Мені було гарно. Я лежав на палісандровій підставці й ліниво роззирався. А навколо мене була зала, зала Посвяти в заміському домі Абу-Салімів, і навпроти мене на своїй підставці лежав ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.
А між нами була колиска. Навіть можна сказати так: нас розділяла колиска. Я був у ногах, а Фархад – у головах. Мабуть… бо колиска була вкрита тканиною, і я не бачив новонародженого Придатка, а тому не знав, де в нього голова, а де ноги.
– Вітаю тебе, Фархаде, – сказав я.
– Вітаю, – відповів старий ятаган. – Тільки я – не Фархад. Я – Дике Лезо. Ти не боїшся?
– Ні. Я теж Дике лезо. Чого мені боятися?
– Часу. Коли занадто довго ведеш Бесіду з часом, він починає вдавати з себе річку. Ти пливеш по ній і думаєш про минуле, а воно стає сьогоденням; ти думаєш про майбутнє, а воно теж стає сьогоденням або взагалі не настає ніколи, і ти пливеш спершу як Дике Лезо, тоді як ятаган Фархад, потім ти пливеш великий-великий, як ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір, а опісля, зненацька, час перестає щось із себе вдавати, і ти пропускаєш удар, і відтепер ти – ніхто, і можеш стати ким завгодно…
Я мовчав.
– Ми тепер з тобою більше, ніж брати, Єдинороже… нас стискала одна й та ж рука. Я пам’ятаю його, Придатка Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі, я пам’ятаю його, попри те, що час заколисує мене… Я пам’ятаю ті дні, коли ми, Дикі Леза, ставали Звитяжцями. Це були гарні дні, це були погані дні, і бій перетворювався на мистецтво, а істина Батин була кинута під ноги Минулим богам, і Дзютте тоді не звався Уламком – ні, ті клинки, що вперто не хотіли забувати смак крові, називали його Кабірським Катом, бо не один із них хруснув у його обіймах… а блазнем він став пізніше, значно пізніше, коли вже можна було жартувати.
Я мовчав.
– Зараз ми попрощаємося, Єдинороже. Час подібен річці, час подібен сну, а твій сон зараз закінчиться, і скоро, дуже скоро ти опинишся клинком до клинка з Шулмою, з початком, з минулим, що пробралося в сьогодення… не забувай, Єдинороже, що минулі дні – це погані дні, але це й гарні дні, а час подібен не лише річці й сну, він ще подібний до Звитяжця…
Порив вітру, що пахне гаром, скинув накривало з колиски, і я побачив Кабір, Мейлань, Харзу, жовту Сузу, Білі гори Сафед-Кух, піски Кулхан, перевал Фурраш, дорогу Барра… я побачив дитину, що очікує невідь чого, я побачив сплячу дитину, над якою лежали двоє Звитяжців, два мечі: старий ятаган Фархад і я, Мейланьський Єдиноріг…
А на світ, що чекав, падала тінь, немов зверху над колискою була розпростерта рука в латній рукавиці.
– Ільхан мохасту Мунір-суї-ояд-хаме! – продзвенів Фархад Іль-Рахш.
– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі! – відгукнувся я.
І рука над світом-дитиною стиснулася в кулак.
Розділ 21
1
…Я-Чен вийшов уперед і завмер – переді мною напружено очікувала Шулма.
Шулмуси-люди, трохи більше трьох десятків, половина з них серйозно поранені, але руки зв’язані у всіх, і обличчя підкреслено безпристрасні, занадто безпристрасні, щоб це було правдою, а в темно-карих очах – і зовсім не чорних, і не таких вузьких, як здалося спочатку – проступала спершу цікавість, відтак гордість і прагнення, як то кажуть, зберегти обличчя, а вже потім із-за плеча гордості соромливо визирав страх.
Лють? Ненависть?
Ні. Цього, як не дивно, не було.
І Дикі Леза Шулми – добра сотня ножів, шабель, списів, коротких похмурих сокир і булав, два прямі мечі, виразно вузькі й двосічні («Рідня!» – з усмішкою подумав я), і всі вони ледь чутно перешіптувалися між собою, скоса розглядаючи мене й інших Звитяжців.
– Хто ж отаке добро кував? – почувся позаду приглушений рев Залізнолапого. – Руки б тому умільцеві повисмикувати… а тоді вставити, куди треба, а не туди, де було!..
Ґердан Шпичастий Мовчун лише гулко вдарив об землю, показуючи, що зробив би він із тим невдатним Повитухою, якби той йому стрівся.
Лише зараз я виразно побачив, що різниця між Ченом і рудовусим бранцем-шулмусом невелика, але різниця між будь-яким Звитяжцем і Диким Лезом, породженням степових кузень…
Це навіть важко було назвати різницею. Так, вони непогано годилися для того, щоб псувати Придатків, але на Звитяжцях виразно позначився багатовіковий досвід майстрів-Повитух емірату, їхня відточена ковальська майстерність, і в цьому гордий Масуд і мудрий Мунір були єдині.
Будь-який Звитяжець, який казна-якими шляхами втрапив у Шулму, повинен був здаватися тамтешнім Диким Лезам мало не божеством, рідним сином Небесного Молота, вихованцем Нюринґи, чи як там вони це називали! Не його Придаток, який дивом вибрався з Кулхана – нещасна, виснажена істота, що ледь тримається на ногах і благає ковтка води – а саме Звитяжець, якому нічим не шкодить перехід через будь-які, хай навіть і дуже погані піски!
Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем аль-Мутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не коли-небудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…
«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»
«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»
«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»
«Тоді – демоном-брехуном. Демоном із ликом божества.»
«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»
«Так. Я зрозумів.»
…Так. Він зрозумів. Чен-Я зрозумів, що для Диких Лез Шулми будь-який Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демон-брехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..
Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но-дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво-червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.
Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!
– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?
– Яка там мова? – брякнув Но-дачі. – Хіба це мова…
– Розумієш чи ні?!
– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.
– Асахіро, – запитав Чен-Я, – а ти їхню мову знаєш?
– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…
Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.
Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но-дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..
Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!
– Перекладай, – наказав Чен-Я Асахіро, а Я-Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»
Були в нас такі доводи?
А Жовтий бог Мо їх знає!
Головне – не забувати, що діти довго й складно вести Бесіду не вміють, майже одразу збиваються на суперечку й лемент.
Так, Наставнику?.. ой, як же кривдно, боляче й кривдно, що ти – це вже минуле!
– Запитай у них, хто послав їх у ці землі?!
Асахіро запитав. Чен захоплено прицокнув язиком і подумав, що ніж так говорити – краще рій бджіл у роті оселити. Бджоли хоч мед дають…
Шулмуси якийсь час переглядалися, доки всі погляди не зійшлися на рудовусому – недаремно ми його ловили, ні, недаремно! – і той важко підвівся, зухвало повернувшись до нас.
– Він каже, – Асахіро легко встигав перекладати неквапно-зарозумілу промову знатного шулмуса, – що він – нойон вільного племені дітей Ориджа, відважний і мудрий Джелме-багатур, який убив ворогів більше, ніж… так, це можна опустити… одним словом, більше, ніж ми всі, разом узяті, і що приховувати йому нічого.
– Ото нехай і не приховує, – кивнув Чен-Я.
– Він каже, – продовжував Асахіро, – що діти Шулми незлічимі, як зірки в небі, як волоски у хвостах коней його табунів, як… одним словом, багато їх і… і дуже багато.
– Зрозумів, – поспішно погодився Чен-Я.
– …і їх послав великий гурхан Джамуха Восьмирукий, улюблений онук Жовтого бога Мо…
– Який перелічив усі волоски у хвостах коней його табунів, – не стримався Чен-Я.
Сумлінний Асахіро негайно переклав, і частина шулмусів, хто молодший, не стримавшись, хмикнула й одразу ж замовкла, а рудовусий Джелме закусив губу й гаркнув щось спершу своїм ориджитам, а опісля…
А після й нам.
– Він запитує, чи знаємо ми, з кого сміємося?
«Діти, діти… наш – отже, найдужчий, найгрізніший, найнеперевершеніший… бійтеся, інші діти!»
– Скажи – знаємо, – прищулився Чен, а я покинув піхви й закрутився в руці аль-Мутанаббі, перетворившись на виблискуюче колесо. – І запитай, чи знають вони, у свою чергу, хто перед ними?
Дикі Леза притихли, вслухуючись у мій упевнений свист, а з юрби шулмусів почулося вже знайоме: «Мо аракчі! Мо-о аракчі илджаз!»
– Вони кажуть, що ти – Мо-о аракчі илджаз.
Чен-Я чекав продовження.
– Арака – це такий напій, – узявся пояснювати Асахіро, – щось на кшталт Фуррашської чачі, лише з кобилячого молока й слабший. Аракчі – це той, хто араку п’є. Частіше, ніж слід. П’яниця, одним словом. А Мо-о аракчи – це той, хто п’є перед боєм невидиму араку з долонь Жовтого бога Мо. У будь-якому племені пишаються Мо-о аракчі, але в мирний час змушують їх кочувати окремо від інших. Бояться… А илджаз – це дракон. Великий. Із трьома головами.
– Он як, – пробурмотів Чен-Я, – отже, я тепер Мо о аракчі илджаз. Грізний, п’яний і з трьома головами. Ще три дні тому я був демон якша Асмохата і його чарівний меч, що вогнем уночі палає… і тут ось таке!
– Асмохат-та! – раптом підхопив найближчий шулмус, молодий круглолиций Придаток зі здивовано роззявленим ротом. – Хурр, вас-са-Оридж! Асмохат-та! Мо-о аракчі илджаз – Асмохат-та!..
Юрба полонених загаласувала, розмахуючи зв’язаними перед грудьми руками, і навіть рудовусий нойон не намагався втихомирити одноплемінників, що розбушувалися, хоча все йшло до бійки – у круглолицього виявились як прихильники, так і супротивники.
– Ти хоч розумієш, що сказав? – тихо запитав Чена-Мене Асахіро.
– А що я сказав? – здивувався Чен, а я перестав вертітися в його руці й здивовано захитався ліворуч-праворуч. – Та нічого я не сказав…
– Ти сказав, що ти – останнє земне втілення Жовтого бога Мо, хазяїна священної водойми. Ас – Мо – Хат – Та. У Шулмі вважають, що вголос назвати себе Асмохат-та може або дурень, або…
– Або?
– Або Асмохат-та.
Дзютте за поясом Чена неспокійно засмикався.
– Про що це ви? – вимогливо запитав він у мене.
Я пояснив.
– Щасливі твої зірки, дурний ти мечу, – серйозно й мало не врочисто заявив блазень. – Кольни-но Придатка Махайри нижче пояса – тільки ззаду, а не спереду – нехай іде до шулмусів і співає їм «Джир про хитрозлобного якшу Асмохата і його беззаконні діяння». І щоб через слово було – Асмохат-та! А не захоче співати – кольни дужче – і спереду!..
– Діомеде! – покликав Чен-Я. – Іди-но сюди!
Діомед підійшов. Чен наказав співати. А я кольнув. Діомед підстрибнув і сказав, що він джир дослівно не пам’ятає, бо він не мандрівний співак, лише підспівувач; а Махайра взагалі нічого не зрозумів і почав відмахуватись. Я вгамував Женця й кольнув Діомеда ще раз, доки Дзю, наспівши, тримав ображеного Махайру. Тоді Діомед схопився за вколоте місце й погодився співати.
А Кос пошукав у своїй поклажі й повідомив, що слова джиру в нього записані. Для нащадків, мовляв, старався. Цікаво, для чиїх? Тож нехай Діомед співає з його запису, а Асахіро буде перекладати.
– А я гратиму! – устряла Фаріза й тицьнула кожній людині по черзі в обличчя якусь палицю з натягнутими вздовж неї жилами невідомого мені звіра. – Ось – кобиз! У шулмусів знайшла…
– Ти ж на ньому грати не вмієш! – здивовано кліпнув Асахіро.
– І не треба! – упевненість Фарізи не мала меж. – Я ж однаково чую зараз погано… аби тільки було голосно! Зійде, Асе, не хвилюйся! На кобизі ніхто грати не вміє – а всі лише брешуть! Та ти сам поглянь – хіба ж на цьому грати можна?!.
– А раптом… – засумнівався Асахіро, та Фаріза не дала йому закінчити.
Вона смикнула за всі жили одночасно, пролунало несамовите виття й деренчання, шулмуси як по команді замовкли, і я зрозумів, що відступати нікуди.
Нас із Ченом притиснули до стіни, що звалася Асмохат-та.
Останнє земне втілення Жовтого бога Мо.
«І чому я?! – приречено подумав я. – Чому, приміром, не Ґвеніль?!.. він же такий великий…»
