8

Додому я повернувся вже близько полудня. Їсти мені чомусь не хотілося, тому ми з Косом обмежилися фруктами, запиваючи їх легеньким вином, – і я розповідав.

Зрозуміло, не лише ан-Таньї, але й усім нашим Звитяжцям.

Розповідь, усупереч очікуванням, дуже затяглася, оскільки Звитяжцям постійно доводилося пояснювати, хто такі якші, ракшаси, велетні й алмасти, а відтак і переконувати, що всіх їх насправді не існує. У результаті я остаточно заплутав і спантеличив Сая й Заррахіда; Єдиноріг веселився, а Уламок говорив зі стіни: «Ось бачиш, як ці велетні, яких насправді не існує, браму хвацько вкрали і вогненну настоянку випили, якої тепер теж насправді не існує… Цікава річ виходить! Куди не глянь – нічого не існує!..»

Настрій Коса дивним чином коливався від дуже веселого до дуже похмурого й навпаки, так що до кінця розповіді я й сам був не радий, що вирішив оприлюднити всю цю історію. А з іншого боку – що мені залишалося робити? Змовчати? Ага, спробуй від них щось утаїти…

– То якшаси й ракші, – запитав нарешті Заррахід, – вони все-таки є чи їх немає?

– Якші й ракшаси, – поправив його Сай.

– Немає їх! – відрізав Я-Єдиноріг.

– І брами немає, – уточнив Дзютте. – І нас немає. Якші забрали.

– Це не якші, – скрупульозність Сая не мала меж. – Це велетні, Амбариша й Андхака.

Так. Здається, пішли на друге коло.

– Якщо ці ракшаси-велетні хочуть, щоб весілля не відбулося, – сказав Кос, який досі мовчав, – вони брамою не обмежаться. Неодмінно чекай нових бід…

– Утішив, – захитав головою я. – Спасибі.

– А тому, – продовжив ан-Танья, – після обіду я сам сходжу в місто. Подивлюся, що там діється. Ні, обіду чекати не буду – зараз і піду. Може, дізнаюся що-небудь…

Кос устав і пішов до дверей.

– Що за напасті, – пробурчав він, виходячи з кімнати. – Шулма, Тьмяні, ассасини-батиніти, ракшаси, велетні… і все на мою голову!

«Аякже, на твою…» – подумав Я-Єдиноріг.

9

Повернувся Кос ближче до вечері, у час шостої денної сторожі – я ще побачив із вікна, як він обходить ставок, ведучи за руку якогось зігнутого в дугу старця. Зважаючи на все – сліпого.

Із дутарем під пахвою. Чи не дутарем. Одне слово, із дивним чимось… не знаюсь я на мейланьських музичних інструментах.

Однак до мене ан-Танья ввійшов сам.

– Я привів мандрівного співака, – з порога почав він.

– Бачив. І де ж він?

– Їсть. Я велів спершу нагодувати його – а ти тим часом пошли гінця до шляхетної пані Юньер Мейланьської (можна просто Юньер або навіть Юн, – подумав я). Їй теж буде цікаво послухати цей… як же він сказав?.. джир. Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора і його наречену!

Я прикусив язика.

Отже, повеселимося…

Кос уже простягав мені калам, чорнильницю й папір. Я швидко написав закрутисто ввічливе, але разом із тим наполегливе запрошення, запечатав його поданою Косом великою родинною печаткою Анкорів Вейських – незрозуміло, де ан-Танья її роздобув! – і Кос вручив послання гінцеві, який уже чекав за дверима.

Гонець помчав, а я подумав, що коли Юньер відгукнеться на мій заклик – а вона майже напевно відгукнеться, – то не мине й години, як вона буде тут.

Достатньо часу, щоб мандрівний співак наївся.

І справді, майже за годину мені доповіли про прибуття правительки. Я зустрів її, як личить, із усіма численними церемоніями – і провів у парадну залу, відповідним чином прибрану всюдисущим Косом.

 

Два високі крисла з оксамитовими підлокітниками – для нас із Юньер; перед ними – невеликий столик із фруктами, вином і солодощами; по кутах зали куряться пахощі, а посередині розкладений подвійний килимок для мандрівного співака.

І нічого зайвого. Молодець, Кос!

Ми з Юньер чинно перетнули залу і сіли в приготовлені для нас крисла.

– Тільки не будемо називати одне одного на імена, – шепнув я Юньер (Кос шепнув мені про це хвилину тому). – Мандрівний співак сліпий, і поки що йому не треба знати, перед ким він співає. Гаразд?

Юньер із подивом глянула на мене, але вирішила не перечити й згідно кивнула, колихнувши пишним вузлом зачіски.

– Приведіть мандрівного співака! – наказав я.

Двоє слуг, шанобливо підтримуючи сивобородого старця, ввели його в залу й посадили на килимок перед нами. Співак усівся, звично схрестив ноги й узяв те, що я вирішив називати дутарем.

– Тобі сказали, про що співати? – запитав я.

– Так, шляхетний пане!

– Тоді співай!

І я махнув рукою слугам. Вони тихо вийшли, зачинивши за собою двері. Кос вийшов разом із ними, хоча міг би й залишитися.

Що ж це за джир такий, що його навіть Кос двічі поспіль чути не може?

– Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора, про його чорні діяння й беззаконні таємниці, а також про біди, що обрушилися на Кабір і Мейлань через підступництво підлого якші, хай прокляне його Творець! – сповістив мандрівний співак несподівано високим голосом.

Юньер здригнулася, і я поспішив взяти її руку в свою…

10

Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора.

 
– Проспіваю джир про Чена,
Чена із Анкорів Вейських —
Джир про те, як у дитинстві
Його вбив несамовитий
Лютий Бхімабхата Швета,
Усіх якшів повелитель,
І ракшасів цар страшний.
 

(…Я привітав сам себе з передчасною кончиною й приготувався слухати далі…)

 
Ріс спокійно Чен в Кабірі,
Груди матері смоктав він,
Рідних тішачи і близьких —
Вдачу лагідну він мав,
Та біда чекала люта
Тут, у серці емірату,
Чена із Анкорів Вейських,
Несподівана біда,
І свого вона діждалась
І ввійшла у дім Анкорів.
Біля ставу грався хлопчик,
Веселився Чен-дитина,
І не відав про кончину,
Приготовану йому.
Ракшас Бхімабхата Швета,
Двоголовий, лихоокий,
Здичавілий, гострозубий,
Мідношийний, дужорукий,
Тяжкоплечий, лютий в гніві
Утопив його в ставку.
А тоді на місце Чена,
Вбитого ним безневинно,
Цар проклятих людожерів
Сина власного підсунув,
Кревнеє дитя підкинув —
Принца якшу Асмохату,
Давши Ченове обличчя,
Щоб він людям лихо ніс.
 

(…Мандрівний співак відсапався – і я теж. Так, тепер я розумів утеклого Коса…)

 
Бхімабхата Швета ракшас —
Меч вручив він Асмохаті,
Що вогнем вночі палає
І простромлює серця
Всім, хто демона впізнає.
Ріс, одначе, принц-підкидьок
І скидався на людину —
Лиш ночами над Кабіром
Кажаном несамовитим
Тінню чорною літав.
Йшли роки, роки збігали,
Ріс і сили набирався
Лютий якша Асмохата
Ув Анкоровій личині
Меж довірливих людей,
Але прагнув демон крові.
Йому кров дарує силу,
І скріпляє чародійство,
Як таємная печать.
Врешті під покровом ночі
Вийшов він на полювання —
Не на ланей прудконогих,
Не на оленів чи турів —
Він хапав маленький діток,
Що в колисках мирно спали,
І смоктав із горла кров.
 

(…Ти бач! Ото негідник… у колисках мирно спали… аж плакати хочеться!..)

 
Але якось дикий якша
Не устигнув приховати
Сліду трапези страшної —
На гарячому сам батько,
Сам Анкор його піймав.
Янґ Анкор за меч схопився,
Та не зміг ударить сина,
Одержимого безумством —
Він не знав-бо, що це якша,
І що Чен лежить в ставку.
Засміявся Асмохата,
Витяг свій клинок чарівний,
Що вогнем вночі палає —
Простромив Анкору серце
І його напився крові,
Сили чорної набрався
І волав до Бхімабхати,
Прославляючи злу погань
І зганьбивши шлях Творця.
І зраділи з цього якші,
Відьми, ракшаси і деви,
Бо якраз і час наспів,
Дикий час жахіття й смерті,
Що навіки запанує
На палаючій землі.
 

(…Юньер якось підозріло покосилася на мене – і я відвів очі, намагаючись зберегти на обличчі вираз безневинної зацікавленості джиром.)

 
От і рушив до Мейланя
Хитрозлісний Асмохата,
Над пустелею летів він,
У тіні дерев скрадався,
Перевтілювався вміло
В різних гадів і звірюк.
До Мейланя він дістався,
У палац ввійшов незримо
І з Юньер на ложе ліг,
Він приспав чужу дружину,
І, зірвавши з неї одяг,
Учинив, чого хотів.
 

(…я відчув, що починаю шарітися…)

 
У невдовзі народився
Спадкоємець у Юньери,
І Юньерин муж великий,
Праведний Ю Шикуань
Свято учинив розкішне —
І прийшов тоді провидець
І великий чарівник.
Подивився на дитя він
І сказав Ю Шикуаню:
«Не твоє дитя то плаче
На руках жони твоєї!»
Запитав його правитель:
«Хто цей підлий осквернитель,
Що ганьбу на нас накликав?!»
І промовив мудрий старець:
«Це – нащадок Бхімабхати
Що зоветься Чен Анкор.»
В гніві вибіг тут правитель
Із дверей опочивальні
І велів коня сідлати.
І помчав він до Кабіра
Із мечем із Цзюваньдао,
Вітром помсти він летів.
Але збурили лавину
Злі ракшаси з передгір’їв,
Довели під Хартугою
Підлу справу до кінця —
Не доїхав до Кабіра
Гордий месник на коні.
Погребла його лавина,
І сміялись люті якші,
Реготали деви дикі,
І тужили люди всі,
А в порожній спочивальні
Гірко плакала Юньер.
У цей час же Асмохата
Розгулявся не на жарт,
Убивав зі сміхом злісним
Він людей мечем чарівним,
Що вогнем вночі палає…
 

(…цей меч, що постійно вогнем вночі палає, почав мене всерйоз дратувати. Що ж до іншого… дуже, дуже повчальна історія!..)

 
…Кров із жертви випивав він,
І на вулицях Кабіра
Все знаходили мерців.
Вже кабірському еміру,
Достославному Дауду,
Що з Абу-Салімів роду,
Слав погрози і прокляття
Хитрозлобний Асмохата —
І шукали порятунку
Від розгулу темних сил.
Довго мудреці гадали,
Довго мудреці шукали —
І знайшли-таки нарешті!
На турнірі мужній воїн
(Хто це – досі таємниця)
Відрубав злочинну руку,
Що стискала меч страшний.
 

(…«Що вогнем вночі палає», – мало не додав я.)

 
І тоді зраділи люди,
Але вигукнув злий якша:
«Рано, рано вам радіти —
Бо нову, сталеву руку
Для нащадка Бхімабхати
Завтра викує коваль!»
Як сказав він – так і сталось:
Коваля знайшов він скоро,
Золотом того обсипав —
І зробив залізну руку
Асмохаті той коваль.
І всього покрив залізом
Від підошов аж до лоба —
Засміявся Асмохата,
Він-бо невразливий став.
Розбігались люди з жаху
І ховались хто куди,
Та не зачепив їх якша —
Бо підступний Асмохата
Справу підлую замислив.
Знову рушив у Мейлань він,
Щоб зіграти там весілля
Із вдовою Шикуаня
Ясноокою Юньер.
Це ж насправді Бхімабхата,
Ракшас Бхімабхата Швета,
Двоголовий володар
Якшів, ракшасів і девів —
Сам задумав оженитись,
Бо дружин всіх попередніх
На той світ він відіслав.
 

(«…Певно, цей Швета вирішив почати сповідувати Хайракамську єресь, – ядуче подумав я. – Що ж це він – після цілого гарему задумав узяти лише одну Аалу Крох?! Голови дві, а дружина одна, нехай навіть і Шестиноса… ослаб володар, ослаб! Аж засув знадобився…»)

 
Забажав він пошлюбити
Матір всіх печерних девів,
Алмасти і духів горніх,
Диких гулів-трупоїдів
Шестиносу Аалу Крох.
Справити весілля здумав
Він на цвинтарі Мейланя
Меж надгробків і могил —
Щоби потім звідси з сином
Лютий Бхімабхата Швета
Еміратом править міг.
Двоголовий цей володар
Дві потилиці пошкрябав,
Грізно крикнув у два горла —
Велетнів-братів покликав
Амбаришу і Андхаку,
Щоб вони йому дістали
Браму, що Семи Небес.
Демони вночі з’явились —
І велику тую браму
Вони вирвали з петель,
І на цвинтарі мейланьськім,
Проламавши огорожу,
Двійко велетнів могутніх
Легко встановили так.
Тепер буде два весілля —
Асмохати, злого якші,
Що живе у тілі Чена
З роду із Анкорів Вейських,
себто якші-кровососа
Із удовою Юньер,
І убивці Бхімабхати,
Що в людей вселяє жахи,
Та жахливої так само
Шестиносої Аали…
Якщо будуть ці весілля —
Згасне сонечко опівдні,
Смерть в доми людські увійде,
Морок душі обійме…