У міру того, як наближалася каральна десниця, стіни залу почали мінятися. Ще мить тому були всуціль списані цифрами, сполученими знаками множення та ділення, чисельниками й знаменниками – картина, кращої за яку годі й шукати в межах освоєного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стіни смоляними патьоками.

Згасли світильники.

Засичали ґноти в лампадах.

Крізь непроглядну темінь – лише зірки мерехтіли над головами та світилася крейда в дивовижній руці! – арифмети тремтіли, з’юрмившись у центрі зали. Вони прагли ввійти в заспокійливу медитацію, бо помічали, що найпростіші формули їм більше не підвладні. Плюс збився, мінус затинався, а за дужки не вдавалося винести навіть сміття з хати.

Ділення на нуль! – і то не викликало колишньої огиди.

Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стінах. На кожній заяріло по троє слів: палаючих, пломінких. Август Пумпернікель не знав мови, у лоні якої народилися ці слова, але зміст їхній був йому безперечно ясний.

Більше нічого рахувати.

Більше нема чого обчислювати.

Більше ні до чого додавати й віднімати, множити й ділити, бо шлях від умови до розв’язку пройдено відтепер та навіки, а нових шляхів нікому прокладати.

Підсумок підбито.

– О!

От і все, що залишилося від гармонії.

Стогін переляканих істот.

Юнак тремтів, благаючи смерті. Йому здавалося, що він потрапив на останні сторінки підручника, туди, де чекають безжальні вбивці – відповіді на питання, і страшнішого фіналу він не міг придумати.

Слова на стінах догоріли й погасли.

Лише ворушилася над головою рука велетня.

* * *

– Я прокинувся від холодного поту, панове.

Скарбівничий узяв із рук гвардійця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч із собою і взяв чашу з вином. Зазвичай помірний, він одним духом випив півкелиха й лише після цього звів очі на співрозмовників.

Ні, маги не сміялися.

Пумпернікель був вельми вдячний їм за це.

– Декому я розповів про той сон, – хлопець утяг голову в плечі, немовби в темному піднебессі вже намітився контур велетенської долоні. – Дехто зрозумів, дехто приховав посмішку або знизав плечима. Що ж, кожному своє. Додам тільки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка підбиває підсумок. Перший, але не останній. Незабаром я помітив: якщо розповісти про видіння кому-небудь, воно втікає від мене. Спасибі, сьогодні я матиму спокійну ніч.

Знайомий гвардієць приніс ще дві миски й стосик коржів. Потім вояк повернувся до ескорту біля багаття, і його хрипкий баритон приєднався до виспівування хором пісеньки «Миленька С’ю».

– Скільки вам тоді було років? – запитав мисливець на демонів.

– Вісімнадцять.

– На п’ять років старший за мене…

– У якому розумінні?

Венатор посміхнувся.

– У розумінні дня зустрічі з великим страхом. Мені було тринадцять… Певен, мій страх такий самий смішний, як і ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плічопліч: смішне та страшне. Ми просто вдаємо, що розрізняємо їх, цих братівблизнюків.

– Ти нічого мені про це не розповідав! – зауважив Матіас Кручек, наминаючи печеню. – А я, між іншим, твій друг дитинства!

– Що тут розповідати?.. Втім, гаразд. Слухай.

Спогади Фортуната Цвяха, викладені зі стриманою іронією – найкращим захистом від страхіть дитинства

Три роки навчання в найкращого у світі венатора – це огого!

Уважай, диплом з відзнакою – в кишені.

Час – до діла.

Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цілковито відповів своєму прізвиську. Адже є такі люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всіх інферналів, ні доброго, ні лихого, ні нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливої потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цілком говіркий.

Зате з учнем…

День народження тринадцятилітній учень зустрів, як звичайно, – серед тиші й на самоті: стирав пил із товстелезних гримуарів, мив закіптюжені реторти, полірував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубів одскакувала, чинну класифікацію демонів за Триєру-Лапфурделем:

– Дев’ятий чин – спокусники й злозичливці; восьмий чин – обвинувачі та спостерігачі, сьомий чин – сіячі розбратів; шостий чин – посудини беззаконня… Ні, посудини – це третій! А шостий… Лжечудодії? Карателі? А, згадав: шостий чин – повітровладці, що напроваджують заразу!

Попереду бовваніли ще три класифікації – планетарна, за родом занять та за ділянками впливу. Слово честі, хотілося взяти за чемери мудрих класифікаторів, які живого демона, мабуть, й у вічі не бачили – та надавати їм, як слід, ще й коліном під зад на остаток!

Ми – мисливці чи жалюгідні зубряки?

Слід зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тільки самохідні опудала в залі для навчальних поєдинків. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень…

«І коли був малим, – підказала пам’ять. – Пам’ятаєш, ти сидів на огорожі, Матті ховався за кущем жасмину, а купа фіолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’єра Шумка? Ти тоді ані краплі не злякався».

А зараз – і поготів, відповів на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» із рукава, шістнадцяте закляття Вінера в контроктаві… Голос, щоправда, тільки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобілізація ресурсів – і півень басом закукурікає! Лівою рукою – помах Трьох Лекал, із краплинним скиданням…

Захопившись, він зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немає вдома, юнак забубонів уголос класифікацію за ділянками впливу:

– Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агаліарепти; таємниці – піфони й делепітори…

«Доведи! – пам’ять поступилася місцем гордині. У внутрішньому голосі почувся дзенькіт металу й грім овацій. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, він тільки й чекає, коли ж я нарешті зроблю це самотужки. А що? Я б на його місці поводився точнісінько так само. На словах забороняв би навіть до опудала зайвий раз підходити, а на ділі – випробовував учня бездіяльністю. Перевіряв би: маруда чи путній чоловік? Буду слухняний – впродовж усього життя поліруватиму жезли…»

О, солодке видиво! Тихий, покірний, мов ягнятко, делепітор у путах уклоняється вчителеві, котрий повернувся, – і розповідає, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цілком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!

Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках.

– Інгредієнти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яниці…

П’ять хвилин – і все було зібрано якнайкращим чином.

– Захист за Нексусом: пентаграма з відтятими другим і п’ятим променями, три німбус-смолоскипи, коло з морської солі, товчений нефрит, бубонці До Юрга…

Ще п’ять хвилин – на установку захисту.

«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася підленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобі, мисливцю!»

– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволі починало проникати крізь оболонки світу. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кілґен…

Тріщина розітнула повітря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипів. Зеленавий димок став схожий на рідке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелі. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькіт бубонців став гучніший – тепер він голкою вгвинчувався в мозок.

Розширившись, тріщина перетворилася на вузький портал.

У глибині, серцем у рані, пульсувала геєна.

А посеред пастки стояв…

О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нізащо не зумів би впоратися.

– Я так і думав, – тужно прорік викликаний, копнувши ногою найближчий німбус-смолоскип. – Сіль, бубонці, самохід… Захист за Нексусом – відмінно. Виклик за Мерлем – задовільно. Поведінка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолітка, по філейних частинах…

Риторичне запитання.

Зрозуміло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домі стоїть діжка з ропою та лозини, вимочені саме для таких випадків.

* * *

– Звідки ж я знав, – розвів руками венатор, коли слухачі відреготалися, – що Гарпагон усі виклики з дому замкнув на собі? Бар’єр «Сім лих», із «тріскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вічного Мандрівця – один біс… Ні, теперто я його розумію. А тоді… Він мені сідниці так розмалював – куди тому художникові Пельцлеру! Тиждень спав на животі!

Скарбівничий подався вперед:

– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника?

Крива посмішка послужила йому відповіддю.

– Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…

Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.

Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.

– Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині…

Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.

– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж?

– У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.

Венатор зітхнув.

– Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.

Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів.

– Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове.

Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами.