Епілог
Тремтячий
Промінь
Грає,
Упавши з-за плеча,
На цій блакитній сталі
На
Лезові
Меча.
А. Бєлий
1
Коли Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, був у поганому настрої – а в останні роки емір Дауд був у поганому настрої мало не через день – він намагався виїхати в заміський дім роду Абу-Салімів, де усамітнювався в залі Посвяти й довго походжав із кутка в куток, похмуро дивлячись у підлогу, покриту кольоровою мозаїчною плиткою.
Ось і зараз емір Дауд міряв залу Посвяти важкими кроками, а золоті кадила у формі міфічних чудовиськ зі скорботними рубіновими очами спостерігали із кутків за владикою Кабіра – огрядним чоловіком із сивими обвислими вусами й горбатим носом хижого птаха, чоловіком, чия колишня оманна повільність тепер усе більше переставала бути оманною.
Учергове дійшовши до дверей, Дауд на мить зупинився, згадавши, як п’ять років тому ось тут стояла клітка з диким плямистим чаушем, який несамовито рвався на волю, а лівіше, за крок від порога, стояв однорукий Чен Анкор, жива легенда тодішнього Кабіра; а он там, на помості, поруч із підставкою з ятаганом дядька Дауда, старого Абд-аль-Аттахії на прізвисько Запилений Плащ, біля руків’я цього старого ятагана…
Так, там стояв він, Дауд-Абу-Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.
Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…
П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.
Можна.
На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.
Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.
А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас-Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..
О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!
Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу-Саліма, немов підганяючи.
Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.
Покосившись на ятагани – того, що на гаку, й того, що на підставці – емір Дауд спершу із кривою усмішкою подумав, що давні клинки не менше скидаються на небожа й дядька, ніж він сам і сивий Абд-аль-Аттахія Запилений Плащ; а ще емір Дауд подумав, що Абд-аль-Аттахія вирішив заповісти свій улюблений ятаган останньому з численних синів Запиленого Плаща, який народився в Абд-аль-Аттахії, коли тому виповнилося сімдесят два роки, а він сам, емір Кабірський Дауд Абу-Салім, загрузнувши у справах державних, у свої п’ятдесят вісім якщо й заходить до дружин, то хіба раз на декаду…
Хороший хлопчик у дядька Абд-аль-Аттахії! Певно, гасає зараз по всьому маєтку або хвостиком ходить за блазнем Друдлом, який дивом вижив після тієї пам’ятної різанини п’ятирічної давнини… Ось уже хто не змінився за всі ці роки – так це Друдл Муздрий! Хіба й без того нелегкий характер блазня став ще більш жовчним, і ходить Друдл, трохи згорбившись (дається взнаки стара рана, що стягнула м’язи живота); але розум і язик блазня досі сперечаються, хто з них гостріший?
Та й хто краще навчить юного двоюрідного брата еміра (Дауд Абу-Салім усміхнувся вже веселіше: п’ятирічний хлопчисько й він, емір Дауд, – брати!) володіти зброєю, ніж Друдл? Щоправда, від тієї ночі, коли маленький ятаган блазня був зламаний, а тупого кинджала дзютте забрав Чен Анкор, блазень відмовляється носити зброю. Багато хто в Кабірі досі пам’ятає примху блазня, коли, щойно прийшовши до тями, Друдл улаштував пишні похорони своєму зламаному ятаганові, прибувши на ношах і з них же прочитавши заупокійну молитву.
Блазень…
Утім, саме Друдл, коли емір поділився з ним своїми турботами стосовно все частіших випадків насильства, невідь звідки приніс наступного дня пергаментні сувої мало не восьмивікової давнини, і мовби ненароком узявся читати про публічні страти з метою покарання тих, хто вчинив тяжкі злочини, і залякування тих, хто їх задумував.
Відтоді й засіла в голові еміра Дауда ця думка. Страшна думка. Дика думка. Державна думка. Думка непевних часів. Тим паче, що начебто в ті, давні дні, у мить смерті злочинця помічник ката ламав і його родинну (або просто улюблену) зброю.
Що може дужче злякати народженого в Кабірському еміраті, але в погані роки?
Страшна думка. Державна. Від такої хочеться іноді кричати беззвучно: «Замовкни, блазню!..»
Чи залякає божевільного Гасана ас-Саббаха публічна страта когось із його прихильників – чи ні?
Хтозна…
Емір безцільно походжав залою, як загнаний звір, намагаючись уявити собі обличчя пророка Гасана, якого він ніколи не бачив. Це йому не вдалося, зате Дауд згадав, що сьогодні опівдні в заміський дім повинні таємно доставити місцевих зброярів Мансайю Одноокого й відомого хинского алхіміка Саафа бен-Саафа, що прибув у Кабір близько місяця тому.
Обоє вони – і алхімік, і зброяр – стверджували, що в них є засіб, здатний викурити клятого Гасана з його Орлиного гнізда, і що засіб цей може зупинити будь-якого зовнішнього ворога.
Емір не вірив у казки.
І боявся зізнатися самому собі, що зараз готовий повірити у що завгодно.
Бо три тижні тому гонець доповів Даудові Абу-Саліму про людей, що з’явилися з боку північних відрогів Сафед-Кух, які вважалися непрохідними, і люди ці називали себе посольством Великої Шулми.
Їм дали провідників, охорону на випадок зустрічі з розбійниками (прокляття, ще зовсім недавно ніякої охорони не знадобилося б!) і відправили в столицю.
Ще за тиждень змучений гонець, що загнав кількох коней, повідомив емірові, що посольство зникло. Прокинувшись одного не вельми чудового ранку, охоронці й провідники виявили незрозумілу відсутність послів, їхніх коней і майна.
Пошуки нічого не дали.
О Творче, Творче… за що ти прокляв Кабір?!
…Двері розчинилися – очевидно, їх безцеремонно штовхнули зовні – і в залу Посвяти галасливо ввірвався блазень Друдл, на шиї якого сидів сяючий хлопчик – Абу-т-Таїб Абу-Салім, син Абд-аль-Аттахії, Запиленого Плаща.
– Іга-га! – заливисто іржав блазень, і маленький Абу-т-Таїб захоплено вторив йому. – А ось і ми, великий еміре, ось і ми, великі посли Великої Шулми! Ось і ми, посли Шулми, де степ, шулмуси і горби… іга-га!..
Емір Дауд хотів обірвати це неподобство, але не зміг – він любив обох, і блазня, і хлопчика – і вони знали це, нерідко користуючись правами, що давала їм любов суворого еміра.
Хлопчик зіскочив із Друдла й кинувся до помосту, де на підставці лежав ятаган його батька.
– Привіт, Фархадику! – кричав він, як можуть кричати й поводитися лише діти. – Нудьгував без мене? Не нудьгуй – я швидко росту! Я незабаром виросту великий-превеликий – і буду розмахувати тобою, як пір’їнкою! Слово честі! Ти лише трішки почекай!..
– Зажди, могутній воїне! – зупинив його Друдл, смішно морщачись. – Ми ж забули сказати ясновельможному емірові, що прийшли сюди не самі… Як ти гадаєш, герою, треба сказати ясновельможному емірові?
Здивований Дауд перевів погляд із дитини на Друдла, тоді – на двері…
Білявого гіганта, що стояв у дверях, емір упізнав миттєво, незважаючи на роки й турботи, що обтяжували пам’ять Дауда Абу-Саліма.
– Здраствуй, Фальґриме! – прошепотів емір. – Ти прийшов із минулого, лоулезцю? З того минулого, коли день був ясний, а з нікому не відомої Шулми не приходили в Кабір дивні посли й погані звістки? Ти з минулого, Фальґриме?
Фальґрим із поклоном зайшов до зали і зупинився, уперши свій дворучний еспадон у плити підлоги й склавши руки на його руків’ї.
– Ні, о сонцесяйний еміре, я не з минулого! Я з майбутнього! Коли з Шулми вже не приходять погані звістки, зате їздять посли! І одного з них великий емір бачить перед собою!
– Ось, а що я казав?! – заявив Друдл, дивлячись на зблідлого еміра Дауда. – Кричу: це ми, посли Шулми – а ніхто не вірить! Навіть ясновельможні уми…
2
Особа, що обіймає посаду керуючого господарством заміського дому роду Абу-Салімів, згідно з давньою традицією, називалася векіль.
Людину ж, яка довго топталися біля дверей зали Посвяти й не зважувалася ні постукати, ні ввійти – цю людину мама називала Ніязиком, сусіди – шановним Ніязом ібн-Джалалом, слуги – високоповажним векілем Ніязом, а в списках міського кади він значився як Ніяз ібн-Джалал-ан-Кабірі.
Чоловік, якого звали по-різному, підняв чалму, витер долонею зіпрілу голену маківку, опустив чалму на місце, навіщось торкнув руків’я короткого прямого кинджала за поясом – і з тугою глянув на зачинені двері, з-поза яких линув веселий гамір і вибухи реготу.
«Гадаю, що у Восьмому пеклі Хракуташа для векілів відведене особливе, не занадто гаряче місце!» – подумав високоповажний векіль Ніяз.
Усі сьогоднішні неприємності почалися з появи біля воріт маєтку близько двох десятків незнайомців, які наполягали на авдієнції великого еміра – саме в ту мить, коли великий емір усамітнився в залі Посвяти, що означало: «Не чіпай розсердженого лева!»
Сам векіль Ніяз у суперечках не брав участі, оперезавшись поясом мудрості й зібравшись послати по емірських гулямів у разі неподобств – оскільки частина гостей мала доволі розбійний вигляд – але, обернувшись, векіль Ніяз спершу побачив, як троє брамників уткнулися носами в ґрати, навіщось уп’явшись очима у двох гостей в дивних халатах із безліччю брязкіток (один із цієї парочки був беззбройний, а другий тримав у руках спис-чиду, очевидно, хакаської роботи), а потім…
А потім брамники, рухаючись неприродно повільно, відчинили браму – і юрба прибульців зайшла в маєток.
Векіль Ніяз згадав усю численну рідню Вухатого Демона У, а дійшовши до двоюрідного дідуся, упізнав велетня з величезним еспадоном на плечі, що їхав попереду; упізнав, хоча бачив його востаннє п’ять чи шість років тому.
