний гонець. Ним виявився миршавий підмітальник вулиць Цунь Шляп-нога, якого цієї ночі якийсь біс заніс на майдан Фонтанів якраз у розпал неподобства ошаленілих велетнів.
Цунь Шляп-нога не злякався гуркоту палиці Кінець світу й палахкотіння меча Амбариші з однієї причини: він був дуже п’яний і шукав прохолодного притулку біля улюбленого фонтану у формі тигра, що ощирився, а шум у вухах, блиск в очах і хиткість землі бідолаха Цунь сприймав доволі-таки байдужно.
Хіба вперше…
– Невже ти й велетнів бачив? – недовірливо запитав я в Цуня, який тяжко мучився вранішнім похміллям. – Цих… із хутром?!
– Бачив, – уперто хитав кудлатою головою Шляп-нога. – Із хутром. Величезні…
– І браму вони ламали? – супився я.
– А хто ж?! – не здавався герой Цунь. – Вони, ясна річ… Амбариша і Андхака. Дрюком як гепнуть, мечем як полоснуть, а опісля кухлями драконівку хлищуть! Аж хутро сторчма! І мені дали, не погидували…
– Чого дали?
– Як чого? Цієї… настоянки на Вогненних драконах! Але я не велетень, я більше одного кухля не подужав… а коли прокинувся – ні велетнів, ні воріт. Ні драконівки… Усю вихлестали, гади кошлаті, а те, що людині зранку прийти до тями треба, це їм однаковісінько! Добре, хоч не закусили мною, доки спав…
Юньер уважно слухала, не перебиваючи, і, по-моєму, була готова повірити в що завгодно – аж до царя якшів і ракшасів, двоголового Бхимабхати Швети.
Я кинув Цуневі монету й підбадьорливо усміхнувся Юньер.
– А тепер – на цвинтар! – крикнув я неприродно веселим голосом.
Юрба свідків розуміюче закивала головами.
– Цвинтар – це правильно, – ховаючи монету за щоку, повідомив повеселілий Шляп-нога. – Ось і Андхака мені так казав – будете, мовляв, усі ви на цвинтарі! І дуже скоро… Гарчить, негідник, регоче, а сам дрюком по брамі, по брамі! І з рота язик полум’я ліктя на півтора…
І він доволі-таки непристойно показав довжину язика Андхаки.
7
Цвинтар був як цвинтар – якщо не зважати на те, що перед входом гордо стояла брама Семи Небес.
А навколо брами стояла така юрба, що здавалося, ніби половина Мейланя вмерла нинішньої ночі від червоної віспи, а решта прийшли ховати покійних.
Сама брама була якимось неуявним чином прикручена до прутів огорожі цвинтаря – у місці свіженького проламу, – а поза брамою кроків за двадцять починалися чистенькі біленькі надгробки зі стовпчиками, пописаними ієрогліфами; і візерунчасті стулки знаменитої брами Семи Небес жалібно скрипіли під поривами вітру.
– Незамкнена вона, – послужливо доповіли нам одразу два голоси. – Заходьте, мовляв, хто хоче… засува нема, тому й не замкнена. Скрипить, як не знаю що…
– А засув велетні вкрали, – додав ще один знавець. – Для важливої справи.
– Для якої справи? – машинально запитав я.
– Для важливої, кажу! Цноту нареченої перевіряти будуть. Із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох, інакше не можна… тим паче, якщо Бхімабхата Швета ослабшав, засув для шлюбної ночі якраз чудово придасться!..
– Мідний він, засув цей, – тихо сказала мені Юньер. – Цілий брус міді, шість кроків у довжину. Його й виймали з воріт раз на десять років, по святах…
Я з повагою подумав про цноту Шестиносої Аали Крох – хоча мені було зовсім незрозуміло, як Аала за такої непробивної цноти умудрилася стати матір’ю, та ще й Матір’ю всіх алмасти.
Гаразд, над цим нехай цар Бхімабхата голову ламає, а в мене – попри все моє до нього співчуття – і так справ по горло.
Юрба слухняно розступилася перед моїм Демоном У – корисний, одначе, кінь виявився! – і я якийсь час розглядав браму Семи Небес. Мені було не до мистецтва кименських майстрів, хоча й справді візерунок стулок був красивий. Я дивився, і на гадку мені зовсім не спадали якісь особливі здогади. Просто дивився. Сам не знаю навіщо. І судячи з того, що я бачив на майдані Фонтанів і тут, без велетнів не обійшлося. Без цих… Амбариші й Андхаки. Ой, що ж це я заговорив, як Цунь Шляп-нога!.. Амбариша, Андхака, жартівники кошлаті, любителі сьорбнути драконівки… Гм, весело, відверто кажучи!
Юньер, яка не поїхала за мною й залишилася обіч юрби, вислуховувала доповіді численних чиновників у чотирикутних капелюхах. Ні, чиновники були у різному одязі, але саме капелюхи одразу впадали в око. Чиновники говорили, Юньер кивала, я супився й дивився на браму, Демон У переступав з ноги на ногу й замишляв якусь капость.
Чудова прогулянка, чи не так?!.
За моєю спиною пролунав здивований гомін, і більша частина юрби зірвалася з місця й помчала у невідомому напрямку. Я під’їхав до Юньер і чиновників, де й довідався, що знайдено засув.
Ось лише по нього треба їхати до міських винних льохів.
Ми й поїхали – по дорозі міркуючи про таємничий зв’язок міських винних льохів із цнотою Матері алмасти, Шестиносої Аали Крох.
Міркування ні до чого не привели – хіба до льохів, двері яких були наглухо забиті. Мідним засувом від брами Семи Небес. Він тримався на величезних гаках, без сумніву, вбитих у стіну цієї ночі білим Амбаришою, який опісля заклав двері засувом і загнав верхні кінці гаків у ту ж багатостраждальну стіну.
Оскільки засув був суттєво довший від дверей льохів, і навіть довший, ніж відстань між убитими гаками, – приблизно ліктя на півтора-два з кожного боку, – то й кінці його були круто загнуті вниз і всередину, утворюючи мало не кільця навколо гаків. Певно, брат Андхака теж часу не гаяв.
Юньер віддала необхідні розпорядження, до льохів були негайно доставлені місцеві молотобійці з переносними горнами й іншими інструментами – і справа зрушилася.
Утім, ішла воно туго. Лише за годину двері зуміли відчинити, а випрямлення засуву й надання йому первісного вигляду мусило забрати значно більше часу.
…Коли ми спустилися в підвали, Головний доглядач із роду потомствених доглядачів винних льохів, що супроводжував нас, мало не знепритомнів, і мені довелося приводити його до тями.
Я б і не помітив, що з деяких діжок корки були витягнуто, а потім вставлено на місце – але Головний доглядач просто не міг пропустити такого кричущого неподобства. Мало того – над діжками з порушеною цнотою на білій крейді стін були зроблені написи.
Писали смолоскипом – вірніше, кіптявою від нього.
Ось я й читав думки велетнів про мейланьські й привізні вина, заодно вислухуючи короткі репліки-голосіння доглядача про вміст діжок.
«Гидота!» (біле сухе, сафед-куська лоза, рік я не запам’ятав), «Гидота!» (червоне сухе, лоза Аш-Шиннар, місцеве), «Гидота рідкісна!» (напівсухий фаррський мускатель). «О-о-о!» (тахирський рожевий мускат, мій улюблений, до того ж, дев’ятнадцяти років витримки), «Гидота, але нічого!» (десертний червоний узбон, п’ять років тому доставлений із Дурбана), «Це лише під чоловічину!» (мейланьське міцне з додаваннями настоїв трав і коріння)…
І так далі в тому ж дусі.
Думки велетнів про вина й настоянки розмаїтістю не відзначалися, хоча я майже схвалив їхній смак, – маючи на увазі смак до випивки, а не смак до нищення. І тут ми зайшли в маленьку кімнату, де було страшенно холодно, і там Головний доглядач усе ж зомлів.
Доки його відпоювали й плескали по щоках помічники, що збіглися на крики Юньер, я зміркував, що написи кіптявою на стінах зроблені по-кабірськи. Властиво, багато хто в Мейлані вільно розмовляв кабірською мовою, яка вважалася державною, а також дубанською, хакаською й деякими іншими мовами; а мейланьський ієрогліфічний лист вивчав кожен, хто волів вважатися освіченою людиною – а таких було чимало, – і важко було знайти в еміраті людину, яка не зуміла б домовитися із заїжджим купцем.
Я знав і кабірську, і мейланьську з дитинства; так само знав їх і Кос, батько й дід якого були дворецькими в нашому домі. А тайкома від Чин я вивчив і деякі вислови з її рідного Малого Хакаса, де вміли неперевершено лаятися… ох, Чин, Чин…
Чому б і велетням Амбариші й Андхаці не зробити приємне кабірянці Аалі Крох і не скористатися її рідною мовою?!
Мої міркування перервав плач опритомнілого доглядача. Причитання засвідчували, що йому набридло життя і, прийшовши додому, він неодмінно заріжеться, повіситься або втопиться – і все тому, що найціннішу діжечку з настоянкою Вогняного дракона, яка зберігалася винятково для весілля Юньер Мейланьськой і Вищого Чена Анкора (ото мерзотник, і він про те ж!) викрадено і, радше за все, знищено.
– Випили її, твою діжечку, – зловтішно сказав я доглядачеві. – Висьорбали її велетні! У них чоловіче начало довше від вашого засува, до Семи Небес стирчить – ото й довбанули вони ним твого Вогненного дракона! Разом із Цунем Шляп-ногою.
За мить я пошкодував про сказане, бо доглядач здавлено хрокнув, упав і більше не підводився.
