І мені здалося, що рука аль-Мутанаббі слабко тремтить.
«Але ж це те, про що мріяв я кабірскої ночі, – думав Я-Чен. – Виїхати подалі із кривавої кузні Кабіра, де кувалося страшне майбутнє-минуле Звитяжців і людей; виїхати в тихий спокій, женитися, вести Бесіди з рівними й наставляти молодиків, які захоплено ловлять кожен твій змах… і бути чільним серед знатних, що зараз мені й пропонується, а моє марнославство чомусь мовчить…»
«Так, тоді я мріяв про спокій, – думав Чен-Я, – і за мить доля запропонувала мені бійню в провулку. А тепер, коли плечі мої звикли до ваги лат, душа звикла втрачати й знаходити, а свідомість навчилася думати про насильну смерть, не здригаючись; тепер, коли я здатний не зупинитися у випаді, коли я розучився довіряти… Тепер доля прихильно підносить мені знущальний дарунок, і весь Мейлань, радіючи, веде Емейських шпиць Мейлань-го назустріч героєві Єдинорогові, а тужна вдова Юньер із радістю готова скрасити своєю присутністю дні й ночі Чена Анкора, майбутнього мудрого правителя… гадаю, що особливо – ночі…»
Це була казка. А в казки ми більше не вірили. Хіба в побутові, і обов’язково з поганим кінцем.
За вікном шуміла садиба – моя за спадкоємним правом, але зовсім незнайома мені! – у суміжних покоях перемовлялися друзі-Звитяжці (цікаво, як швидко я Сая в друзі записав!..), Кос кудись пішов зранку й досі не з’явився, а вже полудень… чи не полудень…
І справді женитися, чи що?..
– Ось він, наш самітник! – пролунав збуджений голос ан-Таньї, і за хвилину Кос зринув на порозі. – Ось він, наш наречений! Вірніше, наречені…
Чен-Я злегка здригнувся і глянув на задоволеного Коса. Поруч із його сяйливою мармизою, – як завжди, гладко виголеною, аж до синяви, – на стіні висіла стародавня гравюра, що зображувала бородатого Придатка розбійницького вигляду і з сережкою у вусі. Кос, сяючи, дивився на Мене-Чена, а бородань – на Коса, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно помилково сів на гострого цвяха.
Твір мистецтва, одначе… Я й Чен мали на увазі не ан-Танью.
– Бабчин пергамент у тебе? – поцікавився Кос, змахуючи зі своєї новенької франтівської блузи (шнурівка на грудях, рукави з відворотами, бузковий атлас і все таке) неіснуючу порошину. – Не загубив у суєті?
Рука Чена слабко ворухнулася, і я вказав вістрям на інкрустовану перламутром шафку, де у верхньому відділенні зберігався пергамент Матінки Ци.
Кос мало не підбіг до шафки, ривком розгорнув стулки й уп’явся в пергамент. Відтак ан-Танья всівся на килим, підтиснувши під себе ноги, і взявся витягати з рукавів – кишені, за мейланьською традицією, пришивалися до рукава зсередини, а блузу Кос купив десь у місті – численні шматки паперу.
Папір був дорогий, рисовий, із легким блакитнуватим відливом, і в Кабірі він цінувався б на вагу золота. А тут, схоже, його спокійно витрачали на різну дурню всі, кому не ліньки – у тому числі й Кос.
– Сходиться, – бурмотів Кос, нервово кусаючи губи. – Ах ти, Іблісова кістка – сходиться! Оце бабця, оце матінка диких гулів – ага, оце треба буде перевірити ще раз…
– Ти де був? – запитав Чен-Я лише для того, щоб трохи відволікти ан-Танью.
Важко було повірити, що перед нами той столичний чепурун, який учора своїми манерами привертав увагу всієї місцевої знаті.
– У міській управі я був. Папери на твою садибу до ладу приводив, як і слід. У спадок вас із Єдинорогом, так би мовити, вводив. У них тут паперу навалом, ото вони й обписують його з ранку до ночі! Тут розпишися, там трьох свідків надай, тоді ще раз розпишися й перепиши все заново, щоб в ієрогліфів «цінь» хвостики тонші були й із загином уліво…
– А хіба з товстими не можна? – запитав Чен, а я лише блиснув усмішкою, слухаючи цю розмову. – І без загину?
– Можна й із прямими товстими, але тоді, за новими правилами, це вже не ієрогліф «цінь», а ієрогліф «фу», і папір уже не підтверджує права Чена Анкора на родову власність, а дозволяє вищезгаданому Ченові Анкору вчинити акт публічного самогубства шляхом розпилювання тулуба навпіл за допомогою бамбукової пилки. Гаразд, не в цьому справа…
– Нічого собі не в цьому! – удавано серйозно кинув Чен-Я. – Я сподіваюся, ти всі хвостики куди треба загнув?! Дивися, Косе!.. На випадок чого, я саме тебе тією пилкою орудувати змушу…
– Дивлюся, дивлюся… – ан-Танья все не міг відірватися від своїх записів і пергаменту Матінки Ци. – Дивлюся, а в них унизу, у напівпідвалі, архів є! І дідок такий любчик всім цим архівом заправляє! Я з ним, напевно, години чотири або п’ять розмовляв, він мені ще показував, як треба з коротким ножем у тісному приміщенні управлятися… Дуже привітний дідок, і ножик у нього просто диво! Шкода, я Сая з собою не взяв – вони б миттю знайшли спільну мову!
– Сам ніж на долоню коротший від твого ліктя, заточка однобічна, – не втримався вже Я-Чен, – замість ґарди валик невеликий, і ніж насамперед на зворотному хваті тримається… Так?
– Слухай, Єдинороже, – ще в останні дні дороги Кос навчився безпомилково визначати, хто з нас із Ченом першим звертається до нього, – це твій знайомий ніж?
– Це Хамидасі, архіваріус. Їхнє сімейство тут кожен знає. Пам’ятаю, раніше жартували, що вони на турнірах один із одним сперечаються – хто аркуш паперу трьома змахами на тридцять три частини розріже, щоб туш ні з одного ієрогліфа не обдерти! Гаразд, Косе, кажи далі…
Кос пошкріб своє вилицювате підборіддя й розреготався.
– Так ні, нічого, – пересміявшись, заявив він у відповідь на здивований погляд Чена-Мене. – Усе гаразд… Як ти кажеш, того ножа звуть? Хамидасі? А дідка – Хаом іт-Дасі! Майже тезки виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»
– І що? – коротко відгукнувся Чен-Я.
– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян Анкор-Кун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном Анкором-Куном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!
Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого ан-Танью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…
А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.
– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі О-рекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…
Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..
– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав Я-Чен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.
– Катакама… – розгублено промимрив ан-Танья. – Катакама Ярі, а щодо гака нічого не знаю… Не записано там про гак, а в Кабірі я таких списів не бачив!.. Прізвисько списа, тобто Звитяжця – правильно, Єдинороже? – прізвисько записане…
– Яке?
– «Білий тигр Ен-цу.» Ось, я виписав…
– Зламалося, кажеш? – із болем запитав Я-Чен. – А наконечник? Наконечник цілий?!
– Наконечник у криницю впав. Вісім разів воду відкачували, мало криницю цю кляту наново не перекопали – глухо! Не знайшли…
– Мир пам’яті твоїй, Катакамо Ярі, Білий Тигре, – прошелестів я, сплітаючи шнури китиць на знак жалоби; і Чен повторив сказане мною вголос, схиливши голову. – Мир пам’яті й спокій праху, старійшино списових сімейств Мейланя… ти знаєш, Косе…
– Знаю, – перервав мене ан-Танья, і це чомусь було доречно й не грубо. – Тепер знаю, а в архіві лише здогадувався. Бо у вас тут мало не кожні десять років якийсь знаний Звитяжець гине. Іноді разом із людиною. Ю Шикуаня з мечем Цзюваньдао зсувом накрило, Білого тигра в криниці не знайшли, за десять років до того, як на замовлення – шабля-шамшер радника Вана випадково з піхов випала й у колесо гарби втрапила, а гарба саме рушила! Шамшер, хоч він і давній, і славний, і з написами на клинку – звісно, переламався! І було велике горе у Вана з домочадцями… І в тому ж дусі – років за сто ми зі старим Хаомом папери підняли! Що не десятий рік – то й подія!.. дивовижна сталість, як бачиш…
«Випадковість, – подумав Чен. – Дика, безглузда випадковість. Хіба мало зброї ламається або псується – ні, чимало… Хто запам’ятає, скільки за століття всякого відбудеться? А якщо й запам’ятає – та не порівняє… запише й забуде…»
«Випадковість? – подумав я. – Ото вже ні, навряд… нема сенсу самого себе обманювати. Це ж не просто відомі Звитяжці, Чене, це все старійшини Ради Вищих, це вони мене й моїх однолітків століття тому з Мейланя вислали! І гинути почали! Що ж це діється? Шулма? – ні, за часом ніяк не сходиться… Тьмяні?! – та їх і немає зовсім, і до чого тоді криниця або колесо гарби? Або той же зсув – навіщо? І, головне – як?!»
«О небо, – подумав Я-Чен, – за що? Не можу більше… не хочу! За що?! За те, що у хвилину слабкості мріяв усе кинути й виїхати? Виїхати шукати тишу? І справді – куди втечеш від неба?.. Біжиш, біжиш, прагнеш до чогось, а піднімеш очі – ось воно, синє, горбате, байдуже, над головою…»
– І нехай лише меч сам спокійно стоїть під небом, – прошептав Я-Чен.
– Сам.
Кос уважно глянув на нас.
– Сам? – різко запитав він, і Мені-Ченові раптом здалося, що це говорить есток Заррахід або Уламок, а зовсім не ан-Танья, людина, що майже втричі молодша від мене.
Від мене, Звитяжця. Коли я народився, навіть Косів дід ще не побачив світу; Кос помре, а я – якщо пощастить – ще довго буду жити… але зараз це все не мало жодного значення, бо в голосі ан-Таньї бряжчала вперта сталь, яка гартом не поступається моєму клинку – скільки б років не відміряла нам обидвом химерна доля.
– Сам? – запитав Кос ан-Танья, людина. – Ото вже ні… І не сподівайся. Це, радше, небо – саме. – І додав, помовчавши і мнучи свої папери: – Саме супроти нас.
