Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини.
– Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! – Тирулега показав забинтовану долоню. – Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І – ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить?
Тирулега був засмучений.
– Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в страху не продати цей снулль. Заробітку нема – з чого платити десятина? Можу дати сама дрібниця – за дрібний турбота…
– Що ви, пане! – поспішив заспокоїти ловця Фортунат. – Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували!
– Навпаки, – приєднався до друга Кручек, – ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару.
Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля.
– Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан оберквізитор фон Шмуц. Теж – свій і чужий відразу. Але той снулль – смутний. Добрий. А цей – злющий, падлюка. Ні, не розуміти я…
Приватдемонолог зітхнув:
– На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває.
– Так, так! – закивав Тирулега. – Чужий сон приснить! Я знати!
Фортунат потягнувся до райдужної клітки.
– Не торкати! Він печеться!
– Дарма, я звичний, – промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього…
Наче струмом вдарили.
Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду – сльота, попереду – лід.
Самотність.
Смерть.
Скоріше б.
А втім, смерть – лише хвилинний перепочинок…
– Агов, ти! Ану, чвалай звідси…
– Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути – нудота…
Венатор лише мовчки кивнув.
Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно.
– Це не людський снулль, – припинив Фортунат ходити околяса. – Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній…
– До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий. Користь зовсім ніяка. Треба відпускати…
Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини.
– Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити – я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити – я не знати…
Старий із сумнівом похитав головою.
– Постривай. Не треба його вбивати, – втрутився приват-демонолог. – Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи.
Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг.
– Що ви, що ви! Це надто багато! – замахав руками чесний морфініт. – Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай!
Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, – це вам не дружині голову морочити…
* * *
На вулиці Кручек смутно зітхнув.
– Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, – він узявся загинати пальці, – вранці не виспався… Удень – розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю.
Він і справді був змарнілий.
– Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! – спробував розворушити друга Фортунат. – Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття – ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак…
– І не вмовляй! Жодних симпозіумів. А щодо дівчаток, – приват-демонолог значуще посміхнувся, – то це до нашого юного друга. Сьогодні йдемо з ним у Палату… Бачу, в пана Пумпернікеля вуха яскраво-червоні, хіба що дим не йде. А очі сяють. Видно, що хлопець сам не свій. І шия геть подряпана. Ну, я не витримав, переборов природну делікатність…
– Розколовся?!
– Спершу вагався, потім розповів. Мовляв, прокинувся, а з ним у ліжку – гірська левиця! Здоровецька! І нумо його облизувати!.. А язик – такий шорсткий…
Маги добродушно розреготалися.
– От! Бери приклад, Матті. Людина відчула, що таке свято!
– Ні, нам ліпше – спатоньки. Завтра – вимірювання градієнтів здобувачів. Зіпсую динамічну серію – ганьба неминуча. Ти йди, розважайся, а я – до готелю.
Хвилину-другу Фортунат стояв біля входу в «Тихий закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити.
«Годі!»
Венатор стрепенувся. Зрештою, яке нам діло до кошмарів дрібної нежиті? Та хоч би й еталонної одиниці! А все ж він рядовий вампір, і квит! Фестиваль у розпалі, час минає, а він ще хотів побачитися з колегами. Подейкують, ніби Теофіль Ступка сформував бойовий «тягништовхай» із трикратним мано-збереженням.
Може, поділиться?
Фортунат зосередився, вигнав із голови зайві думки та вийшов у ближній астрал. Ось воно, Коло Парної Дюжини. Опалесцентна корона з дванадцятьма зубцями накрила місто. Ефірні нитки обплели вулиці й площі Брокенгарца, проникаючи всюди: в готелі й аустерії, житлові будинки й крамниці. Як сигнальні павутинки, вони озивалися тремтінням на будь-який сплеск агресії. Але все було спокійно: місцеві й сторонні розважалися, дискутували, випивали й сперечалися, танцювали й робили один одному не цілком пристойні пропозиції.
Побіжним дотиком до Дюжинних зубців мисливець на демонів відшукав потрібний, вийшов із трансу й рішуче попрямував до центру міста.
Теофіля Ступку він знайшов серед учасників диспуту про міжрасові шлюби. Що тут робив Теофіль, було загадкою. Ступка був жонатий – хай на стерві, але на звичайній, людській стерві. А втім, розгадка швидко знайшлася: Ступка, який сидів неприродно прямо, просто спав. Із відкритими очима.
І навіть стиха похропував.
Фортунат вирішив не будити його. Покинувши диспут, він попросив пива у найближчому наметі. Без ентузіазму зробив кілька ковтків. І зрозумів, що йому не хочеться ні пити, ні веселитися, ні спілкуватися з друзями. Нічого не хочеться. Зовсім. Проклятий сон – проклятий снулль! – отруїв душу! Висмоктав радість, відбив смак до життя. Фарби зробив тьмяними, а задоволення – прісними.
Кисла оскома в роті. Апатія.
Туга.
Що ж це за напасть така?!
Венатор вилаявся, плюнув спересердя та й побрів до готелю.
* * *
Чужу присутність у номері він відчув ще на сходах.
Нудьга випарувалася, немов роса під пекучими променями сонця. Поганий настрій міг скільки завгодно псувати венаторові життя, але навіть найбільш кепський настрій пасував перед професійними навичками.
Цвях підтягнувся. Виникло знайоме поколювання в кінчиках пальців. Один блискавичний пас – і «ланцюги Хіменналя» закують хитрого зломщика по руках і ногах. Здіймаючи шуму не більше, ніж від руху астральних мас, мисливець прошмигнув до дверей апартаментів. Узявся за ручку, промацуючи номер кордативним поглядом. Ось він, незваний гість: у кріслі біля вікна.
Некротична фактура аури?
Ба, знайомі все обличчя…
– Добраніч, фон Тирле, – зумисне голосно дзвякаючи ключем, венатор відчинив двері й ступив у номер. – Сидите в засідці? Може, вам пивця принести? Або чогось міцнішого націдити?
– Попрошу без інсинуацій, – з гідністю озвався Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосос. – Не в засідці, а просто чекаю. Доброї ночі, пане. Вибачайте за візит без запрошення, але в мене до вас серйозна розмова.
Мисливець влучно накинув капелюха на оленячий ріг, що правив за вішалку, і влаштувався навпроти гостя, на дивані.
– Що ж, давайте, – по-простецькому посміхнувся він. – Люблю, бачте, просидіти ніч за приємною бесідою!
Із хвилину фон Тирле міркував, треба йому ображатися на явне глузування, чи ні. Зрештою вирішив із образою почекати – й сконденсувався. Невиразна постать туманом снувалася в кріслі, зрештою набула знайомого Фортунату вигляду.
– Я би дуже попросив вас із вашим другом-теоретиком не втручатися більше в моє особисте… життя, – цього разу Реджинальд затнувся перед словом «життя», хоча при першій зустрічі вимовляв його спокійно. – Ви зіпсували мені свято. А прийдешні неприємності я навіть боюся уявити! Тому з усією відповідальністю я вимагаю…
Венатор жартівливо підняв руки, немов благаючи зглянутися.
– Помилуйте! Ми й гадки не мали тривожити вас. А вже щодо неприємностей такому ґречному панові… Будемо квити: ми вторглись у ваш сон, ви – у мій номер. До речі, як ви мене знайшли? Мабуть, стежили? Айяйяй, пане!
– Стежив?! – вампір бридливо скривився. – Навіщо? Ви – один з Парної Дюжини. Самі сказали, пам’ятаєте?
Фортунат кивнув, заохочуючи фон Тирле до подальших пояснень.
– Я зайшов до магістрату, звернувся до нічного доглядача, повідомив, що шукаю одного із запрошених венаторів, і описав вас. За п’ять хвилин мені дали адресу. Дуже просто й бездоганно з позицій законності. Без будь-якого принизливого стеження.
– Справді, – гмикнув мисливець на демонів.
– Я – вампір Брокенгарца! Я поважаю закон! – з натиском повторив фон Тирле. – Й у відповідь я вимагаю поважати мої права! Зрештою, я цінний екземпляр Палати міри й ваги! Я перебуваю під охороною… Якщо ви й надалі дозволятимете собі… Я подам скаргу!.. позов!.. я дійду до самого курфюрста!
Він був близький до істерики.
– У такому разі, я подам зустрічний позов, – осадив нахабу Фортунат. – Ваш снулль зіпсував нам травлення на цілий тиждень. І обпалив руку ловцеві Тирулезі – старому, хворому чоловікові. Запевняю, пан Тирулега приєднається до наших претензій.
– Це ганебно! Невже у вас немає совісті?!
Вампір задихнувся, хоча й не дихав. Венатор із задоволенням обміркував би цей парадокс, але Реджинальд від хвилювання перетворився на протяг – якийсь час мовчки носився по номері сюди-туди. Коли фон Тирле знову матеріалізувався в кріслі, на нього жаль було дивитися.
– Ви… ви підглядали за мною! Вторглися, підглядали, а потім безсоромно викрали мого снулля! Так, викрали! І тепер мені загрожують більші неприємності. Значно більші! Я прошу… ні, я вимагаю!..
Вампір замовк, обм’як, немов купа мокрого ганчір’я. Мисливець на демонів щосили намагався не подати виду, що співчуває фон Тирле. Ось він, шанс розговорити кровососа, вичавити з нього правду.
Зараз – або ніколи!
