А вони паскудно звивалися і показували світові ряди блідих скловидних присосок завбільшки з медаль «За взяття Дангопеї». Четверо жовтих очей перестали кліпати. Жовтки, розітнуті посередині вертикальною зіницею-зародком, схожою на лезо, невідривно дивилися на фон Тирле. Мов обценьки в ката, розкрився роговий дзьоб, здатний перекусити людську руку.

– Фарте! Він уб’є його!

Хто кого вб’є, пояснювати не було потреби. Над вампіром, паралізованим від жаху, навис його роздутий від люті кошмар. Усе відбувалося наяву. Ніхто не сумнівався, що це не сон – і всі ясно розуміли, що трапиться далі.

Спрут кольору запеченої крові та з білястими лишаями стискав вампіра в обіймах мерзенних мацаків – і неквапно пожирав. Відривав, скуб, розчиняв, усмоктував…

 

Колись, убиваючи, снулль робив вампіра сильнішим.

А тепер?

– Дзумтеррах непентес! Гігандо суммус’ари акх’арр!

Венаторова правиця заклякла в повітрі, так і не діставшись до «зеніту втілення». Закляття «мармурового віяла», яке він уже майже створив для нищівного удару по монстрові, небезпечно зависло на межі зриву. Реалізація двох заклинань в унісон – насамперед згубна штука для чарівників, якщо вони не домовилися заздалегідь. Рикошет, конфлікт манозастосування… А фразуінвокацію «дзум-террах» – грізну, гортанну, з ідеально розставленими «наголосами» – вимовив не він.

Уражений до глибини душі, Фортунат дивився на друга дитинства.

У цю мить доцент Кручек найменше був схожий на того натхненного теоретика, кабінетного вченого, яким його звикли вважати. Приватдемонолог стояв, як матрос під час жорстокої хитавиці, щільно впершись у землю міцними ногами. Твердо прискалений погляд викликав у пам’яті образ стрільця з арбалетом. Миттю пізніше Кручек зробив витончений, хитромудрий пас. Жест напевно був би гідно поцінований хоч метром Високої Науки, хоч майстром рукопашного бою з острова Гаджамад.

Власне, на цвинтарі був ще один маг вищої кваліфікації.

Венатор оцінив.

Але забарився з визначенням типології чарів.

Земля здригнулася під ногами. Цвях над силу втримав рівновагу. А ловець снуллів розпластався по стіні склепу й наче прилип до граніту. Здавалося, жодна сила не змогла би відірвати його від кам’яної поверхні. Землетрус, кінець світу, спільна з’ява Вічного Мандрівця й Нижньої Мами в сонмі й сонмищі всього їхнього почту – марно.

Приватдемонолог стояв як укопаний.

Твердь репнула під завислою в повітрі спрутомедузою. Від туману й сліду не зосталося: википів, відлетів хвилями пари. Із зяючої розколини з вихльостом вигулькнув гнучкий батіг: буро-зелений, довжелезний, завтовшки зі стегно доцента Кручека. Батіг зметнувся над снуллем і зігнувся знаком питання, немов хотів про щось довідатися в монстра.

Пучок тонких вусиків обмацував простір.

Зберігаючи запитальний вигин, батіг рвонувся вгору – як у відомій казці про чудесний виноград, – немовби маючи намір досягти Овалу Небес.

Кручек ризикнув здійснити найрідкісніше закляття виклику. Тепер із землі попер Пекельний Фагот – велетенський м’ясоїдний ліаноїд. За одними, неперевіреними даними – результат безвідповідальної гібридизації печерного слизня-рибоїда з пухирчастим біблісом, родом із ла-лангських джунглів. За іншими, ще більш неперевіреними відомостями – черговий крах (або, навпаки, успіх) чурихських некромантівекспериментаторів.

На третину – рослина, на третину – тварина.

На третину – невідь-що за капость.

Крізь розколину протиснулося м’ясисте створіння, схоже на жовторожевий глек із покришкою. Глек ріс на короткій ніжці зі стебла ліаноїда. Жадібна пульсація чітко давала зрозуміти: саме цим органом ліаноїд харчується. Цвинтар накрила щільна хмара смороду: гнилі фрукти, тухле м’ясо, кошик золотаря. Облямована по краях шпичками, загнутими всередину, покришка глека відкрилася. Оголилося нутро рота-шлунка, лискуче від активно діючого секрету.

Ріст Пекельного Фагота уповільнився.

Глек опинився точно під снуллем. Блискавичний ривок – і здобич зникла в його ненажерливих надрах, де вже вирував травний сік. Рот-шлунок роздувсь і жвакав: покришка стала на місце й щільно закрилася.

– Є!

Кручек стомлено поворухнув плечима й почав розминати затерплу від напруги шию. І тут він завмер, вражений до глибини душі. Мерзотник-снулль, цілий і неушкоджений, зі знущальною повільністю виплив із глека, просочившись крізь його стінки. Здавалося, він навіть не помітив нападу Пекельного Фагота. Хіба мало хто тут жвакає?

Ліаноїд розчаровано цмокнув.

І ковзнув назад під землю, затягуючи розколину.

Фортунатові пальці зсудомило: «мармурове віяло» вимагало завершення. Ну що ж, коли не вийшло в доцента, черга за мисливцем… Гострі крем’яні пластини, виринувши нізвідки, розшматували снуллеву плоть і зі свистом полетіли геть. А користі?

Нахабний снулль тільки похитнувся – цілийцілісінький.

Висока Наука пасувала перед носієм кошмарів!

* * *

Фон Тирле нарешті вийшов зі ступору. І кинувся геть, навіть не намагаючись обернутися на кажана. Далеко відійти йому не вдалося: снулль наздогнав утікача в одну мить. Обплів мацаками, роздираючи присосками одяг; повільно підтяг до дзьоба, який зловісно клацав.

Жовтки очей байдуже вивчали жертву:

«Ач, який допитливий!»

Вампір сіпався в мерзенних обіймах, але, схоже, підкорився своїй сумній долі. Зате Ікер Тирулега раптом відірвався від стіни, упав рачки, підхопився й боком, як краб, кинувся до снулля. На ходу він дістав склянку з прозорою рідиною. Одним рухом старий витяг корок – і розмахнувшись хлюпнув із посудини на снулля, зайнятого з’ясуванням стосунків із заблудлим упирем.

Там, куди потрапила рідина, плоть тварюки з сичанням здулась і взялася смердючими пухирями. Снулль знову заверещав. Де не впоралася Висока Наука, зненацька подіяв заповітний засіб ловця – мурашиний сік. Жаль, його не вистачило, щоб остаточно вгамувати велетня.

Раз-другий – і склянка спорожніла.

Снуллева плоть чаділа та шкварчала, як жир на розпеченій пательні. Але чудовисько було живе. Не звертаючи уваги на отруту, що роз’їдала тіло, спрутомедуза дедалі дуже стискала мацаками обм’яклого вампіра.

Венатор рвонув із піхов шпагу, розуміючи, що це скоріше буде жестом розпачу. Ноги стали ватяними і відмовлялися коритися. Руки налилися свинцем. Усе довкіл зробилося хистким, ірреальним. Досвіткові сутінки? – Ні! Сам того не очікуючи, Фортунат Цвях вічна-віч зустрівся з власним кошмаром: першим дитячим видивом геєни!

Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині…

Пекло.

Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих іншого, нелюдського світу. Лютий холод, пекельний жар. Неминучість посміхається, вищиривши ікла. Розум ціпеніє. Надія в душі помирає. Рятунку нема, це кінець. Хоч скільки разів мисливець спускався у володіння Нижньої Мами, переслідуючи демонів, – уві сні все знову було не так. Ноги не слухалися, чари не діяли, жах заморожував серце…

Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі.

Нічого не виходило.

А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, – та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон – ява, і знову, і знову – по колу…

Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками – самодин посеред величезного порожнього простору – від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину – тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені повіки, крізь долоні, в яких намагався заховати лице…

І ніхто не заважав спрутові кольору засохлої крові пожирати Реджинальда фон Тирле.

Ніхто.

Гострий дзьоб безжально рвав плоть. Вона не встигала відновитися, зяючи майже безкровними ранами. Присоски впивалися в шкіру, висмоктуючи й переварюючи соки жертви. Жалюгідні спроби опиратися були просто смішні. Неймовірним зусиллям фон Тирле визволив голову зі смертельних обіймів. Хотів гукнути: «Рятуйте!» – але мацаки затисли горло, і голос зірвався в придушене сипіння. Немов насміхаючись, із міста долинув звук труби. Якийсь веселун ні сіло ні впало вирішив зіграти побудку.

Вальпургіналії тривали.

Сурмачжартівник збився на «Тарантелу», видув п’ять тактів бадьорого маршу – й заграв кавалерійський апель. Фон Тирле ще пам’ятав ці звуки: сигнал скликання вершників після атаки. Тоді, під Трендау, їх зібралася небагато: жменька божевільних переможців.

Співає труба.

«Кірасири! В атаку! Палаші наголо!»

Земля двигтить під копитами коней…

Мертве серце стрепенулося в неживих грудях. Рани наповнилися кров’ю, вона пухирилася. З ясен висунулися ікла, з пальців – криві пазурі. Шкода, немає палаша. Та дарма, обійдемося! Отже, снулль! Отже, ти жируєш, а я сплю та помовчую?!

Снулль заверещав, коли жертва вчепилася в нього пазурами й іклами.

Із розпачем смертника фон Тирле вгризавсь у ворога. Він відкушував і випльовував шматки слизької плоті, роздирав спрута на частини, відриваючи мацак за мацаком, які конвульсивно смикали. Обидва впали на землю. Підім’явши потвору під себе, вампір наліг зверху. Уже непритомний, засліплений болем, приголомшений втратою крові, він і далі нестямно рвав снулля – той кошмар, який усі ці роки спав із ним в одній труні.

Сурмач давно замовк.

Але труба викликала з небуття.

* * *

Перші промені сонця впали на могильні плити. Надгробок, кущі лісотраву, древній склеп… На зім’ятій траві, в калюжі швидко зникаючого слизу, без руху лежав Реджинальд фон Тирле. Одежа нещасного була подерта на клапті. Тіло в цьому сенсі мало відрізнялося від одягу. Ще не цілком отямившись, старий морфініт поповзом наблизився до вампіра.

Приклав вухо до грудей, долоню – до губ.

– Він живий є! Дихай-дихай! І серце битися…

– Який «дихай»?! Який «битися»! Адже він нежить!

– Та ось! – не погодився впертий Тирулега. – Самі дивитися, голубчики!

Мисливець на демонів охнув.

– Овал Небес! Сонце! Його зараз спалить! Швидко, тягнемо в склеп!

Але Кручек, не кваплячись виконувати наказ друга, чемно відсторонив ловця снуллів і сам схилився над пораненим.

– Справді, дихає! – в голосі доцента чулося здивування впереміш із допитливістю істинного вченого. – Й серце б’ється. Ні, до склепу нам ще рано…

Навколо них засяяла примарна корона: обруч із дванадцятьма зубцями. Парна Дюжина зафіксувала сплеск агресії, локалізувала місце дії, тож венатори готові були з’явитись у всеозброєнні: припинити й покарати. На одинадцяти зубцях світилися іменні герби мисливців, що з’їхалися до Брокенгарца. Ступивши до порожнього зубця, Фортунат Цвях увігнав у нього по капелюшок палаючий срібний цвях – свій власний символ.

 

– Я тут, друзі. Все гаразд.

– Допомога потрібна? – заклопотано спитав зубець Гарпагона Понурого.

– Дякуємо, Гарпе, не треба. Ми самі впоралися.

– Точно? Може, всетаки?..

– Лікаря! – втрутився приват-демонолог. – Ми на цвинтарі, у східній частині міста. І покваптеся! Бо в нас тут неживий помирає…