2

Доки Діомед залякував шулмусів джиром, а Фаріза з Асахіро всіляко йому в цьому допомагали, я наказав Саєві, який веселився за поясом у Коса, припинити скавучати й присвистувати – і докладно описати мені, а через мене й Ченові, цього клятого бога Мо, останнім втіленням якого ми неждано-негадано виявилися.

З’ясувалося, що господар священної водойми, який споює невидимою аракою особливо лютих шулмусів, схожий на мішанець Придатка і ящірки.

У Шулмі взагалі ящірки вважалися чимось на кшталт священних тварин, що було пов’язано з цією ж таки водоймою, і вбити ящірку вважалося ганебним і злочинним.

На відміну від убивств один одного.

Ото й бог Мо мав у них вигляд майже людини, але в жовтій лусці з чорними вкрапленнями і зеленуватим відливом спини.

– Задуже барвисто, – засумнівався я. – Можемо не зійти…

– А ти на Чена свого уважніше подивися! – єхидно відрізав Сай. – Особливо коли він у латах… ось іще марлотту накине, і вилитий Мо!

Марлотта лежала згорнутою в якомусь із тюків, у бою, так би мовити, не брала участі й тому вціліла. Довідавшись про слова Сая, ан-Танья миттю знайшов потрібний тюк, і за мить зелена марлотта вже красувалася на Ченових плечах.

Потім Сай пригадав, що голова в бога Мо ніби злегка загострена й з гребенем. Чен поправив шолом і нічого не сказав. І я теж нічого не сказав.

Тільки невесело блиснув, довідавшись, що руки в Мо лускаті, трипалі, й середній ніготь на правій гострий, тонкий і довгий, завдовжки з мене, а ліва рука скорчена хитро, та якщо Ченові не знімати рукавицю й з лівої, а до того ж, узяти Уламка…

Якось занадто легко все виходило. Випадок, дурниця, Бесіда з долею, що відступає й поступається, збіги, легковірна Шулма… Ой, не вірив я, що вислухавши джир і вразившись Ченовому вигляду й мені із Дзю, шулмуси миттю кинуться Ченові в ноги й понесуть нас на руках через Кулхан! А Дикі Леза – ті взагалі джир не чули, на Асмохат-та їм блискати й… он, гудуть здивовано! Хіба наше облаштування табору справило на них враження, та на самій лише майстерності Звитяжця у Шулму не в’їхати!..

Не та земля – Шулма… і вже тим паче Джамуху Восьмирукого й Чинкуеду, Змію Шен, нам ані виглядом, ані казками не вразити. І взагалі – те, що весело починається, зазвичай закінчується зовсім не весело.

…думаючи про своє, я й не помітив, що Діомед уже якийсь час мовчить, і Асахіро мовчить, і шулмуси мовчать – але не так, як Діомед із Асахіро, а якось дивно – і Фаріза не терзає відбитий у бою кобиз; і мовчання це спільне мені дуже не сподобалося.

Потім рудовусий Джелме голосно й виразно щось викрикнув, і діти Ориджа підвелися – всі, хто мав сили підвестися – й розійшлися в різні сторони, утворюючи неправильне коло випадів із десять у поперечнику.

Так вони й стояли – люди, які ще не стали Придатками, а потім знову – людьми; вони стояли, а Джелме, повернувшись до Чена-Мене, заговорив спокійним і майже дзвінким голосом.

Знайомий голос… таким звучить голос Звитяжця у Бесіді.

– Він каже, – непевно почав, підійшовши до нас Асахіро, – що… що він, Джелме-багатур, зове тебе, який насмілився назватись забороненим іменем, у коло дітей Ориджа. У племінне коло. Там тебе буде чекати він, нойон Джелме, який не більше ніж порошинка в подолі гурхана Джамухи, онука Жовтого бога Мо…

 

І знову настала тиша.

Така тиша, яка настає в ті миті, коли доля несподівано перестає усміхатися.

Коли сам лише меч стоїть спокійно під небом.

Він був хоробрим Придатком, цей гордий нойон, ця ображена дитина, і руки його були зв’язані, і воїни його були поранені, і він пам’ятав, не міг не пам’ятати, що було їх дванадцять дюжин, буйних дітей Ориджа; і він бачив, не міг не бачити, скільки їх залишилося, як і бачив він, гордий нойон Джелме, ображена дитина – ось стоять ті, хто перепинив їм шлях; струмінь, що розметав потік…

І одного з них – п’яного боєм, одержимого-дракона, Мо-о аракчі илджаз, що кочує окремо, – він кличе в коло.

…Я-Чен ледве було не піддався спокусі.

Я-Чен ледве було не погодився.

Так нам було б легше зберегти йому життя.

Але Я-Чен зумів не піти в його коло.

– Дай-но я… – пробурмотів Но-дачі й уже було злетів із плеча Асахіро, який виступив уперед, але я перепинив їм шлях.

А потім владно описав дугу над головою непорушного Чена.

І навпроти кола дітей Ориджа, дітей гордого Повитухи Масуда, підвелося коло дітей мудрого Муніра, а в центрі його стояв Чен Я. Два кола, два мечі, дві правди – вічна суперечка двох струменів одного струмка… двоє, які не розуміють, що вони – одне.

– Я не піду у твоє коло, Джелме-багатуре, – сказав Чен-Я, і нойон зрозумів нас ще до того, як заговорив Асахіро, бо ці слова не було потреби перекладати. – Я кличу тебе у своє коло. Тебе й усіх ориджитів, які насміляться прийти. Я, Асмохат-та, у чиєму подолі гурхан Джамуха не більше ніж порошина, кличу вас усіх. Це буде великий той. Дуже великий.

І Джелме зробив свою першу помилку; перший промах у цій Бесіді був за гордим нойоном, який бажав крові демона-брехуна за всяку ціну.

Він кивнув і ступнув уперед, розмикаючи коло Шулми.

Масуд зробив крок до Муніра.

3

Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.

Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.

Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.

Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.

А їхня зброя – дивилася.

– Коблане! – неголосно покликав Чен-Я. – Неси бурдюк!

Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.

Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.

– Відпий! – наказав Чен-Я.

Коблан слухняно й з видимим задоволенням відпив, і борода його настовбурчилася.

– Илджаз арака! – сказав Асахіро. – Мо илджаз арака!

Нойон Джелме презирливо усміхнувся.

– Чашу!

Ченові-Мені подали дерев’яну похідну чашу, і Коблан до країв наповнив її викраденою в Мейлані настоянкою Вогненного дракона.

– Пий, Джелме-багатуре!

 

Чашу Чен тримав в обох руках, опустивши мене в піхви.

Гординя, гординя… Джелме підійшов і схилився над чашею. Він на очах у свого й чужого племені пив Мо илджаз араку – нехай і несправжню, як гадав він сам – із лускатих рук того, хто називав себе Асмохат-та.

І двоє ориджитів вийшли з кола.

А ті, що залишилися, почали глухо перешіптуватися.

Вони не бачили обличчя свого нойона, коли той зробив перший ковток. А я бачив – знизу, з піхов мені чудово було видно це синьо-багряне обличчя з випнутими очами, цей роззявлений рот, який марно намагався вдихнути повітря, що стало раптом шорстким і розпеченим; і голена потилиця Джелме вростала в плечі, а плечі судомно смикалися й повзли вгору.

Коли нойон зумів обернутися до одноплемінників, ще один ориджит покинув коло.

Бігцем.

Дикі Леза здригнулися й тривожно задзвеніли.

Чен, запрошуючи, підніс чашу шулмусам, і ще троє найсміливіших – або найдурніших – зважилися повторити подвиг свого нойона, що кашляв неподалік.

Ні, не троє – двоє, бо третій подумав, глянув на своїх стражденних побратимів і повернувся назад.

Утім, з кола не вийшов.

Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

…Кожен Придаток у нашій родині, як і в будь-якій іншій родині «п’яного меча», тричі проходить випробування предка Хена. На тринадцятому, вісімнадцятому і двадцять першому році життя. Випробування полягає в тому, що Придатка спершу напувають вином до стану «п’яниці з піалою» у тринадцять, «п’яниці зі жбаном» у вісімнадцять і «п’яниці з барилом» у двадцять один. А потім досвідчений Звитяжець у руках досвідченого Придатка – зазвичай це глава роду або родини – веде Бесіду зі сп’янілим молодиком без потурання й жалю.

Якщо випробовуваний падає й не встає – його піднімають, якщо він упускає Звитяжця – його змушують підняти й продовжити Бесіду; і так до тієї миті, яку самі Придатки називають «прозрінням предка Хена».

Тобто, до перших трьох тверезих рухів.

Після двадцяти одного року всі Придатки, що пройшли таку виучку, здатні пити, не п’яніючи.

Нечасто.

Двічі-тричі на рік.

«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…

…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

Але відпити йому не дали.

– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…

І долив.

Із бурдюка.

Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.

А Чен побачив, що чаша майже порожня.

Так, ледь-ледь, на денці.

Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.

По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.

А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.

Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.

І шулмуси кинулися до зброї.

4

– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…

– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!

– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.

Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.

– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.

– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.

«Може, і на краще», – про себе повторив Я-Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.

А Чен-Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.

Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».

І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»

…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.

Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.

О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!

Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я сміявся, і сміявся Дзютте, і сміх разив наповал, бо він був швидший від мене, невмолиміший від Уламка і хмільніший від Чена.

І сміх – не промахувався.

І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

– Заради…

…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»

– …клинків…