– Охороняє – учасників?!!
– Авжеж. Недобре, бачте, вийде, якщо під час майстеркласу для молодих вампірів увірветься маніяк, закутий у руноване срібло та обвішаний часником, зі зв’язкою осикових колів напереваги…
– А як щодо нас?! Мене?! Хто захистить мене від цих… учасників?!
Кручекові зробилося шкода переляканого скарбівничого.
– Заспокойтеся, пане. Як ви гадаєте, навіщо тут збираються мисливці на демонів, кращі з кращих? З якою метою сюди прибув майстер Фортунат? Під час Вальпургіналій у Брокенгарці панує Парна Дюжина. Спорідненість манафактури венаторів забезпечує резонансний синергізм їхніх дій, багаторазово підсилюючи магічну силу мисливців. Фактично, їхні аури зливаються в єдиний кустодіальний купол, накриваючи Брокенгарц і дозволяючи відчути агресивні еманації, якщо їхній рівень перевищує контрольну межу Шеффена-Делакруа…
Август Пумпернікель слухав дуже уважно. Хоча й мало що розумів у термінологічній тарабарщині Високої Науки, в яку з головою і захопленням занурився приват-демонолог. Коли Кручек замовк, скарбівничий кинувся до нього з обіймами.
– Дякую, метре Кручек! Від усього серця! Я з вдячністю приймаю ваше запрошення!
– Яке запрошення? – розгубився доцент.
– Приєднатися до вас і майстра Фортуната. Ви пропонували, пам’ятаєте? Тепер, по розважливому міркуванні, я згоден. Якщо в місті – воля для демонів, то поруч із уславленим венатором я буду в цілковитій безпеці. Хто-хто, а він, коли що, зуміє захистити нас! Ходімо, я готовий.
Август Пумпернікель заспокоївся.
А Матіас Кручек прокляв свій велемовний спіч.
* * *
«Замурзаний Фріц» розташовувався ближче до північної околиці міста. Поки приват-демонолог зі скарбівничим добралися до таверни, почало смеркати. Вузькі вулички тонули в лиховісних кіноварних тінях. Останні промені світила – розбухле, багряне, воно повагом падало за обрій, – віддзеркалювалися від черепичних дахів, туфових стін, вітражів, щедро розфарбовуючи темною кров’ю спливаючий день.
І це нітрохи не додавало Пумпернікелю оптимізму та щиросердого спокою.
Збадьорившись на часину духом, молодик невдовзі знову почав боязко озиратися на всі боки. Він сахався випадкових перехожих і намагався заховатися за широкою спиною метра Кручека. На жаль, марно. Широкої спини вистачило б і на двох Пумпернікелів, але зростом довготелесий скарбівничий удався на голову вищий за доцента. Сховатися остаточно ніяк не вдавалося.
Збоку його маневри мали кумедний вигляд.
– Та годі вже, заспокойтеся! – не витримав зрештою Кручек. – Сонце ще не зайшло, а до таверни – шапкою докинути. Крім того, я всетаки маг вищої кваліфікації.
– Ви теоретик, – зітхнув скарбівничий. – Мені би практика.
– Не принижуйте теорії, юначе! Елементарний «сікач» або «грім із ясного неба» я вже якось влаштую…
Народу на вулицях прибувало – незважаючи на швидке й неминуче пробудження сили-силенної нежиті, що окупувала місто. Скарбівничий дивувався з безтурботності брокенгарців. Замість того, щоб відсиджуватися вдома, вони, можна сказати, самі лізли демонам у зуби.
– Фестиваль усетаки. Свято, – кинув Кручек у відповідь на його здивоване запитання.
– Свято?!!
– Авжеж. Народні гуляння, публічні диспути. Карнавал, пісні-танці…
– Я рішуче відмовляюся вас розуміти!
– І на здоров’я. Покладіться на венаторів, як тутешні мешканці. Народ не довіряє кому попало, вірте моєму слову. Крім того, небезпека загострює відчуття.
– І цьому є своя логіка, – змушений був визнати Пумпернікель. – А проте я би не став так ризикувати заради сумнівного задоволення…
– І все ж, ви зараз на вулиці.
– Я – інша справа! – палко заперечив парубок. – Я поспішаю під захист… Ой! Ви бачили?!
Бліда, як смерть, дівиця посміхнулася до скарбівничого, показавши невеликі акуратні ікла.
– Овал Небес!
– Годі репетувати, пане. На нас озираються…
Кручек мимохідь зачепив її ауру – аби остаточно впевнитися в тім, у чому ніколи не сумнівався.
– Вона не вампірка.
– А хто?!
– Не знаю. Покоївка. Куховарка. Каретникова дочка. Пудра чинить чудеса.
– А зуби? Ікла?!
– Накладні. Кажу ж вам, Вальпургіналії – це фестиваль. А для місцевих ще й маскарад. Стемніє, почнуться феєрверки… До речі, ми прийшли.
За вивіску таверні правив чорнющий сажотрус у височенному капелюсі й з триеталонною медаллю на грудях. Видно, той самий Фріц. Очі сажотруса з нагоди свята палали пекельним вогнем – тут не обійшлося без дрібки чарів – чи скорше, без двох замаскованих лампадок.
У таверні було повно народу. Від стола в далекому закутку доцентові зі скарбівничим заклично махав рукою Фортунат Цвях. За компанію йому правили двоє: лисий стариган зі шрамом на щоці та веселий рум’яний товстун. Стариган накинув на плечі потерту замшеву куртку, товстун же хизувався камзолом кольору півнячого хвоста.
– Дозвольте вас представити, добродії. Майстер Гарпагон, венатор. Майстер Люстерка, венатор. Пан Пумпернікель, головний скарбівничий Реттії.
– Душевно радий! – басовито прогудів товстун Люстерка.
Бажаючи вклонитися, він насилу вибрався зза столу. Але тимчасом забув про уклін, утнув танцювальне колінце й поліз назад.
Лисий Гарпагон кивнув.
– А вже до чого радий я, добродії! Серед безпросвітного жаху, що може поглинути славний, чудово збудований Брокенгарц, ви – єдиний захист для мирних людей начебто…
– Жах, пане? Безпросвітний?
– Аякже, панове мої! Вальпургіналії! Шабаш, оргії, насильство…
Люстерка пирснув, затуливши рота долонею. У Фортунатових очах затанцювали бешкетні бісенята. Навіть похмурий Гарпагон зволив посміхнутися.
– Матті, що ти наплів цьому бідоласі? Я розумію, коли доводиться пудрити мізки улюбленій дружині, аби вона не ув’язалася на скромну парубоцьку вечірку… Але пан Пумпернікель? Він усетаки мужчина!
– Ну, він трохи пожартував наді мною, – ніяково червоніючи, почав виправдовуватися Кручек. – От я й вирішив, у свою чергу…
– Так як ви смієте, пане?!!
Ні, обурений лемент, що птахом злетів над глухим гомоном таверни, належав аж ніяк не головному скарбівничому Реттії, котрий здається, аж тепер утямив, що йому наміряли блазенський ковпак.
– Я вимагаю вибачень!
– І не подумаю!
– А я вимагаю!
– А я навіть не думаю!
– А я…
– А я…
– А ви!..
Реттійці вчасно обернулися. На їхніх очах молодий гусар у лазуровому ментику з еполетами штабсгефрайтера вихлюпнув уміст свого келиха в обличчя здорованю-гумаймейстеру, як іменували у курфюршестві командира батареї важких катапульт.
У відповідь щоки штабсгефрайтера відшмагали рукавичкою.
– Дуель!
– Дуель!
– Тут і зараз!
– Згоден!
Як правило, дуелянти знаходили значно придатніше місце для вирішення питань честі, ніж повнаповнісінька таверна. Але ніхто й не подумав вийти із «Замурзаного Фріца». Секунданти знайшлися одразу, добре, що тут бенкетували товариші по службі обох забіяк.
– За правом ображеної сторони ви можете вибрати зброю.
– Палаші, – заявив гумаймейстер, буравлячи супротивника важким поглядом ізпід брів, схожих на жмутки бурого моху.
– Ви володієте палашем, герр штабсгефрайтер?
– Безперечно!
– Зброю вибрано.
Шум і дзенькіт келихів стихли. Усі затамували подих і спостерігали за стрімким розвитком подій.
– Попрошу ваші фехтувальні сертифікати, добродії. Правила вам відомі. Відповідно до дуельного кодексу, кожний передає сертифікат секундантові супротивника. Першим оголошується еталонний рівень кривдника, другим – ображеного. Готові?
– Так!
– До бар’єра!
Дуелянти одночасно витягли з пазухи тоненькі книжчини, в оправі з жовтої шкіри та оздоблені тисненням. Мить – і книжчини опинились у секундантів. Літній гумайєнобершутце, секундант катапультиста, першим розгорнув книжечку гусара.
– Палаш: один і сім, – оголосив він.
Гусар обдарував суперника гордовитою посмішкою.
Юний обер-фенріх, що зголосився бути секундантом штабсгефрайтера, довго перегортав катапультистову книжчину, шукаючи потрібної сторінки. А коли нарешті знайшов – судомно ковтнув, смикнувши кадиком, перш ніж оголосити високим, дівочим голоском:
– Палаш: два і один еталона.
Усмішка на гусаровім обличчі зблякла.
– Отже, оголошую результат дуелі. Перемогу одержав барон фон Шварценкопф, гумаймейстер першої окремої батареї важких катапульт. Ви задоволені, добродії?
– Так.
– Так.
Гусар повільно, немов постарівши років на двадцять, підвівся, кинув на стіл жменю монет і, згорбившись, побрів до виходу. Катапультист зиркнув йому вслід і відвернувся.
– І це все?!
– Усе, пане Пумпернікель. Саме так дуелюють у Брокенгарці. До речі, Вальпургіналії, що так розпалили вас, небезпечні для життя й здоров’я нітрохи не більше.
Приватдемонолог розвів руками й докінчив:
– Якщо не вірите, зайдіть у ратушу й прочитайте договір між курфюрстом Боніфацієм Відважним та інкубусом-розстригою Вальпургом. Там усе розписано до дрібниць.
CAPUT V
у якому хвилі Вальпургіналій несуть друзів містом, Август Пумпернікель блискуче виступає на диспуті й стає улюбленцем публіки, а венатор із приват-демонологом мирно спочивають на цвинтарі, де з ними трапляється бічний заліт
– Любий Фарте!
– Слухаю?
– Ти певен, що з дд… з ддду…
– Слухаю?
Кручек зосередився.
– …з нашим юним ддругом будде все гараздд?
Приватдемонолог почувався чудово. Ліпше не буває. Правда, щось скоїлося з літерою «д»: коли її вимовляв, вона двоїлася й троїлась. Але це дрібниці, житейська справа.
– Д-до речі! Там ще залишилося?
Кручек понишпорив у високій траві. Пальці схопили за горлечко чималу сулію в обплетенні з сухої виноградної лози. Всередині точно щось булькнуло.
– Баняк! Повен баняк!
– Д-дайно. Д-до дддна!
– Ти й справд-дді… справд-ді впевнений? – теоретик важно зіперся на могильну плиту й подав сулію Фортунату. – Він пішов з поганою компанією…
Венатор відповів не одразу. Як зголоднілий упир, він присмоктався до горлечка сулії баданденскої «Інфанти», рожевої, немов хмари над морем, і довгенько не мав змоги відповісти.
«І кудди в нього стільки лізе? – подивувався Кручек. – Худа жердина, без живота… Напевно, чари». Про те, що сам він вихлебтав різного винця нітрохи не менше за приятеля, теоретик якось забув.
Два маги вищої кваліфікації привільно вмостилися на міському цвинтарі. Метикований містобудівник обгородив Брокенгарц фортечним муром «на виріст», із великим запасом. І нові квартали друге століття будувалися, і для цвинтарів місця вистачало, ще й залишалося. Помирай, оскільки хоч! Схоже, тут спочивали заможні брокенгарці. Мармур і граніт надгробків, величні пам’ятники й склепи, куди легко можна «запакувати» цілі родини, промовляли самі за себе.
Місячний серп устиг трішки поповніти й хитро посміхався з Овалу Небес, посипаного блискітками зірок густіше, ніж мармизка лейб-фаворитки. Тепла літня ніч ласкаво прийняла світ у свої обійми. Таємниче шелестіли кущі дружинника й лисотрава. У галузі плутався легкий вітерець, овіваючи обличчя друзів. Звичайно! Шикарна ідея! Де ще пристойні люди можуть знайти спокій і самоту, аби згайнувати час за приємною бесідою?
Тільки на цвинтарі!
Не в готель же вертатися?
– …Нині мораторій, Матті, – озвався нарешті Фортунат Цвях. – Мора-то-рій! Зрозумів? Жодна морда… мору… Словом, ніхто – нікого. Свято! Коли що – їм за Коло Парної Дюжини не вийти. Ми ж ізпідд… землі зпід!.. Зрозумів? Тут зараз безпечніше, ніж у Реттії на День Мезоттеї… Теоїззме… Тезоіменитства! От.
– А компанія?.. Д-дайно сюдди!
– Що – компанія?
Цього разу надовго замовкнув Кручек.
– Бульбуль-буль… Погана компанія. Біси, ддемони, ддівиця ота…
– О! – значущо підняв палець венатор. Не інакше, перейняв жест у скарбівничого. – Д-дівиця!
– На суку… суку-кубу… на суккубару схожа!
– Ти що, не мацав її?! – здивувався Фортунат.
– Ні…
Кручек серйозно задумався й раптом закричав на весь цвинтар:
– Ні!!! Я теоретик!
– Та не її саму, – махнув рукою венатор, ремствуючи на нетямущість друга. – Хоча взагалі варто було би, задля торжества теорії… Ауру мацав?
– Н-ні…
– А я трішки потиснув. Вона така ж суккубара, як ти – абадон.
– Я не абад-дддон!
– От і вона – гомофеліна. Хвіст, ікла, весела вдача. Щастить скарбівничому на жінок… Поки він з нею, я за Августа спокійний!
Венатор підморгнув доцентові з виглядом бувалого зальотника.
– Чому?!
– Він їй потрібен живий і бадьорий. Якщо вона – перевертень, та ще й на хлопця оком накинула – будь-кому горлянку за свою здобич перегризе. Кішечки, вони впертюшки…
Фортунат мрійливо зітхнув.
* * *
Спершу вони сиділи в «Замурзаному Фріці». Сиділи красиво: свинячі гомілки в меду, курчата на рожні, капуста з квашеною журавлиною, пиво й спотикач. Доївши капусту, Гарпагон показав, як робиться «Пломінь Безодні». Змішати те, що є, плюс двічі навмання, плюс екстракт черемші, розсіл, перець-чернець і часникова витяжка.
– Ну як?
«Пломінь» одностайно визнали амброзією.
Після нього спотикач пивсь, як вода.
Августа Пумпернікеля звістка про безпеку фестивалю помітно збадьорила. Та й близькість до трійці венаторів додавала впевненості. Проте він підозріло зизував на кожного нового відвідувача таверни й вимагав пояснень.
– Цей уже точно з домовини встав! – чіплявся він до Кручека.
– Усі там будемо, – відмагався доцент.
– А очі чому горять?
– Соком флюгерели закрапав.
– А в цього роги!
– Значить, дружина гуляща…
– А цей!.. Пика, пика – ви тільки гляньте!..
– Що?!
– Вибачите, майстре Люстерка, не відразу впізнав…
Військові, обговоривши дуель, пішли. Стіл, що звільнився, миттю окупувала веселенька, неприродно рум’яна компанія. Від закусок вони відмовилися, зате кельнери з ніг збилися, тягаючи кухлі, горнята й келихи. «Червоні вітрила», «Кривава Клара», «Кривавий Карл», «Кров корала», «Sanguineus imber»… Скарбівничий посміливішав, утерся до рум’яного в довіру. Він оголосив, що бажає почастувати всіх, в обмін на право сьорбнути з кожної посудини. Ідею зустріли оваціями, і хлопець застряг у випадкових друзів надовго.
До магів він повернувся посоловілим, що називається, «до поросячого вереску». Обличчя вигравало кармінними, пурпуровими та кіноварними барвами. Настрій злетів до небес і висів там погойдуючись.
– Наупирячилися, пане? – запитав у нього товстун Люстерка, добра душа.
– У смислі?
– У прямому, – венатор почав тикати пальцем, мало дбаючи про веління пристойності. – Два ігіси, один спектрум, двоє вампіряків… Молоденькі, не старші за шістдесят. Так, колеги?
– Усе точно, – підтвердив Фортунат. – Троє упирчиків вульгаріс, брукса, шикса… Ще інкубус до них затесався, дурненький.
Кліпаючи, Пумпернікель силкувався збагнути: розігрують, чи ні?
– Але чому вони такі…
– Рум’яні?
– Життєрадісні?
– Товариські?
– Так!
– Свято, – буркнув Гарпагон Понурий. – На свято треба веселитися.
– А рум’янці – діло наживне. Сьорбнув раз, сьорбнув другий – от і рум’янці.
– Чого сьорбнув?
– Ну, а що ви там на брудершафт сьорбали? Молоко із кров’ю? До всіх замовлених напоїв неодмінно входить свіжа кров, – просвітив скарбівничого метр Кручек.
– Н-на… ннаша?!
– Кривдите! «Фріц» – пристойний заклад. Три еталони, між іншим! Тут клієнтам свинячої крові не пропонують. Завсідникам хазяїн особисто зціджує…
Обличчя Августа Пумпернікеля страдницьки спотворилося. Однак майстер Люстерка знав точний засіб. Добрий запотиличник і келих емурійського врятували скарбівничого від конфузу, а з’їдене й випите ним – від зміни місця проживання.
– Гуляємо?
– Гуляємо!
– Ходімо звідси!
