– Поетом він був, Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, найкращим співаком-чангіром від Бехзда до західних відрогів Білих гір Сафед-Кух, – замість Коблана відповів Друдл, умудряючись одночасно шпурляти кісточками від черешень у Діомеда, що реготався. – Пам’ятаєш, Залізнолапий, як в аулі Хорбаші…
Певно, Чен-Я зараз не здивувався б, якби Коблан кивнув і підтвердив, що вони з Друдлом особисто знали легендарного аль-Мутанаббі, часи якого навіть для Звитяжців мого покоління – а наш вік непорівнянний із життям Придатків – видавалися майже нереальним минулим.
Ні, не це хотів сказати блазень Друдл. Зовсім не це.
– Звичайно, пам’ятаю! – щасливо гаркнув коваль. – Ти ще сперечався зі мною, що «Касиду про взяття Кабіра» ніхто вже всю не пам’ятає! А я тебе, ваше блазенне мудрійшество, за вухо й на перевал Фурраш, в аул! Як же мені не пам’ятати, якщо ти перед майстром-устадом тамтешніх чангірів на коліна бухнувся, а він так перелякався, що й касиду тобі разів п’ять проспівав, і слова записав, і вина в дорогу дав – щоб тільки я тебе назад повів!
– Чого ти брешеш! – перебив його Друдл, зашорівшись і кидаючи об підлогу злощасну тюбетейку. – Це я тебе звідти ледве забрав, коли ти їм єдиний на весь аул молот ущент розгаратав! І якби хоч п’яний був – аж ні, спершу молот розбив, а тоді вже…
– Та хто ж їм винен, – щиро обурився коваль, – що вони п’ятирічну чачу в підвали ховають і потрійною кладкою замуровують! Не кулаком же мені такі стіни ламати? А молотом якраз, хоча й нікудишній він у них був… таки довелося наприкінці кулаком. Та я їм за місяць новий молот привіз, навіть два!.. І стінки всі полагодив…
Коваль набрав у могутні груди повітря, бажаючи ще щось додати, виникла непередбачена пауза, і в тиші чітко пролунав тихий голосок Ак-Нінчі.
– Проспівайте касиду. Друдле, будь ласка…
Друдл навіщось закліпав, підняв із підлоги свою тюбетейку, надів на голову – і раптом заспівав дивно високим голосом, час від часу вдаряючи себе пальцями по горлу, як співаки-чангіри, коли хочуть домогтися тремтячого звуку, подібного до плачу.
Не воздам Творцю хулою за минулії діла,
Пише кров’ю і золою мій тростиновий калам,
Знав і доброго, і злого – та згадав пропаще місто,
Де мій кінь в проламі муру спотикався об тіла…
Здивовано слухав блазнів спів Фальґрим, приклацували пальцями в ритмі пісні Діомед і ан-Танья, очі яких горіли затаєним вогнем, зосереджено мовчала Чин – а Я-Чен повторював про себе кожен рядок… і знову палав Кабір, гриз вудила гнідий жеребець, схрещувалися мої родичі, що вміли вбивати, легенди ставали явою, минуле – сьогоденням і, можливо, майбутнім…
«Але ж він зараз зовсім не такий, як зазвичай, – думав Чен-Я, – ні, не такий… ніякого блазенства, гримас, кривлянь… Серйозний і спокійний. Ні, зараз…»
«…ні, зараз Друдл мало схожий на Дзютте Уламка, – думав Я-Чен, – зараз він радше нагадує свого другого Звитяжця, Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Мудрий, усе розуміє і… небезпечний. Дві натури одного Придатка, у якого два Звитяжці…»
У вузьких його провулках віддавав луною гулко
Гуркіт мідного тарана війська лівого крила.
Пам’ятаю згар і вітер, і клинок тоді я витер
Об важезний, об парчевий, об покинутий халат.
Сонце зиркало імлисто, сутінки сповили місто,
Ніч безмовними губами
людську кров з землі пила…
Сухий і голосний, несподівано різкий стук наклався на Друдлів спів, жорстким ритмом підтримав утомлений голос, як кастаньєтами підбадьорюють себе вуличні танцівниці й лицедії-мутрібі – виявляється, Чен-Я навіть не завважив, як слідом за Діомедом і ан-Таньєю теж узявся приклацувати пальцями, немов звичайний перехожий, що слухає на майдані мандрівного чангіра.
Ось лише більшість кастаньєт Кабіра чорною заздрістю позаздрило б тому, як могли клацати сталеві пальці правої руки Мене-Чена.
Плач, Кабіре – був скалою,
ось і рухнув, мов скала!
…Не воздам Творцю хулою
за минулії діла…
Друдл замовк, а Коблан ще якийсь час розгойдувався з боку на бік, немовби чув щось нечутне для всіх – відзвук блазневої пісні, бриніння струн сафед-куського чангіра, тупіт копит гнідого жеребця, що несе повз димуючі руїни дивного Придатка на ім’я аль-Мутанаббі.
– Що ж це виходить, – забувшись, прошепотів Я-Чен, і в шепоті чітко задзвеніла сталь, холодна й питальна, – отже, це все правда?.. отже, спочатку ми всі були Тьмяними? Невже ми й справді з’явилися на цей світ, щоб убивати – і просто забули про криваве покликання?! Забули, а тепер згадуємо, і нам боляче, нам соромно, ми нагромаджуємо одну легенду на іншу, кричимо, що ми – Звитяжці… а насправді ми – Тьмяні!.. Бреше легенда – першим був Масуд, клятий Масуд-зброяр, і його мечі були першими, а лише потім ми переконали себе, що ми – клинки Муніра!.. і розучилися робити те, для чого народжувалися, і першим було Вбивство, а Мистецтво – другим, хоч і не мусить так бути!..
Усі з мовчазним подивом дивилися на Чена-Мене. Іще б пак! Мало того, що Я-Чен заговорив одночасно мовою Звитяжців і мовою Придатків – та іще й Тьмяних приплів… а що про це можуть знати Придатки?!
Хоча… А що, властиво, я – просто я, Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – знаю про Придатків?
Що ми всі знаємо один про одного?
Багато. І водночас – нічого.
Отже, мусило статися те, що сталося, звичне життя мусило покотитися шкереберть, трава на турнірному полі мусила стати червона, а волосся блазня Друдла – біле… – і все для того, щоб ми з Ченом уперше свідомо простягнули руку один одному.
Руку Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі.
Руку зі скрині, де зберігається одяг, який вдягали Придатки для захисту від Звитяжців, що були тоді Тьмяними.
Люди – для захисту від зброї.
А потім Час склав весь цей мотлох у скриню й закрив кришку…
3
Заснути я так і не зміг. Як не намагався – а не спалося мені, і все.
Придатки давно розбрелися по відведених їм кімнатах, Звитяжці мирно опочивали на своїх гаках і підставках – Ґердан-господар просто біля стіни, – темрява ліниво згущувалася в кутках, розтікаючись по підлозі; а я злегка погойдував лівою китицею і мовчки монотонно лічив: один, два, три…
Ні. Не виходить.
Картини недавнього минулого пропливали у свідомості, як осіннє листя в гірському струмку – ось церемонія Посвяти в Абу-Салімів, ось я вирішую долю турніру, ось турнір разом із увічливим Но-дачі вирішує мою долю… скрипливий голос (голоси?) трьох кинджалів-тризубців, Придаток яких стояв поруч зі мною, коли я непритомнів…
Жовте листя минулих днів і подій у звивистому струмку моєї пам’яті, жовте листя плило й плило, у страху оминаючи холодний меч розуму: ось Шешез і його доручення зайнятися пошуком Тьмяних, ось блазень Дзютте Уламок з його божевільною ідеєю… ось Чен біля ковадла, допомагає Повитусі Кобланові кувати залізну руку… ось домашній арешт, жалібний дзенькіт Вовчої Мітли за вікном і сліпа лють, що змушує сталеві пальці зімкнутися на руків’ї… перше відчуття цілісності з Ченом… убитий чауш і Фархадів крик… клинки Муніра… рука аль-Мутанаббі…
Щось зникло. Чогось не вистачало мені зараз, цієї хвилини – і втрата була непомітна й украй важлива. Мовби якийсь порив, який доти володів мною і вів уперед, раптом пересох і зник.
Це було неприємно й дивно, так ніби вже ввійшовши в удар, я раптом зрозумів, що не маю ані найменшого бажання довести цей удар до кінця.
Занедужав я, чи що?
Ні. Просто світ Придатків, моє з Ченом взаємопроникнення й залізна рука – все це непомітно відсунуло на другий план суть і сенс мого колишнього існування.
Модний візерунок на нових піхвах і світські Бесіди з Вовчою Мітлою й Ґвенілем; міркування про те, що пора б оженити свого Придатка й років за п’ять-сім усерйоз задуматися про підготовку нового – або почекати Ченових онуків, якщо сам Чен не розтовстіє й не занедужає; виїзди в місто, у гості; підготовка до чергового турніру – словом, життя Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна на прізвисько Єдиноріг до смертей на вулицях Кабіра й до віроломного удару Но-дачі.
Думки про самогубство, біль і страх, і жар від палаючого горна, і мрії про помсту, солодку й хмільну помсту; і сталеві пальці на моєму руків’ї – то мертві й непорушні, то живі й наділені пам’яттю; і вбитий чауш, і легенда про Мунірові клинки, і багато, багато іншого – так, це я зараз, сьогодні й зараз…
А що далі?!
Мої переживання й близькість із Ченом, а головне – прагнення знати, довідуватися й шукати в тому, що було, що могло би бути – все це затьмарило справжню можливість помсти, реальних (чи нереальних) Тьмяних і Шешезове доручення.
Одним словом, якби моя воля, нікуди б я не ходив, нікого б не шукав, а лише розпитував би й міркував.
Помста мене більше не цікавила. Вважайте мене тюхтієм, називайте мене боягузом, блищати я на вас усіх хотів. Руку, що залишилася на турнірному полі, врівноважила рука, знайдена в кузні Ґердана Шпичастого Мовчуна й Повитухи Коблана. Втрата – знахідка, біль і горе – радість відкриття нового. Тепер мені потрібен був новий привід для помсти, щоб іти по Шляху Меча із гнівом і пристрастю, або…
Ось так… Чи не так, а просто ніч і тиша морочать мене, навіваючи думки, які зранку розвіються, як туман… Побачимо… побачимо.
– Ти спиш, Єдинороже? – тихенько почулося з кутка.
Це Дитячий Учитель. Теж заснути не може, чи що?
Мовчу. Нехай думає, що сплю.
– Прикидається, – упевнено відповідає другий голос, без сумніву, Уламків. – Хитрий він став, Наставнику… Скоро штопором зав’ється від хитромудрості своєї, і буде корки істини із сулій буття висмикувати! Даси корок на бідність, га, Единороже?
– Не дам! – роздратовано кидаю я й одразу розумію, що далі прикидатися сплячим марно.
– Не спить він, Наставнику, – мов ніде нічого, мовить Уламок Дитячому Вчителеві. Слово «наставник» він вимовляє з дивною глузливою повагою. Так міг би називати сина, що вийшов у майстри, навчений життям і досвідом батько – хоча Дзютте можна вважати ким завгодно, але тільки не навченим.
Цікаво, а скільки років Уламкові?
І чому я ніколи не бачив Звитяжців із такою зовнішністю, як у нього? Лише тому, що він – блазень? Але не народився ж він блазнем…
– Це я у всьому винен, – раптом заявляє Дитячий Учитель. – І нема потреби, Дзю, мене заспокоювати! Моє слово було останнім, мені й відповідати!..
– І зовсім не твоє, а моє! – кидає Уламок.
А я слухаю їхню сварку, і нічого не можу взяти до тями. Ґвеніль теж провину на себе брав – мовляв, якби не програв він турнірну рубку Но-дачі, все було б гаразд. Я вже втомився йому повторювати: забудь, Ґвене, долю не розрубаєш, я хоч живий залишився, а скільки Звитяжців на вулицях Кабіра пішло в Нюринґу? Ото ж бо!..
Тепер ще один винуватий знайшовся. Він тут до чого? Адже не Дитячого Вчителя слово, і вже тим паче не жарти Дзю – я, я останнє слово про турнір сказав, іще в Шешеза в гостях!
– А що ти мусив був їм відповісти?! – люто сичить Дзютте. – Що ти згоден, що через якусь Шулму – якщо вона взагалі існує! – клан Дитячих Учителів покриє іржею майже вісім століть розсудливості й почне вчити юних Придатків убивати?! Що ти як Верховний Наставник готовий стати Диким Лезом і інших зробити такими ж?! Хіба ти це мусив сказати?!
Так, зараз вони всіх розбудять… Утім, цікавість уже прокинулася в мені, а іншим прокидатися начебто й нічого.
– Тихо! – наказую я брязкаючи пошепки і, як не дивно, вони миттєво вмовкають. – Ви мене навіщо будили? Без слухача лаятися нудно?! Отже, так – або ви без галасу пояснюєте мені, у чому справа, або – клянуся клинками Повитухи Масуда! – я…
Доказувати мені не довелося. Згадка про клинки виявилася вкрай доречна – Дзютте й Дитячий Учитель миттю вгамувалися.
– Ти чого?! – з острахом брязнув Уламок. – І справді дурень… Хто ж такими іменами серед ночі розкидається?! Я гадав, дурнішого від мене нікого нема, а виявляється…
Тьху, пропади! Виявляється, я в запалі імена Повитух переплутав. Хотів Муніра згадати, а мені на клинок Масуд підкрутився!
Навіть у темряві я бачу – ні, радше відчуваю – як вони переглядаються. Звичайно! По-перше, якщо дурень Єдиноріг такими іменами розкидається, то він їх напевно знає. Питання – звідки? Припустити, що від Придатків – оце вже ні; Дзютте, звичайно, теж дурень, але ж не божевільний. І, може, я з певним наміром Масуда, Повитуху Тьмяних пом’янув? Мало чого…
– Гаразд, – нарешті зважується Дитячий Учитель, – правда, то й правда. Від Кабіра до Мейланя скільки днів шляху?
А він у Мейлань зібрався? Родичів моїх провідати?
– Тижнів зо три, – відповідаю, – трішки більше. Це якщо коней не жаліти. А якщо з караваном, не поспішаючи, – то ще довше. А що?
– Нічого. А від Мейланя до Кулхана?
Кулхан – це піски на північному сході від Вея, окраїни Мейланя. Я й не був там жодного разу… адже мейланьською «кул-хан» – «погані піски». І не просто погані, а дуже погані.
– Та… не знаю. Днів три, якщо стежки вивчити. Або когось із Мисливських ножів у провідники взяти.
– А якщо навмання?
– Тоді – тиждень. Або взагалі не доберешся.
– Так… А якщо через Кулхан наскрізь пройти, а тоді далі на північ? Там що?
Бач, заглянув! Я й не чув, щоб хтось у такі нетрі забирався… сипучі піски там, якщо вірити чуткам. Тобто це в Кулхані сипучі, а за ним…
– Нічого, – відповідаю. – Кінець світу. Восьме пекло Хракуташа, де Вухатий демон У поганих Придатків перековує.
– Так? – втручається Уламок. – А нам сказали, що там Шулма.
– Яка ще Шулма? Хто сказав?
– Друг твій, – невесело хихикає Уламок. – Такий собі Близький Довгий, трішки вигнутий, руків’я мало не на півклинка, а ґарди й немає майже. Руки Придаткам рубати любить.
– Но-дачі?!
– Він… То що, Наставнику, розповідай…
І Наставник розповів.
