Це були Емейські шпиці Мейлань-го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони були прикрашені святковими хустками з червоного шовку зі сріблистим шиттям, просмикнутими в їхні центральні кільця. Востаннє я бачив таких струнких красунь століття тому. І чим міг зацікавити юний дурний Єдиноріг – і навіть тоді ще не Єдиноріг, а меч, що мав дитяче ім’я Стебло під вітром – цих (нехай і не власне цих!) гордовито-летючих володарок душ і помислів більшості Звитяжців з родини легких Прямих мечів?! Єт, юність, юність…
Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена-Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.
«Вухастий демон У! – думав Чен-Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»
Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен-Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я-Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…
Що робити?!
«Що робити?! – думав Чен. – Ні, я не описуватиму цю гнучку талію зрілої, але не розповнілої жінки; талію, обтяжену стегнами танцівниці з храму Яшмових фей… і не візьмусь я описувати її легку впевнену ходу, і владно іронічний погляд, і…»
Мені несподівано стало весело, і я нечутно засміявся.
«Прокляття! – вилаялися ми обидва, але вже з добрячою долею гумору. – Ні, я – обидва наших „я“ – не будемо взагалі нічого описувати, а краще будемо думати про Чин і Вовчу Мітлу, і про те, що наші однолітки в Кабірі давно мають по дві, а то й по три дружини…»
Краще ми взагалі ні про що не будемо думати. Узагалі.
– Будете мовчати, – попередив мене Уламок, – я почну перший. І тоді не ображайтеся…
Це витверезило нас краще від відра холодної води (на Чена) й удару Ґвеніля (по мені). Досить було лише уявити собі галантність нашого Уламка і його манеру вести світські Бесіди, щоб сказати вголос бодай що-небудь, не даючи Дзютте нас випередити.
Чен квапливо підхопився, з гуркотом перекидаючи ослінчик і жаровню – остання, на щастя, була холодна, інакше не минути пожежі – а я вилетів із піхов у вишуканому салюті, перерізавши по дорозі планку найближчої до нас штори; планка виявилася опорною, і штора, перехнябившись, мало не брьохнулася на підлогу.
Наступна ж фраза Емейських шпиць мене нажахала.
– А ви саме такий, яким ми вас собі уявляли, – хором мовили шпиці, і їхні центральні колечка, у які були просмикнуті пальці Придатка… себто, пані Юньер, м’яко дзвякнули. – Точнісінько такий… Можна?
«А ви зовсім не такий, яким я вас собі уявляла, – віддалися в мені слова Юньер Мейланьської, почуті Ченом. – Абсолютно не такий… значно м’якший і водночас мужніший. Певно, так не буває… і ще ви молодший. Можна?»
– Можна, – відповіли ми, не зовсім розуміючи, про що мова.
Кінчики шпиць легко й ніжно торкнулися Ченових грудей, і шнури верхніх застібок марлотти впали вниз. Потім шпиці сковзнули по відкритому зерцалу лат, повільно обводячи в’язь викарбуваного двовірша-бейта, ледь посвистуючи від зіткнення з полірованим металом, зачіпаючи хустками розпахнуті поли марлотти… це було так по-жіночому, настільки відвертий прояв цікавості…
І тут я майже зовсім заспокоївся. Лат вони, бачте, ніколи не бачили! Поторкати їм, бачте, захотілося! То ми з Ченом такі, як вони, бачте, собі уявляли, то не такі… Шулма їх забирай! Звикли, певно, що від шанувальників відбою немає… що ж, будемо шанувальниками!
– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань-го блідне стародавність будь-яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь-які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?
Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.
– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра, Дзютте… е-е-е…
– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…
– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.
– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…
– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.
– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.
– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.
– Ролі? Якої роль?!
– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.
Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.
– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.
– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?
– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.
– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.
– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.
Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.
– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.
– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.
Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.
– А чому це добре? – здивовано запитав Чен-Я.
Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань-го, збіглося повністю.
– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.
2
Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі-таки дивним проханням.
– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?
– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.
Чен знизав плечима, але погодився.
І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…
– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…
– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і Чен-Я зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…
– Обличчя, – покірно продовжив Чен-Я, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…
– Конкретніше! – обурився Дзютте.
– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав Чен-Я. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!
– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.
– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…
– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!
– Одяг… Халат довгий, із багряно-димчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Пояс-обруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскраво-червоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідо-салатна, здається…
Чен усе говорив, я слухняно перекладав, перетворюючи слова людської мови у звуки мови Звитяжців – але я відчував, як з кожним вимовленим уголос словом у Чені щось змінюється. Немов це були не слова, а краплі дощу, які все інтенсивніше падають на палаючу жаровню, і ось уже вогонь сичить і вщухає, дим сизою хмарою огортає заглибину з шипучими вуглинами… хистко й мокро…
– Досить, – нарешті змилостивився Уламок. – Єдинороже, тепер ти!
– Що – я?
– Розповідай! Про шпиці оці балакучі розповідай! Уголос, і щоб Чен чув!..
І екзекуція повторилася.
…Коли я замовк, знесилений і спустошений, Дзю покрутився за поясом і розслабився.
– Коли я був молодий і значно розумніший, ніж зараз, – ні до кого не звертаючись, повідомив він, – я мріяв про піхви. Були одні такі піхви, з оторочкою по обідку. Спати не міг – усе ці піхви снилися. І тоді один старий блазень, ніж Бечак іль-Карс, запропонував мені розповісти йому про мої жадані піхви. Тільки докладно й не гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань-го і їхньої Юньер?
І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.
І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри-Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.
– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.
– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.
– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.
– Немає за що, – буркнув Уламок.
І додав:
– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.
– Ти блазень Шешеза фарр-ла-Кабіра, – навіщось завважив я.
Дзю усміхнувся.
– А ти? – запитав він.
– Що – я?
– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…
– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен-Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.
Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган —Дитячий Учитель…
– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.
