CAPUT VII
у якому вампір сповідається мисливцеві на демонів, з’ясовується таємниця смертних снів, венатор дає слово, а снулль Реджинальда фон Тирле дуже хоче на волю
Загалом Фортунат Цвях ставився до вампірів без поваги. Так мисливець за левами нехтує гієнами та шакалами. Венатори не займалися «істотами зі склепів»: упирями, вовкулаками, носфератусами та іншою поганню. Кровожерів, якщо ті заривалися, «сушили» інші: ловецькі чаклуни, хто спритніший, лайливі маги середньої руки (ну, не Просперо ж Кольраун?!) або студіозуси Універмагу – старшокурсники прикладфаків складали заліки з цивільної оборони.
– Комарів молотом не б’ють! – жартував веселун Люстерка.
Поодинокі випадки пікових криз погоди не робили. Так, довелося поморочитися з Йошкою Босилом, що впав від загробної старості в маразм, – він оголосив себе Верховним Дергдуєм Анхуеса й призначив Криваву подать. Довго ловили черського Лобишомена – цей капосник нападав тільки на жінок. Панянки залишалися живі, бо Лобишомен відпивав ковточок, не більше. Але всі вкушені ставали затятими німфоманками. У підсумку чоловіки-рогоносці звернулися в Гільдію Венаторів, і похмурий Гарпагон Понурий підвів риску під пригодами хитромудрого кусаки.
Відтоді шлях до Черсів був для Гарпагона закритий.
Черсіянки погрожували розтерзати негідника.
А так вампіри поводилися тихо та сумирно. Висока Наука обмежувала їх зусібіч. Чаклун із глухої Дрібноприщенки легко майстрував «відворотиповороти» на цибульній основі, відьми за гріш плели «вурдалачні запіканки» – словом, хочеш жити, мертвяче, вмій крутитися. Не вбивай, не жадай, не привертай зайвої уваги…
Вирішив продовжити рід, сисунцю?
Тоді шукай підходящої кандидатури.
Якщо в людини немає схильності до кровопиття, вампіром їй не стати. Хоч до сухого її вихлебтай, у жмути поскручуй, слини отрутної в жили напусти – не стане вона кровосмоком. Умре, а не стане. Упирі в сезон гонів з ніг збивалися. Поки знайдеш правильного чоловічка, з потрібною червоточинкою в душі! – поки вгвинтишся в серце, визначиш: він чи не він…
Бувало, і випадкові жмурики вставали від сверблячки в іклах. Сьомий син сьомого сина, убитий на межі, похований обличчям униз… Місяць крізь крону в’яза молочком хлюпнув, рак на горі свиснув, смажений півень закукурікав – лясь, і відкинулося віко труни. Але продовжувати свій рід «приймаками»?
Не всякий вовкулака хотів узяти на виховання нерідного.
От і мучилися.
Зате бардам – воля. Буденного упиря спритні писаки розмальовували, як тільки вміли. Фантазія так і юшила крівцею з жил. Талант бив колом у груди. Творчість пахла часником. Шляхетні вампіри, мудрі вампіри, чарівні, велелюбні, дотепні, віддані, відважні, добрі, з потягом до прекрасного – панянки ночами мріяли про чудових женишків, змочуючи подушку слізьми.
Скажи хтонебудь Фортунатові Цвяху, що настане день, а точніше, ніч, і він перейметься до одного такого, ікластого та нещасного, співчуттям – у вічі розреготався б.
– Ви твердите, що ми вдерлись у ваш сон з метою його подальшого викрадення. Я правий?
Реджинальд кивнув із приреченістю людини, яка з доброї волі віддає себе лікареві-зубодерові.
– У такому разі, смію вас запевнити: ви помиляєтеся. Наше вторгнення мало випадковий і ненавмисний характер. А ваш сон – вірніше, принесений снуллем, – викрали не ми з колегою.
«Дуже мені потрібен ваш скарб!» – мало не бовкнув мисливець.
– Ви знаєте, де мій снулль?
– Так. Він викликає серйозний науковий інтерес. Ми хочемо провести деякі дослідження.
– Не треба, – жалібно попросив вампір. – Не треба досліджень. Що вам від мене потрібно? Чого ви до мене прив’язалися? Дайте мені спокій! Випустіть мого снулля! Ви не маєте права! Я подам позов…
Фортунат насупився.
– Знову ви за своє? Пропоную залагодити справу по-мирному. Ви забуваєте про свій вампірський гонор і розповідаєте мені: чим вам так припав до душі цей снулль? Я ж даю вам спокій. І прошу ловця звільнити вашого коштовного улюбленця. До загального задоволення. Що скажете?
– Вампірський гонор? – фон Тирле підвівся з крісла й почав міряти кімнату кроками, з кутка в куток. – Ви теж мені заздрите?!
Він з гірким презирством дивився на венатора.
Мить, і презирство зникло.
– Бачу, ви – незаздрі. Але багато хто… Багато хто! «Ох, коли б я був вампіром!» Звучить, як: «Ох, коли б я був султаном!» Це так романтично! Це так витончено! Ой, вони творять чудеса: у піднебессі літають, туманом стеляться, мишкою шмигають, крізь щілинку просочуються… навівають мрії на шовкові вії. Збожеволіти! Ох, чарівники!..
Венатор посміхнувся з розумінням. Вампір і магія – дві речі несумісні. Запитай першокурсника Універмагу, і той миттю відтарабанить, у чому різниця здібностей магічних – і фізіологічних, виниклих у процесі некроеволюції. Мрець, хоч устань він, хоч у труні лежи, маною не володіє. І до чаклування, а це – творчість, не здатний. Навіть найсильніші некроманти під «Тавром Ревітала», вставши, використовують запас мани, накопичений при житті.
А як витратять – був маг, і немає.
– …заздрять. Нашому життю заздрять! А хіба ж це життя?!! Безсмертя? Ми не безсмертні, ми довгомертві. Вічний Мандрівець, які ідіоти!..
Фортунат уперше чув, щоб нежить згадувала ім’я Вічного. Видно, вже дуже бідоласі допекло!
– Ви хочете знати? Гаразд!
Фон Тирле вигукнув мало не з погрозою.
– Тільки майте на увазі: задоволення ви не одержите! І пам’ятайте про свою обіцянку!..
* * *
Сповідь Реджинальда фон Тирле, вампіра й еталонної одиниці, що пролунала вночі в «Драконі й Лілії»
Реджинальд фон Тирле став вампіром у сорок два роки.
Трапилося це буденно, можна сказати, геть нецікаво. Ні тобі жагучих брюнеток із маленькими гострими іклами, ні елегантного графа з екзотичними фантазіями; навіть нападу кажана, що втілився з туману, – ну просто-таки одна прикрість! Звичайно, якщо вже вампіризуватися, то ліпше в замку над урвищем, у горах, під скрипки та гітари, та ще й у ніч любові…
А тут – спірне майнове питання. Приїхав із міста до маєтку судовий гачок, залишився на вечерю, бо затримався в дорозі й прибув пізно… Слово за словом – коротше, вкусив. І не просто вкусив, а у відповідь на п’яні нарікання хазяїна дому. Мовляв, життя марудне, жінки не люблять, слуги не поважають. Був би я, мовляв, інкубусом, тоді всі красуні були б моїми! А вже якби я став вампіром!..
Ну, сам напросився.
Устав фон Тирле вранці з ліжка й знову під ліжко забився – від сонячного світла. Спасибі, «благодійник» заздалегідь штори затягнув. Турботливий трапився.
Ясна річ, в жодному суді він не служив. Був одним із шістнадцяти сертифікованих вампірів Брокенгарца, а інших тут не водилося, – хіба що проїздом, на гастролі. Напередодні видали йому, як володарю 1,6 еталона, ліцензію на разове продовження роду. Там же чорним по білому було сказано:
«Першого стрічного, котрий почне ремствувати на долю чи прямо звернеться з проханням, запевняючи, що бажає позбутися життя добровільно…»
От негідник-гачок і скористався з нагоди.
Далі все йшло, як по писаному. Через троє діб Реджинальд з’явився в нічному відділенні Палати міри й ваги. Зареєструвавсь, як належить: хто, звідки, який прикус… Одержав бляху: 0,4 еталона. До бляхи додавалася посвідка на проживання – це для тих, у кого замку в горах не було.
На всіх вампірів замків не настарчиш.
Маєток фон Тирле племінникові у спадщину залишив. Поселився у гачка: у підвалах міської в’язниці. Труну взяв із собою: гарну, вистелену оксамитом. В’язниця стояла порожня, тривожили їх рідко. Правил новий вампір дотримувався ретельно: харчувався справно, без зайвого насильства, рід продовжувати не поривався, раз на рік їздив на чергову сертифікацію… Він і раніше був людиною без претензій. А тепер – і поготів.
Устав, знайшов, куснув.
Посидів до ранку в «Замурзаному Фріці».
І додому, спатки.
Огидні сни почали снитися йому точно від дня річниці вампіризування. Перший раз він списав їх на місячне світло та важкість у шлунку. Місяців зо два тому до нього звернулися з пропозицією цирульники з «Розіни». Серед дворянок стали модними часті кровопускання – для млосної блідості лиця. Зціджену кров виливали на задньому дворі: сморід, мухи, лайка сусідів. А співробітництво з фон Тирле – чиста вигода. І вовки, так би мовити, ситі, й зі смітника не смердить.
Думав: об’ївся, от і наснилося казнащо.
Пробував голодувати – не допомогло. Сни приходили щоночі. Він метався, вертівся в труні, хотів прокинутись, але не міг. Вампіра вдень не добудишся, хоч сріблом пропікай, хоч колом штрикай. Після заходу сонця вставав розбитий, у препоганому настрої. Думав: звикну.
Не звик.
У снах він був дрібним, неприкаяним чоловічком. Довкола нього снувався такий самий дрібний і неприкаяний світ. Діймали кошмари, в яких сплячий Реджинальд сприймав навколишнє як єдино можливе. А, прокинувшись, дивувався: хто вигадав цю клоаку? По той бік реального в загробних мріях кожний старався ошукати ближнього, здається, йому на горб; кожний створював проблеми всім на світі, в тому числі й собі.
Сон уявлявся фон Тирле малиновим спрутом, що присмоктується до нього зі сходом сонця – і довбає дзьобом, чмокає присосками, стискає в обіймах, насолоджуючись нерухомого мукою здобичі.
Вампір спить півжиття: від світанку до надвечір’я. Фактично виходило, що Реджинальд одержав як навантаження до вампірського існування ще одне огидне буття. І порятунку від цього він не бачив.
Йому снилося: він гибіє під ненависними для нього справами. Вживає їжу, від якої верне. П’є отруту, валяється попідтинню. Дружина покинула його, діти батька уникали. Хитромудрі шахраї відібрали житло. Він перебрався в підвал будинку – сірої височенної коробки, – схожий на склеп для велетня. Почав хворіти. Жебрав, порпався в покидьках. Харкав кров’ю. Харчувався недоїдками. Тягався з такою ж, як сам, шушваллю. Когось бив, хтось лупцював його. Зістарівся.
Помер.
Овал Небес, як же тішився вампір Реджинальд фон Тирле, коли помер уві сні! Сподівався: тепер усе припиниться. Або почнеться щось інше, значно привабливіше. Надії не виправдалися. Два дні він спав удень без жахливих видінь. Спав, як мертвий, хоча в його випадку порівняння викликало нервове хихотіння.
На третій день почав снити знову.
Те ж саме, тільки гірше.
Друге коло пекла.
Єдина дитина народилася недоумкуватою. Дружина пішла, коли він спав, років на три раніше. З роботи, хоч би куди влаштувався, гнали поганою мітлою. На вулиці просили закурити, потім били й відбирали останнє. Житло Реджинальд утратив удвічі швидше. Пробував дзявкати – замордували. Відтоді, крім знайомого кашлю, страждав на нирки. У підвалі завелися пацюки. Ритися в покидьках забороняли сусіди з будинку. Вартові лупили волоцюгу кийками: просто так, на потіху. Всяка погань крала в нього добуте. Обурювався – давали стусанів.
Випали зуби.
Прийшла рання старість.
Смерть.
– Що це? – поспитав фон Тирле в гачкабатька, перш ніж піти на третє коло.
Він давно вже з’їхав від гачка на цвинтар, де вподобав собі тихий склеп. Віддавав перевагу самотності під час денного сну. На останній сертифікації йому вже вп’яте підтвердили чисту одиницю еталона. Сказали: якщо найближчого року принципових змін не відбудеться – стане Реджинальд мірним еталоном для вампірів Брокенгарца.
– Сни? – знизав плечима гачок.
Він навіть не запитав, що має на увазі «пташок». Видно, чекав на це запитання довгий час. От і дочекався.
