Големчики помчали вперед. Двері чорного ходу, звичайно замкнені в цей час, виявилися прочиненими. По дорозі їм ніхто не зустрівся. Темний парк ласкаво шелестів, розступаючись. Обидва добермани лежали біля огорожі, віддано дивлячись в очі старої, яка стояла за гратами. Бабин почет – дворняга, кішки, горобці – був присутній і трохи ревнував. На тлі яскравих зірок промайнули силуети кажанів. Лікар покосився на пацієнта: той ішов, насилу відриваючи від землі ноги. Таємна сила тягнула його назад, геть від огорожі, геть від Баби. Та вросла в землю, і лише вітер перебирав подол поцяцькованої квітами сукні. Вона теж чинила опір. По-своєму.
Нарешті пацієнт уперся в невидиму стіну. Зупинився. Ледве підняв погляд на стару.
– Хто це?
– Лікар.
– Він іде з нами?
– Так.
– Добре.
– Добре. Огорожа?
– Я допоможу. Зараз…
Худі, мляві руки потягнулися вперед, просочилися між витими прутами огорожі. Добермани, як загіпнотизовані, хитнулися назустріч. Дворняга стрепенулася, марно намагаючись просунути морду у вензель. Руки, перевиті набряклими венами, з раптовою ніжністю поплескали загривки величезних псів. Легко підсунули одного до іншого, почали вдавлювати, м’яти, робити одним цілим! Двоголова істота віддавалася змінам, блаженно повискуючи від задоволення. Ось обидві голови злилися, собака-гігант став ще більший, а стара продовжувала старанно працювати. Під її умілими пальцями дворняга витяглася в кошлату сосиску з короткими лапами, без зусиль прослизнула крізь грати і влилася в загальну плоть. Так струмінь води вливається в басейн, зникаючи без сліду… Майже без сліду. У нової істоти ледве помітно змінилася форма морди, забарвлення стало світлішим, прорізався хвіст бубликом.
До дворняги з блаженним муркотінням приєдналися кішки, зробивши морду істоти пласкішою й додавши тілу пружної грації. Потім настала черга горобців і тузина щурів, що казна-звідки узялися. З неба впала трійця кажанів – у Баби все йшло в діло. Вона працювала упевнено, не замислюючись. Химера була вже розміром з доброго коня. Захоплено косила на стару круглим пташиним оком, махала хвостом, нетерпляче рила землю лапами – пазурястими і перетинчастими.
– Готово! Сідайте, лікарю, не бійтеся. І ти сідай.
Лікар ніколи не їздив на коні. Не кажучи вже про поїздку на химері. Бабин монстр припав до землі, щоб люди змогли залізти йому на спину, запустити пальці в густу шерсть. Лікар відчув себе частиною химери, частиною безумства, зліпленого з Баби, огорожі, пацієнта, що дихав у потилицю…
Лікару було добре. Вперше за багато років.
– Давай!
Могутнє тіло здійнялося в повітря. Крил у звірика не було, але якщо це був не політ, то лікарю лишалося лише розвести руками. Ні. Розвести руками не міг – упав би. Унизу ліниво, як уві сні, пропливла триметрова огорожа з вишкіром зубців, капелюшок старої, акуратно підметений тротуар, сміттєві баки…
Сильний поштовх.
– Злізайте. Далі пішки підете.
Злізати не хотілося, але він підкорився. І пацієнт – теж. Стара ж, ігноруючи власне «пішки», сіла на спину звірика. Той задоволено загарчав.
– Куди тепер?
Під кудикіну землю. Поїздок вивезе. Обіцяв.
Тоді нам туди.
Лікар махнув рукою у бік найближчої станції метро, до якої було звідси хвилин п’ять ходу. Баба і пацієнт перезирнулися, із сумнівом похитали головами – і стара вказала у зовсім інший бік.
Сперечатися лікар не став.
Вони йшли вулицею, прямо по проїжджій частині, помалу прискорюючи крок. Звірик зі старою тік вперед м’якими стрибками, розсовуючи реальність, просочуючись наскрізь, творив навколо себе сизий туман і купався в його пасмах. Незабаром лікар помітив, що до них приєднуються нові супутники. Субтильний хлопець в драповому пальті, одягнений явно не по сезону; товстуха, що поправляла клейонковий фартух в крупний горох, наче її силоміць відірвали від кухонної плити. Вусань-військовий у формі з погонами старшини. Ще дві або три постаті маячили позаду, не наближаючись, але й не відстаючи. Місто тим часом скипало забутим на вогні чайником. Знайомі вулиці безсоромно брехали, звиваючись у клубок, намагаючись заморочити, збити зі сліду. Асфальт хапав людей за ноги, відрощуючи смоляні пальці. Ліхтарі гаснули при їхньому наближенні. Один вибухнув бузковою хмарою, засипавши тротуар жарким хрускотом друзок. Будинки навалювалися зверху чорними проваллями вікон. Над головами завивав вітер, вирвавшись із сотень, тисяч, міріадів динаміків і телевізорів, позаду наростало виття й рев: хижак не бажав випускати здобич, йдучи назирці.
Ось-ось наздожене.
Навколо, скрадливо почавшися з випадкових перехожих, каруселлю завертілася людська завірюха. Година пік, мітинги протесту, демонстрації на захист, День пива, штовханина за квитками на модного співака; очікування феєрверку, що спресовує глядачів у рухливий моноліт, народні гуляння, мурашники ярмарків кишіли продавцями й покупцями, чемпіонати з футболу вивергали вболівальників із прапорцями в руках, базари і ринки, товкучки і дешеві розпродажі – діти намагалися гратися з големчиками, намагаючись відірвати руки й ноги, хтось ліз на трибуну, спокушаючи перспективою зростання валового продукту, а хтось ліз на звірика, бажаючи покататися, звідусіль сунули пластикові келихи з пивом, рекламки «Гербалайфу», пропонували схуднути за три дні, обіцяли хрещення й обрізання, візит до екстрасенса, листове залізо, роботу вдома, еміграцію до Канади, субсидії, кредити й турне Середземним морем, вигране в шоу-акції «Не дай собі засохнути» – розчиняючи, перемелюючи, висотуючи сили, всмоктуючи жирними губами, витягнутими в трубочку…
– На місці стій, раз-два! Р-р-рівняйсь! Смир-р-рно! Рівняння на середину!
Бас Старшини гучним гуркотом відбився від стін, ті кинулися врозтіч, розтинаючи людське море надвоє – і найближча вулиця здригнулася мокрим псом, струсивши натовп мешканців у провулки. Завмерла, витягнулася дзвінкою струною. Ліхтарі яскраво спалахнули, освітлюючи дорогу: пряму, як стріла, що летить до мети. Будинки віддали честь, вітер захлинувся стройовим вітанням. Попереду рівним ланцюгом бігли големчики, підтримуючи поранених побратимів: авангард, готовий у разі чого першим вступити в бій.
– Біго-о-ом марш!!!
На бігу лікар озирнувся. Місто за спиною спучувалося будівництвами і ремонтами, асфальт, тріскаючись, просідав, будівлі відрощували мансарди і кетяги гаражів, поспішаючи перекрити прохід траншеями, латаючи рану швами водопровідних і газових труб, відрізаючи власних найманців, які в захваті гонитви ледве не перетворилися з мисливців на втікачів; і ревіння за спиною стало глухіше, відступивши, але не зникнувши до кінця.
Нова нотка пробилася в ревінні.
– Лю-ю-юди! Де ви всі?! Лю-ю-юди! Відгукніться! Я хочу залишитися з вами! Я не хочу назад! Лю-ю-юди-и-и!..
Механічний, немов з репродуктора, голос посилився, линучи звідусіль. Ударив, здригнувся, відкотився назад і затихнув на віддалі.
– Здається, у нього вийшло…
– Розлом! Я бачу розлом!
– Не відставати! Підтягнися!..
Чи є у мене жетони, думав лікар. Наявність жетонів здавалася дуже важливою. Він був певний у цьому.
Є!
– Ось, візьміть… У мене багато. На всіх вистачить!
– Спасибі…
– Ось іще… картка!
– Від імені служби виголошую вам подяку!
Турнікет. Ескалатор. На платформі – жадана порожнеча. Потяг чекає біля перону, нервово розкрив двері й витанцьовує на рейках.
– Швидше!
– Я встигну, встигну!..
– Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…
Назви станції він не розчув. Потяг рвонув з місця в кар’єр, так що пасажири ледве встигли похапатися за поручні. Поїзд миттєво набрав швидкість. Нарешті відновивши рівновагу, лікар з цікавістю огледів вагон. Всі його супутники були тут. Але лікар дивився не на тих, що стояли. А на тих, хто займав сидіння у вагоні.
Манекени. Голі манекени з ледве наміченими обличчями виблискували рожевим пластиком. Скільки роботи! Скільки улюбленої роботи, яку слід виконати. Тепер у нього буде на це час. У нього буде багато часу…
Поїзд відчутно труснуло на стику. Світло у вагоні мигнуло, згасло, знов спалахнуло, невпевнено мерехтячи. Навалилася хвиля нудоти.
– Тримайтеся, лікарю!
– Тримайтеся!
– Залишилося зовсім трохи…
– Громадяни пасажири, просимо зберігати спокій…
Відпустило. Важкість в грудях зникла, серце забилося рівніше, і разом з пульсом рівніше пішов потяг. У очах посвітлішало – лампи спалахнули на повну силу.
– Ура!
– Прорвалися!..
Кінцева станція. Громадяни пасажири, прохання звільнити вагони…
Двері з шипінням розійшлися, і лікар, не відчуваючи під собою ніг, зробив крок на освітлений перон.
– Приїхали?
– Так.
– Додому?
Ескалатор рухався дуже поволі, немов величезна доброзичлива істота дбайливо несла лікаря на долоні до виходу. Спиною він відчував, як розсипаються сходинками його супутники. Далі. Ще далі один від одного. Розділяючись, мов пасма волосся під гребенем. Замість кулака – пальці. Час і місце, коли необхідно бути разом, проминули; підступав час і місце самоти, бо ти завжди самотній. У цьому – основа твого справжнього існування. Лікар скривився, відганяючи дурні, шаблонні, тамтешні думки. Треба вчитися думати по-іншому. Треба вчитися не думати.
Унизу, в тиші платформи, досі чекав потяг. Зволікав, перш ніж поїхати, сховатися в тунелі. Жарко позіхала розкрита паща вагона. Десятки три манекенів запрошували лікаря повернутися. І лікар відчував: якщо він залишиться в метро, Поїздок прийме його з прихильністю, бо вони ніколи не зустрінуться віч-на-віч. Втім, можна бути певним: у кожному з вагонів лікар знайде сухі рум’яна й «тоналку», кріпе й монтюри для перук, гумоз, поролон і марлю для товщинок. Манекени звали до себе, не наполягаючи й не кваплячи. Повернутися? Або повернутися по-справжньому: спуститися на платформу, сісти у вагон і заперечно похитати головою? Давши знак Поїздку: відвези назад.
Відвезе.
Без спротиву й умовлянь.
Ескалатор скінчився. Як і раніше не обертаючись, лікар пройшов до скляних дверей, штовхнув їх, опинився в підземному переході. Бетон, порожні кіоски, де протяг торгував шепотом; знову сходи. Вгору, вгору. Місто було порожнє, як кіоски в переході. Кінотеатр, кафе. Магазин уживаного одягу, переговорний пункт, ательє. Порожні, порожні, порожні… Нарешті. Лікар потягнувся і узяв з довірливої порожнечі – погляд. Зроблений з пластику, погляд байдуже лежав на долоні, весь у пилі й нудьзі. Не замислюючись, що він робить, лікар почав розминати погляд в пальцях. «Гусячі лапки» в кутиках очей: від частого сміху. Жменька іскор. Сутінь густих, трохи|ледве| сивіючих брів. Розуміння. Втома. Тіні: мудрі, темні. Пальці рухалися вправно й уміло. Все, час відпускати на волю.
Погляд, підхоплений вітром, злетів у осінь.
Поплив уздовж вулиці, заново оглядаючи будинки й дерева, звикаючи до самого себе – старого, нового.
Лікар засміявся. Вони чекали на нього, тільки на нього, на нього й більш ні на кого, сподіваючись, що одного разу він прийде, потягнеться й візьме їх на зміну. Повітря кишіло ними: посмішки, усмішки, погляди, зморшки, трепет ніздрів, сонні повіки, схожі на стулки мушель, кролячий прикус, рум’янець щік, локон біля скроні, жовна на вилицях. Печаль, радість. Заклопотаність. Мертвий пластик, що чекає на тепло дотику.
Психоз, готовий обернутися прозрінням.
Це було його місто.
Обернувшись, лікар перестав сміятися. Вдалині, вийшовши з протилежного боку переходу, біля гратчастої огорожі якоїсь установи стояли Пацієнт, Баба, Старшина… Маленькі, наїжачені. Насилу витримуючи присутність одне одного – і все-таки не кваплячись розійтися. Зараз вони рушать у різні боки, але між сьогоднішнім «зараз» і тим «зараз», яке трапиться ось-ось, лежала прірва.
А над головами людей сонце з місяцем грали у квача.
Шурхотіння підошов привернуло лікареву увагу. Поряд із ним, тихенько вийшовши з підворіття, маленький старий захоплено писав на стіні крейдою. Час від часу витираючи вимазані руки прямо об куртку. Надумавши підійти, лікар раптом відчув нехіть. Зближуватися із старим було… протиприродно, чи що? Він просто вдивлявся у граффіті, залишаючись на місці.
Старію.
Вчуся.
Згадувати.
Перш ніж повернутися до своєї підворітні, старий уважно подивився на лікаря. На погляд, що досі летів уздовж вулиці. Поплямкав сухими губами.
– Лікар, – сказав старий, ідучи.
І лікар зрозумів, що Називала його назвав.
Але глибоко унизу, на сонній платформі, потяг із манекенами все ще чекав остаточного рішення.
Листопад 2001 р.
