Доля відсунулася на крок, і ми злегка побряжчали клинками – поговоривши з Неправильним Шаманом про гусей, яких не було видно.

Або яких було видно тільки йому.

Фальґрим на той час повністю відійшов від спілкування з шаманом і їхав незвично понурий і мовчазний.

І ось раптовий удар – пророцтва, які збуваються.

А я сподівався, що в Шулмі мене чекатиме лише Джамуха-батиніт!..

«…Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.

Тьмяні, які виявилися зовсім не тими, якими здавалися спочатку; ассасини, жах снів і казок, які їдуть тепер за мною… і непрохідний степ по цей бік Кулхана, чию плоть із хрускотом чавили копита вороного Демона з мейланьських стаєнь, від чого ноги мої були до колін заляпані липким соком осінньої Шулми…

Чи марновірний я?

«Ні», – хотів відповісти я.

– Не знаю, – відповів я.

– Ось і я не знаю, – тужно погодився Єдиноріг.

– А я знаю, – заявив Дзю, чи підслухавши, чи здогадавшись про нашу розмову, чи взагалі маючи на увазі щось своє. – Знаю, але вам не скажу.

5

Куш-тенгрі й далі їхав попереду, не обертаючись, але тепер я знав, куди веде нас Неправильний Шаман.

До священної водойми.

До могили Звитяжців і житла Жовтого Мо.

До місця, де не воюють.

Цікаво, чи насмілиться Джамуха, що зійшов на престол Шулми сходами преклоніння перед військовою звитегою, порушити цю заборону, напавши на нас там?

Так чи ні?

З одного боку він – онук Жовтого Мо й гурхан степів, а з іншого – святість місця, дух самого Мо, що витає над водоймою, і втілення, яке з’явилося там, тобто Асмохат-та, хоч справжній, а хоч несправжній, що треба доводити…

Має рацію шаман – час для міркувань у нас, схоже, буде. Або він є, почався, зрушив із місця – час для мудрих міркувань, час для поганих міркувань, для веселих і невеселих, для перших і останніх…

А може, і не тільки для міркувань.

Кулай казав, що частина вільних племен відмовилася ламати прут вірності перед Джамухою. Але навіть ідучи проти Восьмирукого, чи захочуть вони піти за Асмохат-та?! Я й думати не хочу про те, скількох довелося б убити, щоб переважити Джамуху на вагах Шулми… ні думати не хочу, ні вбивати.

І не буду. Не моя ця справа, не моя радість – чужі вуха в кишені складати!

Мало того – люди людьми, а як домогтися, щоб Дикі Леза задзвеніли на нашому боці?!

О Боже, чи не перетворююсь я, людина Чен Анкор, на Твою зброю?! На мертву річ, на зброю, яка не має власної волі, а покірна Твоїй байдужій десниці?!.

– …і прийшов Куш-тенгрі у ставку Джамухи за день після великого курултаю, де було вручено Восьмирукому семихвостий бунчук гурхана, – повернув мене до реальності голос Асахіро. – А коли запропонував шаман Восьмирукому напророчити долю владики, спершу погодився на це Джамуха, але опісля жорстоко посміявся зі служителів Безликого!..

Я знову відчув, як нишпорить у мені морок погляду Куш-тенгрі, як проникає в заповідні глибини душі темний клинок, як іде по сліду пам’яті тварюка… Ні, несхожий був миршавий шаман на людину, з якої можна просто так посміятися, ще й жорстоко!

Принаймні безкарно.

– Під час звертання до Безликого виймає воїн із піхов свій клинок і тримає його за руків’я, стоячи біля начала, а шаман Ур-калахая береться за лезо, стаючи біля кінця. І дивляться потім воїн і шаман, джерело й вислід, в очі одне одному, поки не перестають бачити земне, прозріваючи те, що тчеться на небесах.

Асахіро говорив повільно й співучо, і я чув його, степ і рівний перестук копит.

– Однак цього разу не глянув Джамуха в обличчя Куш-тенгрі. Щойно пальці шамана зімкнулися на мечі гурхана, як рвонув Восьмирукий Чинкуеду, Змію Шен, до себе й розрізав шаманові долоню до кістки. І сміявся гурхан – мовляв, не змагатися Безликому з Жовтим Мо, як м’ясу шаманському не змагатися з відточеною сталлю, і нікому зі смертних не дозволено провидіти долю Джамухи! Сміялися воїни, що стояли навколо, але невеселий і догідливий був їхній сміх, а шаман пройшов крізь сміх і ганьбу, не затискаючи рани, і долоня його усміхалася червоним ротом. Дикий і страшний був погляд Куш-тенгрі – настільки страшний, що троє воїнів, які не встигли вчасно відвернутися, умерли через день у муках…

Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куш-тенгрі вже знову був поруч зі мною.

Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.

На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.

Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.

Дурманно-терпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…

Долоня Куш-тенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.

– Служителі Ур-калахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.

Навколо нас була Шулма.

Всередині нас була Шулма.

А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.

Я-Єдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.

– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куш-тенгрі.

– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.

Асахіро ледь чутно застогнав.

– Це неможливо.

– Це можливо.

– Де? – запитав Куш-тенгрі. – У Верхньому Степу? У раю?

– У раю, – печально погодився Я-Єдиноріг.

Розділ 23

1

…Жовтий бог Мо сидів на самому краю своєї священної водойми і, закусивши верхніми іклами відстовбурчену спідню губу, задумливо дивився кудись удалину.

Бог сумував. Певно, тому, що був не дуже схожий на мене. Або ж я був не дуже схожий на нього. Ось лише я через це зовсім не сумував.

Хоча віддалена подібність усе ж проглядала.

Зрозуміло, жодної шаблезубості, яка нехитро випирає назовні, у мене просто не було. Та й голова моя, сподіваюся, не настільки нагадувала зміїну. Погляд… ось за погляд не поручуся. Можливо, у якісь миті в мене теж буває такий погляд – порожній, чіпкий і холодний, від якого стає холодно й похмуро навіть спекотного дня, і хочеться кудись сховатися, а сховатися нікуди. Так, певно, буває. Але рідко. І добре, що я сам цього не бачу.

Шишкуватий гребінь? Якщо він і скидається на шолом, то доволі віддалено. Так само, як і складчастий плащ Мо на мою марлотту. А статура в Жовтого Мо завидна, півтора мене треба, хоча це й не так істотно… Луска, подібна до панцира? Ось тут усе сходиться, у мене майже те ж саме – лати, подібні до луски. А руки в Мо й справді як дві латні рукавиці! І довжелезний вказівний палець на правій, спрямований углиб священної водойми. Завдовжки якраз як Єдиноріг… А на лівій лапі великий палець відведений убік, і вказівний – теж довший від звичайного, але не так, як на правій – трішки спрямований нагору. А таки скидається на Уламка…

– Викапаний, – буркнув Дзютте.

– Схожий, – погодився Єдиноріг.

– Угу, – кивнув я. – Хоча… ви про кого?

– Я про тебе, – заявив Дзю в простір.

– І я про тебе, – з такою ж невизначеністю відгукнувся Єдиноріг.

– І я про тебе, – вирішив не порушувати одноголосності я.

І ми замовкли.

А ще Жовтий Мо був чомусь не жовтий, а зелений. Зеленуватий. Із деякою жовтизною. Жовтуватий із прозеленню. Чи все-таки жовтий?!

Я покліпав і вирішив, що, зрештою, ця не моя справа. Хоча статуя дуже виразна. Вражає. І роботи чудової. Ох, сумнівно, що її ліпив який-небудь скульптор-шулмус. Цей би наліпив… Але якщо не шулмус – то хто? Ще одна загадка. Яку я розгадувати не буду. Не до того зараз. Та і як її розгадаєш? Хіба в самого Мо запитати: «Привіт, приятелю, це я, Асмохат-та, себто твоє останнє земне втілення! Дозволь запитати, дорогий…»

Не дозволить, певно…

Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.

Десятки – якщо не сотні.

Це була величезна могила.

Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.

А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво-зеленим листям і на жовто-сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур-калахая.

Я сидів і просто дивився.

Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.

Мій улюблений онук.

І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.

…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.

Біля священної водойми не проливалося крові.

Тут був малий Кабір.

«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»

«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»

«Так, Чене. І мені теж.»

І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.

І подалі.

Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш-тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.

Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.

– Будемо говорити, Асмохат-та? – запитав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?

Його звичка після майже будь-якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш-тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.

– Будемо, – погодився я.

– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.

Але їх шаман не почув.

Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.

Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.

І без божественного втручання ясно – чим-чим, а латами аль-Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.

Та й не збирався я його нічим дивувати.