Це був теперішній час.
…Перший стрибок. Шото, ще не завважуючи мене й Чена, двома косими змахами перекреслює пораненого Друдла, і той важко падає на коліна, затискаючи лівою долонею розсічений живіт. Шото злітає вгору, його Придаток робить крок уперед – зараз, зараз його нога опуститься…
…Другий стрибок. У Чена летить, завваживши нас, Сай Другий, летить швидко й уміло, анітрохи не гірше від метальних ножів із Фумена – але він значно більший від мідної монетки гітріфі, тож я без особливих зусиль підхоплюю його на кінчик клинка, пригашую розгін і, не зважаючи на лайки радного Сая, кручу в повітрі й відкидаю до стіни. Нога Придатка Шото із силою опускається на Дитячого Вчителя, і маленький ятаган із тріском ламається біля самого руків’я.
Нерівні краї зламу тьмяно блищать у місячному сяйві, і Дитячий Учитель мовчить, як завжди… Ні, тепер уже назавжди. «Наставнику!» – нестямно виє Дзютте, а згори вже з реготом обрушується Шото…
…Третій стрибок. Друдл, стоячи на колінах, віднімає ліву руку від живота – і в ній одразу опиняється Уламок, притиснувшись усім своїм товстим і тупим клинком до Друдлового передпліччя. Два блазні на мить стають одним цілим, і я бачу, як Шото із розмаху налітає на Дзютте й з криком безсилля відскакує, мало не зламавшись. Ще один удар – і Дзютте раптом прослизає в момент зіткнення, намертво заклинивши Шото між своїм чотиригранним клинком і пелюсткою ґарди. Різкий поворот – і…
…Четвертий стрибок. Брязкіт, передсмертний крик Шото – і його уламки лягають поруч із мертвим Дитячим Учителем. Друдл хрипить, Дзютте падає на бруківку, відкочуючись убік, і слідом падає сам Друдл. Горілиць. Устромлений у його тіло Сай Перший упирається руків’ям у камінь, і Друдлова вага за долю секунди ламає навпіл тонкий клинок кинджала. Оповите мотузкою руків’я вислизає з-під непорушного блазня – і все, що залишилося від Сая, лежить тепер упритул до шматка леза Шото й руків’я Дитячого Вчителя. Купка мертвого металу, мертвого, мертвого, мертвого, мертвого…
…П’ятий стрибок. «Ти ж не будеш убивати беззбройного! – кричить Придаток Шото, відступаючи назад і намагаючись не зустрічатися поглядом із Ченом-Мною. – Ти не зможеш…» Очі його зупиняються на залізній Ченовій руці, у якій затиснутий я, і запізнілий страх відбивається в них – щоб залишитися там назавжди. «Ти не зможеш…» – майже беззвучно ворушаться його губи, я бачу це Ченовими очима, я чую це Ченовими вухами, і заборонна межа зовсім близько, але ще ближче заколотий Друдл, і вбитий Дитячий Учитель, і уламки тих, кому краще було б узагалі не народжуватися…
– Ти не зможеш…
– Справді? – запитую я, намацуючи вістрям серце Придатка Шото й вислизаючи назад, перш ніж воно перестало битися.
– Справді? Ти справді так вважаєш?
Це була легка смерть.
Він такої не заслуговував.
Чен перекидає мене в ліву руку, й кілька гарячих крапель зриваються з мого клинка. Придаток із останнім Саєм уже встиг наблизитися до нас, і Сай Третій стрімко кидається в обличчя Ченові. Я не рухаюся. Я вже виконав своє нове призначення, і тепер Ченова черга власним тілом відчути, що це означає – обірвати чуже життя.
І Чен закриває обличчя правою рукою. Метал брязкає об метал, стискаються пальці латної рукавиці, ловлячи крикливого Сая – і Чен, немов суху гілку, ламає вузький гранований клинок. Відтак кольчужний кулак із затиснутим у ньому шматком Сая б’є кутастого Придатка в скроню.
Чутно тупий хрускіт і звук падіння тіла.
Чен довго й байдуже дивиться перед собою, а потім із розмаху жбурляє останки Сая Третього на труп його Придатка.
– Будьте ви прокляті! – кричить Чен, невідь кого маючи на увазі: братів Саїв, Шото, Но-дачі, їхніх Придатків, долю, Шулму…
Чи всіх одразу.
Я роззирався.
«Шулма прийшла в Кабір, – думаю я. – Клянуся Муніром і Масудом, Тьмяними й Звитяжцями, клянуся рукою аль-Мутанаббі…»
Я – це Шулма.
7
…Друдл заледве обперся на лівий лікоть – права рука безсилим батогом тягнулася вздовж тіла, і рукав халата був важкий і липкий від крові – і повільно повернув голову.
Одне блазневе око дивилося на Чена, інше вже затягла глянцевий блискучий набряк, і здавалося, що Друдл підморгує, кривлячи обличчя у звичній блазнівській гримасі.
– Боляче… – прошептав Друдл, майже не рухаючи губами. – Ой, як боляче… дуже. Ой…
Чен нахилився й дбайливо підняв із бруківки Дзютте. Я хитнувся вістрям уперед і промовчав. Мені було нічого сказати Уламкові.
«Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати…»
Так, Дзю, можеш. Сам бачив.
– Правильно… – Друдл говорив усе повільніше й тихіше. – Візьми його. Тепер – ти – блазень… Кабіра… Єдиний. Нехай сміються… нехай… це краще, ніж убивати… Дурню-Друдле, подивись… уривається твій блиск… ми ж бо, Чене в Рукавиці!.. ще зустрінемось колись… ой, як пече!..
Більше він не рухався.
Кілька теплих і солоних крапель упали на моє руків’я.
Ні, не кров.
Сльози.
А потім Чен відвернувся від непорушного Друдла, і очі Чена Анкора були сухіші й страшніші від пісків Кулхана. Він сунув Дзютте за пояс, поруч із моїми піхвами, і тримаючи мене в лівій руці, пішов геть із провулку.
Біля стіни він зупинився, нагнувся й залізною рукою, до тильної сторони якої прилипло волосся й клаптик зірваної шкіри, підняв із землі Сая Другого.
Я мовчав.
Я б зробив те ж саме.
І так, із Саєм у правій руці й зі мною в лівій, Чен Анкор, Чен у Рукавиці, повернувся в дім.
Постскриптум
Брязкіт зброї, і так ледь чутний на відстані, не розбудив гостей, що спали в Коблановому домі. А навіть якби й розбудив – хіба мало Бесід трапляється в Кабірі хоч удень, хоч уночі…
Просто Фальґримові Білявому дуже захотілося пити. А по воду довелося вийти з кімнати, у темряві спускатися вниз, довго шукати глечик на неприбраному після вчорашньої пиятики столі, потім відводити душу з приводу відсутності в глечику – як і в суліях – хоч якоїсь вологи…
Коли з’ясувалося, що ніхто в домі вже не спить і навіть навпаки – наспіх одягнувшись, усі юрбляться у дверях і лають Білявого на чому світ стоїть – Фальґрим довго дивувався, в’яло відмахувався від наскоків сердитого спросоння Діомеда.
За що? Вірніше – чому?! І йшов він тихо, й зі сходів падав усього двічі, й по стінах лупив не зо зла, а для орієнтації; а що лаявся – та ж упівголоса і з поважної причини, коли проклятущий стіл несподівано гепнувся йому просто йому на ногу, а нога ж боса…
У суцільному гаморі – а дивувався Фальґрим анітрохи не тихіше, ніж поводився до того – якось не одразу звернули увагу на Коса ан-Танью, який, зберігаючи спокій, перший завважив відсутність Чена Анкора й блазня Друдла, а також відсутність їхньої зброї в збройовому кутку.
Зате коли звернули… було вже пізно.
…Усі квапливо розступилися, немов підкоряючись нечутному наказу, і здивовано забряжчала зброя, коли ввійшов Чен Анкор. Він, не затримуючись, обвів усіх важким поглядом, тоді підійшов до перекинутого стола й ретельно витер свій меч об скатертину.
На тканині залишилися іржаво-червоні смуги.
– Там… – глухо кивнув Чен і кудись у бік лівого крила дому змахнув правою рукою, у якій був затиснутий вузький кинджал із вишукано вигнутою хрестовиною. – Там, у провулку… Коблане, захопи смолоскипа… темно в Кабірі… темно!..
І залізний кулак стиснувся ще дужче, ніби вузький кинджал міг вирватися й утекти, або отрутною змією кинутися на кого-небудь.
Усі побігли на вулицю, машинально похапавши з кутка свою зброю, і ніхто спершу навіть не встиг здивуватися тому, що з-за Ченового пояса визирає руків’я тупого кинджала-дзютте, якого завше тягав із собою блазень Друдл Муздрий.
Усі, крім Кобланового підмайстра, який випадково залишився цієї ночі в домі свого устада. Чен, заховавши Єдинорога в піхви, притримав підмайстра за рукав наспіх накинутого чекменя – і чомусь перше, що впало в око юнакові, коли він обернувся, був блазнів кинджал-дзютте за поясом Чена Анкора Вейського.
– У кузню! – Чен страшно ощирився, що, певно, мусило означати усмішку, і владно підштовхнув оторопілого хлопця. – Ключі не забудь!..
Приблизно за годину, коли бойня в провулку перестала бути таємницею, коли провели приреченими поглядами паланкін, де над тілом Друдла – а воно ще іноді здригалося – схилився особистий лікар еміра Дауда, чиї старечі пальці із суєтною безнадією перебирали в сумці якісь склянки; коли в маленької Чин закінчилися сльози, а у Фальґрима – прокльони, коли ніхто так і не зважився назвати своїм ім’ям те, що вчинив цієї ночі однорукий Чен – одне слово, коли всі нарешті повернулися в дім, а відтак на чолі з суворим Кобланом пройшли в кузню, – то питання, готові зірватися з язика, так і не прозвучали.
Двері в Кобланове царство металу були відчинені, у глибині, біля розкритої скрині винувато розводив руками скуйовджений підмайстер…
А за крок від пройми дверей стояв Чен Анкор, із голови до ніг закутий у залізо.
Принаймні так здалося присутнім – хоча сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, якби він випадково встав зі свого могильного кургану, побачив би, що значна частина його знаменитого панцира згодом розгубилася, через що важкі лати перестали бути важкими, ставши мало не вдвічі легші.
І звичайно ж, упізнав би шалений Абу-т-Таїб свій кольчужний пластинчастий панцир із опуклим нагрудним зерцалом синьої сталі й сітчастим пологом із розрізами, що опускаються до середини Ченових стегон; упізнав би воронені наручі й опліччя – підбиті зсередини, як і панцир, подвійним бузковим оксамитом, між шарами якого для пружності було накладено кінський волос; упізнав би гостроверхий просічний шолом зі стрілкою, що закриває перенісся господаря і звисає на потилицю кільчастої бармицею…
На овальному зерцалі було вибито двовірш-бейт, який аль-Мутанаббі колись присвятив собі й своєму мечу:
Живий, я калічу живі тіла;
сталевий, ти трощиш метал —
А отже, супроти своєї рідні
кожен із нас повстав!..
Немов канули у міжчасся віки й події, і знову заговорив перший емір Кабірський – хоча лише пам’ять залишилася від аль-Мутанаббі.
Пам’ять, та ще лати.
Хай і не всі.
Поножів, приміром, не було. І наколінників. І чобіт, окутих металом. Не збереглися в скрині. І пояса бойового зі сталевими бляхами не знайшлося, то ж довелося Ченові Анкору своїм старим поясом талію перехоплювати.
Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.
– Прощайте. Хто-небудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…
…Дворецький Чена, худий і суворий ан-Танья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.
– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібати-розстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..
І, не чекаючи першого кроку ан-Таньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.
Правильно, мовляв…
А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані Ак-Нінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечем-махайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено:
– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…
…Над Кабіром сходило сонце.
Над далеким Мейланем сходило сонце.
І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.
Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.
Бо – ранок.
