CAPUT III
у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків
– Ідилія, – резюмував Кручек.
Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів…
Скарбівничий повчально підняв палець.
– Гармонія – в доцільності й порядку.
– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються…
Зранку великий теоретик був не в гуморі.
Нудьга діймала.
– Ти несправедливий до Брокенгарца, друже мій, – захистив ідилію Фортунат Цвях. – Я тут бував, а ти – ні. Незабаром сам зможеш переконатися…
– Тут немає стічних канав? І клопів у готелях?
– Побачиш, – загадково посміхнувся венатор.
Він спішився, передав поводи гвардійцеві й, крекчучи, поліз у карету.
– Авжеж, неодмінно, – буркнув доцент, явно неохоче простуючи за другом.
Складалося враження, що на Кручека напала буркотливість, немов перекинулася вночі від Августа Пумпернікеля. Бо скарбівничий, навпаки, збадьорився духом, перестав повсякчас ремствувати на незручності, а сяяв, як новенький бінар.
Через півгодини вони під’їхали до міських воріт. На варті стояли четверо стражників: кіраси поверх яскраво-червоних мундирів, шоломи, начищені до нестерпного блиску, в руках – важенні бердиші, схожі на столові ножі зі сервізу велетнів. Очолював стражів хвацький сержант. Від підлеглих його відрізняв начальницький вигляд, довгий палаш та кошіль із гербом Брокенгарца, причеплений до пояса.
Дивина! – сержант умів читати. За п’ять хвилин він вивчив вірчі грамоти приїжджих і оповістив, що «особи, які прибули на особисте запрошення курфюрста або на прохання магістрату, від в’їзного мита звільняються».
Обличчя головного скарбівничого Реттії осяяла щаслива усмішка.
Порядок і доцільність!
– Але охорона у вас того… перевищує, – не забарився додати сержант. – Згідно з в’їзним едиктом, параграф шостий. Капрале! Накажіть ескортові спішитися та пройти реєстрацію. Спочатку на ваги, а потім повідомите панові переписувачеві звання, вислугу років і якою зброєю володієте. Якщо є нагороди – повний перелік.
Капрал зашарівся, як помідор на грядці. Колір його лиця стрімко наближався до кольору стражницьких мундирів. Вояк без вагань вирішив, що з нього кепкують. Але сержант і гадки не мав жартувати. Стражники розступилися, і позаду них біля воріт постали ваги.
На таких звичаєм зважують збіжжя та худобу.
Над вагами стирчала мірча шкала з ковзною перетинкою. Поряд за столиком чекав переписувач у ліловому каптані, розкривши товстелезний гросбух та вмочивши в чорнильницю перо. Біля чорнильниці стояв бронзовий слоїчок із запасним пір’ям.
– Виконуйте, капрале, – висунувся Пумпернікель у віконце карети. – Порядку треба дотримуватися!
Зціпивши зуби, капрал спішився.
Трохи повагавшись, гвардійці рушили за командиром.
Закипіла робота. Один зі стражників спритно працював із вагами, другий лунко клацав перетинкою по шоломах реттійців, заміряючи ріст, – обидва повідомляли результат переписувачеві, що заносив дані в гросбух. Після чого починався допит:
– Ваше звання, шановний? Скільки років служимо? Нагороди, грамоти, іменна зброя? Тееек, ясненько. Нульдев’ять еталончика. Попрошу наступного…
Заволодівши другим пером, сержант робив позначки в окремому зошиті, при цьому він морщив чоло й зосереджено ворушив губами.
Фортунат Цвях, який уже мав задоволення відвідувати Брокенгарц, спостерігав за процедурою з вікна карети. Венатор був ледачий і добросердий, як ситий удав, що вже нікуди не квапиться. Головний скарбівничий не приховував розчулення. Він мружився від задоволення, цмокав язиком і бурмотав:
– Взірець! Взірець для наслідування! Точність і скрупульозність, скрупульозність і точність. Ох, які молодці!.. До речі, добродії, – звернувся він до супутників, – ви помітили, що від сержанта не одгонить перегаром? Згадайте наших орлів! Та від них же за лігу тхне! А цей, можна сказати, пахне…
– Тютюном, – похмуро закінчив Кручек. – Не люблю тютюну. А гарне вино – люблю. І взагалі, чого вони дурнею займаються? Скажіть їм, що ми заплатимо, скільки треба – та й по всьому.
Пумпернікель сплеснув руками.
– Як ви не розумієте?! А ще теоретик! Вони роблять підрахунок! Визначають розмір мита з нашої охорони. Строго за законом! Хіба це не прекрасно?!
– А від стражника, – додав мисливець на демонів, – пахне не тютюном, а тютюновою ароматичною водою. Наймодніша подія цього року. Якщо тутешні сержанти стежать за модою, я можу це лише вітати.
– Ще б ти не вітав! Ти й сам чадиш, як вулкан!
– Між іншим, Меліс подобається, – трохи образився Фортунат.
Кручек замовк: критикувати смаки колишньої відьми він не наважувався.
– Зважено, обміряно, підраховано! – сержант постав біля відчинених дверей екіпажа. – Згідно з прейскурантом магістрату – два гривнінги й три пфеньги.
Венатор насупився.
– У реттійських бінарах, значить… ее…
– Один бінар і шість монів, – в один голос відповіли сержант і Август Пумпернікель.
– О, ви знаєте курс? – травневою трояндою розквітнув скарбівничий. – Мої вітання, офіцере! Хотів би, щоб усі наші військові…
– Мені належить знати за обов’язком служби!
Сержант був улещений, але намагався не подати виду.
– Певен, вас чекає незабарне підвищення!
– Ваші слова та Вічному Мандрівцеві у вуха! – сержант узяв два бінари й відрахував здачу: аж до копійчаного дріб’язку. – Ласкаво просимо до славного міста Брокенгарца! Дорогу до готелю знаєте?
– Знаємо! – безтурботно махнув рукою Фортунат. – Прямо, прямо й ще раз прямо. У вас тут і захочеш, та не заблукаєш!
Із цими словами вони в’їхали в місто.
* * *
До готелю «Дракон і Лілія», де їм забронювали місця, справді довелося їхати «прямо, прямо й ще раз прямо». Венатор анітрохи не погрішив проти істини. Минувши вулицю Зростання, реттійці досягли мети через три квартали від центральної площі.
При вході до готелю, як виправдання назви, красувалася розфарбована малярем дута карбівка. Добродушний дракон, підперши голову однією лапою, в другій тримав чудесну лілію, з насолодою вдихаючи аромат квітки. З драконових ніздрів в’юнився димок. На шиї в нього висіла позолочена медаль.
На медалі було вибито цифри: 3,7.
Гості принюхалися: пахнуло ліліями! Слово честі! І не якимись там, а цілком конкретними, «дангопейськими тигровими».
Зовні готель мав пристойний вигляд. Триповерховий будинок темнорожевого туфу, кутові еркери, балкони другоготретього поверхів. На вікнах – чисті фіранки. Парадні сходи ретельно підметені, праворуч і ліворуч від дверей – декоративні карликові дуби в діжках. На дверях – табличка трьома мовами, реттійською в тому числі:
«Є вільні номери».
І сяючий дзвоничок із крученим шнуром, за який так і хочеться смикнути.
– Прибули, – повідомив Фортунат очевидне, вибираючись із карети. – Капрале, дякуємо за охорону в дорозі. У місті нам опіка буде зайва.
Скарбівничий не забарився втрутитися:
– Але супроводжуватимете нас у зворотну путь через чотири дні, разом із сьогоднішнім. Поки що можете відпочивати. Мені повідомили, що вам слід зупинитися…
– У «Вірних друзях», – докінчив за нього капрал. – Готель для військових. Знати б ще, де він розташований…
Капрал очікувально дивився на венатора – єдиного, хто вже бував у Брокенгарці. Однак мисливець на демонів лише розвів руками.
Мелодійно пролунав дзвінок.
– Це неподалік, добродії військові! По вулиці Зростання за два квартали звідси назад – і праворуч. На третім перехресті побачите вивіску «Вірних друзів». Готель на розі, не заблукаєте!
На сходах з’явився портьє – напомаджений, рожевощокий, у бежевій лівреї з блідо-золотавою оздобою та в кавового кольору панталонах. Портьє був сама люб’язність і привітність.
– Дякую, – кивнув капрал і погарцював на чолі ескорту.
– Чотири дні, не забудьте! – гукнув навздогінці Август Пумпернікель.
Фортунат Цвях поморщився. Ні до чого стільки разів нагадувати про час повернення. Навіть не маючи лихого ока чи шпетної косуватості. Почує відома Синя Дама – і все піде шкереберть. Траплялося таке…
Тільки Матіаса Кручека здивувала незвична поведінка портьє. Чому він так охоче пояснював дорогу в чужий готель? Навіть не спробував умовити гвардійців зупинитися в «Драконі й Лілії»? А що, якби погодилися?
Додаткові постояльці, закладові прибуток…
– Наскільки я розумію, майстер Цвях, майстер Кручек і пан Пумпернікель? – звернувся портьє до гостей. – Щасливий з вашої візитації, добродії! Айн момент: я покличу слуг. Вони візьмуть ваш багаж і покажуть візникам, де стоять екіпажі.
Багаж магів був забезпечений «самошвидкими клеймами». Але навіщо даремно витрачати ману, закладену в клейма, коли є носії, а їхні послуги входять у вартість проживання?
– Шановний! Що означає цифра три і сім на вивісці готелю? – поцікавився Кручек у портьє, коли той повернувся, супроводжуваний трійцею старанних здорованів.
– Три цілих, сім десятих еталона готелю. Сертифікат Палати міри і ваги. Підтвердження Гільдії Готельєрів у наявності. Можете ознайомитися: папери висять у холі, під склом.
– У вас усі готелі сертифікуються? – звів брову Кручек.
– Певна річ! Готелі, крамниці, пральні… Це основа життя й процвітання Брокенгарца. Приміром, готель для військових – півтора еталона. А в нас – три і сім, представницький клас!
– Прекрасна система! – втрутився скарбівничий, ступаючи вслід за портьє до холу. – І які критерії еталона, приміром, для готелю? Що відповідає стандартній одиниці?
– Я б охоче перелічив, але на це піде багато часу. З вашого дозволу, я спочатку хотів би залагодити всі формальності з поселенням. У своїх апартаментах ви знайдете довідник «Еталонні стандарти Брокенгарцького курфюршества». У будь-якім готелі від двох еталонів і вище такий довідник є в кожному номері.
– Доволі завбачливо! З кожною хвилиною мені дедалі більше подобається ваше місто.
– Я радий, пане Пумпернікель!
– А ванни в номерах є? – поцікавився приват-демонолог.
– Звичайно! У будь-якім готелі від трьох еталонів… Бажаєте освіжитися з дороги?
– Бажаю!
– Ваш номер двадцять третій. Прошу записатися в книзі. Карле! Приготуй ванну в двадцять третьому!..
* * *
Поки рудовусий здоровань Карл, делікатно причинивши двері до покоїв, наповнював мідну ванну гарячою водою, Кручек устиг розкласти немудрецьку поклажу й вивчити номер. З особливою старанністю він оглянув матрац і постільну білизну – пошукав клопів. Однак не виявив навіть слідів тих кровожерливих розбійників. Характерного запаху теж не було. Свіжа накрохмалена білизна аж сяяла і пахла розмарином.
Роззирнувшись наостанок, приват-демонолог запізно помітив над входом рунований кругляк цимексморта. Під амулетом висів аркушсертифікат. Як і напис «Є вільні номери» – трьома мовами.
«Cimexmort („Клопомор“). Оберіг, що охороняє помешкання від клопів, тарганів, жигалиць-сисунок, мокриць та сколопендр. Від летючих комах не захищає. Амулет постійної дії, гарантований строк використання – не менше 85 років. Дата виготовлення – …»
Свіжий. І трьох років немає – оцінив доцент.
"…з натуральних природних компонентів: порошок сушеного снулля (тип «інкубоніс»), кора дуба товчена, сірка вулканічна, пилок хрестоцвіту восьмилистого, екстракт lacrimosa vulgaris. Залито смолою гірської пінії з додаванням соку молочайника. Амулет рунований Аскольдом Граппом, магістром Високої Науки, 1,8 еталона. Не дає побічних магічних ефектів, нешкідливий для людей і свійських тварин. 1,2 еталона захисного артефакта постійної дії I категорії».
До речі, щодо еталонів! Портьє казав…
Довідник – монументальний фоліант у сап’яновій оправі – лежав на столику пантерного дерева біля вікна. Плямистий стіл із лапами леопарда не дуже гармоніював із обстановкою номера, виконаною в пастельних тонах. Але приват-демонолога не хвилювала естетика інтер’єра.
Так, Матіас Кручек чув про дивні порядки, що панують тут. Зрештою, він сам прибув сюди для допомоги у відомих вимірах. Але теоретик ніяк не припускав, що буквально все життя цієї малюсінької держави…
Судячи з розділів довідника, еталонізації в Брокенгарці підлягав будь-який дріб’язок. Готелі, крамниці й пральні, згадані портьє. Майстерні, стайні, млини, комори, причали, карети… Люди-фахівці: золотар та ювелір, кельнер і бургомістр. Рухоме й нерухоме майно. Предмети розкоші й начиння. Послуги дівиць відповідної поведінки та праця ката.
В обов’язковому порядку.
Кожному цвіркунові – свій еталон.
«Якщо тільки фоліант – не витвір старанно продуманої містифікації!»
Останню думку Кручек відкинув відразу. Інакше доводилося б припустити, що все населення Брокенгарца задіяне у змові та ошуканні довірливих прибульців. І довідник написаний саме задля розіграшу постояльців «Дракона й Лілії».
– Ваша ванна готова, пане Кручек.
* * *
Палата міри й ваги розташовувалася на центральній площі, неподалік від ратуші. Кручек із Пумпернікелем вирушили туди пішки. З Фортунатом приват-демонолог домовився зустрітися ближче до вечора у таверні «Замурзаний Фріц». Цвях у місті мав свої справи, тож стежки давніх друзів на деякий час розійшлися.
Головний скарбівничий причепурився: каптан піскового кольору, оздоблений карунками, Орден Дбайливості I ступеня, панталони з бантами, черевики з позолоченими пряжками. Картину довершували легка тростинка та валіза з телячої шкіри. Кручек змушений був віддати належне парубкові, якому вдалося поєднати елегантність столичного франта з офіційною статечністю.
Скарбівничий видивлявся обабіч, примічаючи надвірні бляхи, таблички та вивіски з вибитими на них цифрами. Він мружився, мов ситий кіт, і швидко робив подумки якісь обчислення. Хлопець теж устиг ознайомитися з довідником і неодмінно прихопив би його з собою, якби не його неабияка вага.
– І зважте, – натхненно і вже втретє за п’ять хвилин повідомляв Пумпернікель, – що у вихідних даних значилося: «Книга відповідає сім та три еталона довідкового посібника»! Чудово!
Неможливість щомиті зазирати в таку чудову працю – навіть це не затьмарювало гарного настрою Августа Пумпернікеля. З усього видно, він був щасливий. «Я потрапив у рай!» – промовляли його очі.
В особливий рай для арифметів і скарбівничих.
«Можливо, щастя передається, – міркував Кручек. – Якщо так, то добре…» Він дивувався, ніде не помічаючи жодної стічної канави. Характерного запаху нечистот не відчувалося. Схоже, місто було оснащене системою підземних стоків, куди зокрема йшла завбачливо прикрита зливна труба, виявлена у ванній кімнаті.
Поряд із трубою стояла нічна ваза: про запас.
Але нудьга відступила. І не тільки тому, що не було клопів та працювала каналізація. Поки Матіас Кручек ніжився в теплій воді, він несподівано для себе самого сформулював бездоганне спростування другого постулату Родкліфа Твердині, покладеного в підмурівок теорії висхідного розвитку некорінних інферналів.
