– Женев’єва, – сказала вона, поправляючи капелюшок, і більше не додала нічого.
Він подумав, чи не з ЦИХ вона, і сам засоромився власних думок. По-перше, зараз не сезон, а по-друге, як не гірко це визнавати, він зовсім не справляє враження годящого клієнта.
Тому він покликав бармена-офіціанта-гарсона з його руками-протезами, велів подати другий келих і змусив кришталеві стінки облитися піною.
А вона простягнула йому скибку грейпфрута.
За годину, безтурботно теревенячи, вони йшли набережною, і зупинились лише для того, щоб попозувати мандрівному художнику, який вирізав з чорного паперу силуети замовників. Втім, художник даремно їв свій хліб: силует Альбера скидався на профіль якогось бородатого старого в окулярах, а силует Женев’єви й зовсім не вдався. Художник тричі починав його заново, лютував, шматував папір манікюрними ножицями – і нарешті швидко пішов геть, навіть не узявши грошей.
Він ще й озирався, цей художник, не здатний вирізати простого профілю, він озирався, і жах плюскався в його погляді.
– Ходімо, Альбер, – сказала Женев’єва. – Це дурниці. Це все дурниці.
Надвечір вони опинилися наодинці у тій кімнаті, яку він зняв учора вранці.
Усе трапилося просто й спокійно, начебто відбувалося не у невизначеності сьогодення, а вже перебувало давним-давно в ґрунтовній незмінності минулого, стало приємним спогадом.
Йому сподобалося.
Більше, ніж вам, і менше, ніж мені.
– Тобі не холодно?
– Ні.
З тріскучого радіорепродуктора самовіддано плакав великий тенор з карколомним прізвищем, тужачи за батьківщиною, яку полишав хіба на час гастролів, і то нечасто.
У тенора була молода дружина, зайва вага і приголомшливий голос. Дружину і вагу він набув сам, голос же отримав як дар від когось, чиє ім’я таке ж карколомне, як і прізвище тенора, якщо не більше.
– Тобі точно не холодно?
– Мені тепло.
– Ти сміятимешся, та мені здається, ми зустрілися не випадково. Там, де складають прогнози і реєстри їх виконання, повного або часткового, все було розписано заздалегідь.
– Я не сміятимуся. Я взагалі рідко сміюся.
– Знаєш, Женев’єво…
– Знаю.
– Ти все-таки смієшся. А я справді хотів би знати: чим закінчиться сьогоднішня зустріч? Вранці ми розійдемося в різні боки? Я отримаю гроші від батька і запрошу тебе в дорогий ресторан? Через місяць ми зареєструємо наш шлюб, а за рік матимемо маленьку істоту в пелюшках? Ти будеш сварливою дружиною? ласкавою? байдужою? ти не будеш дружиною?
– Навіщо тобі це? Тим паче зараз, коли ми лежимо з тобою в одному ліжку, і майбутнє туманне?
– Ненавиджу туман. Колись психолог записав у моїй картці: «ситуативний екстраверт, сангвінік з високим рівнем екстраверсії». Я досі погано розумію, що він хотів сказати.
– Я теж.
– Я запитав у нього, що означає «сангвінік». Він сказав, що якщо двома словами, то це такий тип темпераменту. Я попросив сказати одним словом, бо два – то для мене забагато. Він говорив довго, набагато довше, ніж спочатку, та мені з того мало що запам’яталося. Він сказав: сангвінік не вміє починати справи, зате вміє закінчувати. Мовляв, мені й подібним до мене набагато цікавіше завершення, ніж початок, нам простіше підбивати підсумки, ніж мучитися невизначеністю. Я запам’ятав його слова, бо він правий, цей психолог з вічно вогкими руками. Мені важко жити сьогодні, я хочу жити вчора.
– Чому не завтра?
– Це ще гірше, ніж сьогодні. Ще далі, ще туманніше. Ненавиджу туман… втім, я вже казав. В університеті я завжди мучився: чи складу залік? чи посміхнеться професор? як посміхнеться – зловтішно або приязно?! Я люблю гороскопи; я люблю вчорашні гороскопи, бо тоді можна відразу порівняти: що збулося, а що – ні. Ти вважаєш, я хворий?
– Ні. Ти здоровий.
– Моє життя – чим воно закінчиться? Я багато чого почав, але не можу продовжити, позбавлений можливості дізнатися заздалегідь: перемога або поразка? Думаю, мені набагато легше було б прожити це життя вдруге, будучи попередженим заздалегідь і, відтак, готовим до всього. Тоді я не радів би перемогам і не сумував би від поразок, приймаючи їх як визначене і неминуче. Попереджений – отже, озброєний. Мені важко жити навмання, Женев’єво.
– Так, тобі важко жити навмання, Альбере. Тобі важко жити. Йди до мене.
– Добре.
І коли він розчинився в її нескінченній ніжності, відкинувши життя, немов зім’яту ковдру, йому чомусь примарився бездарний мандрівний художник, жах в пронизливих його очах, і ще – рване шмаття паперу кольору трауру.
Потім була темрява і спокій.
Так іноді буває у вас, і ніколи – у мене.
…він стояв перед високим дзеркалом у різьбленій рамі. Впівоберта; по-пташиному косився на самого себе. Клятий художник чомусь пробрався навіть сюди, у сон – у дзеркалі відображався не юнак, а гожий старий з акуратно розчесаною бородою. Альбер підморгнув старому, і той у відповідь підморгнув йому. Погано вийшло, до того ж, усе враження псував шовковий бант у горошок, що його старий мав звичку пов’язувати на шиї. Такі банти носять збоченці з богеми. Такі…
Альбер відвернувся від дзеркала й огледів сам себе. Все як завжди, нічого особливого; нічого визначного, але це можна пробачити, якщо дуже постаратися. Старий у дзеркалі теж оглядав себе, скептично скривившись, і виглядав задзеркальний бородань при цьому вкрай безглуздо.
Пирхнувши, Альбер відійшов убік і взяв із тумбочки срібний свічник. Юна танцівниця здійняла руки, і вся її гола фігурка випромінює захоплення. Довкола чаші, яку танцівниця тримала в руках, і яка призначалася для свічки, вився напис.
Дрібний-дрібний.
Альбер примружився.
«Дорогому метру від вдячних учнів».
«Знай наших…» – переможно посміхнувся старий в дзеркалі. Не відповівши, Альбер поставив свічник на місце й підійшов до вікна. Там, по той бік скла, виднілося море: синя гладінь і біла яхта біля притики. Все як і належить уві сні. Навіть назва яхти: «Женев’єва». Все як належить. Якийсь час він дивився, як над щоглами кружляють незмінні чайки, та потім йому це набридло.
Він сів на диван – шкіряний, з великими подушками замість билець – і замислився ні про що.
Навпроти майже всю стіну займали книжкові полиці. Увагу Альбера привернула третя зверху; власне, уваги варта була не сама полиця, а одноманітні жовто-коричневі обкладинки від краю до краю. Збірка творів, і на кожному золотої в’яззю: «А. Гранвіль». Напис йому сподобався. Він був стильним; він надавала упевненості.
Про такі написи варто мріяти.
Піднявши очі й трохи повернувши голову, він побачив над диваном килим, а на килимі – меч. Полірованої сталі, без піхов. На мечах Альбер не знався, проте це не мало жодного значення, бо вздовж клинка тяглося гравіювання:
«Серу Альберу, лауреату всесвітньої премії Хост-Пельтца».
Гравіювання облагороджувало клинок, хай він навіть був дешевеньким виробом, яких багато у крамницях середньої руки.
Альбер встав, знову підійшов до вікна і побачив, що на яхті підняли вітрила.
– Значить, так? – запитав він у моря, яхти, книг на полиці і меча на стіні.
– Значить, так, – відповіли меч на стіні, книги на полиці, море та яхта, і ще гожий старий у дзеркалі, який миттю раніше відійшов до вікна і втупився у простір.
«Значить, так…» – відповів хтось із неймовірно зеленими очі.
Ув останньому Альбер був упевнений.
Розуміння було крижаним і гострим, ніби ніж під лопаткою; і відчужено-ласкавим, як зелений погляд, і ще безнадійним, немов бажання прокинутися.
– І що тепер? – запитав він, цього разу сам у себе.
Після чого, не дочекавшись відповіді, повернувся до дзеркала і довго спостерігав, як старий біля вікна шарпає бант в горошок, намагаючись зірвати прикрасу, що стала зашморгом, як наливається морською синню обличчя, обрамлене акуратно розчесаною бородою, і як огрядне тіло сповзає на паркет.
Коли старий помер, Альбер ще дивився в дзеркало.
Зовсім недовго.
«Ти будеш сварливим життям? ласкавим? байдужим? ти зовсім не будеш життям? ти вже було?!» – але в дзеркалі уже не відображалося нічого, крім примари білих губ, і примари невимовлених слів.
Втім, перш ніж зникнути, зникнути назавжди й звідусіль, він усе-таки встиг почути відповідь на своє питання, і відповідь виявилася саме такою, як і передбачалося спочатку.
Відповіді – вбивці питань, та жодному комісарові поліції не спаде на думку закликати відповіді до відповідальності; не спаде, а дарма.
Дарма.
А біля розстеленого ліжка, що ще зберігало запах швидкоплинного кохання, в кімнаті, чия господиня дуже здивувалася б, дізнавшись, що вона вчора вранці здала її якомусь юнакові з сумнівною репутацією, ридма ридала зеленоока жінка. Плакала, знаючи, що незабаром знов сидітиме в барі над морем, в дні без минулого й майбутнього, стомлено дивлячись на грейпфрут, нарізаний скибками, і ніхто не пройде цього разу набережною, човгаючи черевиками, ніхто не сяде за сусідній столик і не попросить шампанського.
Плакала жінка.
Сама.
На підлозі.
Між «учора» і «завтра»; завжди посередині.
За вікном кричали одвічні чайки.
* * *
Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було і більше не буде.
Якщо ви знаєте більше, то я вам заздрю.
