Перший воїн, що кинувся до звільненого шамана, горлом налетів на ратище Чиди, яка миттю розгубила всі кабірські звички – і ось Куш-тенгрі вже стоїть поруч із лежачими воїнами, пов’язка зірвана з шаманового обличчя, гнівні чорні очі впиваються в повалених шулмусів («На щастя, – шепочу Я-Чен, – вони не посміли…») – і тургауди Джамухи навіть не намагаються підвестися, коли Неправильний Шаман повертається до них спиною й махає нам сяючою Чидою.
– Що він робить?! – шепоче Уламок.
– Хто? – запитую я, бо Чен нічого не бачить і не чує, він махає шаманові у відповідь і щось кричить…
– Джамуха!
Не покидаючи піхов, я обертаюся й ще встигаю побачити, як розкручується шкіряний ремінь у руці Джамухи-батиніта, з петлі перетворюючись на смугу, а потім важкий камінь гримить об шолом Чена, і земля опиняється зовсім поруч, а Чен не відгукується, коли я кличу його, і я залишаюся сам, сам, сам…
Сам під небом.
4
Час збожеволів: він рвонув із місця й справді помчав назад, миготячи днями, тижнями, місяцями; простір звився кільцями гігантської змії, що повзе хвостом уперед: Шулма, Кулхан, Мейлань, Кабір, пам’ятний провулок, дім Коблана, кімната-темниця…
І холодний блиск маленького клинка над лежачим Ченом Анкором.
– Руку! – нестямно кричу я, забувши про все. – Руку, Чене!..
І рука відгукнулася.
Немов павук, що відливає металевим блиском, немов луската п’ятилапа комаха, латна рукавиця аль-Мутанаббі поповзла по правому Ченовому стегну, що лежав на боці, змістилася на живіт, торкнулася мого руків’я твердими пальцями – і ми, я й вона, уперто рушили вперед, витягаючи мене з піхов і захоплюючи за собою ослаблі лікоть і плече непритомного Чена Анкора Вейського.
Лише тоді небо, з якого падала коротка блискавка Чинкуеди, Змії Шен, змогло зрозуміти, що я вже не сам під ним.
Лезо Чинкуеди наспіх полоснуло по зап’ястю, промахнувшись, і з безсилим вереском сковзнуло уздовж наруча, а я кинувся вперед, над самою землею, болісно відчуваючи вантаж непорушного Ченового тіла, що обмежувало мене у випаді.
Мені вдалося лише злегка подряпати ногу Джамухи трохи вище щиколотки, але й Джамусі довелося відскочити назад і зупинитися, важко дихаючи й опустивши Чинкуеду.
Придавлений Ченом Уламок щось кричав, але мені було не до нього.
Удар.
Ще удар.
Скрегіт панцира під клинком, неприємний смак шкіри лат, слабкий стогін Чена – і біль у його плечі, який я відчув як свій, коли спробував різко злетіти вгору…
І теплі пальці залізної руки.
Джамуха пішов по колу, тримаючи на відльоті готову напасти Змію Шен, і я спочатку стежив за ними, а потім не зміг, і тоді латна рукавиця вчепилась у мене, мало не кришачи руків’я, і могутньо пішла вгору й назад, перевертаючи на спину Чена, що стогнав.
Удар.
Ще удар.
Ні, не дістанеш… ні!..
Дістала.
І кров проступила на стегні Чена Анкора, кров із неглибокого порізу, але Чинкуеда вже спрямовувалася до мене, а я не встигав, не встигав я!.. І нога Джамухи зльоту вдарила по руці аль-Мутанаббі, відкидаючи нас убік…
– Стій, мерзото!..
Вивертаючись по геть немислимій дузі, я спершу не одразу зрозумів, що немислимою ця дуга була лише в тому випадку, якби Чен і далі лежав на спині, мертвою вагою повиснувши позад мене, – і блиск мого клинка відбився в очах Чена, який стояв на одному коліні, а в лівій руці Чена гнівно бряжчав Уламок, блазень, Кабірський Кат, що дорвався до Чинкуеди, Змії Шен!
Коли Змія Шен із прокляттями вилетіла з пальців Джамухи, Я-Чен (о, як же це прекрасно – воля на ім’я Я-Чен!..) навскіс пронісся перед обличчям Восьмирукого, підчепивши на вістря вуаль, що закривала очі гурхана, і вирвав її з шолома.
Я-Чен хотів подивитися йому в очі.
І подивився.
Це були очі Хаміджі-давіні.
І їх застеляли сльози.
5
У нас був час зрозуміти, і прийняти, і зупинитися біля дверей вибору, біля дверей, за якими лежало майбутнє, що побувало в шкірі минулого; і лише прощати в нас не було часу, бо на нас дивилися ті, хто ще не навчився – прощати.
Але якщо колись жива людина билася мертвою зброєю за своє життя, то сьогодні я, Звитяжець, бився напівмертвою людиною за наше спільне життя. І не лише наше.
Майбутнє чекало, збуджено скалячись і гарчачи.
Чен наступив ногою на безмовну Чинкуеду, Змію Шен; Уламок повернувся за пояс, я – у піхви, і ми неквапно розгледілися.
…Шулма на пагорбах зрушилася на крок уперед.
Усього на крок. Я-Чен тоді ще не знав, що одночасно з падінням Чиди в руки Неправильного Шамана біля кожного нойона племені непомітно опинилася людина в смішному халаті з брязкітками – і десять нойонів, заглянувши в неприродно чорні очі слуг Ур-калахая, промовчали, а без їхнього наказу воїнів вистачило не більше, ніж на один крок.
…Охоронці-тургауди Джамухи зрушилися на два кроки.
І рівно на ті ж два кроки змістилися до північних пагорбів п’ятнадцять кабірців на чолі з незворушно небезпечним ан-Таньєю; а дві дюжини Звитяжців грізно блиснули на сонці, що виглянуло з діри розпоротого Чидою неба.
Мужність віддала данину мужності, сила – силі, тисяча – кільком, і лавина завмерла, так і не скотившись із північних пагорбів.
…Ні єдиного кроку не зробив Куш-тенгрі, стоячи там, де стояв, із двома воїнами біля своїх ніг і з Чидою на плечі; він стояв, а осінній вітер грався зі сріблом волосся Неправильного Шамана.
Усі чекали нас.
Нас чекало горло Джамухи Восьмирукого, ассасина-вбивці, горло нещасної Хаміджі-давіні, заполоненої кривавим девом помсти й істини Батин; горло, відкрите для цієї істини на вістрі мого клинка.
Усі чекали нас.
Чого чекали ми?
Чи знали ми, що будемо робити, коли я ворухнувся в піхвах, грані Уламка заграли сонячними зайчиками, а Чен усміхнувся в обличчя майбутньому хижою усмішкою плямистого чауша, повільно починаючи розстібати пряжки лат?..
– По-Бесідуємо, дівчинко моя? – і наручі глухо вдарили об землю. – Навіщо таким прекрасним Бесідникам, як ми, цей дурнуватий одяг із далекої давнини?!
І наплічники незабаром лягли поруч із наручами.
– По-Бесідуємо, дівчинко-гурхане, восьмируке диво Шулми? Ми ж не шулмуси, ми не заподіємо одне одному шкоди, клянуся Дванадцятьма й Одним!.. – знятий пояс разом зі мною й Дзютте Чен поклав біля ніг, поруч із Змією Шен, не відриваючи чіпкого погляду від Хаміджі-Джамухи, але та не зрушила з місця.
Панцир упав зерцалом догори, і сірі хмари змогли прочитати карбовані слова, що дійшли до нас із восьмивікової давнини:
Живий, я калічу живі тіла;
сталевий, ти трощиш метал —
А отже, супроти своєї рідні
кожен із нас повстав!..
Скинутий шолом покотився по землі, а Чен уже знімав халат, спідню сорочку, залишаючись по пояс оголеним, підкидаючи руки до неба, що відхитнулося, і Шулма зойкнула, побачивши лускату металеву шкіру правої руки; побачивши латну рукавицю, яку тепер можна було зняти лише разом із плоттю.
– Ану?! – владно крикнув Чен, оперізуючись заново й опускаючи руки на руків’я мене й Дзю.
Носаком чобота він підчепив Чинкуеду – і Змія Шен, так і не промовивши ні слова, полетіла до Джамухи (це ім’я пасувало їй більше, це ім’я більше значило для нас, і я вирішив називати її саме так), яка інстинктивно піймала Тьмяну.
– Не хочеш? – засміявся Чен, і ми з Уламком розреготалися, вторячи йому. – Гурхан любить збрую? Гурхан хоче сховатися в минулому від майбутнього?! Що ж…
Невидима чаша опинилася в лівій руці Чена; закидаючи непокриту голову, він влив у себе її вміст і вихопив мене з піхов.
– Шулмо! За твоє здоров’я!..
– Мо-о аракчі… – відгукнулася Шулма. – Асмохат-та!
Безнадійно вдарила Змія Шен – і промахнулася.
Чен погрозив Джамусі пальцем і дістав із-за пояса Уламка.
Наступний укус Змії Шен зустрів я, завертівши Чинкуеду в стрімкому танці, доки Уламок гаком своєї ґарди чіпляв наплічник Джамухи.
Ривок – і хрускіт шкіряних ременів, один із яких тріснув.
Змія Шен із майстерністю розпачу намагалася обійти мене, прорватися ближче, і я дозволив їй насолодитися миттєвим щастям, коли Чинкуеда прослизнула впритул до мене – потрапивши в неласкаві обійми Дзю.
– Покинь, Дзю! – крикнув я, гуляючи по бічних ремінцях лат Джамухи.
– Кидаю! – слухняно погодився Уламок, і Змія Шен полетіла вбік, а Джамуха кинулася за нею, не завважуючи, що Дзютте знову зачепився за її наплічник.
Тріщання порваної шкіри – і наплічник з’їхав униз, тримаючись незрозуміло на чому, а я ще раз пройшовся по ременях на правому боці, розрізавши два чи три.
Джамуха підхопила Чинкуеду з землі, зриваючи наплічник, що заважав їй, і відкидаючи його геть; а я трохи погрався зі Змією Шен, часом схвально поплескуючи Джамуху по зап’ястю.
Плазом.
Потім усе повторилося: Дзю вчепився в лати, я стримував Чинкуеду, Чен укладає у ривок всю силу…
За третім разом шкіряний панцир сповз Джамусі на руки, ледь не змусивши упустити Чинкуеду, і Чен встиг підкинути мене й знову піймати, доки Джамуха позбувалася лат, що перетворилися на окови.
Під латами на ній був лише спідній халат зі смугастої тканини, який і різався легше, і рвався значно простіше.
Під халатом – туго стягнута нагрудна пов’язка.
Під пов’язкою – груди.
Маленькі й тверді дівочі груди, з гострими настовбурченими сосками; і безсоромний вітер одразу торкнувся їх своїми холодними долонями.
Чен опустив мене в піхви, сунув Уламка за пояс і підійшов до Джамухи.
Чинкуеда навіть не поворухнулася, коли Чен Анкор розсунув захисні пластини шолома Джамухи і зняв його. Дівчина-гурхан стояла простоволоса.
Потім Чен повернувся до Джамухи спиною.
Змія Шен не рухалася.
– Шулмо! – голосно крикнув Чен-Я. – Це твій владика, Шулмо?!
Лавина здригнулася, глухий гомін прокотився довкола, сколихнувши застояну воду священної водойми – і Шулма страшно кинулася вниз із пагорбів, живим валом накочуючись на поле небаченої Бесіди.
– Усе, – майже беззвучно видихнула Джамуха. – Ось і все…
Нове майбутнє з ревінням мчало до нас звідусіль, і в цьому ревінні чітко чулося:
– Асмохат-та!…
Хіба ж для того Я-Чен зумів уникнути напророченого вбивства, щоб зганьблених Джамуху й Чинкуеду, Змію Шен, розтоптала гнівна Шулма, мстячи за свою зганьблену військову звитягу?!
– Стійте! – кричав Куш-тенгрі, який разом із Чидою першим опинився біля нас. – Стійте, нерозумні!
Хто міг його почути?
– …Зупиніться! – грізно бряжчало коло Кабіра, замикаючись навколо нас: могутній Коблан із занесеним Шпичастим Мовчуном, люта Чин і її Вовча Мітла, що рвала на ошмуття вітер, гіганти Фальґрим і Ґвеніль, оскалений Асахіро з піднесеним Но-дачі; Кунда Вонґ і Маскін, Фаріза й Емрах плечем до плеча, зморшкувата матінка Ци із Чань-бо, Посохом Зосередження… Ніру, що закривала рукою новонароджений ніж Бао-Гунь, Кос, наїжачений жалами Сая й Заррахіда, Діомед і Бронзовий Жнець… батиніти, Тьмяні, Кулай, Тохтар, діти Ориджа, колишні Дикі Леза, вісім молодих маалеев…
Мало.
Мало!..
…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.
Тисячна зграя.
І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.
– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.
І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.
Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до Мене-Чена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґар-багатур.
– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохате-та!
Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.
– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво все-таки: це кінець чи знову початок?
– Не знаю, – глухо відповів Я-Чен. – Не знаю.
– І я не знаю, – легко погодився Уламок.
Він подумав і додав:
– І знати не хочу.
