6
– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно-давно й пильно-пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…
Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?
Тим часом Матінка Ци підійшла ближче. У руках у неї був усе той же дивний предмет, який ми завважили в харчевні, й далі акуратно замотаний у ганчір’я.
– Скільки на білому світі живу, – продовжувала бубоніти вона, – зроду такої вишуканої Бесіди не бачила! Навіть самій запраглося молодість згадати, кості старі розімнути! Чи не захотів би хто з молодих панів потішити стареньку, почати Бесіду любо?.. а то безсоння геть замучило…
Ми з Косом перезирнулися. Було зрозуміло, що просто так бабця від нас не відв’яжеться. Та й узагалі – відмовляти жінці, яка пропонує Бесіду… ніяково якось.
Кос ледь помітно кивнув і виступив уперед.
– Чого ж? – проникливо сказав ан-Танья, схиляючи голову. – Я з величезним задоволенням почну Бесіду з вами, Матінка Ци.
– Ото спасибі, молодий пане, – миттю заметушилася бабця, – ото вже спасибі велике, величезне спасибі, ви тільки почекайте хвилиночку, я зараз…
І взялася з неабиякою моторністю розмотувати ганчір’я, під яким ховався її загадковий Звитяжець.
Він являвся перед наші очі по частинах. Одне було безсумнівне – довге ратище, зростом із Матінку Ци. Зате все інше… Спершу від ганчір’я очистилося лопатовидне лезо з округленими краями – і я одразу згадав дитячі казки про піщану відьму-алмасти, що полюбляла на таких ось лопатах саджати в тандир неслухняних хлопчиків Косиків. Так би мовити, для запікання в чуреках. На іншому кінці ратища виявився півмісяць із рогами догори. А довершували все це численні дзвіночки-бубонці, китиці й стрічечки, прикріплені до цього дива з усіх боків.
Це була не зброя, а радше споруда. Посох, сокира, алебарда, рогатина, двозубець і ритуальний символ одночасно. Я криво усміхнувся й відчув дивне тремтіння Єдинорога.
«Хто це?» – запитав я, погладжуючи сталевими пальцями руків’я свого меча.
– Це Чань-бо, – замість Єдинорога відповів Дзютте. – Краще зайвий раз не висовуватися…
І мало не сам поліз до мене за пояс, але позаду, за спину, а я, не знаю вже навіщо, постарався триматися до загадкового посоха обличчям.
«Це Чань-бо, Чене», – тихо сказав-подумав Єдиноріг.
«Хто-хто?»
Єдиноріг повторив моє запитання вголос – певно, для Уламка. Навіщо він це зробив – я не зрозумів, та й не дуже прагнув зрозуміти.
– Слухай, Єдинороже, – образливо скреготнув із-за моєї спини Дзютте, – виявляється, твій Мейланьський недоумок… чи то б пак Придаток не знає, хто такі Чань-бо! І чому їх у Мейлані лише вчать?! Я, Кабірець, і то…
– По-перше, тепер уже не «мій», а «наш», – роздільно й чітко продзвенів Єдиноріг, і Дзютте примовк. – Наш, і не Придаток, а людина. По-друге, Чен народився й виріс у Кабірі, і в Мейлані ніколи не був – як його батько й дід. І по-третє, не забувайся, Дзю…
І вже до мене:
– Чань-бо в Мейлані, Чене, це наче Дзютте в Кабірі з точністю до навпаки. Дзютте завжди в юрбі, а Чань-бо, Посохи Зосередження, люблять самотність; Дзю вражає й метушиться, а Чань-бо спокійні й розважливі, і образливих дурниць не говорять. Є така вейська приказка: «Хочеш поради – іди до Чань-бо. Він помовчить, і ти підеш окрилений».
– Самітники, – підкинув я потрібне слово.
– Приблизно, – погодився Єдиноріг.
– І це… тяжко пробачення просимо, – знову встряв Уламок. – Гей, Однорогий, передай своєму, щоб не викидав мене в болото, а то він може…
– На дорозі Барра жодного болота нема, – серйозно сказав Я-Єдиноріг.
– А шкода.
– Буде потреба – і болото знайдеться, – буркнув Дзю й більше не витикався.
…А Бесіда Коса й Матінки Ци вже була в самому розпалі. Бабця скакала з боку на бік із тією незграбністю, що приходить лише з досвідом і роками щоденних виснажливих занять, – я просто закохався в неї за ці лічені секунди! – а її щонайрізноманітніший Чань-бо і справді то волів посадити Коса на свою лопату, то намагався заколоти його рогами півмісяця, то хотів на смерть залякати брязкотом дзвіночків і дріботінням стрічок.
Утім, мій відставний дворецький тримався непогано, відстоюючи нашу з ним честь, упевнено блимав Заррахідом і хоробро свистів Саєм, які вже встигли обірвати із Посоха Зосередження одну стрічку й тепер ганялися за крайнім правим дзвіночком.
Я схвально приклацнув язиком і подумав, що коли бабця прокручує Чань-бо через спину, зігнувшись ієрогліфом «ге», – то, я, певно, навіть у латах ризикнув би піти перекатом на дев’ять стоп уперед і від землі, не встаючи, саме тим косим випадом, який так полюбився незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…
І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чань-бо застиг біля горла ан-Таньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. По-моєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.
То й гаразд… ми ж не на турнірі!
– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.
– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…
Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чань-бо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.
– Бачив? – тільки й запитав він.
– Бачив, – тільки й відповів я.
І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.
Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чань-бо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й ан-Танью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав із-за пояса.
«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»
– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.
– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра?!
– Це пам’ять… про друга.
– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?
– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.
– Ти… ви це бачили?
– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.
Якийсь час бабця мовчала.
– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…
Вона ще трохи помовчала.
– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…
І так само безшумно пірнула в темряву.
Відтак ледь чутно скрипнули двері.
Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.
Біля самого порога я наступив на щось, що шурхнуло під моєю ногою. І підняв невеликий сувій пергаменту. Усього один пожовтілий і скручений рурочкою аркуш.
Кос теж глянув на мою знахідку.
– Бабця загубила, – коротко й без особливої приязні мовив він, ніби щойно не розкланювався перед цією бабцею, немов вона була матір’ю еміра Дауда. – Більше нікому.
Я кивнув. Уранці треба буде віддати. Але… Останнім часом я став занадто цікавий. Це навіть почало ставати звичкою. Швидше за все – дурниці. Нічого особливого там не записано. Лист, купча або щось подібне.
І все ж…
Розділ 12
1
«…і тоді Імр-уль-Кайс запитав Антару:
– О Абу-ль-Фаварисе, скажи мені, скільки ти знаєш назв і прізвиськ меча?
І Антара відповів:
– Слухай і запам’ятовуй, що я скажу: він називається Меч, Лихо, Суворий, Володар, Прямий, Загибель, Смерть, Блиск роси, Швидкий, Великий, Гострий, Полірований, Блискучий, Шляхетний, Посланець смерті, Вісник загибелі, Галузь, Покірний, Лезо, Прекрасний, Пильний, Гордовитий, Вирішальний, Нападник, Слухняний, Рівний, Різальний, Скін, Доля, Чесний, Вірний, Початок, Кінець, Разючий, Гнів, Той, що плаче кров’ю, Той, що розсіює горе, Мужній, Загартований, Відтинальний, Синій, Квітучий, Возвеличувальний, Витиральний, Подільниий, Диво, Істина, Шлях, Той, що вражає героїв, Друг, Загострений, Відточений, Кривавий, Захисник, Світлий, Насолода очей, Сплата боргів, Той, що проливає кров, Згубний, Товариш у біді, Владика змій, Спраглий – ось деякі імена й прізвиська меча, о Імр-уль-Кайсе!»
Ось що було записано в сувої Матінки Ци.
І на полях, швидким розгонистим почерком:
«Казкарі Нижнього Дурбана в „Пісні про смерть Антари“ співають бейт, який ніде більше не зустрічається. Він про те, що за мить до смерті Антара Абу-ль-Фаварис підвівся на ложі й вигукнув: „Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена!“»
І ще:
«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Ю Шикуань, меч „дев’яти кілець“ Цзюваньдао на прізвисько Долоня Долі. Ущелина Виючих Псів у Хартузі.
Сімнадцятий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Лян Анкор-Кун, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст?!.»
…Я ще раз перечитав пергамент. Крім того, що невідомий Лян Анкор-Кун мусив бути моїм родичем – старшим? молодшим? – я не зрозумів більше нічого.
Єдиноріг, довідавшись про сувій, повідомив мені, що Звитяжець Цзюваньдао – я чітко побачив кривий широкий меч із дев’ятьма кільцями на масивному обуху – ще при від’їзді Єдинорога з Мейланя (тобто сотню років тому!) був старійшиною роду Кривих мечів і входив до Ради Вищих Мейланя.
Мало того – він був правителем Мейланя.
Меч мого невідомого родича Ляна, прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст теж, виявляється, був старійшиною – тільки вже роду Прямих мечів – і теж входив у тамтешню Раду. Саме він свого часу відіслав Єдинорога – і свого майже небожа, бо вони були близькі родичі – у Кабір.
Відіслав, не пояснюючи причини.
Усе це мені жахливо не сподобалося. По-перше, я нічого не міг зрозуміти, крім якихось крихт, а по-друге, ці крихти раптом упали в чобіт моєї долі й жахливо натирали ногу розуму. Доки я вправлявся в таких міркуваннях, Єдиноріг щось прикинув і сказав, що він не впевнений до кінця, але сьомий рік ери правління «Спокій опор» – це, схоже, минулий рік. Саме торік улітку й прийшло якесь послання від Ради Вищих Мейланя, і наш двоюрідний брат (себто Єдинорогів брат) Великий Дао-дао-шу спішно виїхав з Кабіра в Мейлань. Може, Великого Дао викликав меч Цзюваньдао, старійшина роду Кривих мечів і правитель Мейланя?
«Ти мене питаєш?» – поцікавився я.
Єдиноріг не відгукнувся.
Тоді я сказав йому, що це збіг. А він сказав мені, що коли меч удесяте не поціляє у власні піхви, це не збіг, а звичка. І не з нашим щастям кивати на збіги. А я сказав йому…
А Кос сказав мені, щоб я припинив бурмотіти собі під ніс казна-що і йшов спати.
І ми пішли спати.
2
Зранку, коли я відіспався, мене навідали доволі дивні думки; навідали й розташувались, як у себе вдома.
Я раптом подумав, що всі зміни, які спіткали мене – залізна рука, лати, досвід втрат і здобутків, знайомство з насильницькою смертю – все це не головне, не єдино важливе, що відрізняє Чена Анкора Колишнього від Чена Анкора Теперішнього.
Головне, поза всяким сумнівом, почалося з падіння моєї відрубаної руки на турнірне поле – але не у втраті самої руки полягала справа. Удар Но-дачі розрубав надвоє нитку моєї долі, мій знак у цьому світі розсипався на дрібні шматочки, і я не зв’язав уривки нитки, не склеїв знаку – я просто підібрав один із цих уривків, жменю оскалок, підібрав і пішов далі.
