4

Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Но-дачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Но-дачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.

Аж ніяк не в цьому.

А ось після їхньої втечі з Шулми…

Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…

Мало їх було. Дуже мало.

Так і сиділа ця дрібка на кордоні Мейланя, перед відкритими дорогами в Кабір, Дурбан, Лоулез, Харзу – і за спинами їх незримо залишалася Шулма з її Джамухою Восьмируким і прямим коротким Чинкуедою, Звитяжцем-убивцею не з примусу, а з покликання. І ще там були шулмуси, що в захваті від Джамухи, і Дикі Леза шулмусів.

Дев’ять Звитяжців і сім Придатків уже знали, що це таке. І ще вони знали, що справа їх неминуча й безнадійна. І страшна вона, їхня майбутня справа. Страшна саме своєю неминучістю й безнадійністю. Але іншого виходу в них не було. Або був – але вони не змогли його знайти.

Вони розділилися. Но-дачі, Шото і три Саї пішли в Кабір. Майже пряма й гостра до божевілля шабля Кунда Вонґ, а також її супутник, дуже молодий і дуже впертий дворучний Клейм (чомусь своє повне ім’я – Клеймора – він вважав жіночним і тому не любив) рушили в Харзу.

Як я зрозумів, саме Кунда Вонґ або Клейм убили друга Емраха іт-Башшара, колишнього Придатка Пояса Пустелі.

Дволеза сокира з родини Лаброс, повного імені або прізвиська якої Сай не запам’ятав, і відчайдушний Акінак Джанґ повернули на захід, мимо Хаффи до Оразму, маючи намір досягти Лоулеза.

Це були лише приблизні маршрути, які кожен міг змінити за потреби.

Вони домовилися зустрітися в Мейлані за півроку – ті, хто переживе ці півроку. А те, що сталося незабаром у Кабірі, ми – Дзютте, Єдиноріг і я – уже й так знали, і Сай лише додав кілька незначних деталей до загальної картини. Потім, за словами Сая, Но-дачі вирушив перший у Мейлань, а три Саї й Шото… загалом, зрозуміло.

Власне, це все, що зміг розповісти нам Сай Другий.

Небагато.

Тепер, щоправда, ми точно знали інших. І час зустрічі. І місце зустрічі.

Мейлань.

5

…Я сидів і мовчав, осмислюючи почуте й міркуючи, яку користь можна мати з отриманого знання. Єдиноріг, Уламок і Сай Другий теж мовчали. І тут…

І тут хтось заговорив.

Спочатку я навіть не одразу зрозумів, хто, але після першого подиву до мене дійшло, що це не хто інший, як есток Заррахід.

Мій дворецький.

Себто – меч мого дворецького.

А точніше – дворецький мого меча й меч мого дворецького.

А ще точніше – колишній дворецький… і так далі.

– Але ж ви й молодці! – захоплено мовив Заррахід, востаннє брязнувши об зерцало лат. Лиск столичних манер чомусь геть злетів з естока. Я ще подумав, що така зміна взагалі неможлива, якщо порівняти наших дворецьких до й після звільнення – але чи мені казати про неможливе…

– Але ви й молодці! Це ж треба було так йому набалдашник заморочити! А він вам усе й виклав!.. Дуже хвацько!

Ледве я зрозумів, що практичний есток переконаний, начебто весь цей час хитрий Єдиноріг не своїм голосом дурив легковірного Сая, як іще один голос ледь остаточно не звів мене з розуму.

– Може, за лікарем збігати? – поцікавився цей голос. – Із ким це ти розмовляєш, Чене? Вухатий демон У привидівся?

– Я? З ким це я розмовляю? – це було перше, що спало мені на думку.

– Ось про це я тебе й запитую! Сидиш тут уже цілу годину й мариш із розплющеними очима… Бурмочеш про якихось Звитяжців, як ти їм навіщось свою залізну руку простягаєш від імені людства!.. І таке інше. Я, звичайно, розумію – вночі мало спав, бабця ця шкодлива… То по лікаря йти чи вже не треба?

Ось тобі й маєш! Виявляється, спілкуючись із Звитяжцями, я дещо промовляв уголос. І співчутливий ан-Танья вирішив, що у мене не все гаразд із головою… Втім, ще недавно я й сам би так вирішив.

Здається, знову доведеться переконувати. Причому обох одночасно. Та ще парочка – Кос із Заррахідом… такі довірливі.

І я заговорив, важко зітхнувши. Уголос – для ан-Таньї; і через Єдинорога – для Заррахіда. Я часто запинався, намагаючись говорити то поперемінно, то одразу для обох; дуже хотілося роздвоїтися. Може, випити жбан-другий і глянути в дзеркало – а раптом роздвоюся?

Чого на світі не буває!

Звучала наша розмова приблизно так…

– Косе, не треба лікаря. З головою у мене все гаразд. І те, що ти чув – не марення. Я справді розмовляв із Звитяжцями. Хто це такі? Це наша зброя…

(– Ні, Заррахіде, це не Єдиноріг. Вірніше, не лише Єдиноріг. І взагалі – завий ґарду мотузочкою й слухай, не перебиваючи, коли з тобою люди говорять! Лю-ди! Хто-такі? Та… Придатки ваші…)

– Ні, кажу, лікаря не треба! Так, і твій есток – теж! І нічого на мене так співчутливо дивитися! Ой, даремно я тебе звільнив, даремно… так би просто наказав – і ти б повірив!..

(– Тьху ти прорва, легше трьох Саїв переконати, ніж одного такого недокованого естока… і не треба починати балачки про кузню, де можна без турбот підлікуватися! Нікому твоя кузня…)

– Ще б пак! – втрутився Уламок. – А все тому, що він тупий!

– Це я тупий? – обурився Заррахід. – Це ти тупий!

– А ось і ні! – зрадів Уламок. – Я з першого разу зрозумів. А ти – ні! То ж всі ви тут тупіші від мене! Крім, хіба, Єдинорога. Він такий самий. Як я. Гострий!..

– …та ні, Косе, не пив я тайкома! Разом же чай цмулили! Ох, у священну водойму тебе! – не пив, кажу! Мені, щоб до видінь допитися, сам знаєш, скільки треба! Щоправда, менше, ніж Кобланові – тому взагалі… гаразд, не про те мова. Живі вони, кажу тобі, живі, хоч і залізні! Дався тобі цей лікар!..

(– Гей, Зарре, це я, Чен! Та чхав я на те, що ти не віриш… я й сам уже нічому не вірю. Ти знаєш, твій Кос і справді – Придаток! Може, я тобі іншого знайду, не такого впертюха… Не хочеш? Як хочеш…)

– Не віриш, Косе-упертюху?! То я зараз тобі доведу!

(– Заррахіде, а ось він каже, що ти – залізо! Так, і все. Правильно, я б теж образився. Слухай, а ти про Коса щось таке знаєш, чого ніхто більше не знає? Ні, про його дідуся не треба, кажи про Коса… ага, згодиться… так… справді?! Тобою й лупцював?! Молодець, Зарре, так їх, Придатків цих недовірливих!..)

– Ось ти, Косе, пам’ятаєш, як у дитинстві, років так у вісім, ти мало естока свого не зламав?! А я ось, як бачиш, знаю… нічого, що мене тоді на світі не було? Мені твій есток і розповів! Ти ще загнав Заррахіда у щілину в кам’яному паркані, витягти не міг і півгодини ридав на весь двір, доки батько твій не прийшов і по попі тобі не надавав! Твоїм-таки естоком. Плазом…

(– Чуєш, Зарре, а який Придаток був кращий – Кос наш, батько його чи дід? Та розумію, що залежно в чому… Це добре, що Кос. Ах, він на діда схожий!.. ось і я було вирішив, що на діда, лише на мого. Ти пам’ятаєш, як він у дворі вночі із Саєм у лівій руці стрибав? Звісно, пам’ятаєш… кажеш, що інакше незручно було б… гаразд, про це опісля…)

– То що, Косе, з’їв?!. Може, лікаря покликати?!

– Киньте мене у священну водойму! – тільки й зміг вимовити вражений Кос.

І з непідробним страхом глянув на власний меч.

6

Останнім невіруючим у нашому товаристві виявився Заррахід. Його переконували вже всі разом. До цієї справи приєднався навіть новопосвячений Сай Другий, а Кос – дослухавши історію Сая в моєму вільному переказі – загорівся до Сая непереборним співчуттям і повідомив через Мене-Єдинорога своєму непохитному естокові кілька таких інтимних подробиць їхнього спільного життя, що впертий Заррахід миттю відмовився від ідеї іржавих ґард і мізків, усвідомивши, що ніхто з нього насміхатися не збирається.

Хоча ми власне й сміялися. Особливо Уламок, чиї в’їдливі зауваження відіграли не останню роль у справі прилучення Заррахіда.

Правду кажучи, нелегка ця справа – переконати хоч людину, а хоч Звитяжця у чомусь, у що він затято не хоче вірити. Особливо якщо всі використають тебе як перекладача, а ти ще волієш і від себе кілька слів вставити. Добре шулмусам – у них, кажуть, зброя безмозка…

Зрештою я від них утік – вечеряти, оскільки обід ми давно пропустили – а Кос незабаром приєднався до мене, залишивши Заррахіда з його побратимами-Звитяжцями. У нього (у Коса, а не в Заррахіда) голова йшла обертом, і він під час вечері ґрунтовно прикладався до глечика, щоб відновити душевну рівновагу. У мене в мозку теж безупинно бриніли, перебиваючи один одного, голоси Звитяжців, тому з глечиком я не відставав від ан-Таньї, тож у висліді в нас голови знову пішли обертом, але вже зовсім з іншої причини.

І ми повернулися в келію, щоб продовжити розмову, упали на ліжка й заснули.

7

По моєму, Кос не людина.

По моєму, він далекий родич бога виноградної лози, червононосого Юя. Або близький родич. Або навіть сам Юй. Принаймні похмілля в нього не буває ніколи. Я ще тільки заледве розліплював праве око, а Кос за цей час устиг умитися, одягтися, поголитися, сходити поснідати, і тепер метався по кімнаті, пританцьовуючи й розмахуючи руками.

– Вставайте, Вищий Чене! – наспівував Кос, як у старі добрі часи.

– Вставайте й радійте життю! Я ось, приміром, радію, і господар цього свинарника, теж, мабуть, радіє, оскільки здер з мене зайвих півтора динара! Гаразд, річ того варта!.. і яка річ!

Я скосив на ан-Танью недорозтулене праве око й виявив у нього в руках щось зелене й блискуче, що скидалося на мішанець плаща з халатом.

– Що це, Косе? – просипів я.

– Це справжня оразмська марлотта! – повчальним тоном повідомив Кос. – З тебе півтора динара за одежину й два динари за послуги… Таку чудову марлотту навіть у Кабірі дістати непросто, і це навіть образливо, що носити її буде такий Придаток, як ти! Вставай, вставай, нічого на мене зиркати…

 

Я потягнувся й зачепив Єдинорога, що лежав упоперек ліжка.

Він був без піхов.

– Хто там репетує? – невдоволено продзвенів із кутка Уламок. – Заррахіде, скажи своєму Придаткові, щоб замовкнув!

– Сам ти Придаток! – образливо заявив есток. – Уламок незагострений! Це ж цей… Кос ан-Танья, людина. Моя особиста людина. Зрозумів?

– Зрозумів, – оторопіло брякнув Дзю й замовк.

…А години за дві ми виїжджали з караван-сараю. Я поверх лат одягнув новеньку марлотту, зелену, як молоде листя – це все-таки виявився плащ із капюшоном, подобою відкидних рукавів і хитромудрими застібками на грудях, так що застебнувшись і накинувши капюшон (або обмотавши шолом тканиною, перетворивши його на тюрбан), я одразу ж перетворювався на звичайнісінького подорожанина, перестаючи привертати до себе увагу.

Це було дуже доречно. А два динари за послуги Кос не взяв.

Один – узяв.

Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.

Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.

Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.

«Мей-лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей-лань, мей …»

Частина V
Звитяжці й люди

 
Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв,
Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв.
У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни —
Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони.
Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці,
І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів…
 
Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі

Розділ 13

1

…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.

Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…

Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників-людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван-баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.

Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.

Яку я не бачив добру сотню років.

А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.

Яку Чен не бачив узагалі ніколи.

Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».

Це я пам’ятав.

Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ять-десять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; де-не-де розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.

Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…

Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.

За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.

– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся ан-Танья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..

– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.

Зате Сай не погодився.

– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!

– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…

– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирай-но звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…