Перш ніж сісти за робочий стіл, лікар поглянув у кут, піднявши очі вгору, вище голови високої людини, і переможно посміхнувся. Там, на стіні, укріплений на міцній консолі, був телевізор. У цій квартирі кожна кімната – а їх налічувалося чимало – була оснащена телевізором. І жоден з екранів не спалахував ось вже близько десяти років. Це були порнографічні гравюри в келії Святого Антонія, ананаси і рябчики з трюфелями перед висохлим аскетом, пляшка коньяку «Ахтамар» напроти алкоголіка «у зав’язці». Спокуса. Легко відмовитися, якщо у тебе її зовсім немає. Більше гідності в тому, щоб щогодини, щохвилини проходити повз спрагле твоєї душі чудовисько, кидаючи на нього байдужий погляд. Лікар відмовився від телебачення не в дні локального Апокаліпсису, коли Вавілонська блудниця реклами верхи на Звірі вторглася в саму плоть будь-якого каналу, вимагаючи купити, купити, купити, а якщо не купити, то замовити в кредит – о ні, реклама залишала його байдужим, навіть дратувала слабо, як струм крихітної батареї. Кислий, лимонний присмак на язику, і баста. Але коли вибрані фільми, які були варті згаяного на них часу, і ще рідкісніші передачі стали розколювати надвоє-натроє, немов геологічним молотком, вторгненням двохвилинних «Гарячих фактів»…

Ти розслабився.

Ти налаштувався.

Ти на порозі катарсису. І раптом:

«У результаті обвалу на шахті… відповідальність за терористичний акт узяла на себе… візит відбудеться, незважаючи на… повінь – стихія, що розбушувалася, – понесла…»

У лікаря були міцні нерви. Найгірше було в іншому. Шукаючи порівняння, він зупинявся на одному-єдиному: знаходячись в ліжку з коханою жінкою, на порозі оргазму, ти раптом виявляєш, що в спальню увірвався зведений хор ім. Л. Паваротті, виконав «Інтернаціонал» і пішов, забувши закрити за собою двері. Забагато людей, думав лікар. Забагато. Купують, вмирають, вирушають у подорожі, купують на виплат, висаджують, домовляються – а ґрати клітки стають товщими й міцнішими. Творець завжди самотній. Шість мільярдів деміургів? Нонсенс.

Він ще раз посміхнувся й сів за робочий стіл.

Дві голови, укріплені на штативних підставках, чекали дотику.

У трельяжі – дзеркала, що оточували стіл з трьох боків, надавали йому вигляду алькова для хворих нарцисизмом ліліпутів – відбивалися руки лікаря, коли він підсунув одну з голів до себе. Далі настала черга коробочок з гримом. Грим він робив сам, за старовинними рецептами, бо справедливо не довіряв промисловості. Там теж дуже багато людей. І всі промишляють. Їх тіні для очей – омана. Туш для вій – брехня. Помада – журавлинний сік, що плямує фарбою вимовлені слова. Скрипку Страдіварі не зробити на конвейєрі. Краще вже попрацювати самому, вкладаючи душу і серце, останнє, що залишилося незайманим у нашу добу відбитків пальців. Лікар обожнював цитувати Франца Мая, медика з Гейдельберга, відчуваючи на язику терпкий присмак XVIII-го століття: «Ось безпечний магазин фарб, яким актор може без шкоди для здоров’я наводити на обличчя чарівну красу і мерзенні пики».

Дуже точно розділено: чарівна краса й мерзенні пики.

Отже, білий грим (вазелін, окис цинку, бджолиний віск, торішній сніг). Сухі рум’яна (крейда, кармін, бензойна настоянка, збентеження діви, трояндова вода). Фарба загального тону (вазелін, окис цинку, кіновар, оранжева, байдужість, охра, кадмій, кориця, вітання на бігу, віск). Гумоз для носа. Поролон і марля для товщинок. Трішки гарного настрою.

Можна починати.

У лікарні знаходилися два пацієнти, яких лікар давним-давно збирався відтворити у себе на столі, загримувавши пластикові голови. Два улюблених пацієнти. Два фаворити, у яких автор бачив рідні душі. Двоє оповісників, що шепотіли тріумфатору: «Пам’ятай, Цезаре, що й ти смертний!» Перший, у минулому успішний бізнесмен, раніше – спортивний функціонер, ще раніше – знаменитий борець, що вчасно ступив на тривний шлях криміналу, одного разу узяв до рук дилогію Явдата Ільясова «Заклинач змій» і «Башта мовчання». Навіщо, з якою метою – бо’зна. Випадковості й нісенітниці – резервний полк долі, що чекає на вас у засідці. Важливо інше: прочитавши книгу, як то кажуть, з першої сторінки – і до останньої (напевно, плямкав при цьому губами!), щасливчик достеменно з’ясував, що він не бізнесмен, функціонер і борець, а астроном, математик і поет. Вітайте: Гиясаддін Абу-л-Фатх Омар Хайям ан-Нишапурі власною персоною. Любіть і шануйте. Мабуть, родичі, спраглі спадку, і друзі з роботи його й погодилися любити, але шанувати категорично відмовилися, бо лікар познайомився з «Омаром» за два місяці після нещасливого читання, і відтоді частенько запрошував колишнього бізнесмена для бесід, відриваючи його від наукових праць. Трактати про рух світил внаслідок больового замку на лікоть, так само як і карколомні екзерсиси алгебри, лікаря цікавили мало, хоча опікуни хворого регулярно забирали всі його праці й відвозили в невідомому напрямку; лікар же, у свою чергу, із задоволенням колекціонував рубаї пацієнта, відкривши в них незбагненну красу.

 
– Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
Нас не ловлять менти і не косить шиза,
Але вищий бугор – кілер та відморозок!
Я отримав маляву – у нього крейза!
 

З повчального:

 
– По панятіям треба нам жити, братан,
Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
Якщо доля обох розведе на мізинцях,
То ми й долю зведемо, до біса, братан!
 

З філософічного:

 
І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
Будем знати і після! Таке ось кіно —
Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
І відвалить з юрбою друзяк-паханов…
 

І так далі. Найкумедніше крилося ось у чому: «Омар» був певен, що пише на фарсі. Лікаря ж він вважав своїм покровителем, мудрим візиром Нізамом-аль-Мулком, і час від часу благав збудувати в пансіонаті обсерваторію. Загримувати манекен під схибнутого борця було для лікаря справою честі.

Але сьогодні він вирішив почати з іншого, не менш екзотичного пацієнта.

* * *

– …Іноді Бабині звірики приходять. Вона їх робить. Як я – големчиків. Вони зовсім-зовсім живі. А мої големчики – трішки живі, а двічі по трішки – так собі. Наче люди, коли їх багато. Зате звірики булькати не вміють. А големчики булькають. Мені тут у вас показали: те-ле-ві-зор. Він булькає, як мої големчики. Бу-буль! – і бульбашки скрізь… Ще він показує. Големчики іноді теж показують. «Відповідальність за терористичний акт узяла на себе!.. Спецзагони підняті по тривозі!» І – бах! бах! Один ув одного. Потім падають і розсипаються. Я не люблю, коли вони розсипаються. Шкода. Коли вони інше показують, мені більше подобається. А ще мої големчики бігають. Швидко-швидко. Я їх наздогнати не можу. Вони мені їжу приносять.

– Звідки приносять?

– Не знаю. Тікають, а потім приносять. Іноді – смачне. Іноді – так собі. Але я все одно їм.

– А іншим хто їжу приносить? Мамці вашій, Бабі? Іншим?

– Не знаю. Бабі – звірики, напевно. А Мамця сама бере.

– Ви її не питали: де?

– Ні-і…

– Вам це що, не цікаво?

– Ага. Не цікаво. Я взагалі питати не дуже люблю. І відповідати теж. І Мамця не любить. Та й інші. Я ліпити люблю. Големчиків. А ще – на зірки дивитися. Мамця іноді робить, щоб ніч. Дні на два. Без хмар. І щоб зірки – близько-близько. Я тоді сідаю й дивлюся. Довго. Доки Мамці не набридне. Або поки їсти не захочеться. Тут у вас таких зірок не буває, як Мамця робить. Щоб близько. Все небо світиться. Вони як кульки стають, і гарячі. А навколо – малесенькі кульки круженяють. Якщо довго дивитися, можна побачити: на кульках всякі звірики живуть. Подібні до Бабиних. Тільки ще кумедніші. А на одному навіть големчики є! Різні! Я кричу: хто вас ліпить?! – а вони!.. Ви уявляєте, вони…

– Добре, добре, не варто нервувати. Значить, ви големчиків ліпите й на зірки дивитеся. Це все? А інші що роблять?

– Ще я іноді гуляти люблю. Тільки недалеко. Там чужі квартали – далеко. Туди ходити не треба. Там не моє місце. Мамця погоду робить. День, ніч, зірки, вітер, дощ. Сніг іноді. Баба – звіриків. Вона їх любить. Вони до неї самі приходять. Різні. А вона їх разом ліпить, і виходять нові. Потішні! Вона їх теж любить. А людей не любить. Сидить у себе, нікуди не ходить. Самі звірики ходять. Я раніше не знав, що вони незлі. Вони до мене забрідали, а я боявся. Тоді мої големчики їх проганяли. А Баба лаятися бігла. Якщо мої големчики її звірики псували. Здалеку лаялася, через вулицю. А одного разу зовсім великий звірик зайшов: стра-а-ашний! Із зубами, лискучий, з о-от таким носищем – як шланг. Мамця побачила, і сніг відразу пішов! З градом, з громом. Звірик злякався. Полетів. Ви, Лікарю, такого звіряти, напевно, ніколи не бачили! Я вам потім зліплю. Тільки він літати не буде… А під землею Поїздок живе. Він ямки риє і потягом по ним їздить. У нього у вагонах люди сидять. Тверді-тверді. Подібні до моїх големчиків, але великі й нудні. Нікуди не бігають. Нічого не булькають. Просто сидять і їдуть.

 

– Манекени?

– Ма-не-ке-ни?.. Так, напевно. Я маленький був, давно ще, під землю забрався. У вагон зайшов. А він я-ак поїде! Я я-ак закричу! Поїздок лаявся довго. У нього у вагоні віконце з ґратками, він крізь нього лається. Кнопку натиснеш, він і починає. Висадив мене потім. Мамця теж лаялася. Веліла, щоб я більше під землю не лазив. А я все одно поліз. Але у вагон уже не сів. Подивився – і назад. Тепер знаю: якщо земля під ногами тремтить – значить, Поїздок нову ямку копає. А якщо так, гуде тільки – по-старому їде.

– Ви продовжуйте, продовжуйте…

– Далі, за Бабиними кварталами, Старшина живе. Я його тільки раз бачив. Мамця говорить, він усе «шикує». Або всіх «шикує». Якщо «все» – то це як? А якщо «всіх» – то кого? Там і немає нікого більше, окрім Старшини. А може, є. Не знаю. Але сам Старшина є, це точно. А якщо за мостом, так там химерка живе. Кричить весь час: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Звідусіль відразу кричить, страшно. Може, воно ваше? Заблукало, а зараз додому проситься… Тут людей багато, воно б відразу зраділо. Замовкло б. Називала його «Арахнетом» назвав.

– Називала – хто? Мама… Мамця ваша?

– Та ні! Не Мамця називала, а просто – Називала. Він ніде не живе. По місту бродить і все називає. Тому й Називала. Він каже, що у кожної штуки правильне ім’я є. Якщо знати, як назвати, відразу відкриються ці… ну, ці… О, пригадав! Суть і речність.

– Вічність?

– Ні-і. Вічність – це зрозуміло. А речність – це її, вічності, сестричка. Майже потужність, але не до кінця. Я вас з Називалою познайомлю, ви у нього самі запитаєте.

– Спасибі. Ви продовжуйте, будь ласка…

– Називалу спершу проганяли. Мамця, і Баба, і Старшина. І я. А потім перестали. Він же все одно ходить і не боїться. Тому що імена знає. Візьме, назве – будемо ми знати…

– Ви казали, що не любите спілкуватися з людьми. А з Називалою, виходить, все-таки розмовляєте?

– Ні-і. Він сам із собою розмовляє. Сперечається. З ним мовчати добре…

* * *

Легкі товщинки для щік.

Чи ні, товщинок поки не треба. Обійдемося. Натомість проведемо коло біля носа, очей, носогубної лінії та вух. Тепер непогано б стушувати досередини й трохи назовні, потім світлим тоном, а в центрі поставимо відблиск.

От, добре.

Кутики губ різко не темнитимемо. Це робить обличчя старішим і злішим. Це неправда. А вуха підтягнемо мусліновими стрічками. Він капловухий, мій чудовий пацієнт. Добре, що вуха у манекена рухомі…

Банальна втеча від дійсності. Клінічний ескапізм. Як сказав би шейх Німатулла, віддалення в пустелю «я». Давно, знебулий раб, замислив я втекти… Його помістили в лікарню недавно, наприкінці червня. Вивчивши справу, лікар зловив себе на примітивному, дратівливому подиві: історія пацієнта відгонила дешевим тріллером. Малобюджетним, слід зазначити. Так пахнуть номери в стареньких готелях: дріб’язкові пристрасті, блощиці та історії гріхопадіння, розказані нудними повіями. Помічений поліцією в центрі міста, намагався нігтями обдерти «кольорову штукатурку» зі стіни податкового управління. Плакав і скаржився, що не виходить. Коли його доставили у дільницю, ніс маячню; документів не мав. У камері затихнув, розслабився. Незабаром заснув сном праведника. Відчувалося: товариство людей йому неприємне, на відміну від самотності. Допити виявилися безрезультатні, в комп’ютері дані були відсутні. Коли затриманий попросив що-небудь м’яке і, як він висловився, «липуче», дали коробку пластиліну. За п’ять хвилин він виліпив голову жінки, яка вражала великою кількістю дрібних, скрупульозно відтворених деталей. «Ось!.. це мамця…» По «мамці» клубок і почав розмотуватися. У архівах знайшлася фотографія, ідентична пластиліновому зображенню. Дівчина з украй забезпеченої сім’ї, неадекватна поведінка, втечі з дому, спроба суїциду, нарешті, зникнення. Пошуки закінчилися крахом.

Справа про зникнення закрита.

Давним-давно.

Лікар заплющив очі, згадуючи обличчя пацієнта. Глибоко посаджені, дуже темні очі. Ніс картоплиною. Форма черепа: 4-а конусоподібна. Вертикаль торкається тільки нижньо-щелепних виступів. Може, все-таки товщинки? І ніс поправити гумозом. Роз’ївся, красень: пюре з рибою, морс. З журавлини…

Сім’я утікачки була гідна найвищих похвал. Мабуть, в їхньому середовищі вияв родинних почуттів дорівнював підтвердженню рахунка в банку. Затриманого відпустили під заставу – його, пред’явивши цілу кіпу важливих паперів, визволив імпозантний чоловік, який без особливих на те підстав назвався двоюрідним братом. З тим же успіхом він міг бути дядечком, швагром, дівером або сьомою водою на киселі. Припущення, що божевільний – справді син утікачки, ледве трималося купи. Головний дисонанс: не збігалася хронологія. Затриманому в такому разі повинно було стукнути найбільше дванадцять-тринадцять років, а він виглядав на всі тридцять п’ять. Проте, сім’я узяла на себе відповідальність за утримання «блудного сина». Як багато божевільних, він виявився талановитим: яскравий дар скульптора. Ще за півроку сім’я помістила його в пансіонат.

У нюанси лікар не вдавався.

Він просто відразу відчув якусь спорідненість з пацієнтом – після перших же вимовлених нещасним слів: «Дуже багато людей. Дуже…»

Відтоді вони часто розмовляли.

Під час розмов поруч безмовною примарою завжди стояв один з найулюбленіших письменників лікаря, глузливо повторюючи тихим баритоном: «Хай легковірні і міщани продовжують вірити, що всі психологічні лиха можуть бути зцілені щоденним прикладанням старих грецьких міфів до їхніх статевих органів.»

Розминаючи пальцями гумоз, лікар пригадав, як позавчора спостерігав у пацієнта дивний рецидив. Як завжди, хворий гуляв у парку, довго зупиняючись і беручись обома руками за голову; лікар же стежив за ним з вікна кабінету. З другого поверху паркову зону, компактну й акуратну, добре була видно ген до огорожі. Тому не помітити стару лікар просто не міг. Вона стояла на вулиці, біля грат, прикрашених зверху вістрями-тризубцями, і дивилася на пацієнта. Часто-часто кліпаючи слізливими очима. Біля ніг старої крутилися три кішки: двоє смугастих щуроловів і одна сіамка; віддалік ганяла бліх дворняга, схожа на сплутаний моток пряжі. Та ще птахи. Десятки півтора горобців кружляли над брудним капелюшком із соломки, який прикрашав голову старої.

Добермани охорони підтюпцем підбігли до грат, але гавкати роздумали. Вони взагалі не надто любили підіймати шум. Навчені головному: нікого не випускати назовні без особливого дозволу – могутні пси поставилися до старої з її почтом байдуже. Лікарю лише здався дивовижним той факт, що добермани простояли біля грат дуже довго. Хоча хто їх знає… Мотиви собачої поведінки були для лікаря таємницею за сімома замками.

Стара мовчала, не подаючи жодних знаків, але пацієнт сам звернув на неї увагу.

Рушив назустріч.

Стара стояла, пацієнт ішов, а лікар, до половини висунувшись із вікна, махав рукою охоронцю: не втручайтеся! У зближенні двох людей крилося щось дивовижне, безглузде і в той же час грандіозне, як пожежа в хмарочосі. Так, мабуть, могли б сходитися однойменні заряди, якби в них була воля й бажання. Так ідуть до бар’єру, стискаючи руків’я дуельного пістолета. Так підіймаються на ешафот, назустріч кату. Пацієнт кривився, мало не кректав від зусилля, змушуючи ноги нести тіло в потрібному напрямі; стара топталася на місці, вочевидь, ледве стримуючись, щоб не чкурнути навтьоки. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,» – невлад подумав лікар, ризикуючи вивалитися з вікна. Втім, другий поверх, унизу квітник, земля м’яка…