Коли двоє людей зійшлися, розділені вензелями ґрат, у лікаря заклало вуха. Наче в літаку. Він перестав чути й міг лише дивитися, як пацієнт і стара просто стоять. Здавалося: вони звикають бути поряд. Як звикають до гіркоти ліків. До тяжкості зброї. Пальці пацієнта безглуздо шкребли бетон фундаменту огорожі; стара щомиті поправляла капелюшок. Незабаром звуки повернулися, убивши тишу. Горобці оглушливо цвірінькали, кішки кричали, і мовчали добермани охорони, всівшись обабіч пацієнта.
Потім трапилося неможливе.
Стара простягнула руку між прутами і погладила доберманів.
Відвернулася.
Пішла геть.
Коли лікар спустився вниз і наблизився до огорожі, пацієнт ще стояв там. Лікаря вразило його обличчя: зосереджене, жорстке. Немов у людини в кріслі дантиста. І ще: на бетоні чітко були видно глибокі сліди пальців. Начебто людина згрібала в жменю не бетон, а глину для ліплення.
…лікар подивився на гумоз в своїх пальцях.
Так.
Саме так.
* * *
– Скажіть, хто навчив вас читати? Мама… Мамця ваша, так?
– Чи-та-ти? Я не знаю, як це: чи-та-ти.
– Але я сам бачив: ви читали книгу. Ось цю. Там немає малюнків – отже, ви її саме читали. Або що ви, по-вашому, робили?
– Я слова нюхав. У кожного слова свій запах. Запахи складаються разом, виходить букет. Красиво. Страшно. Смішно. Сумно. По-різному. Це називається чи-та-ти? Це ви придумали, лікар? Як Називала придумує?
– Ні, це не я придумав. Значить, ви нюхаєте слова? Складаєте запахи докупи і так дізнаєтеся, що написано?
– Не складаю. Вони самі складаються. А у вас інакше?
– У мене інакше. Писати ви теж умієте?
– Пи-са-ти? А-а, робити запахи слів? Щоб інші нюхали?
– Припустімо.
– Звичайно! Це всі уміють! Навіть Старшина, напевно.
– Ось вам папір і фломастер. Напишіть… е-е… зробіть слово із запахом «вода».
– Ви це з іншим запахом сказали. Вода не так пахне. Ось що ви сказали.
– Кава? Цікаво… Значить, я сказав слово «вода» із запахом кави? Втім, у каві теж є вода, тож ви, за великим рахунком, маєте рацію. А ну, зможете написати слово «вода» так, як я його вимовлю зараз? З іншим запахом? Слухайте уважно: «вода».
– Ось…
– «Лимонад»? Так, мабуть, я справді мав на увазі… Дуже цікаво! Як ви здогадалися? Ну, так, звичайно ж, по запаху. Скажіть, а ви здатні уявити собі слово «вода» зі всіма запахами, які тільки можливі? Зі всіма відразу?
– З вами добре грати, лікар. Так, я зрозумів… почув. Ось.
– «Рідина»? Дотепно, вкрай дотепно… А у себе вдома ви читаєте? Нюхаєте слова?
– Буває. Якщо голова болить. Або спати хочеться. Вдома багато місць, де живуть слова. Правда, менше, ніж тут. Іноді вони погано пахнуть. Я тоді ніс затискаю і проходжу повз них. У інші місця. В улюблені. У вас теж важко нюхати. Люди шарудять, заважають. А вдома ніхто не заважає. Вулиці порожні. Чисті. Тиша. Запах здалеку почути можна. Ще раніше, ніж очима схопиш. А тут треба спочатку очима… У нас Називала нові слова робить. Незнайомі. З дивними запахами. Він їх часом в букети збирає. Треба довго нюхати, поки зрозумієш – що він так назвав. Але Називала хитрий. У його назв запахи – правильні. Дивні, але правильні. Я так не вмію. І ніхто не вміє – щоб правильний запах придумати. Один Називала вміє…
* * *
Ажурна сталь хвіртки відчинилася плавно, із запопадливістю вишколеного лакея, пропускаючи лікаря на територію пансіонату, коли стрілки годинника показували за чверть восьму. Він не любив запізнюватися, хоча цілком міг собі це дозволити. Дуже дратувала необов’язковість багатьох людей; слово «багатьох» було тут ключовим. Занадто багатьох. Кивнувши охоронцю, він пройшов по доріжці до головного корпусу. Під ногами похрускував дрібний гравій, прикидаючись першим грудневим снігом. Цей звук подобався лікару, породжуючи на душі спокій: зима, іскри заметів і самотність до самого горизонту. Парк, взірцево акуратний і тому трохи бездушний, був порожній і лише підсилював це враження – пацієнти вечеряли в їдальні. Пюре з рибою. Морс із журавлини. Сонце вовтузилося за будівлею, чаша супутникової антени, підсвічувана заходом, видавалася знайденим Граалем; зелень дерев і газонів, світла вдень, зараз виглядала строгою і мовчазно-урочистою, немов убрання кафедрального храму.
Тиша.
Розслаблений хрускіт гравію під рифленими підошвами черевиків.
Спокій. Безтурботність.
Лікар любив вечори в пансіонаті. Вони були співзвучні його стану, як домінантсептаккорд у гармонійному ля-мінорі. Суєта напилася транквілізаторів, поспіх дрімає, квапливість померла, не залишивши спадкоємців. Ніхто не докучає порожніми балачками, настирливістю питань, байдужістю ділових коментарів… Ледве чутно зітхнувши, лікар штовхнув засклені двері. У коридорі за дверима, ліворуч, – пост внутрішньої охорони. Ритуал безглуздих вітань. Нічого, це ненадовго. Він звик.
Охоронці навперебій привіталися. Один з них із посмішкою вручив лікарю лист. Лист у заздалегідь розпечатаному конверті. Це просив передати «Омар», з тисячею поклонів на адресу шановного візира. Узявши папір, лікар опустив очі.
Я відкинувся з зони – і одразу в кабак.
Є у мене резони прийти у кабак —
Я не в змозі напитись у бібліотеці!
Ось проп’ю я кальсони й залишу кабак…
Спасибі, сказав лікар охоронцю; той засяяв. Він склав листа вчетверо, заховав до кишені брюк і попрямував до сходів на другий поверх, де знаходився його кабінет. Його фортеця. Келія. Вежа зі слонової кістки. Мимоволі подумалося, що чотиривіршів «Омара» набралося вже досить. Вистачить на маленьку книжечку. Ще б знайти доброго художника, здатного відповідно стилізувати графіку. І видати. Могло б вийти оригінально: бестселер року «Пацан Хайям». Подати цю ідею родичам? Думка була кислою на смак. Лікар квапливо зім’яв її і гидливо жбурнув у кошик для сміття.
Піднімаючись сходами, він краєм вуха прислохався до розмови охоронців, які тої ж миті забули про нього. Хтось похмуро доводив, що від тутешньої роботи у самого Папи Римського мізки закиплять. Їхав, значить, сюди на метро, й раптом усвідомив: у вагоні сидять манекени. Пластикові. Тільки він – живий, і те ще під питанням. Потяг мчить без зупинок, станції мигтять осіннім листям: червоні, жовті, зелені. Примружився з переляку, а тут: «Двері зачиняються! Наступна станція – „Проспект“…» І баба з кошиком із-за спини булькає: «Ви на наступній виходите? Виходите чи ні?!» Якщо б не чергування, неодмінно горілки б нажлуктився… Далі лікар слухати не став. Ще один кандидат на постійну прописку в пансіонаті. Хоча ні, охоронця тут не пропишуть. Інший, знаєте, контингент.
Сплив у пам’яті останній візит до внука. Внука він відвідував регулярно, двічі на рік. Перші півгодини спілкування з малознайомим двадцятирічним хлопцем навіть видавалося цікавим. Немов з розгону занурювався в басейн, де життя зводилося до блакитної води дисплея: розбігаються кола «віконець», запливи текстових повідомлень, тоталізатор банерів… Внука лікар поважав. Він все життя поважав людей, захоплених чимось до самозабуття, до божевілля (пацієнтів лікар теж поважав), і було приємно, що внук – один із таких. Лікар навіть підсів до монітора, чого зазвичай не робив. Слова, слова, слова… Чат, сказав внук. Вітання без привітності, жарти без начинки, сленг заради сленгу – лікар прийшов у захват, розуміючи, що безглуздішого заняття він не зміг би собі уявити, навіть розжаривши уяву добіла. Самотність, доведена до екстазу публічною мастурбацією. Лише дивна настирливо повторювана репліка особливо привернула увагу. Здалеку, з глибин резонуючої павутини хтось кричав, надриваючи електронні зв’язки: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Але йому не відповідали. У відповідь на запитання внук стенув плечима. Псих якийсь. Або взагалі робот. Мейла свого не дає, ай-пішка не відстежується: мабуть, через лівий проксі заходить. Ти, дідо, кинь, тут маячні вистачає, різні «чмоки», «трямки», «здрямки»… А в байдужість екрану продовжував битися, стікаючи відчаєм і безнадією, божевільний заклик: «Люди! Де ви?! Лю-ю-юди-и-и!» – але ніхто не бажав помічати, слухати, чути…
Комусь було по-справжньому самотньо. Комусь було погано. Хтось хотів до людей. А лікар із задоволенням помінявся б із ним місцями.
Горіхом на зубах білки клацнув ключ в замку. Шкіряне крісло зі змінною геометрією, зроблене за спецзамовленням, прийняло лікаря в свої обійми. Якийсь час він влаштовувався зручніше, намагаючись розслабитись. Закинув руки за голову; закрив очі. Проте бажаний спокій гуляв унизу й не квапився на другий поверх. Перед внутрішнім поглядом маячило обличчя пацієнта: манекен з незакінченим гримом. Чогось бракувало.
Чого?
Він просидів у кріслі хвилин двадцять. Розплющив очі. Мляво, без інтересу, погортав папери в теці. Встав. Підійшов до вікна, розсунувши важкі завіси. У відблисках згасаючого дня промайнула якась порошинка, дратуючи зір. Лікар придивився, мружачись крізь скельця окулярів, які забув змінити.
Справді. Окуляри. Геть забув. Чи навпаки, вчасно пригадав?
Пальці занурились до бічної кишені, намацали шорсткий пластик футляра. Йому хотілося прибрати порошинку (так мама в дитинстві язиком виймала вію, що попала в око…) перш ніж остаточно стемніє. Але не вдаватися ж через миттєве бажання до принизливого поспіху? Лікар увімкнув настільну лампу, дбайливо витягнув з футляру окуляри, оправа яких ввиблискувала бронзою. Прискіпливо роздивився на просвіт. Подихав на скло. Акуратно протер спеціальною фланеллю, хоча на сяючих скельцях не було ні порошинки, ні плямочки. Заховав старі окуляри у футляр, а футляр – у кишеню піджака. Вимкнув лампу. Посидів десять секунд непорушно, заново звикаючи до напівтемряви.
І лише тоді урочисто поставив нові окуляри на ніс.
О, солодке відчуття змін! Коли реальність потягується уві сні, невловно зрушуючись лише на долю градуса. Але цього достатньо, щоб усе постало в абсолютно іншому світлі. Новий ракурс – і з буття зникає безглуздя, порожнеча, повсякденність ритму. Пласка монохромна картинка наливається барвами, набуває глибини, об’єму, значення й прихованого значення. До життя повертається втрачений в суєті смак.
Лікар підійшов до вікна. Цього разу йому не довелося вдивлятися – порошина, випавши з ока, відразу наповнилася конкретикою, незважаючи на чорничний кисіль сутінків.
Стара.
Та сама, що приходила два дні тому.
Майже непомітний рух унизу, на самому краї зору, під самими вікнами, на мить відволік його від спостереження за пізньою гостею. Щось рухалося між клумб і кущів, залишаючи по собі коливання стебел і і листя. Доберман-сторож? Але істота вступила в жовтий прямокутник світла, що падав з вікна першого поверху, забарилася – і лікар побачив. Маленький, не більше півметра на зріст, големчик|. Здавалося, він був зліплений з того, що трапилося під руку: подекуди на тільці виблискував метал, відстовбурчувалися волокна деревини, бік вкривала біла емаль, обсипаючись лусками… Лікар задумався: як він примудрився все це розгледіти з другого поверху, при хисткому освітленні?
Напевно, завдяки зміні окулярів.
Големчик спритно чкурнув далі, вискочив зі світлої клітки й пропав. Здається, слідом промчав ще один, але лікар не встиг його розгледіти. Недаремно пацієнт стверджував, що не може їх наздогнати. Треба погортати літературу по типових фобіях. Освіжити в пам’яті симптоми індукованих психозів.
Тихо посміхаючись своїм думкам, лікар вийшов з кабінету.
Палата пацієнта-любителя ліпити «големчиків» була розташована в лівому крилі першого поверху. Кроки баламутили стерильну тишу коридору: вечеря скінчилася, хворих розвели по кімнатах, а лягали тут рано. Здебільша, контингент в пансіонаті підібрався тихий, самодостатній. Перед дверима палати номер вісім лікар трохи постояв. Власне, від самих дверей залишилося трохи більше половини. Немов великий пес з пащею, набитою акулячими іклами, узяв та й відкусив шматок дверей разом із замком. Як бутерброд із маслом. Точніше, не з маслом, а з білою емаллю.
Або інакше: не відкусив, а трьома рухами зачерпнув жменями, ніби глину.
Лікар штовхнув рештки дверей та увійшов. Пацієнт був тут. Сидів на підлозі, прихилившись спиною до ліжка з відірваною спинкою. Лівої ніжки також бракувало. Поряд – на стіні, на підлозі – виднілися виразні заглибини із слідами пальців.
– Добривечір, лікарю.
– Добривечір.
– Я обіцяв сказати вам, коли зберуся додому. Я кажу. Я зібрався. Ви йдете зі мною?
Лікар озирнувся. Позаду нього в дверях переминалися з ноги на ногу п’ятеро вельми неприємних на вигляд големчиків. Кам’яний, дерев’яний, два цементних з домішками лінолеуму, один – суцільнометалевий. У кімнату проштовхнулися ще двоє, волочачи купу одягу. Сорочка, брюки… Брюки здалися лікару знайомими. Таку форму носять охоронці пансіонату.
– Ви йдете, лікар?
– Іду.
– Тоді почекайте, я переодягнуся. Спасибі. З вами вийде краще. Легше.
Навіщо він погодився? Боїться?! – ні, не боїться.
Це все окуляри.
Нові старі окуляри.
І пристрасне бажання дізнатися: чого бракувало в обличчі пацієнта, коли грим лягав на мертву плоть манекена?!
– Ходімо, лікарю. Баба чекає. Інші теж збираються. Нам уже час.
